Мені здавалося, що якщо я вже набридла всім своїм студентам повторами щодо принципів ефективного навчання, постійно бачу на цю тему тексти, пости й дослідження, то це вже відомо всім, писати нема чого. Але ось, приходять люди на консультацію, і в нас трапляються дивовижні відкриття. Тож тепер і мені хочеться узагальнити цей досвід. :) Для прикладу, звісно, візьму зараз англійську, бо 80% часу я викладаю саме її в різних варіаціях і напрямах.
Усвідомленість: розумій, що вчиш, не зубри зубріння заради, тримай у голові мету і лінієчку, за якою можна звірити результат реальний з результатом бажаним, нехай прогрес трохи сповільниться, але всі знання стануть навичками та не випаруються через місяць.
Ідеальний процес навчання - той, що вбудований у твоє життя, а не є тією справою, яку можна і на поличку відкласти, або яка вимагає ЗУСИЛЬ, щоб сісти та почати. Лінь сьогодні займатися граматикою за підручником? Ткни в рандомний тест в інтернеті на визначення рівня мови, розімни мізки об нього. Або взагалі подивися серіал, дістань з нього десяток крутих фраз, закинь їх кудись, де ти їх ще перечитаєш сто разів, похизуйся новим знанням кому-небудь. Тільки така втеча від несмачної тобі діяльності не має бути нескінченною, тобі все ж частенько доведеться вмикати й силу волі. Хороша новина в тому, що якщо зробити мову звичною частиною щоденного життя, сила волі вимагатиметься дедалі рідше, а задоволення від перемоги над невідомим ставатиме дедалі більшим.
Не вчи мову "загалом", вчи те, що тобі реально необхідно. Нашаровуй на фундамент граматики лексику за застосовними в житті темами, які тебе цікавлять. Не потрібно намагатися стати енциклопедією: на цьому слизькому шляху можна здобути лише невроз, але аж ніяк не всезнання.
Твоя мовленнєва діяльність уся побудована на досвіді. Є сенс в тому, щоб робити свій досвід різноманітнішим, вчити мову укупі з пізнаванням культури й картини світу англофонії, у цьому можна знайти й користь, і мотивацію, і розуміння, чи подобається тобі те, чого ти навчаєшся.
#engwise_productivity
Усвідомленість: розумій, що вчиш, не зубри зубріння заради, тримай у голові мету і лінієчку, за якою можна звірити результат реальний з результатом бажаним, нехай прогрес трохи сповільниться, але всі знання стануть навичками та не випаруються через місяць.
Ідеальний процес навчання - той, що вбудований у твоє життя, а не є тією справою, яку можна і на поличку відкласти, або яка вимагає ЗУСИЛЬ, щоб сісти та почати. Лінь сьогодні займатися граматикою за підручником? Ткни в рандомний тест в інтернеті на визначення рівня мови, розімни мізки об нього. Або взагалі подивися серіал, дістань з нього десяток крутих фраз, закинь їх кудись, де ти їх ще перечитаєш сто разів, похизуйся новим знанням кому-небудь. Тільки така втеча від несмачної тобі діяльності не має бути нескінченною, тобі все ж частенько доведеться вмикати й силу волі. Хороша новина в тому, що якщо зробити мову звичною частиною щоденного життя, сила волі вимагатиметься дедалі рідше, а задоволення від перемоги над невідомим ставатиме дедалі більшим.
Не вчи мову "загалом", вчи те, що тобі реально необхідно. Нашаровуй на фундамент граматики лексику за застосовними в житті темами, які тебе цікавлять. Не потрібно намагатися стати енциклопедією: на цьому слизькому шляху можна здобути лише невроз, але аж ніяк не всезнання.
Твоя мовленнєва діяльність уся побудована на досвіді. Є сенс в тому, щоб робити свій досвід різноманітнішим, вчити мову укупі з пізнаванням культури й картини світу англофонії, у цьому можна знайти й користь, і мотивацію, і розуміння, чи подобається тобі те, чого ти навчаєшся.
#engwise_productivity
❤8
Ось ми говорили про відпочинок для мозку і про те, що часом під час такого відпочинку трапляються інсайти й утворюються нові ідеї, а сьогодні побачила, як я, застрягши на одній справі, вмикаю Hearthstone і вирішила написати про такий цікавий метод розвантаження.
Беремо гру, таку, щоб не затягувала прямо надовго, але щоб був інтерес. І розважаємося, але бездумно, без ось цих ось багатоходівок і складних міркувань.
Максимум за пів години мені набридає і я йду завершувати справу зі свіжішою головою. Смішно, звісно, що я з такою метою використовую гру, яка загалом дуже навіть спонукає подумати, але період мого сильного нею захоплення закінчився кілька років тому, а з розвантажувальною метою вона працює чудово. До Hearthstone я так само використовувала Osu. Це взагалі та гра, яка страшенно затягує, якщо до неї підходити серйозно, але я в питаннях ігор страшенно ледача істота, тому мені дуже зручне поєднання улюбленої музики та механічної діяльності (встигнути ткнути на кружечок вчасно) і одночасно відсутність сторонніх подразників (а то як же тоді встигати ткнути вчасно). Мозок спочатку кипить над активним завданням, а потім частина моєї уваги залишається зосереджена на ньому, а інші ресурси витрачаються якраз на поміркувати над чимось важливим неігровим. Рекомендую метод, загалом.
Упевнена, що я взагалі не новатор і не винахідник, але якщо ви щось таке робите і застосовуєте, діліться досвідом, абощо :)
#mila_reflects
Беремо гру, таку, щоб не затягувала прямо надовго, але щоб був інтерес. І розважаємося, але бездумно, без ось цих ось багатоходівок і складних міркувань.
Максимум за пів години мені набридає і я йду завершувати справу зі свіжішою головою. Смішно, звісно, що я з такою метою використовую гру, яка загалом дуже навіть спонукає подумати, але період мого сильного нею захоплення закінчився кілька років тому, а з розвантажувальною метою вона працює чудово. До Hearthstone я так само використовувала Osu. Це взагалі та гра, яка страшенно затягує, якщо до неї підходити серйозно, але я в питаннях ігор страшенно ледача істота, тому мені дуже зручне поєднання улюбленої музики та механічної діяльності (встигнути ткнути на кружечок вчасно) і одночасно відсутність сторонніх подразників (а то як же тоді встигати ткнути вчасно). Мозок спочатку кипить над активним завданням, а потім частина моєї уваги залишається зосереджена на ньому, а інші ресурси витрачаються якраз на поміркувати над чимось важливим неігровим. Рекомендую метод, загалом.
Упевнена, що я взагалі не новатор і не винахідник, але якщо ви щось таке робите і застосовуєте, діліться досвідом, абощо :)
#mila_reflects
❤8🔥3
Привіт!
Після довгих розмов у приватному листуванні хочу прокоментувати, що регулярна терапія - "особливо must під час роботи з людьми" - це навіть не про те, що люди щось роблять тобі, і від цього потрібно захищатися. Це щоб і самій чогось не робити людям.
Наприклад, не проеціювати на них свої стереотипи й очікування, мати ресурс створювати поле для плідної діяльності, але не намагатися з нього викорчувати те, що росте, щоб подивитися на корені: підросли? А зараз? А тепер? Не змушувати студента слідувати за амбіціями викладача, не влаштовувати дисбалансу. Не вигорати, зрештою. Burn-out - це серйозна проблема, і її профілактикою потрібно займатися, а не вірити, що вже з тобою цього точно не станеться.
Окремо цікаво спостерігати за дискусіями колег: вони обговорюють, чи можна собі дозволити брати в роботу тільки тих, кого хочеться, як бути, якщо хочеться тільки тих, у кого гарантовано буде результат, яким можна хвалитися, і як жити, якщо тебе за це засуджують (ач, який!). З одного боку, ми вибираємо, нас вибирають, це нормально. З іншого, мені-студентці бути об'єктом "сортування" було б страшенно неприємно. Я-клієнтка абсолютно не лояльна до ситуацій, коли я приходжу за індивідуальним підходом, а мене засовують у потокове і штамповане.
Я бачу тут питання кордонів, і насамперед - особистісних кордонів.
Наразі у мене понад 160 годин особистої терапії, і цей досвід дав мені певні цінні навички та знання про себе: як про людину, так і про викладачку. Це і про толерування, і про роботу у різних режимах та з різною швидкістю. Частина цієї суперсили забезпечується також завдяки моєму інтересу до нейрорізноманіття (neurodiversity), що дозволяє мені ефективніше працювати з людьми із зовсім різними типами та особливостями мислення — але мій каменистий шлях до цього знання, це зовсім інша, хоч і цікава, історія. Давайте поки що повернемося до кордонів та психотерапевтичних відкриттів.
Моя самооцінка (особиста і професійна), наприклад, не зав'язана на те, щоб мої студенти обов'язково (without fail) одержували неймовірні результати, грамоти та олімпіадні перемоги (якщо не поставлено такого завдання). Мені окей, якщо людині більше подобається йти не швидким темпом. Мені нормально, коли це запит із серії "підтримувати мову", а не "стрибнути через рівень за три місяці". Моє завдання - показати, що в цьому режимі реалістично досягти ось цього, а якщо взяти такий, то буде ось так.
Не вирішувати за людину, а віддати їй її відповідальність за її (!) ж результати та процеси, і прийняти її рішення.Тобто, я даю інформацію і поле для роздумів, студент приймає рішення, і ми працюємо відповідно до нього.
От вам подобалося, коли в дитинстві вам щось нав'язували, бо "дорослому видніше" і "мама краще знає"?
Тепер дорослі - це ми, і ми маємо право йти до тієї мети, яку поставили самі. І дозволяти собі хотіти чогось неамбітного, якщо раптом заманеться. І амбітне дозволяти, і працювати з тими, хто подобається. Якщо це не ситуація класу "набираю групу студентів, але тільки вже і так готових до іспиту на 85%, щоб статистика після здачі була гарна і начебто це тільки я їм такий результат забезпечую", а коли процес добору (і сам факт, що він є) прозорий і всі розуміють, на що підписуються - у мене питань немає.
При цьому мені важливо, щоб у роботі були люди, з якими ми поділяємо цінності - це гарантує, що ми одне одному підходимо для того, щоб ефективно розв'язувати мовну задачу, не відволікаючись на соціальні ігрища, спроби протиснути чиїсь кордони, й надлишок емоцій загалом.
А як у вас? Є необхідність розробляти у своїй діяльності внутрішні критерії допустимого і попереджати неприємності заздалегідь? Бережетеся від вигорання чи працюєте на знос на благо великої мети?
#mila_teaches #mila_reflects
Після довгих розмов у приватному листуванні хочу прокоментувати, що регулярна терапія - "особливо must під час роботи з людьми" - це навіть не про те, що люди щось роблять тобі, і від цього потрібно захищатися. Це щоб і самій чогось не робити людям.
Наприклад, не проеціювати на них свої стереотипи й очікування, мати ресурс створювати поле для плідної діяльності, але не намагатися з нього викорчувати те, що росте, щоб подивитися на корені: підросли? А зараз? А тепер? Не змушувати студента слідувати за амбіціями викладача, не влаштовувати дисбалансу. Не вигорати, зрештою. Burn-out - це серйозна проблема, і її профілактикою потрібно займатися, а не вірити, що вже з тобою цього точно не станеться.
Окремо цікаво спостерігати за дискусіями колег: вони обговорюють, чи можна собі дозволити брати в роботу тільки тих, кого хочеться, як бути, якщо хочеться тільки тих, у кого гарантовано буде результат, яким можна хвалитися, і як жити, якщо тебе за це засуджують (ач, який!). З одного боку, ми вибираємо, нас вибирають, це нормально. З іншого, мені-студентці бути об'єктом "сортування" було б страшенно неприємно. Я-клієнтка абсолютно не лояльна до ситуацій, коли я приходжу за індивідуальним підходом, а мене засовують у потокове і штамповане.
Я бачу тут питання кордонів, і насамперед - особистісних кордонів.
Наразі у мене понад 160 годин особистої терапії, і цей досвід дав мені певні цінні навички та знання про себе: як про людину, так і про викладачку. Це і про толерування, і про роботу у різних режимах та з різною швидкістю. Частина цієї суперсили забезпечується також завдяки моєму інтересу до нейрорізноманіття (neurodiversity), що дозволяє мені ефективніше працювати з людьми із зовсім різними типами та особливостями мислення — але мій каменистий шлях до цього знання, це зовсім інша, хоч і цікава, історія. Давайте поки що повернемося до кордонів та психотерапевтичних відкриттів.
Моя самооцінка (особиста і професійна), наприклад, не зав'язана на те, щоб мої студенти обов'язково (without fail) одержували неймовірні результати, грамоти та олімпіадні перемоги (якщо не поставлено такого завдання). Мені окей, якщо людині більше подобається йти не швидким темпом. Мені нормально, коли це запит із серії "підтримувати мову", а не "стрибнути через рівень за три місяці". Моє завдання - показати, що в цьому режимі реалістично досягти ось цього, а якщо взяти такий, то буде ось так.
