фрагмент:

глупі ненасталі обійми
ззаду, коли зі сну бо — байдуже
кого саме прибирати до себе
притискати до випалого
денця, перепідключеного
декількавимірного глечика
вивертом, стікають шкірою
спини лоскітливим обіцяним
холодом, тугою, нудьгою,
млосністю. виявляється
не треба озиватися по імені
бо воно тебе знає до нього і після
з усім одразу виявом тіла
виносить, кладе й цей порух —
остаточний прояв волі:
подолати цього спазму
неспроможність позбутися,
таку, що можна прийняти
її за небажання навіть

нечаяне

ступатиму темним берегом
як ті бочки, себто діжки, що котяться
за тільки самим відомим волею
чого. простягнути руку, чекнути
зв'язок із імпульсом поставити на
прийом на пункт обігріву біотехносферу
господи, твою! як всередині неї
прив'язати кінцівками велетна
викопати пустити полем пере
копувати перепахувати переорувати -
в нашому нечаяному кажуть
на один з двох манерів. затулюю
очі згадую: молокозавод, річка,
якою переїжджав на коні, без сідел
притулюючись маленькими ніжками
до живого хребта. потім постійно то чуття
виникало, коли своїми вже підлітковими
потім все більш волохатими дорослими
забігав до води, миготіли краплі на
сонці, спінювалося; потім кладовище
біля дороги; з цього починається
кожне селище: старе кладовище, нове кладовище
якось уїбанськи відреставрована стара церква,
до того бувша архітектурною пам'яткою.
і розумієш, що всі архітектурні пам'ятки напочатку були
просто кітчевою кринжовою
страшною жлобською архітектурою
що обійма тебе так само
як ти ногами шию коня
який нічого не хоче з того робити
крім жерти (написав спершу жертви)
траву на таких пасторальних схилах
навколо дитячої згадки про село
і річку довкола. і як до неї котилися
в шинах, наче в діжках, зі схилів
хлопці постарше, мабуть родичі навіть мої
бо на все кладовище два прізвища —
мазуренко і козаков

Елегія

Осіннії квіти сухі стоять аж до снігу.
Виїжджаючи з квартири, де почав і завершив
принаймні одну справу,
покинути випрану постіль,
волосся де-інде, пузате горнятко з котом
в короні схожим на кота від
попереднього шлюбу. Тонку оболонку
ковіда у носі, що прорива
раптовою чи не нудотою
від надто лосьйону чийогось на вулиці.
Біленький сифон (бо як чистив — прорізав)
попід шредером в кухні у раковині, його вмикаєш
чомусь з допомогою поршеня шприцу,
і дивитесь мов зачаровані
як розтираються всі органічні відходи
і трохи смердять.
Літографію з деяким гетьманом —
чи то полковником війська —
сановником — із розмазаним
Через відвотрення після відтворення
лицем, що шкребе по оголеній цеглі
бо з радіатора лине нагріте —
а зі щілини в стіні, забитої поролоновим
шматом,— холодне сире
повітря. Через що у квартирі ніби
постійно мете десь далеко двірник
і ритмічне скрипіння вколисує,
а як забути — тривожить.
Кілька дочитаних книг (мені до
вподоби форма "книжок",
коли це не біблія чи не бухгалтерська книга)
зоставити на тому самому місці
де застав. Така форма читання схожа до
того, як із тобою стається оселя:
погоджуєшся із вибором попереднього
читача чи читачки, квартирантів, хазяїв
їхніх гостей чи коханців.
Як не встигнути простір і запах
засвоїти й не відрізняти, як свій, вмістити на
дотик напам'ять обставу, події у чтиві —
спитати сторінку закладену,
декілька між підзасохлих укласти
з букету квіток і ще раз заснути у кріслі.

NB

Вийду на оперативний простір
довго вдивляючись у дрейф
знерухомленого крейсеру
в околицях Дикого Cаду, дикого звіра
не бачачи. Перекопано все ж бо.
І єдиний легендарний міський провайдер
його внутрішня високошвидкісна
сітка Strong DC++ для колись
безоплатного обміну гігабайтами
в ті часи, коли гігабайти оплачувалися
як, скажімо, за мобільний інтернет,
понесе собою довгу пісню —
як довгую ту воду, що викривлюється
надаючи такі жадані для володіння
і розгортання верфей, сухих
обдатих степовими пахучими вітрами
доків, вигини; глибоким фарватером
що його прокопали якось
та розстелили дном кабелі глибоководні,
істот міфічних, з вигинами тіл надприродними,
дали у свідки їм сомів повільних
і товстолобів між каменюками під
Варварівським мостом
що може трохи й припіднятися
над простором тим оперативним
розвернутися Т-образно чи хрестоподібно,
і повз нього пройде з великим плавцем спинним
риба, виблискуючи прямісінькою
металевою, погано помітною
для радарів, спиною.
Не спінивши вод.
Не потурбувавши сну твого понад схилами
ніколи не повторивши себе
у відображенні річок
що стали в трубах твоїх
надто тендітних для них
мулом заліплених, склизлих

