[...] ліниві морські хвилі з тихим шумом огортають своє одвічне ложе, намагаючись вийти за самовизначену межу. якийсь неприродний холод, що несеться назустріч мені разом з тужливими хвилями, пронизує шкіру, змушує тіло дещо нервово тремтіти. чому мені здається, що я бачу цю безмежну блакить уперше? чи, можливо, мені не здається...? щоразу холодна блакить темнішає, стає все більш невпізнаваною та лякаючою, але я далі дивлюся, намагаючись сягнути очима за межі морського горизонту.
я продовжую дивитися далі... вітер, що суне з дивно збентеженого моря, нещадно розвиває моє волосся, ніби вказує мені, що не маю я сьогодні бути тут і хоче, аби я пішла. не можу скоритись я його волі, коли своїм шумом небачена темінь моря кличе до себе.
один, два, три... на три кроки ближче до хвиль.
чотири, п'ять, шість... відчуваю як холод сповнює моє тіло.
сім, вісім... хвилями, мов руками, огортає мене ця потойбічна сила та тягне до глибини, до джерела його сили.
дев'ять, десять... і я втрачаю себе, розчиняюся, зникаю зі світу сущого.
я по тій стороні життя. так віщує мені те море, найтемніше з найтемніших та найстрашніше серед усіх. навіщо воно кликало мене сюди, коли не може показати блакиті своєї та небесної? коли не може показати, як відбиває його гладь проміння сонця?
здається, там, саме на цьому ж місці я довірилася йому. та чи стала я його частиною тоді?
чи стану я його частиною зараз, коли довірюся пітьмі, а не оманливій блакиті?
невже воно - це я...?
я продовжую дивитися далі... вітер, що суне з дивно збентеженого моря, нещадно розвиває моє волосся, ніби вказує мені, що не маю я сьогодні бути тут і хоче, аби я пішла. не можу скоритись я його волі, коли своїм шумом небачена темінь моря кличе до себе.
один, два, три... на три кроки ближче до хвиль.
чотири, п'ять, шість... відчуваю як холод сповнює моє тіло.
сім, вісім... хвилями, мов руками, огортає мене ця потойбічна сила та тягне до глибини, до джерела його сили.
дев'ять, десять... і я втрачаю себе, розчиняюся, зникаю зі світу сущого.
я по тій стороні життя. так віщує мені те море, найтемніше з найтемніших та найстрашніше серед усіх. навіщо воно кликало мене сюди, коли не може показати блакиті своєї та небесної? коли не може показати, як відбиває його гладь проміння сонця?
здається, там, саме на цьому ж місці я довірилася йому. та чи стала я його частиною тоді?
чи стану я його частиною зараз, коли довірюся пітьмі, а не оманливій блакиті?
невже воно - це я...?
🕊11