Не вирішувати за людину, а віддати їй її відповідальність за її (!) ж результати та процеси, і прийняти її рішення.Тобто, я даю інформацію і поле для роздумів, студент приймає рішення, і ми працюємо відповідно до нього.
От вам подобалося, коли в дитинстві вам щось нав'язували, бо "дорослому видніше" і "мама краще знає"?
Тепер дорослі - це ми, і ми маємо право йти до тієї мети, яку поставили самі. І дозволяти собі хотіти чогось неамбітного, якщо раптом заманеться. І амбітне дозволяти, і працювати з тими, хто подобається. Якщо це не ситуація класу "набираю групу студентів, але тільки вже і так готових до іспиту на 85%, щоб статистика після здачі була гарна і начебто це тільки я їм такий результат забезпечую", а коли процес добору (і сам факт, що він є) прозорий і всі розуміють, на що підписуються - у мене питань немає.
При цьому мені важливо, щоб у роботі були люди, з якими ми поділяємо цінності - це гарантує, що ми одне одному підходимо для того, щоб ефективно розв'язувати мовну задачу, не відволікаючись на соціальні ігрища, спроби протиснути чиїсь кордони, й надлишок емоцій загалом.
А як у вас? Є необхідність розробляти у своїй діяльності внутрішні критерії допустимого і попереджати неприємності заздалегідь? Бережетеся від вигорання чи працюєте на знос на благо великої мети?
#mila_teaches #mila_reflects
❤6
Сьогодні хочу розповісти вам детальніше про те, як проходять мої уроки англійської. Трошки у форматі "очікування — реальність", але не тільки про це.
Тож, як зазвичай люди уявляють собі типове заняття? Ми розкриваємо підручник рівня, наприклад, B1, intermediate, і читаємо історію про Джона, який готується до святкування Різдва у рідному містечку. Або слухаємо того-самого-дуже-британського-диктора-з-BBC, а потім студентка переповідає мені, що вона з цього тексту зрозуміла — і про це ми й дискутуємо. Старанно повторюємо граматичні правила, вчимо напам'ять типові теми для розмовної частини IELTS, пишемо есе.
Реальність? Вона подекуди зовсім не така.
Почнемо з того, що абстрактні ситуації та приклади значно гірше відкладаються у пам'яті, ніж теми, які дотичні до актуальної ситуації людини. Моїх студентів часто турбують питання соціалізації у новому середовищі: як підтримати невимушену бесіду ні про що (small talk), про що говорити можна, а про що краще не треба. Або — як відстояти свої кордони (boundaries) перед шефом та колегами: англійською мовою, ввічливо, послідовно, і без зайвих нервувань. Як влитися у компанію людей, які відрізняються як культурно, так і за способом мислення? Жоден мовний підручник, навіть найкращий, не дасть відповіді на таке комплексне питання, а тим більше з урахуванням історії кожної конкретної людини. Тут потрібен інший підхід.
У дитинстві я обожнювала читати книги про етикет, соціальні протоколи, і сприймала всі ці правила і закони цеглинками метамови, яка дозволяє миттєво надати важливий контекст у будь-якій ситуації. Наче ти шпигун і маєш спілкуватись через таємний код. Мій подальший досвід допоміг інтегрувати цю любов у заняття англійською, і розширити навчання від “можливість комунікувати” до “можливість адаптуватися”. Це має попит, і, що важливіше, це ефективно, бо мова — насправді значно більше, ніж просто мова. Це також соціум, його писані та неписані правила. Тож, це важлива частина моєї праці: розбір ситуацій, моделювання, виявлення відмінностей (divergences) та подібностей (similarities) у соціальних моделях, сильних та слабких сторін учня… і це я ще навіть не торкаюся теми асертивності (assertiveness)
Цей обсяг роботи точно не вміщується в один пост. Тож, якщо вам цікаво дізнатися більше — напишіть у коментарях свої запитання. Або розкажіть: чи стикалися ви з труднощами соціальної адаптації? Чи вдавалося підтримувати смолл-ток або скеровувати робочі комунікації у потрібне русло?
#mila_teaches
Тож, як зазвичай люди уявляють собі типове заняття? Ми розкриваємо підручник рівня, наприклад, B1, intermediate, і читаємо історію про Джона, який готується до святкування Різдва у рідному містечку. Або слухаємо того-самого-дуже-британського-диктора-з-BBC, а потім студентка переповідає мені, що вона з цього тексту зрозуміла — і про це ми й дискутуємо. Старанно повторюємо граматичні правила, вчимо напам'ять типові теми для розмовної частини IELTS, пишемо есе.
Реальність? Вона подекуди зовсім не така.
Почнемо з того, що абстрактні ситуації та приклади значно гірше відкладаються у пам'яті, ніж теми, які дотичні до актуальної ситуації людини. Моїх студентів часто турбують питання соціалізації у новому середовищі: як підтримати невимушену бесіду ні про що (small talk), про що говорити можна, а про що краще не треба. Або — як відстояти свої кордони (boundaries) перед шефом та колегами: англійською мовою, ввічливо, послідовно, і без зайвих нервувань. Як влитися у компанію людей, які відрізняються як культурно, так і за способом мислення? Жоден мовний підручник, навіть найкращий, не дасть відповіді на таке комплексне питання, а тим більше з урахуванням історії кожної конкретної людини. Тут потрібен інший підхід.
У дитинстві я обожнювала читати книги про етикет, соціальні протоколи, і сприймала всі ці правила і закони цеглинками метамови, яка дозволяє миттєво надати важливий контекст у будь-якій ситуації. Наче ти шпигун і маєш спілкуватись через таємний код. Мій подальший досвід допоміг інтегрувати цю любов у заняття англійською, і розширити навчання від “можливість комунікувати” до “можливість адаптуватися”. Це має попит, і, що важливіше, це ефективно, бо мова — насправді значно більше, ніж просто мова. Це також соціум, його писані та неписані правила. Тож, це важлива частина моєї праці: розбір ситуацій, моделювання, виявлення відмінностей (divergences) та подібностей (similarities) у соціальних моделях, сильних та слабких сторін учня… і це я ще навіть не торкаюся теми асертивності (assertiveness)
Цей обсяг роботи точно не вміщується в один пост. Тож, якщо вам цікаво дізнатися більше — напишіть у коментарях свої запитання. Або розкажіть: чи стикалися ви з труднощами соціальної адаптації? Чи вдавалося підтримувати смолл-ток або скеровувати робочі комунікації у потрібне русло?
#mila_teaches
❤7
Привіт!
Під час роботи я інколи стикаюся з цікавим, але небезпечним стереотипом що мову треба вчити або до superfluent, або ніяк. Таким собі перфекціонізмом у навчанні. Але сьогодні я пропоную вам задати собі питання: “чи дійсно мені потрібно вивчити англійську до C1 або C2, щоб досягти своїх цілей?”
Я приділяю багато часу усвідомленості у всіх аспектах свого життя, і допомагаю своїм учням розвинути ту ж саму навичку у навчальних цілях. Шлях до успішного навчання лежить через запитання “навіщо я це роблю?” і “як я можу робити це максимально ефективно”, адже мало хто володіє нескінченним джерелом ресурсу, який він може вкладати у вивчення чого завгодно. Тож, кому насправді не потрібно володіти “вільною англійською”?
Якщо англійська потрібна вам для споживання розважального контенту: серіалів, художньої літератури, коміксів, статей на реддіті. Кожному з нас корисно знати як виражати свої думки, але не кожен потребує навичок на рівні професійного письменника, особливо якщо відповідати “what a cutie pie!” на фотографію з котиком доводиться значно частіше, ніж писати літературний аналіз сонетів Шекспіра.
Якщо ваше хобі - подорожі, і мова потрібна вам, щоб комунікувати за кордоном. У такому випадку стане у пригоді великий словниковий запас на побутові теми, а от граматики достатньо простої.
Якщо робота не передбачає складної взаємодії мовою, яку ви вивчаєте (наприклад, не входить у ваші посадові обов’язки, і вам достатньо просто уміти читати технічну літературу).
Якщо у вас немає часу і сил, щоб опанувати мову на бажаному рівні - так, навіть якщо хочеться. Інколи мені доводиться радити своїм клієнтам зосередитися на необхідних тут і зараз аспектах мови: через брак сил, грошей, через напружений графік тощо. Фокус на конкретній цілі дозволить досягти помітного результату і отримати від цього задоволення. А підкорення мовного Евересту можна відкласти до періоду, коли ця ціль відчуватиметься реалістичнішою у досягненні.
Якщо ви відчуваєте, що ваш поточний рівень вас задовольняє. Навіть якщо він середній, а не просунутий. Не все доводити до ідеалу - це нормально!
Тож, які насправді ваші цілі? Чи не женетеся ви за ідеалом просто, тому що до цього вас спонукає суспільна думка про користь перфекціонізму і peer pressure? І чи є у вас на це сили, ще й так, щоб приділити увагу іншим важливим речам - адже ресурс кінцевий і його треба балансувати.
Як вам такий, не-ідеальний підхід до вивчення мови?
#mila_teaches
Під час роботи я інколи стикаюся з цікавим, але небезпечним стереотипом що мову треба вчити або до superfluent, або ніяк. Таким собі перфекціонізмом у навчанні. Але сьогодні я пропоную вам задати собі питання: “чи дійсно мені потрібно вивчити англійську до C1 або C2, щоб досягти своїх цілей?”
Я приділяю багато часу усвідомленості у всіх аспектах свого життя, і допомагаю своїм учням розвинути ту ж саму навичку у навчальних цілях. Шлях до успішного навчання лежить через запитання “навіщо я це роблю?” і “як я можу робити це максимально ефективно”, адже мало хто володіє нескінченним джерелом ресурсу, який він може вкладати у вивчення чого завгодно. Тож, кому насправді не потрібно володіти “вільною англійською”?
Якщо англійська потрібна вам для споживання розважального контенту: серіалів, художньої літератури, коміксів, статей на реддіті. Кожному з нас корисно знати як виражати свої думки, але не кожен потребує навичок на рівні професійного письменника, особливо якщо відповідати “what a cutie pie!” на фотографію з котиком доводиться значно частіше, ніж писати літературний аналіз сонетів Шекспіра.
Якщо ваше хобі - подорожі, і мова потрібна вам, щоб комунікувати за кордоном. У такому випадку стане у пригоді великий словниковий запас на побутові теми, а от граматики достатньо простої.
Якщо робота не передбачає складної взаємодії мовою, яку ви вивчаєте (наприклад, не входить у ваші посадові обов’язки, і вам достатньо просто уміти читати технічну літературу).
Якщо у вас немає часу і сил, щоб опанувати мову на бажаному рівні - так, навіть якщо хочеться. Інколи мені доводиться радити своїм клієнтам зосередитися на необхідних тут і зараз аспектах мови: через брак сил, грошей, через напружений графік тощо. Фокус на конкретній цілі дозволить досягти помітного результату і отримати від цього задоволення. А підкорення мовного Евересту можна відкласти до періоду, коли ця ціль відчуватиметься реалістичнішою у досягненні.
Якщо ви відчуваєте, що ваш поточний рівень вас задовольняє. Навіть якщо він середній, а не просунутий. Не все доводити до ідеалу - це нормально!
Тож, які насправді ваші цілі? Чи не женетеся ви за ідеалом просто, тому що до цього вас спонукає суспільна думка про користь перфекціонізму і peer pressure? І чи є у вас на це сили, ще й так, щоб приділити увагу іншим важливим речам - адже ресурс кінцевий і його треба балансувати.
Як вам такий, не-ідеальний підхід до вивчення мови?
#mila_teaches
❤8👍1
Сьогодні я працювала викладачем, а кітка - антистресом. І ми справилися з усіма справами.
Чесно кажучи, іноді я теж хочу бути кицею. Щоб отак тягнути лапку, а hooman миттєво кидався за камерою, щоб вхопити кадр.
Котиці це рутина життя. Приємна. Є і інші - наприклад, біль, який переслідує мене щоранку. Ми з ним ніби подружня пара у dysfunctional relationship: і разом ніяк, і нарізно нікуди.
Прокидаюсь важко: неважливо, о котрій годині, важко завжди. В моєму словнику немає слова "виспатись". Я знаю, що це таке, лише коли приймаю снодійні, але я на них погано реагую і тому приймаю дуже нечасто. Потім одразу біжу до комп'ютера, а всі відповідальні за якість урока пухнасті слідкують за мною.
Ні, не так.
Насправді спочатку я відкриваю очі. Міряю тиск, записую показники, про які маю звітувати лікарю. Несу до комп'ютера воду звичайну, воду-пробуди-мене-пепсі, воду для чаю. Обираю чай: сьогодні пуер.
На уроці кайф: спілкуємося про актуальну драму в компанії Open AI, дискутуємо, чи правду написали екс-працівники, вимагаючи провести розслідування дій СЕО.
Домашнє завдання: розбираємо лист, який написала учениця. Ціль: донести до фасилітатора не дуже приємний фідбек щодо якості його роботи. Розповісти, що дехто практикує stealing the spotlight, і що цю проблему треба вирішити. Але ми не хочемо бути максимально жорстким босом, тому вимірюємо кількість притаманних культурі IT-бізнес-комунікації реверансів.
Обираємо тему письма для наступного домашнього завдання: будемо писати ввічливу, але тверду відмову від гарного оферу. Мета: зберегти відносини з компанією.
Розбираємо лексику одного з юнитів, щоб попрактикувати прицільно її. У нашому підручнику є розділ бізнес-кейсів, що забезпечує можливість ресайклити (recycle) давно вивчені та вже трохи забуті фрази. Граємось словами, будуємо речення як дуже формальні, так і зовсім ні.
Перерва.
#mila_teaches #mila_reflects
Чесно кажучи, іноді я теж хочу бути кицею. Щоб отак тягнути лапку, а hooman миттєво кидався за камерою, щоб вхопити кадр.
Котиці це рутина життя. Приємна. Є і інші - наприклад, біль, який переслідує мене щоранку. Ми з ним ніби подружня пара у dysfunctional relationship: і разом ніяк, і нарізно нікуди.
Прокидаюсь важко: неважливо, о котрій годині, важко завжди. В моєму словнику немає слова "виспатись". Я знаю, що це таке, лише коли приймаю снодійні, але я на них погано реагую і тому приймаю дуже нечасто. Потім одразу біжу до комп'ютера, а всі відповідальні за якість урока пухнасті слідкують за мною.
Ні, не так.
Насправді спочатку я відкриваю очі. Міряю тиск, записую показники, про які маю звітувати лікарю. Несу до комп'ютера воду звичайну, воду-пробуди-мене-пепсі, воду для чаю. Обираю чай: сьогодні пуер.
На уроці кайф: спілкуємося про актуальну драму в компанії Open AI, дискутуємо, чи правду написали екс-працівники, вимагаючи провести розслідування дій СЕО.
Домашнє завдання: розбираємо лист, який написала учениця. Ціль: донести до фасилітатора не дуже приємний фідбек щодо якості його роботи. Розповісти, що дехто практикує stealing the spotlight, і що цю проблему треба вирішити. Але ми не хочемо бути максимально жорстким босом, тому вимірюємо кількість притаманних культурі IT-бізнес-комунікації реверансів.
Обираємо тему письма для наступного домашнього завдання: будемо писати ввічливу, але тверду відмову від гарного оферу. Мета: зберегти відносини з компанією.
Розбираємо лексику одного з юнитів, щоб попрактикувати прицільно її. У нашому підручнику є розділ бізнес-кейсів, що забезпечує можливість ресайклити (recycle) давно вивчені та вже трохи забуті фрази. Граємось словами, будуємо речення як дуже формальні, так і зовсім ні.
Перерва.
#mila_teaches #mila_reflects
❤7
Вмиваюсь, обираю фрукт, заїдаю їм ліки.
Граю декілька партій в Hearthstone, обдумую поточні справи. Бачу, що плани треба перебудувати: сьогодні наступна студентка не зможе прийти вчасно. Фруструюсь, бо фонова напруга під кінець тижня вже досить висока. Проговорюю собі це почуття: пропрацьовую емоцію.
Роблю собі сендвічі і новий план: до біса це планування, буду сидіти та читати відкриті сторінки з цікавинками. Згадую, що маю викласти пост, роблю це, поки не забула знов.
Наступний урок. Обговорюємо Thanksgiving, нову airborne інфекцію в Китаї, һера-фільтри, long COVID, dust mites, Indian English.
На все даю посилання, беремо звідти трохи лексики, натреновуємо попередньо вивчені синтаксичні структури. Кішка, на ім'я Кошка спостерігає і закликає зупинитись детальніше на питанні легальності перебування котів у орендованому житлі. Заспокоюємо її, що все добре, її двонога (я) платить щомісяця страхування житла саме для того, щоб попередити будь-які можливі питання.
Останній на сьогодні урок вже зовсім неформальний на теми.
Але між цим обговорюємо і багато важливого про стратегію вивчення мови і який далі план. Ситуація складна, бо людина у стресових обставинах і має відпочити, щоб мати сили на досягнення цілей, тому поки що обираємо не намагатись вхопити дракона за хвіст, а робити все поступово. Немає нічого поганого в тому, щоб знизити темп, якщо це контрольовано і обумовлено важливими факторами.
Восьма вечора.
Йду їсти: грію собі тюфтельки, що приготували у неділю до них гарнір і овочі. Якщо зовсім чесно, на цьому етапі в мене зазвичай вже немає сил і спочатку я йду полежати, але сьогодні пощастило і я можу поїсти відразу.
Чийсь нахабний хвіст вимазав чаєм весь стіл.
Було багато, як для мене, соціалізації: слухала подкаст у Твіттері про різні аспекти зборів грошей для ЗСУ: маркетинг, легальні нюанси, досвід.
Поговорила з важливою людиною про справи.
Справи недобрі, але в нас є ми. Ми встоїмо. Погралася трохи ще, приповзла до ліжка. Дурне безсоння.
Пишу от вам. На цю розповідь про один день в мене пішло вже сорок хвилин. А це я пишу прямо тут, не редагую, не супер рефлексую. Просто день. Один день людини, яка знає про себе, що в неї специфічні умови, рівень енергії, тому добре орієнтується в тому, як допомогти собі бути хоч якось ефективною попри все. А ви знаєте, як умови та досвід впливають на ваші можливості?
#mila_teaches #mila_reflects
Граю декілька партій в Hearthstone, обдумую поточні справи. Бачу, що плани треба перебудувати: сьогодні наступна студентка не зможе прийти вчасно. Фруструюсь, бо фонова напруга під кінець тижня вже досить висока. Проговорюю собі це почуття: пропрацьовую емоцію.
Роблю собі сендвічі і новий план: до біса це планування, буду сидіти та читати відкриті сторінки з цікавинками. Згадую, що маю викласти пост, роблю це, поки не забула знов.
Наступний урок. Обговорюємо Thanksgiving, нову airborne інфекцію в Китаї, һера-фільтри, long COVID, dust mites, Indian English.
На все даю посилання, беремо звідти трохи лексики, натреновуємо попередньо вивчені синтаксичні структури. Кішка, на ім'я Кошка спостерігає і закликає зупинитись детальніше на питанні легальності перебування котів у орендованому житлі. Заспокоюємо її, що все добре, її двонога (я) платить щомісяця страхування житла саме для того, щоб попередити будь-які можливі питання.
Останній на сьогодні урок вже зовсім неформальний на теми.
Але між цим обговорюємо і багато важливого про стратегію вивчення мови і який далі план. Ситуація складна, бо людина у стресових обставинах і має відпочити, щоб мати сили на досягнення цілей, тому поки що обираємо не намагатись вхопити дракона за хвіст, а робити все поступово. Немає нічого поганого в тому, щоб знизити темп, якщо це контрольовано і обумовлено важливими факторами.
Восьма вечора.
Йду їсти: грію собі тюфтельки, що приготували у неділю до них гарнір і овочі. Якщо зовсім чесно, на цьому етапі в мене зазвичай вже немає сил і спочатку я йду полежати, але сьогодні пощастило і я можу поїсти відразу.
Чийсь нахабний хвіст вимазав чаєм весь стіл.
Було багато, як для мене, соціалізації: слухала подкаст у Твіттері про різні аспекти зборів грошей для ЗСУ: маркетинг, легальні нюанси, досвід.
Поговорила з важливою людиною про справи.
Справи недобрі, але в нас є ми. Ми встоїмо. Погралася трохи ще, приповзла до ліжка. Дурне безсоння.
Пишу от вам. На цю розповідь про один день в мене пішло вже сорок хвилин. А це я пишу прямо тут, не редагую, не супер рефлексую. Просто день. Один день людини, яка знає про себе, що в неї специфічні умови, рівень енергії, тому добре орієнтується в тому, як допомогти собі бути хоч якось ефективною попри все. А ви знаєте, як умови та досвід впливають на ваші можливості?
#mila_teaches #mila_reflects
❤9
Привіт!
Сьогодні поговоримо про те, чи можна підготуватися до здачі екзамену за добу. За добу — ні, а за 24 години — так. Звучить як клікбейт? Можливо, трошки, але історія, якою я хочу сьогодні поділитися, в тому числі про керування часом. А також про рецепти успіху, стрес і уникнення стресу там, де можливо.
Один з наріжних каменів моєї роботи полягає в тому, що ми вчимо мову не для міфічного “ідеального володіння”, а для того, щоб використовувати її у повсякденному житті та досягати своїх цілей. Кейс моєї студентки, яка переїхала в США, був саме про це: їй потрібно було підготуватися до здачі теоретичної частини екзамену з водіння. Правила керування, закони, теорія — всі вони мають свій специфічний словник, важкий навіть для носія мови, що вже казати про людину, яка тільки вивчає англійську. Це стає додатковою перепоною у ситуації високого стресу (через важливість екзамену) та дуже обмеженого часу, тож ми визначили це як основну перепону на шляху до успішної здачі екзамену і поставили відповідну ціль. Зверніть увагу: не просто “напрацювати словник щоб використовувати його у спокійний ситуації, десь і колись”, а “оперувати словником у ситуації обмеження в часі, коли на кону щось важливе”. Адже у стресовій ситуації ми не підіймаємося до рівня своїх очікувань, а падаємо до рівня своєї підготовки.
Я пишаюсь нами обома, бо ми впоралися з цим завданням за 24 години занять: напрацювали вокабуляр, вивчили всі питання з тесту і навіть трошки попрацювати з її впевненістю в собі у цій ситуації.
Ці 24 години були розподілені в часі на два місяці. Частина успіху полягала у тому, щоб з мінімальним стресом підготуватися до майбутньої стресової ситуації (що абсолютно неможливо, якщо почати підготовку до важливого заходу за добу), і застосувати напрацьовану стратегію коли це буде необхідно. У день Д моя студентка здала теоретичну частину з першого разу, хоча морально готувалася до перездачі.
Тож який рецепт успіху?
Найбанальніший інгредієнт: починайте підготовку завчасно.
Чітко окресліть завдання.
Пам’ятайте, що стресова ситуація “з’їдає” ресурс мозку, і враховуйте це під час підготовки.
І тоді будь-яка магія стає можливою. Навіть за 24 години. Аби не за добу.
Under pressure, you don’t rise to the occasion, you sink to the level of your training
Anonymous US Navy seal
Чи були у вас історії, які ілюструють цю цитату? Діліться в коментах!
#mila_teaches
Сьогодні поговоримо про те, чи можна підготуватися до здачі екзамену за добу. За добу — ні, а за 24 години — так. Звучить як клікбейт? Можливо, трошки, але історія, якою я хочу сьогодні поділитися, в тому числі про керування часом. А також про рецепти успіху, стрес і уникнення стресу там, де можливо.
Один з наріжних каменів моєї роботи полягає в тому, що ми вчимо мову не для міфічного “ідеального володіння”, а для того, щоб використовувати її у повсякденному житті та досягати своїх цілей. Кейс моєї студентки, яка переїхала в США, був саме про це: їй потрібно було підготуватися до здачі теоретичної частини екзамену з водіння. Правила керування, закони, теорія — всі вони мають свій специфічний словник, важкий навіть для носія мови, що вже казати про людину, яка тільки вивчає англійську. Це стає додатковою перепоною у ситуації високого стресу (через важливість екзамену) та дуже обмеженого часу, тож ми визначили це як основну перепону на шляху до успішної здачі екзамену і поставили відповідну ціль. Зверніть увагу: не просто “напрацювати словник щоб використовувати його у спокійний ситуації, десь і колись”, а “оперувати словником у ситуації обмеження в часі, коли на кону щось важливе”. Адже у стресовій ситуації ми не підіймаємося до рівня своїх очікувань, а падаємо до рівня своєї підготовки.
Я пишаюсь нами обома, бо ми впоралися з цим завданням за 24 години занять: напрацювали вокабуляр, вивчили всі питання з тесту і навіть трошки попрацювати з її впевненістю в собі у цій ситуації.
Ці 24 години були розподілені в часі на два місяці. Частина успіху полягала у тому, щоб з мінімальним стресом підготуватися до майбутньої стресової ситуації (що абсолютно неможливо, якщо почати підготовку до важливого заходу за добу), і застосувати напрацьовану стратегію коли це буде необхідно. У день Д моя студентка здала теоретичну частину з першого разу, хоча морально готувалася до перездачі.
Тож який рецепт успіху?
Найбанальніший інгредієнт: починайте підготовку завчасно.
Чітко окресліть завдання.
Пам’ятайте, що стресова ситуація “з’їдає” ресурс мозку, і враховуйте це під час підготовки.
І тоді будь-яка магія стає можливою. Навіть за 24 години. Аби не за добу.
Under pressure, you don’t rise to the occasion, you sink to the level of your training
Anonymous US Navy seal
Чи були у вас історії, які ілюструють цю цитату? Діліться в коментах!
#mila_teaches
❤10
Привіт! Давайте сьогодні, на честь п’ятниці, поговоримо про котів? А точніше, про слова, які ми використовуємо по відношенню до себе, наших улюбленців і вкладаємо в мову домашніх тварин.
У мене, наприклад, є дві котиці: Кошка і Сандра. На офіційному рівні це робить мене pet owner. Так само до моєї ролі в наших з кітками стосунках будуть реферувати у статистиці, заголовках журналів (“Pet Ownership Statistics and Facts in 2023” від Forbes, наприклад), але сама я у неформальній розмові скоріше назву себе cat mom. А Сандру з Кошкою — своїми fur kids або fur babies. Якщо я розповідатиму про своїх друзів, які обділені щастям котячої присутності в своєму домі, але мають натомість собак та/або хом’ячків, папуг, рибок абощо, то я назву їх dog/pet parents, а вони самі, особливо коли це стосується собак, можуть говорити про себе “I’m a dog enthusiast”. І коли ми влаштуємо сварку щодо того, хто кращий: мої кітки чи їхні собаки, це буде класичне зіткнення cat person vs dog person. Хоча більш поміркована людина скаже що всі furry friends однаково чудові. Як і feathered — пір’яні — friends. Можливо, вона навіть має рацію.
Інтернет, переповнений любов’ю до котів, підштовхнув цілі мови до еволюції, щоб ми могли вкладати ще більше сенсів у свої слова і всіляко підкреслювати своє захоплення. Isn’t it fur-midable? Let’s explore it right meow! (тут мій гугл-док намагається вказати на помилку: має бути “now”, стверджує він)
Словник котолюбів, неофіційний, не впорядкований, але від того не менш популярний, побудовано здебільшого на фонетичній схожості певних слів та/або їхніх частин зі словами, характерними для опису котячої поведінки та звуконаслідування. І ці новотвори бувають як очевидними: hyss-terical = hysterical, litter-ally = literally, purrple = purple…
…так і абсолютно несподіваними: meta-fur-kitty = metaphorically.
А як щодо умовної “звірячої мови”? Слово, яке я недавно використовувала в пості про свій день, hooman, походить саме звідти:
Hooman - A mispelled word for human, mostly used when a cat "complains" to its human owner, or doing unusual stuffs
Це слово походить з doggo lingo, Інтернет-мови, створеної в 2010-х роках щоб одночасно обмінюватися любов’ю та симпатією до своїх собань, створити жартівливий POV (point of view) як собаки могли б говорити про своїх хазяїв… та й просто заради сміху. Поширилася ця мова так далеко, що навіть якщо ви не любите собак, котів, і надаєте перевагу зміям, ваше пестливе “smol noodle!” (small noodle) буде сказано саме doggo lingo.
Звіряча мова хаотична, пестлива, повна зменшувальних суфіксів та спрощень: fren замість friend, doggo та pupper замість dog та puppy, ‘cuz замість because. І чомусь це притягує людей, стимулює до словотворення, мемів, творчості. Чи не привід це любити тварин ще більше?
З прийдешніми святами вас!
Meowy Christmas and Happy Howlidays!
P.s: Сандра і Кошка запитують, чи даруєте ви своїм хвостатим подарунки на Різдво. Здається, вони мені на щось натякають...
#EL_norms
У мене, наприклад, є дві котиці: Кошка і Сандра. На офіційному рівні це робить мене pet owner. Так само до моєї ролі в наших з кітками стосунках будуть реферувати у статистиці, заголовках журналів (“Pet Ownership Statistics and Facts in 2023” від Forbes, наприклад), але сама я у неформальній розмові скоріше назву себе cat mom. А Сандру з Кошкою — своїми fur kids або fur babies. Якщо я розповідатиму про своїх друзів, які обділені щастям котячої присутності в своєму домі, але мають натомість собак та/або хом’ячків, папуг, рибок абощо, то я назву їх dog/pet parents, а вони самі, особливо коли це стосується собак, можуть говорити про себе “I’m a dog enthusiast”. І коли ми влаштуємо сварку щодо того, хто кращий: мої кітки чи їхні собаки, це буде класичне зіткнення cat person vs dog person. Хоча більш поміркована людина скаже що всі furry friends однаково чудові. Як і feathered — пір’яні — friends. Можливо, вона навіть має рацію.
Інтернет, переповнений любов’ю до котів, підштовхнув цілі мови до еволюції, щоб ми могли вкладати ще більше сенсів у свої слова і всіляко підкреслювати своє захоплення. Isn’t it fur-midable? Let’s explore it right meow! (тут мій гугл-док намагається вказати на помилку: має бути “now”, стверджує він)
Словник котолюбів, неофіційний, не впорядкований, але від того не менш популярний, побудовано здебільшого на фонетичній схожості певних слів та/або їхніх частин зі словами, характерними для опису котячої поведінки та звуконаслідування. І ці новотвори бувають як очевидними: hyss-terical = hysterical, litter-ally = literally, purrple = purple…
…так і абсолютно несподіваними: meta-fur-kitty = metaphorically.
А як щодо умовної “звірячої мови”? Слово, яке я недавно використовувала в пості про свій день, hooman, походить саме звідти:
Hooman - A mispelled word for human, mostly used when a cat "complains" to its human owner, or doing unusual stuffs
Це слово походить з doggo lingo, Інтернет-мови, створеної в 2010-х роках щоб одночасно обмінюватися любов’ю та симпатією до своїх собань, створити жартівливий POV (point of view) як собаки могли б говорити про своїх хазяїв… та й просто заради сміху. Поширилася ця мова так далеко, що навіть якщо ви не любите собак, котів, і надаєте перевагу зміям, ваше пестливе “smol noodle!” (small noodle) буде сказано саме doggo lingo.
Звіряча мова хаотична, пестлива, повна зменшувальних суфіксів та спрощень: fren замість friend, doggo та pupper замість dog та puppy, ‘cuz замість because. І чомусь це притягує людей, стимулює до словотворення, мемів, творчості. Чи не привід це любити тварин ще більше?
З прийдешніми святами вас!
Meowy Christmas and Happy Howlidays!
P.s: Сандра і Кошка запитують, чи даруєте ви своїм хвостатим подарунки на Різдво. Здається, вони мені на щось натякають...
#EL_norms
❤9
Привіт!
Сьогодні я пропоную дискусію про два типи підходів до інтерперсональної комунікації: культуру питання (ask culture) та культуру здогаду (guess culture). Ви зіштовхувалися з обома підходами, і майже напевне ставали свідками чи учасниками конфліктів на перетині цих двох культур. Тож, що це таке? І чому важливо розуміти, яким підходом користуєтеся ви, а яким — співрозмовник?
Ці терміни набули широкого вжитку у 2007 році, на форумі, де автор (topicstarter) скаржився на подругу, яка постійно напрошується в гості й не розуміє натяків на те, що в цьому домі її будуть раді бачити трохи рідше. Автор, своєю чергою, не хотів ставити нікого у незручне положення, і боявся що пряме “ні” образить почуття гості, а його самого виставить грубіяном. Культура здогадок, яку втілював він, зіштовхнулася з культурою запитань, втіленою подругою. Так виник конфлікт.
Культура питання передбачає одночасно прямолінійність у своїй комунікації й очікування, що партнер буде настільки ж прямолінійним. Якщо ти чогось хочеш — попроси про це. Якщо не хочеш — скажи як є. Вона також потребує готовності до конфлікту та емоційної стабільності, достатньої для того, щоб витримати пряму відмову, або ж самому комусь відмовити. Вона спрощує комунікацію серед людей зі значними відмінностями у соціокультурному бекграунді, але одночасно створює від її носія враження грубої й неввічливої людини, особливо у ситуаціях, які вимагають обережності та делікатності: спілкування з певними клієнтами, пацієнтами, колегами, а часто — родиною.
Культура здогаду, в свою чергу, повністю побудована на тому, що і ти, і твій співрозмовник ділите один і той самий набір неписаних правил, цінностей, очікувань і моделей поведінки у ключових питаннях, а також уникатимете потенційного конфлікту, щоб допомогти всім присутнім зберегти лице. Це також містить в собі непрямі методи відмови й уникнення прямих запитань в цілому, якщо тільки вірогідність отримати у відповідь “так” не достатньо висока. Якщо всі учасники знають ці правила і дотримуються їх, вся соціальна взаємодія схожа на ідеально виконаний оркестровий номер. Але якщо з’являється хтось, хто порушує гармонію нерозумінням натяків, весь повітряний замок руйнується вщент.
Зазвичай носії культури запитань дуже дратуються на манеру носіїв культури здогадок ніяк не переходити до діла. Нащо всі ці “Привіт, як справи, як родичі, як коти?”, коли можна просто сказати “Мені потрібна твоя допомога, будь ласка”? Тоді як співбесідник на іншому кінці культурного спектра роздратований з іншого приводу: невже так складно проявити мінімальну ввічливість і поставити кілька запитань, щоб людина не почувалася автоматом для обслуговування?
Як вихованиця гес-культури, яка навчалася аск-культурі вже у дорослому віці, я пропоную вам подумати про те, що ці два підходи — не бінарна опція, а спектр, і не боротися з ними, а прийняти їх. Подекуди ситуація вимагає від нас делікатності й завбачливості, і навички спостереження і турботи, що в нас їх виплекала культура здогадки, дають нам неабияку перевагу (a huge advantage) у її подоланні. Інколи, як в історії на початку посту, нам треба налаштуватися на прямолінійність, щоб краще захистити свої кордони. Дати іншій стороні benefit of a doubt, та повірити у її здатність прийняти “ні”. Більш того — повірити в те, що ми не станемо поганими, якщо комусь відмовимо.
Людиною якої культури ви себе вважаєте? Що для вас ближче та що б ви хотіли у собі змінити?
#mila_TIL
Сьогодні я пропоную дискусію про два типи підходів до інтерперсональної комунікації: культуру питання (ask culture) та культуру здогаду (guess culture). Ви зіштовхувалися з обома підходами, і майже напевне ставали свідками чи учасниками конфліктів на перетині цих двох культур. Тож, що це таке? І чому важливо розуміти, яким підходом користуєтеся ви, а яким — співрозмовник?
Ці терміни набули широкого вжитку у 2007 році, на форумі, де автор (topicstarter) скаржився на подругу, яка постійно напрошується в гості й не розуміє натяків на те, що в цьому домі її будуть раді бачити трохи рідше. Автор, своєю чергою, не хотів ставити нікого у незручне положення, і боявся що пряме “ні” образить почуття гості, а його самого виставить грубіяном. Культура здогадок, яку втілював він, зіштовхнулася з культурою запитань, втіленою подругою. Так виник конфлікт.
Культура питання передбачає одночасно прямолінійність у своїй комунікації й очікування, що партнер буде настільки ж прямолінійним. Якщо ти чогось хочеш — попроси про це. Якщо не хочеш — скажи як є. Вона також потребує готовності до конфлікту та емоційної стабільності, достатньої для того, щоб витримати пряму відмову, або ж самому комусь відмовити. Вона спрощує комунікацію серед людей зі значними відмінностями у соціокультурному бекграунді, але одночасно створює від її носія враження грубої й неввічливої людини, особливо у ситуаціях, які вимагають обережності та делікатності: спілкування з певними клієнтами, пацієнтами, колегами, а часто — родиною.
Культура здогаду, в свою чергу, повністю побудована на тому, що і ти, і твій співрозмовник ділите один і той самий набір неписаних правил, цінностей, очікувань і моделей поведінки у ключових питаннях, а також уникатимете потенційного конфлікту, щоб допомогти всім присутнім зберегти лице. Це також містить в собі непрямі методи відмови й уникнення прямих запитань в цілому, якщо тільки вірогідність отримати у відповідь “так” не достатньо висока. Якщо всі учасники знають ці правила і дотримуються їх, вся соціальна взаємодія схожа на ідеально виконаний оркестровий номер. Але якщо з’являється хтось, хто порушує гармонію нерозумінням натяків, весь повітряний замок руйнується вщент.
Зазвичай носії культури запитань дуже дратуються на манеру носіїв культури здогадок ніяк не переходити до діла. Нащо всі ці “Привіт, як справи, як родичі, як коти?”, коли можна просто сказати “Мені потрібна твоя допомога, будь ласка”? Тоді як співбесідник на іншому кінці культурного спектра роздратований з іншого приводу: невже так складно проявити мінімальну ввічливість і поставити кілька запитань, щоб людина не почувалася автоматом для обслуговування?
Як вихованиця гес-культури, яка навчалася аск-культурі вже у дорослому віці, я пропоную вам подумати про те, що ці два підходи — не бінарна опція, а спектр, і не боротися з ними, а прийняти їх. Подекуди ситуація вимагає від нас делікатності й завбачливості, і навички спостереження і турботи, що в нас їх виплекала культура здогадки, дають нам неабияку перевагу (a huge advantage) у її подоланні. Інколи, як в історії на початку посту, нам треба налаштуватися на прямолінійність, щоб краще захистити свої кордони. Дати іншій стороні benefit of a doubt, та повірити у її здатність прийняти “ні”. Більш того — повірити в те, що ми не станемо поганими, якщо комусь відмовимо.
Людиною якої культури ви себе вважаєте? Що для вас ближче та що б ви хотіли у собі змінити?
#mila_TIL
❤6
Я не хотіла писати цей пост, не хотіла і не хочу говорити про підсумки. Які тут, блт, підсумки, коли війна.
Для статистики занотуємо, що слово року — GRIEF, скорбота. По відчуттях - мене підкинуло, перекрутило, скрутило і шмякнуло об бетон. Перші пів року я взагалі не жила, а лише виживала. На паузу стало все, все взагалі, окрім роботи. Я засинала на пігулках і прокидалась від жахіть. Пила препарати, що роблять мені нокаут, щоб спати, спати та не могти накоїти зайвого. Взагалі сон — це прекрасне укриття від болючої реальності.
Ще я багато злилась. Агресувала, писала, орала, билась об невидиму стіну. В голові безперервно розмовляла з тими хто завдав мені болю. Як ти міг. За що. Невже? Так.
Знаходила натхнення в роботі. Там я була енергійна, знаходила нові шляхи, вела людей до цілей новими тропами. Чим гірше тобі там, за рамками роботи, тим більше ти хочеш вкластись в те, щоб у твоїх людей стало все добре і краще. Вони довірились мені, я маю зробити все, щоб вони досягли мети. Англомовна реальність бізнесу, смолтоку, роботи з людьми, зовсім інша, ніж звична нам. Читала, шукала, приносила знання, ідеї та принципи. Люди знаходили нові місця роботи і місця себе у світі. Цим можна любуватись вічно, і це мене теж втішало.
Сьогодні день народження Толкіна. І ще декількох важливих мені людей. Не уявляю, що це за магічна дата і як вона дарує світу стільки потужних особистостей.
War was a catalyst for Tolkien: it was an unprecedented experience that galvanized him to write stories unlike anything the world had ever seen before.
Але є і цікава важлива деталь: він наполягав, що його твори не є алегорією. Він будував міф, творив для себе місце, де можна сховатись від світла.
So I took to ‘escapism’: or really transforming experience into another form and symbol with Morgoth and Orcs and the Eldalie (representing beauty and grace of life and artefact) and so on; and it has stood me in good stead in many hard years since and I still draw on the conceptions then hammered out. (Letters: 85)
І зараз я думаю, що це знову стає правильним інструментом. Ми звикли вважати ескапізм чимось трохи інфантильним, тому що людина, вочевидь, відмовляється брати відповідальність, біжить від реальності. А для мене у 23-му це стало схованкою від болю. Тим, завдяки чому я могла зібратись і працювати. Займатись справами, менеджментом здоров'я, допомагати іншим.
Через непросте дитинство я потужно вмію дисоціювати, та зараз я здивовано дивлюсь на те, що це "вміння" стало контрольованим засобом пережити важкі часи. Наче ти навчилась перемикати себе сама: тут я зібрана і роблю щось, а тут я знаходжусь в зоні тотальної безвідповідальності, роблю лише те, що кортить зробити самій, побутом займаюсь як прийдеться.
Я прийняла, що в цій новій реальності відпочинок є головною задачею. Спати чи лежати — це головне, що може бути. Так, діяльна частина мене бігає по стелі, кричить щось про "так не можна" і "якого біса". Але таки в мене зараз обмеження. Тіло і душа потребують довгої та складної реабілітації, і я знаю, що у цього є рівень досяжності. Вже ніколи не буде як раніше. Як буде далі? Якось буде.
Я вже звикаю жити без очікувань від себе чи від буття. Я — маленька мураха у цьому світі. Сьогодні я не змогла нічого окрім роботи — і це окей. І навіть якщо ти постійно так, тебе вирубає в сон, ти не можеш робити більше - це окей.
Горизонт планування? Прозорою краплею акварелі малюю уявну подію, не збудеться — замалюю іншим потім. Йду маленькими кроками, спілкуюсь з членами колонії, несу в мурашник їжу. Бути маленьким у великому світі не є чимось поганим чи що принижує твої власні сили. Це те, що дає можливість краще бачити бар’єри.
#mila_reflects
Для статистики занотуємо, що слово року — GRIEF, скорбота. По відчуттях - мене підкинуло, перекрутило, скрутило і шмякнуло об бетон. Перші пів року я взагалі не жила, а лише виживала. На паузу стало все, все взагалі, окрім роботи. Я засинала на пігулках і прокидалась від жахіть. Пила препарати, що роблять мені нокаут, щоб спати, спати та не могти накоїти зайвого. Взагалі сон — це прекрасне укриття від болючої реальності.
Ще я багато злилась. Агресувала, писала, орала, билась об невидиму стіну. В голові безперервно розмовляла з тими хто завдав мені болю. Як ти міг. За що. Невже? Так.
Знаходила натхнення в роботі. Там я була енергійна, знаходила нові шляхи, вела людей до цілей новими тропами. Чим гірше тобі там, за рамками роботи, тим більше ти хочеш вкластись в те, щоб у твоїх людей стало все добре і краще. Вони довірились мені, я маю зробити все, щоб вони досягли мети. Англомовна реальність бізнесу, смолтоку, роботи з людьми, зовсім інша, ніж звична нам. Читала, шукала, приносила знання, ідеї та принципи. Люди знаходили нові місця роботи і місця себе у світі. Цим можна любуватись вічно, і це мене теж втішало.
Сьогодні день народження Толкіна. І ще декількох важливих мені людей. Не уявляю, що це за магічна дата і як вона дарує світу стільки потужних особистостей.
War was a catalyst for Tolkien: it was an unprecedented experience that galvanized him to write stories unlike anything the world had ever seen before.
Але є і цікава важлива деталь: він наполягав, що його твори не є алегорією. Він будував міф, творив для себе місце, де можна сховатись від світла.
So I took to ‘escapism’: or really transforming experience into another form and symbol with Morgoth and Orcs and the Eldalie (representing beauty and grace of life and artefact) and so on; and it has stood me in good stead in many hard years since and I still draw on the conceptions then hammered out. (Letters: 85)
І зараз я думаю, що це знову стає правильним інструментом. Ми звикли вважати ескапізм чимось трохи інфантильним, тому що людина, вочевидь, відмовляється брати відповідальність, біжить від реальності. А для мене у 23-му це стало схованкою від болю. Тим, завдяки чому я могла зібратись і працювати. Займатись справами, менеджментом здоров'я, допомагати іншим.
Через непросте дитинство я потужно вмію дисоціювати, та зараз я здивовано дивлюсь на те, що це "вміння" стало контрольованим засобом пережити важкі часи. Наче ти навчилась перемикати себе сама: тут я зібрана і роблю щось, а тут я знаходжусь в зоні тотальної безвідповідальності, роблю лише те, що кортить зробити самій, побутом займаюсь як прийдеться.
Я прийняла, що в цій новій реальності відпочинок є головною задачею. Спати чи лежати — це головне, що може бути. Так, діяльна частина мене бігає по стелі, кричить щось про "так не можна" і "якого біса". Але таки в мене зараз обмеження. Тіло і душа потребують довгої та складної реабілітації, і я знаю, що у цього є рівень досяжності. Вже ніколи не буде як раніше. Як буде далі? Якось буде.
Я вже звикаю жити без очікувань від себе чи від буття. Я — маленька мураха у цьому світі. Сьогодні я не змогла нічого окрім роботи — і це окей. І навіть якщо ти постійно так, тебе вирубає в сон, ти не можеш робити більше - це окей.
Горизонт планування? Прозорою краплею акварелі малюю уявну подію, не збудеться — замалюю іншим потім. Йду маленькими кроками, спілкуюсь з членами колонії, несу в мурашник їжу. Бути маленьким у великому світі не є чимось поганим чи що принижує твої власні сили. Це те, що дає можливість краще бачити бар’єри.
#mila_reflects
👍6❤5
Привіт!
Сьогодні — пост з рекомендаціями на тему соціальних зв’язків та комунікації.
Мої студенти знають, як я люблю давати посилання на різноманітну інформацію про культурні та соціальні особливості глобальної комунікації. Те, що в епоху інтернету ми маємо можливість спілкуватися з людьми з усіх усюд, інколи навіть тою ж (англійською, наприклад, мовою) створює хибне відчуття культурної подібності, яке призводить до різноманітних проблем у спілкуванні. They are mixing apples and oranges (або просто, “apples and oranges”): ти йому про Хому, а він тобі про Ярему. Такі культурні розбіжності можуть не тільки зіпсувати настрій але й занапастити комунікацію в цілому, особливо на роботі чи переговорах.
Тож моя перша рекомендація, яка вже стала у нагоді учням що готувалися до робочих інтерв’ю (і, скажу не без гордості, вдало пройшли їх), це книга The Culture Map від професорки французької бізнес-школи INSEAD Ерін Меєр. Ця книга класна тим, що впроваджує практичні знання для подолання культурного бар’єру: як краще писати колезі з Бразилії? Чи, може, подзвонити? А як провести презентацію для британських колег? Що взагалі робити з американцями?
На уроках я багато говорю про культурні аспекти мови, про практику и конкретні проблемні ситуації, і ця книга стала для мене і моїх студентів незамінною.
Друга моя рекомендація менш мультикультурна та більш життєва — епізод “How to combat loneliness” від подкасту Life Kit. Це відомий американский подкаст, у якому у вільній від осуду формі надають різноманітні життєві поради, від налагодження сну до розмови про наркотики з підлітками. Але саме цей епізод присвячений проблемі самотності та практичним порадам щодо того, як справитися з нею та знову відкритися людям. Окрім того, що проблема соціальної ізоляції актуальна для великої кількості людей (в тому числі моїх учнів), я також наголошую на тому що єдиний спосіб краще розуміти розмовну мову — це слухати розмовну мову, в тому числі у подкастах.
І третя рекомендація — Communities of Practice, як ця стаття й поняття, так і практика дозвілля. Якщо коротко, то це гурток за інтересами, де у якості інтересу виступає робота у певному домені. Спільнота айтішників, електриків, вчителів, фізиків, абощо. Такий гурток присвячений соціалізації, нетворкінгу, обміну робочим досвідом, і має містити три обов’язкові елементи: domain (сфера діяльності), community (спеціалісти які там працюють) та practice (спільну роботу у цій сфері). Такі зустрічі та заняття допомагають як професійно розвиватися, так і знаходити свіжі ідеї або роботу — суцільні плюси.
Як вам такий формат?Чи хотіли б більше рекомендацій? Пишіть у коментарях.
#mila_reads #mila_listens_to
Сьогодні — пост з рекомендаціями на тему соціальних зв’язків та комунікації.
Мої студенти знають, як я люблю давати посилання на різноманітну інформацію про культурні та соціальні особливості глобальної комунікації. Те, що в епоху інтернету ми маємо можливість спілкуватися з людьми з усіх усюд, інколи навіть тою ж (англійською, наприклад, мовою) створює хибне відчуття культурної подібності, яке призводить до різноманітних проблем у спілкуванні. They are mixing apples and oranges (або просто, “apples and oranges”): ти йому про Хому, а він тобі про Ярему. Такі культурні розбіжності можуть не тільки зіпсувати настрій але й занапастити комунікацію в цілому, особливо на роботі чи переговорах.
Тож моя перша рекомендація, яка вже стала у нагоді учням що готувалися до робочих інтерв’ю (і, скажу не без гордості, вдало пройшли їх), це книга The Culture Map від професорки французької бізнес-школи INSEAD Ерін Меєр. Ця книга класна тим, що впроваджує практичні знання для подолання культурного бар’єру: як краще писати колезі з Бразилії? Чи, може, подзвонити? А як провести презентацію для британських колег? Що взагалі робити з американцями?
На уроках я багато говорю про культурні аспекти мови, про практику и конкретні проблемні ситуації, і ця книга стала для мене і моїх студентів незамінною.
Друга моя рекомендація менш мультикультурна та більш життєва — епізод “How to combat loneliness” від подкасту Life Kit. Це відомий американский подкаст, у якому у вільній від осуду формі надають різноманітні життєві поради, від налагодження сну до розмови про наркотики з підлітками. Але саме цей епізод присвячений проблемі самотності та практичним порадам щодо того, як справитися з нею та знову відкритися людям. Окрім того, що проблема соціальної ізоляції актуальна для великої кількості людей (в тому числі моїх учнів), я також наголошую на тому що єдиний спосіб краще розуміти розмовну мову — це слухати розмовну мову, в тому числі у подкастах.
І третя рекомендація — Communities of Practice, як ця стаття й поняття, так і практика дозвілля. Якщо коротко, то це гурток за інтересами, де у якості інтересу виступає робота у певному домені. Спільнота айтішників, електриків, вчителів, фізиків, абощо. Такий гурток присвячений соціалізації, нетворкінгу, обміну робочим досвідом, і має містити три обов’язкові елементи: domain (сфера діяльності), community (спеціалісти які там працюють) та practice (спільну роботу у цій сфері). Такі зустрічі та заняття допомагають як професійно розвиватися, так і знаходити свіжі ідеї або роботу — суцільні плюси.
Як вам такий формат?Чи хотіли б більше рекомендацій? Пишіть у коментарях.
#mila_reads #mila_listens_to
🔥8👍4
Жодних бананів у лабораторії! Як вам таке?!
Схоже на невдалий жарт, quirk (дивацтво) старшого наукового співробітника, або персональну неприязнь до бананів з боку директора? А що як я вам скажу, що подібна вимога не лише зважена, але й справді подекуди необхідна?
Сьогодні ми потренуємо наукову лексику, і заодно поговоримо про банани.
У AUSTRALIAN DARK MATTER LAB, Австралійській лабораторії з вивчення темної матерії, співробітникам та відвідувачам заборонено приносити банани до підземної лабораторії що розташована у Золотому руднику Ставелла. Це пов’язано з особливостями вивчення темної матерії: “type of matter that has mass but does not absorb, emit or reflect light” (не поглинає, не випромінює та не відбиває світло), що робить її неймовірно складною для виявлення і вивчення, хоча вчені-фізики наразі дотримуються думки що темна матерія складає близько 85% від усієї матерії у Всесвіті. Вловити її можна лише опосередковано: через її гравітаційний вплив (gravitational effects) на звичайну матерію і фонове випромінювання. Для цього потрібен дуже надійний захист від усього, що може mess with data (спотворити дані), для чого лабораторію і створили в умовах, де прибори захищені від cosmic rays (космічного випромінювання) камінням, а стіни покриті спеціальним розчином проти радіаційного випромінювання (emission of radiation).
Міло, але до чого тут банани?!
Справа в тому, що вони — джерело радіації через високий вміст калію. І хоча цей рівень абсолютно безпечний для людей, для надчутливих приборів (extremely sensitive equipment) ці фрукти світяться ніби новорічні зіроньки на ялинці, що дуже обмежує можливість зафіксувати будь-які дані стосовно темної матерії.
Почесними носіями радіації є також бразильські горіхи, картопля та морква, але саме банани стали відомими як приклад на перший погляд необґрунтованої, але насправді дуже логічної заборони.
Знали про це? Діліться у коментарях неочікувано розумними заборонами.
#mila_TIL
Схоже на невдалий жарт, quirk (дивацтво) старшого наукового співробітника, або персональну неприязнь до бананів з боку директора? А що як я вам скажу, що подібна вимога не лише зважена, але й справді подекуди необхідна?
Сьогодні ми потренуємо наукову лексику, і заодно поговоримо про банани.
У AUSTRALIAN DARK MATTER LAB, Австралійській лабораторії з вивчення темної матерії, співробітникам та відвідувачам заборонено приносити банани до підземної лабораторії що розташована у Золотому руднику Ставелла. Це пов’язано з особливостями вивчення темної матерії: “type of matter that has mass but does not absorb, emit or reflect light” (не поглинає, не випромінює та не відбиває світло), що робить її неймовірно складною для виявлення і вивчення, хоча вчені-фізики наразі дотримуються думки що темна матерія складає близько 85% від усієї матерії у Всесвіті. Вловити її можна лише опосередковано: через її гравітаційний вплив (gravitational effects) на звичайну матерію і фонове випромінювання. Для цього потрібен дуже надійний захист від усього, що може mess with data (спотворити дані), для чого лабораторію і створили в умовах, де прибори захищені від cosmic rays (космічного випромінювання) камінням, а стіни покриті спеціальним розчином проти радіаційного випромінювання (emission of radiation).
Міло, але до чого тут банани?!
Справа в тому, що вони — джерело радіації через високий вміст калію. І хоча цей рівень абсолютно безпечний для людей, для надчутливих приборів (extremely sensitive equipment) ці фрукти світяться ніби новорічні зіроньки на ялинці, що дуже обмежує можливість зафіксувати будь-які дані стосовно темної матерії.
Почесними носіями радіації є також бразильські горіхи, картопля та морква, але саме банани стали відомими як приклад на перший погляд необґрунтованої, але насправді дуже логічної заборони.
Знали про це? Діліться у коментарях неочікувано розумними заборонами.
#mila_TIL
👍6
Дослідімо таке поняття як umbrella term.
Це парасольковий термін, який покриває собою якусь велику сферу.
Приклад парасолькового терміна - когнітивна наука. Сюди належить і психологія, і лінгвістика, і нейрофізіологія, і ще багато різних наукових напрямів. Відповідно, ми не можемо називати все це одним словом, і тоді потрібен спеціальний узагальнювальний термін.
Когнітивна наука - це яка наука?
Вона точно пов'язана з нашими когнітивними здібностями, а от яка конкретно - має бути зрозуміло з контексту.
А ось подивіться, який ще є варіант використання umbrella term:
(come/work etc) under the umbrella of something
означає бути частиною великої організації або брати участь у роботі, яку вона виконує. Приходити/працювати під егідою чого-небудь.
Наприклад, бути під парасолькою національної свідомості, під парасолькою бюрократичного інтересу тощо.
Які ще можуть бути приклади umbrella term?
Fruit - парасольковий термін, усередині якого можуть бути банан, апельсин, груша, ківі, яблуко та інші чудові фрукти.
Christianity - тут ми маємо на увазі і католиків, і універсалістів, мормонів, баптистів, квакерів. І всі вони "накриваються" цим терміном.
Open science також охоплює багато чого. Це і метрики, і відкриті оцінювання, відкрита участь і спільне створення чого-небудь. Усе це стосується коду open source, у який кожен може внести зміни.
А ось дивіться, як розбирається проблема використання парасолькового терміна neurodivergent:
"Нейровідмінна" людина взаємодіє зі світом інакше, ніж людина "нейротипова". На її життя можуть впливати аутизм, СДУГ та інше з великого спектра специфічних розладів/синдромів, але необов'язково кожний, і всі вони потрапляють під визначення нейровідмінності або нейрорізноманітності.
Тобто, neurodivergent - це не діагноз. І коли ми говоримо про те, що відчувають нейровідмінні люди, то не повинні узагальнювати їх. Є речі, вузькоспецифічні для кожної конкретної категорії та навіть для кожної людини, і треба це враховувати.
Можливо, ви пригадаєте інші парасолькові терміни? Чи знали взагалі про таке поняття, як umbrella term? Напишіть!
#engwise_idioms
Це парасольковий термін, який покриває собою якусь велику сферу.
Приклад парасолькового терміна - когнітивна наука. Сюди належить і психологія, і лінгвістика, і нейрофізіологія, і ще багато різних наукових напрямів. Відповідно, ми не можемо називати все це одним словом, і тоді потрібен спеціальний узагальнювальний термін.
Когнітивна наука - це яка наука?
Вона точно пов'язана з нашими когнітивними здібностями, а от яка конкретно - має бути зрозуміло з контексту.
А ось подивіться, який ще є варіант використання umbrella term:
(come/work etc) under the umbrella of something
означає бути частиною великої організації або брати участь у роботі, яку вона виконує. Приходити/працювати під егідою чого-небудь.
Наприклад, бути під парасолькою національної свідомості, під парасолькою бюрократичного інтересу тощо.
Які ще можуть бути приклади umbrella term?
Fruit - парасольковий термін, усередині якого можуть бути банан, апельсин, груша, ківі, яблуко та інші чудові фрукти.
Christianity - тут ми маємо на увазі і католиків, і універсалістів, мормонів, баптистів, квакерів. І всі вони "накриваються" цим терміном.
Open science також охоплює багато чого. Це і метрики, і відкриті оцінювання, відкрита участь і спільне створення чого-небудь. Усе це стосується коду open source, у який кожен може внести зміни.
А ось дивіться, як розбирається проблема використання парасолькового терміна neurodivergent:
"Нейровідмінна" людина взаємодіє зі світом інакше, ніж людина "нейротипова". На її життя можуть впливати аутизм, СДУГ та інше з великого спектра специфічних розладів/синдромів, але необов'язково кожний, і всі вони потрапляють під визначення нейровідмінності або нейрорізноманітності.
Тобто, neurodivergent - це не діагноз. І коли ми говоримо про те, що відчувають нейровідмінні люди, то не повинні узагальнювати їх. Є речі, вузькоспецифічні для кожної конкретної категорії та навіть для кожної людини, і треба це враховувати.
Можливо, ви пригадаєте інші парасолькові терміни? Чи знали взагалі про таке поняття, як umbrella term? Напишіть!
#engwise_idioms
👍2🔥2
Привіт! Поговорімо про MUSTurbating, або "я маю поводитися певним чином, бо так заведено / хтось має поводитися саме так як я хочу".
У житті ми часто керуємося так званим "суспільним договором": нашими уявленнями про неписані закони суспільства, про те, що ми можемо очікувати від оточуючих і що оточуючі мають очікувати від нас. Але чи ми не хочемо забагато від себе та інших?
Я знайшла цікаву статтю "MUSTURBATION: STOP RUBBING YOURSELF THE WRONG WAY" від докторки наук Shonda Lackey, і ця стаття змусила мене задуматися про власний підхід до зобов'язань.
Іноді установка "я мушу" лежить так глибоко всередині, що ми навіть не розпізнаємо її. Таким чином вона впливає на наше життя і робить нас нещасними, а ми не можемо протидіяти, адже не бачимо її. Як щодо того щоб спробувати осягнути свої установки та очікування? Прийняти їх, або відмовитися від них, але зробити це чесно, у першу чергу заради власного блага. Звучить складно, але давайте я для початку наведу приклад очікувань від себе самої — і як корисно буває не... musturbate too much.
Як ми можемо зіткнутися зі своїм "МУШУ" і зменшити його вагу.
Раніше я уникала конфліктів, втікала від них, бо інакше не почувалася в безпеці. Я МУШУ приховувати своє розчарування. Мушу реагувати так, щоб догодити людям. І ніколи не показувати свою агресивну сторону.
Але чи мушу я?
Агресія — це захист кордонів. Коли я побачила, що у відповідь на мою агресію люди справді відступають і дають мені необхідний простір і зважають на те, чи почуваюся я захищеною, я перестала хотіти огризатися на людей. Я перестала придушувати свою реакцію.
Коли я побачила, що конфлікт — це не кінець стосунків, як уявляла тривожна частина мене, то почала відчувати, як у мені зростає довіра. Не швидко, не до всіх навколо, але моя базова недовіра теж трохи зменшилася.
І до навчання. У скількох з нас, хто вивчає мову, є МУШУ? Мабуть, у кожного.
"Я мушу займатися щодня" — "Але сьогодні я зайнятий, втомився або просто не хочу" — "Це значить що я лінива нездара", "Я поганий, я прокрастинатор"
Але чи спостерігали ви за своїми звичками в пошуках тієї, яка ідеально підійде для того, щоб додати до неї іншу?
Чи думали ви про зміну методу навчання? Наприклад, слухати подкаст замість того, щоб вчити граматику.
Чи роздумували ви над своїм розкладом, щоб краще інтегрувати навчальний процес у життя?
Розкажіть в коментарях.
#mila_TIL #engwise_productivity
У житті ми часто керуємося так званим "суспільним договором": нашими уявленнями про неписані закони суспільства, про те, що ми можемо очікувати від оточуючих і що оточуючі мають очікувати від нас. Але чи ми не хочемо забагато від себе та інших?
Я знайшла цікаву статтю "MUSTURBATION: STOP RUBBING YOURSELF THE WRONG WAY" від докторки наук Shonda Lackey, і ця стаття змусила мене задуматися про власний підхід до зобов'язань.
Іноді установка "я мушу" лежить так глибоко всередині, що ми навіть не розпізнаємо її. Таким чином вона впливає на наше життя і робить нас нещасними, а ми не можемо протидіяти, адже не бачимо її. Як щодо того щоб спробувати осягнути свої установки та очікування? Прийняти їх, або відмовитися від них, але зробити це чесно, у першу чергу заради власного блага. Звучить складно, але давайте я для початку наведу приклад очікувань від себе самої — і як корисно буває не... musturbate too much.
Як ми можемо зіткнутися зі своїм "МУШУ" і зменшити його вагу.
Раніше я уникала конфліктів, втікала від них, бо інакше не почувалася в безпеці. Я МУШУ приховувати своє розчарування. Мушу реагувати так, щоб догодити людям. І ніколи не показувати свою агресивну сторону.
Але чи мушу я?
Агресія — це захист кордонів. Коли я побачила, що у відповідь на мою агресію люди справді відступають і дають мені необхідний простір і зважають на те, чи почуваюся я захищеною, я перестала хотіти огризатися на людей. Я перестала придушувати свою реакцію.
Коли я побачила, що конфлікт — це не кінець стосунків, як уявляла тривожна частина мене, то почала відчувати, як у мені зростає довіра. Не швидко, не до всіх навколо, але моя базова недовіра теж трохи зменшилася.
І до навчання. У скількох з нас, хто вивчає мову, є МУШУ? Мабуть, у кожного.
"Я мушу займатися щодня" — "Але сьогодні я зайнятий, втомився або просто не хочу" — "Це значить що я лінива нездара", "Я поганий, я прокрастинатор"
Але чи спостерігали ви за своїми звичками в пошуках тієї, яка ідеально підійде для того, щоб додати до неї іншу?
Чи думали ви про зміну методу навчання? Наприклад, слухати подкаст замість того, щоб вчити граматику.
Чи роздумували ви над своїм розкладом, щоб краще інтегрувати навчальний процес у життя?
Розкажіть в коментарях.
#mila_TIL #engwise_productivity
🔥5❤2
Shopify: рік політики обмежених зустрічей
У вас на роботі складалося коли-небудь враження, що ваша робота (якою б вона не була) перетворилася на бескінечний ланцюжок мітингів заради мітингів? І це відволікає вас від, власне, посадових обов’язків та будь-якого натяку на продуктивну роботу? І було б чудово, якщо цих мітингів поменшало? Ви не самі. У січні минулого року Shopify, компанія-розробник програмного забезпечення для магазинів, скасувала повторювані необов’язкові мітинги, і таким чином звільнила своїм співробітникам близько 322 000 годин на рік. COO Shopify, Kaz Nejatian, пізніше пояснив своє рішення таким чином: “Meetings are a bug, not a feature of work”. Що ми можемо сказати через рік, і які були його наслідки — для Shopify і не тільки?
По-перше, сама хвиля обговорень щодо meeting culture: чи потрібно нам стільки зустрічей? Вчинок компанії raised a fussfuss, до речі, може бути як і дієсловом, так й іменником у бізнес-середовищі, змусивши всіх писати про цю проблему і сперечатися щодо того, наскільки вдалим — чи ризиковим — був крок Shopify, а також пропонувати альтернативи.
По-друге, Shopify не просто відмінили частину мітингів: вони побудували модель з фінальною ціллю “make teams to default to asynchronous communication” — тобто, взяли за вихідну точку для комунікації електронні листи та інші повідомлення у всіх ситуаціях, які не потребують негайної відповіді, і згодом виявили, що продуктивність працівників дійсно підвищилася.
По-третє, їхня сміливість (і успіх) змусила і інші великі компанії переглянути політику щодо зустрічей (особливо повторюваних) та cut it out — і це перервало постковідну тенденцію до постійного зростання кількості зустрічей заради зустрічей.
Для працівників це також означало збільшення uninterrupted time of work та можливість краще зосередитися на роботі.
Чи був цей перехід 100% успішним? Невідомо. Shopify не ділиться інформацією про виклики на своєму шляху, а критики слушно зазначають що "it fails to account for hours of rework that result from misalignment or lack of coordination." Але можна сказати, що тенденція скоріше позитивна, і, за наявності налагоджених процесів, слугуватиме на благо як рядових працівників, так і власників будь-якого бізнесу.
А ви що думаєте з цього приводу? Чи часто вам доводиться перериватися заради непотрібних дзвінків?
#mila_TIL
У вас на роботі складалося коли-небудь враження, що ваша робота (якою б вона не була) перетворилася на бескінечний ланцюжок мітингів заради мітингів? І це відволікає вас від, власне, посадових обов’язків та будь-якого натяку на продуктивну роботу? І було б чудово, якщо цих мітингів поменшало? Ви не самі. У січні минулого року Shopify, компанія-розробник програмного забезпечення для магазинів, скасувала повторювані необов’язкові мітинги, і таким чином звільнила своїм співробітникам близько 322 000 годин на рік. COO Shopify, Kaz Nejatian, пізніше пояснив своє рішення таким чином: “Meetings are a bug, not a feature of work”. Що ми можемо сказати через рік, і які були його наслідки — для Shopify і не тільки?
По-перше, сама хвиля обговорень щодо meeting culture: чи потрібно нам стільки зустрічей? Вчинок компанії raised a fuss
По-друге, Shopify не просто відмінили частину мітингів: вони побудували модель з фінальною ціллю “make teams to default to asynchronous communication” — тобто, взяли за вихідну точку для комунікації електронні листи та інші повідомлення у всіх ситуаціях, які не потребують негайної відповіді, і згодом виявили, що продуктивність працівників дійсно підвищилася.
По-третє, їхня сміливість (і успіх) змусила і інші великі компанії переглянути політику щодо зустрічей (особливо повторюваних) та cut it out — і це перервало постковідну тенденцію до постійного зростання кількості зустрічей заради зустрічей.
Для працівників це також означало збільшення uninterrupted time of work та можливість краще зосередитися на роботі.
Чи був цей перехід 100% успішним? Невідомо. Shopify не ділиться інформацією про виклики на своєму шляху, а критики слушно зазначають що "it fails to account for hours of rework that result from misalignment or lack of coordination." Але можна сказати, що тенденція скоріше позитивна, і, за наявності налагоджених процесів, слугуватиме на благо як рядових працівників, так і власників будь-якого бізнесу.
А ви що думаєте з цього приводу? Чи часто вам доводиться перериватися заради непотрібних дзвінків?
#mila_TIL
🔥4
Привіт!
Ми всі чули про snowflakes — не як погодне явище, а про людей, які занадто тендітні і прекрасні для життя в суспільстві, легко ображаються, зависокої думки про власну унікальність і взагалі крихкі як кришталеві вази. Чак Паланік у “Бійцівському клубі” був першим, хто використав snowflakes у значенні “унікальна людина” (в цитаті "you are not special, you are not a beautiful and unique snowflake"), а пізніше, вже у 2010 х, це слово поширилося як сленгове. Спочатку у Великобританії, а потім і в усьому світі, поки його не привласнили собі Дональд Трамп і його прибічники — і не охрестили “поколінням сніжинок” абсолютно усіх молодих американців лівого спрямування.
Сьогодні я дізналася, що на Тайвані є свій відповідник цьому терміну: strawberry generation. Його активно почали використовувати приблизно починаючи з 2007, і означає він молодь, яка занадто крихка, не здатна протистояти навколишньому середовищу і яку легко пошкодити чим завгодно — просто як полуницю, яку не можна піддавати жодному тиску. Серед іншого, полуниць звинувачують у песимізмі, звичці легко здаватися, “моді” на ментальні хвороби, зіпсованості та непристосованості до життя — і якщо вже так, то ці атрибути полуниці розділяють не тільки зі сніжинками, але й з кожним представником “сучасної молоді”. Адже першими на розбещену молодь, яка втратила традиційні цінності, почали жалітися ще в Античній Греції.
Визначення “полуничне покоління” здається мені дотепним через свою наочність, хоча й часто несправедливим, адже немає нічого поганого в турботі про своє ментальне здоров’я, а в нинішні часи песимізм — абсолютно виправдана реакція на новини.
Це одна з тем, яку ми з учнями якраз підіймали на сьогоднішньому занятті: хто з нас радий визнати себе представником strawberry generation і спокійно ставиться до різноманітних звинувачень, а хто хотів би дистанціюватися від цього терміну та/або явища. Якщо вам також цікаво підняти свій рівень англійської і заодно подискутувати зі мною про це (або не тільки), подивіться на пропозиції ось тут
Чи зустрічали ви якісь подібні цікаві терміни, які розсмішили вас чи змусили задуматися? Можливо, також пов’язані з їжею? Діліться в коментарях.
#mila_TIL
Ми всі чули про snowflakes — не як погодне явище, а про людей, які занадто тендітні і прекрасні для життя в суспільстві, легко ображаються, зависокої думки про власну унікальність і взагалі крихкі як кришталеві вази. Чак Паланік у “Бійцівському клубі” був першим, хто використав snowflakes у значенні “унікальна людина” (в цитаті "you are not special, you are not a beautiful and unique snowflake"), а пізніше, вже у 2010 х, це слово поширилося як сленгове. Спочатку у Великобританії, а потім і в усьому світі, поки його не привласнили собі Дональд Трамп і його прибічники — і не охрестили “поколінням сніжинок” абсолютно усіх молодих американців лівого спрямування.
Сьогодні я дізналася, що на Тайвані є свій відповідник цьому терміну: strawberry generation. Його активно почали використовувати приблизно починаючи з 2007, і означає він молодь, яка занадто крихка, не здатна протистояти навколишньому середовищу і яку легко пошкодити чим завгодно — просто як полуницю, яку не можна піддавати жодному тиску. Серед іншого, полуниць звинувачують у песимізмі, звичці легко здаватися, “моді” на ментальні хвороби, зіпсованості та непристосованості до життя — і якщо вже так, то ці атрибути полуниці розділяють не тільки зі сніжинками, але й з кожним представником “сучасної молоді”. Адже першими на розбещену молодь, яка втратила традиційні цінності, почали жалітися ще в Античній Греції.
Визначення “полуничне покоління” здається мені дотепним через свою наочність, хоча й часто несправедливим, адже немає нічого поганого в турботі про своє ментальне здоров’я, а в нинішні часи песимізм — абсолютно виправдана реакція на новини.
Це одна з тем, яку ми з учнями якраз підіймали на сьогоднішньому занятті: хто з нас радий визнати себе представником strawberry generation і спокійно ставиться до різноманітних звинувачень, а хто хотів би дистанціюватися від цього терміну та/або явища. Якщо вам також цікаво підняти свій рівень англійської і заодно подискутувати зі мною про це (або не тільки), подивіться на пропозиції ось тут
Чи зустрічали ви якісь подібні цікаві терміни, які розсмішили вас чи змусили задуматися? Можливо, також пов’язані з їжею? Діліться в коментарях.
#mila_TIL
❤7👍1
Привіт! Сьогодні я хочу розказати вам про категорію учнів, в яких ви, можливо, впізнаєте й себе: false beginners.
Як викладач, я співпрацюю з різними категоріями людей, але є певний тип учнів, який я бачу напрочуд рідко: це absolute beginners, новачки, які не знають про англійську мову нічого взагалі. Зате інша, популярна категорія людей, false beginners, часто характеризує себе саме так: “я повний нуль”.
Бути “нулем” в середовищі, насиченому англійськими фільмами, піснями, різноманітним контентом — все одно що пройти крізь зливу без парасольки і залишитися сухим.
Міло, чому це взагалі важливо?
Підхід до навчання абсолютного новачка і псевдо-новачка відрізняється. І методологічно — зі сторони викладача, і у цілепокладанні та реалістичних строках — зі сторони учня. Абсолютний новачок починає вчити мову з алфавіту, його навчання схоже на заповнення порожньої сторінки. Це навчання як більшість його собі уявляє: by the textbook, від “абвг” і “мама мила раму” до Террі Пратчетта (якщо учень хоче читати Пратчетта). Прогрес скоріше за все буде поступовий, рівномірний.
Навчання псевдо-новачка починається з детективної роботи: визначення того, що учень вже знає. Можливо, він вже починав вчити англійську і кинув, але певні знання про правила, певна лексика і граматика вже закріпилися. Скоріше за все, він знає який набір слів та фраз завдяки поп-культурі, хоча не усвідомлює це знання. Це тільки звучить як простіше завдання для вчителя і учня: якщо навчати людину тому що вона вже знає, вона швидко знудиться, і прогресу не буде. А якщо на основі певних обмежених знань в окремих областях викладач зробить висновок що учню можна давати складніші завдання — учень фруструється, бо до цього треба було знайти і заповнити базові прогалини.
Тож на початку занять з учнями я обов’язково визначаю їхні слабкі та сильні сторони, навіть якщо вони кажуть що є в англійській повними нулями. В цьому є і психологічний аспект: інколи людина боїться бути занадто нескромною, тому вона краще применшить і знецінить свої знання. Одна з моїх задач тут — виявити їх не тільки для себе, а й для учня.
А ви часто схильні нівелювати свої знання? Доводилося бути false beginner у певній сфері?
#mila_teaches
Як викладач, я співпрацюю з різними категоріями людей, але є певний тип учнів, який я бачу напрочуд рідко: це absolute beginners, новачки, які не знають про англійську мову нічого взагалі. Зате інша, популярна категорія людей, false beginners, часто характеризує себе саме так: “я повний нуль”.
Бути “нулем” в середовищі, насиченому англійськими фільмами, піснями, різноманітним контентом — все одно що пройти крізь зливу без парасольки і залишитися сухим.
Міло, чому це взагалі важливо?
Підхід до навчання абсолютного новачка і псевдо-новачка відрізняється. І методологічно — зі сторони викладача, і у цілепокладанні та реалістичних строках — зі сторони учня. Абсолютний новачок починає вчити мову з алфавіту, його навчання схоже на заповнення порожньої сторінки. Це навчання як більшість його собі уявляє: by the textbook, від “абвг” і “мама мила раму” до Террі Пратчетта (якщо учень хоче читати Пратчетта). Прогрес скоріше за все буде поступовий, рівномірний.
Навчання псевдо-новачка починається з детективної роботи: визначення того, що учень вже знає. Можливо, він вже починав вчити англійську і кинув, але певні знання про правила, певна лексика і граматика вже закріпилися. Скоріше за все, він знає який набір слів та фраз завдяки поп-культурі, хоча не усвідомлює це знання. Це тільки звучить як простіше завдання для вчителя і учня: якщо навчати людину тому що вона вже знає, вона швидко знудиться, і прогресу не буде. А якщо на основі певних обмежених знань в окремих областях викладач зробить висновок що учню можна давати складніші завдання — учень фруструється, бо до цього треба було знайти і заповнити базові прогалини.
Тож на початку занять з учнями я обов’язково визначаю їхні слабкі та сильні сторони, навіть якщо вони кажуть що є в англійській повними нулями. В цьому є і психологічний аспект: інколи людина боїться бути занадто нескромною, тому вона краще применшить і знецінить свої знання. Одна з моїх задач тут — виявити їх не тільки для себе, а й для учня.
А ви часто схильні нівелювати свої знання? Доводилося бути false beginner у певній сфері?
#mila_teaches
❤7
Привіт! Заходять якось у бар британець, американець та австралієць…
Я не здивую вас новиною, що у британській англійській та американській англійській різниця не лише у вимові, але й у значенні певних слів: “can you check if there everything's fine with my pants?”, наприклад, доволі нейтральне прохання у США, тоді як у Великій Британії воно щонайменше спровокує непорозуміння, а можливо і звинувачення у непристойній пропозиції. Але чи задумувалися ви про те, чи легко британцям і американцям порозумітися ще з однією категорією native English speakers: австралійцями? Австралійська англійська за словником, вимовою та написанням більше нагадує британську, ніж американську англійську, але звісно що історичний і географічний контексти зумовили певні розбіжності. Щодо порозуміння між австралійцями і американцями ж… Достатньо сказати, що існує цілий онлайн-перекладач між двома цими англійськими мовами.
Тож сьогодні я пропоную розслабитися і почитати добірку слів, які мають різне значення у трьох версіях англійської мови.
Почнемо з cactus: для американців та британців це рослина, як і для нас. Для австралійців “it’s cactus” = “it’s broken”.
Американці бігають у sneakers, британці — у trainers (“нащо ви взуваєтеся у тренерів?”, спитає тут американець), австралійці носять runners (що логічно).
“Як щодо перекусити sango?”, спитає австралієць, і його ніхто не зрозуміє. Коли він подивиться у здивовані очі співрозмовників, то згадає, що у них ця штука зветься “sandwich”. В Британії його також можуть назвати “sarnie”, але нечасто.
Sorry в Австралії частково перетворилося в евфемізм щодо справ, пов’язаних зі смертю: в основному в культурі аборигенів. “Sorry business”, “sorry ceremony” (замість “funeral business/ceremony”) — словосполучення, які навряд чи зрозуміють приїзжі, але для місцевих ці фрази мають однозначні конотації, які містять інформацію про емоцію події, соціальний пласт та культурні зв’язки людини.
Але мій персональний фаворит це blue, слово що може бути прикметником для непристойної (сексуальної) поведінки загалом, як у фразі a blue joke/a blue movie; синонімом до “сумний”, як у she’s a bit blue today; позначати представників аристократії (blue-blood) або робітників (blue-collar), тощо. У британській англійській blue означає також політичних консерваторів, а в австралійській — сварку, щиру людину (у словосполученні true blue) і когось з рудим волоссям (“bluey”). We have a winner here!
#mila_TIL #similar_words
Я не здивую вас новиною, що у британській англійській та американській англійській різниця не лише у вимові, але й у значенні певних слів: “can you check if there everything's fine with my pants?”, наприклад, доволі нейтральне прохання у США, тоді як у Великій Британії воно щонайменше спровокує непорозуміння, а можливо і звинувачення у непристойній пропозиції. Але чи задумувалися ви про те, чи легко британцям і американцям порозумітися ще з однією категорією native English speakers: австралійцями? Австралійська англійська за словником, вимовою та написанням більше нагадує британську, ніж американську англійську, але звісно що історичний і географічний контексти зумовили певні розбіжності. Щодо порозуміння між австралійцями і американцями ж… Достатньо сказати, що існує цілий онлайн-перекладач між двома цими англійськими мовами.
Тож сьогодні я пропоную розслабитися і почитати добірку слів, які мають різне значення у трьох версіях англійської мови.
Почнемо з cactus: для американців та британців це рослина, як і для нас. Для австралійців “it’s cactus” = “it’s broken”.
Американці бігають у sneakers, британці — у trainers (“нащо ви взуваєтеся у тренерів?”, спитає тут американець), австралійці носять runners (що логічно).
“Як щодо перекусити sango?”, спитає австралієць, і його ніхто не зрозуміє. Коли він подивиться у здивовані очі співрозмовників, то згадає, що у них ця штука зветься “sandwich”. В Британії його також можуть назвати “sarnie”, але нечасто.
Sorry в Австралії частково перетворилося в евфемізм щодо справ, пов’язаних зі смертю: в основному в культурі аборигенів. “Sorry business”, “sorry ceremony” (замість “funeral business/ceremony”) — словосполучення, які навряд чи зрозуміють приїзжі, але для місцевих ці фрази мають однозначні конотації, які містять інформацію про емоцію події, соціальний пласт та культурні зв’язки людини.
Але мій персональний фаворит це blue, слово що може бути прикметником для непристойної (сексуальної) поведінки загалом, як у фразі a blue joke/a blue movie; синонімом до “сумний”, як у she’s a bit blue today; позначати представників аристократії (blue-blood) або робітників (blue-collar), тощо. У британській англійській blue означає також політичних консерваторів, а в австралійській — сварку, щиру людину (у словосполученні true blue) і когось з рудим волоссям (“bluey”). We have a winner here!
#mila_TIL #similar_words
❤9
Привіт! Сьогодні пропоную поговорити про те, чому нам потрібні групи з танців, книжкові клуби, та таблиця лідерів у додатку Duolingo: про peer pressure.
Тобто, це форма соціального примусу, те саме “а що люди скажуть”, котре штовхає нас на певні слова, вчинки, манеру поведінки та житті в цілому. Різниця лише в тому, що у випадку соціального контракту ми маємо на увазі весь соціум де ми живемо (сусід, кіт, продавчиня в Сільпо, співгромадянин з Тернополя), а у випадку peer pressure — члена одного з нами соціального кола: друга, одногрупницю, колегу, сокомандника в онлайн-грі, інших членів спільноти, тощо.
Peer pressure поділяють на групи, елементи якої можуть формувати різні типи тиску:
Spoken And Unspoken Peer Pressure.
Direct And Indirect Peer Pressure.
Positive And Negative Peer Pressure.
Spoken Peer Pressure — це пряме прохання або вимога зробити щось, щоб бути частиною групи: “пішли розважимося”, “та випий з нами”, “що значить ти не любиш рибу? З’їж рибу, вона смачна” абощо. Не біда, якщо просить хтось один, бо одній людині такого ж соціального статусу зазвичай протистояти не складно. Але peer тому й peer, тому що до прохання чи вимоги часто підключається все більше людей, аж до цілої групи.
Unspoken Peer Pressure містить в собі все, що не проговорюється прямо.
Direct Peer Pressure — це прямий примус до дії. Приклад про “випий з нами”, це саме прямий проговорений тиск, але і мовчки вручити людині напій теж буде прямим тиском, просто вже непроговореним.
Indirect Peer Pressure цікавий тим, що іноді група навіть не усвідомлює, що вимагає поводитися, одягатися чи робити щось певним чином. Якщо 29 з 30 студентів палять, то їм не треба вимагати, щоб тридцятий почав палити: ймовірно, він почне просто щоб мати можливість відчути себе частиною колективного ритуалу, мати привід завести розмову.
Але найбільше мене, як викладачку, цікавить саме третя група: Positive And Negative Peer Pressure. Про негативний вплив були всі мої попередні приклади, і я впевнена, що ви згадаєте ще більше, а як щодо позитивних?
Там, де є community, є peer pressure: ось чому так важливо добирати собі ком’юніті та друзів правильно. Якщо ваші друзі поділяють цінності турботи про себе, про ментальне та фізичне здоров’я, вони спонукають і вас дотримуватися таких цінностей, просто власним прикладом. Якщо в танцювальній групі, куди всі прийшли новачками, є прогрес, помітний для вас — ви “заразитеся” оптимізмом від цього прогресу і більше вкладатиметеся у тренування. І навіть leaderboard у Дуолінго заохочує нас вивчати мову, коли показує прогрес друзів чи людей в тій самій лізі, що й ми. Це штучно створене соціальне коло, але воно працює.
Тож, підсумовуючи, peer pressure — це явище, яке супроводжує нас поки ми лишаємося соціальними створіннями. Воно не негативне і не позитивне саме по собі: результат залежить від того, в яких соціальних колах ми знаходимося, тож частково ми здатні створити саме той peer pressure, який потрібен нам для успіху. Чи розглядали ви цей феномен з такої точки зору? Або дотримувалися думки, що тиск — це неминуче зло? І, найцікавіше: чи відчуваєте ви себе як людиною, яка піддається тиску, так і людиною, яка створює цей тиск?
А я розкажу про себе, якщо запитаєте у коментарях.
#mila_teaches
Peer pressure involves people within the same group influencing others in the group to engage in a behavior or activity that they may not otherwise engage in.
Тобто, це форма соціального примусу, те саме “а що люди скажуть”, котре штовхає нас на певні слова, вчинки, манеру поведінки та житті в цілому. Різниця лише в тому, що у випадку соціального контракту ми маємо на увазі весь соціум де ми живемо (сусід, кіт, продавчиня в Сільпо, співгромадянин з Тернополя), а у випадку peer pressure — члена одного з нами соціального кола: друга, одногрупницю, колегу, сокомандника в онлайн-грі, інших членів спільноти, тощо.
Peer pressure поділяють на групи, елементи якої можуть формувати різні типи тиску:
Spoken And Unspoken Peer Pressure.
Direct And Indirect Peer Pressure.
Positive And Negative Peer Pressure.
Spoken Peer Pressure — це пряме прохання або вимога зробити щось, щоб бути частиною групи: “пішли розважимося”, “та випий з нами”, “що значить ти не любиш рибу? З’їж рибу, вона смачна” абощо. Не біда, якщо просить хтось один, бо одній людині такого ж соціального статусу зазвичай протистояти не складно. Але peer тому й peer, тому що до прохання чи вимоги часто підключається все більше людей, аж до цілої групи.
Unspoken Peer Pressure містить в собі все, що не проговорюється прямо.
Direct Peer Pressure — це прямий примус до дії. Приклад про “випий з нами”, це саме прямий проговорений тиск, але і мовчки вручити людині напій теж буде прямим тиском, просто вже непроговореним.
Indirect Peer Pressure цікавий тим, що іноді група навіть не усвідомлює, що вимагає поводитися, одягатися чи робити щось певним чином. Якщо 29 з 30 студентів палять, то їм не треба вимагати, щоб тридцятий почав палити: ймовірно, він почне просто щоб мати можливість відчути себе частиною колективного ритуалу, мати привід завести розмову.
Але найбільше мене, як викладачку, цікавить саме третя група: Positive And Negative Peer Pressure. Про негативний вплив були всі мої попередні приклади, і я впевнена, що ви згадаєте ще більше, а як щодо позитивних?
Там, де є community, є peer pressure: ось чому так важливо добирати собі ком’юніті та друзів правильно. Якщо ваші друзі поділяють цінності турботи про себе, про ментальне та фізичне здоров’я, вони спонукають і вас дотримуватися таких цінностей, просто власним прикладом. Якщо в танцювальній групі, куди всі прийшли новачками, є прогрес, помітний для вас — ви “заразитеся” оптимізмом від цього прогресу і більше вкладатиметеся у тренування. І навіть leaderboard у Дуолінго заохочує нас вивчати мову, коли показує прогрес друзів чи людей в тій самій лізі, що й ми. Це штучно створене соціальне коло, але воно працює.
Тож, підсумовуючи, peer pressure — це явище, яке супроводжує нас поки ми лишаємося соціальними створіннями. Воно не негативне і не позитивне саме по собі: результат залежить від того, в яких соціальних колах ми знаходимося, тож частково ми здатні створити саме той peer pressure, який потрібен нам для успіху. Чи розглядали ви цей феномен з такої точки зору? Або дотримувалися думки, що тиск — це неминуче зло? І, найцікавіше: чи відчуваєте ви себе як людиною, яка піддається тиску, так і людиною, яка створює цей тиск?
А я розкажу про себе, якщо запитаєте у коментарях.
#mila_teaches
🔥6❤2👍1🤔1