потім тіло твоє тільки сіль на пірсі
що лишився по рибі
кривавий як сірий
підтаглий сніг, залитий кров'ю.
що вона каже про рибу,
яка зберігалася в білих
пластикових дірчастих коробках
обкладена цією соллю
як ця риба напружено
формувала ротом мовчання
видихала цим ротом
планктон. йобаний планктон
якщо дивитися на море
себто світовий океан
який також море
то більшість життя в ньому —
всюдисущий планктон
що чіпляється і жере рибу ззовні
жере рибу зсередини
нав'яза на зябра труїть
її мовчазне життя. може про рибу
краще питати в планктону
викладати його по формі як сіль,—
є така страва
запікають по формі рибу
саму сіль викидають
і вона назбирується
стіка з грунтовими водами
ріками, осідає, ущільнюється
під якимось майбутнім соледаром
де її видобудуть
приведуть на допит про всю
рибу яку нею обкладали
планктон, який вона з риби вимивала
чи просто обкладуть чергового
що наче сліпим дном дійшов сюди
обліплений по формі своїй
смертю, поки не зав'язнув
у власній ході,
не скривив у мовчазному о
рота, якому немає чим дихати,
де сіль — льод кам'яний під ногами

Жені

я стежу двох пташок
Катерина їх ввічливо
і дещо більш ніжно
аніж заслуговують щурі
називає паломами
в той самий момент
коли я вигрібаю камінці
пташиного лайна з балкону
згрібаю засохле листя
розкладене в клумбі
з диким виноградом
думаю про твій виноград,
солодкий, мабуть, ізабелла,
на стовпчиках між літньою
кухнею та прибудовою
(шо це за засклені
прибудови в південних
будиночках — ґанки? тераси?
нагадай в тебе перепитати*)
згадую, що рами повибило
хвилею від ракети
по центру Баштанки,
і як ти мені з досвіду
розповідав, що заклеювати
навхрест вікна дійсно працює, —
всі що були похрещені
не побилися. я не був у тебе
давно, ще до початку
вторгнення, точно не бачив
клеєних вікон. та уявляю
їхній густий як чорне вино
ритм, повзучий прибудовою
із мірним похитуванням
пташника, що стінка до стінки
з хатою й прибудовою,
де пахне пташиним кормом,
їжею сотні котів, що пройшли
повз цей засклений ґанок
та їх поміркований крок
не порушує цокіту тексту
(написав і почув як тріскає
скло; як ти крихтиш вставляючи
дееспе: тимчасову —
аж згодом і сталу заміну)
що за ходом сонця проступає
понад тим самим текстом
із ледь мерехтячою змінною.
______________
*перепитав, каже — "веранда".

11.4.24

Пруфи надійшли. Правіше пташник, а за віконечками веранди — місце, де годуються кітики.

Швиденький переклад їбанув, поки вихідний:

Навіть Твої Вуха

Маю сказати тобі
трапляються часи
коли сонце вдаряє в мене
наче в ґонґ
і я пригадую все
навіть твої вуха

Доротея Гроссман

Читайте он Женю Півня

ЗАГРЕЙ

для Н.П.

За його спиною, крім незліченних спроб
покинути дім свого батька, за його спиною,
крім передбачуваних почвар, що виринають
із безвісті, щоб тієї ж секунди розлетітись
на яскраві бризки, за його спиною завжди
її спітнілі пальці, які знудилися керувати
щонайменшим порухом його, яким забракло
вправності раз по разу виводити його з пекла
на лагідне зимове подвір’я, до єдиного у цілому
грецькому світі квітучого саду, де він і доби
не протримається, адже хвилі дому несуть
його назад, до найкривавішого серця,
за його спиною вона засинає і тепер він
сам-один проти навколишньої темряви,
тепер він вірить, що звідси, як було сказано,
не існує виходу, і тоді мовить не до богів,
а до неї: покинь мене тут нарешті, не треба
марних надій, а вона у відповідь торкається
його спини, наче це вже не сон, і продовжує
гнати його крізь пекло, нагору…

Роберт БЛАЙ
Дощового вересня

Дощового вересня, коли листя проростає в пітьму,
Я схиляю чоло до вогкого, пропахлого водоростями піску.
Час настав. Я відкладав обирати роками,
можливо — життями. Папороть не має вибору, крім як жити;
через свою впертість отримує землю, воду і ніч.

Ми зачиняємо двері. "Я не маю до тебе претензій."
Сходять сутінки. "Любові, що у мене з тобою була, достатньо."
Ми знаємо, що ми змогли би прожити нарізно.
Крижень плине окремо від зграї.
Дуб одиноко розпускає листки на усамітненім схилі.

Чоловіки і жінки ще до нас досягнули цього.
Я би бачив тебе, ти мене, раз на рік.
Ми були б двома зернами, та не були би посіяні.
Ми лишаємось у кімнаті, двері зачинені, світло згасло.
Я ридаю з тобою без сорому і без честі.

(дякую за зауваження Жені Півню)

Ясі

Небо — вигрібна яма.
Відкашлюю брудну серветку
Сходними потоками додаючись
До глиби міського дня.
Вигина плавець привид з ДВРЗ чи социка
Відчеплюється, не обернувшись:
Почуємось, — кида

День був наче його вділи на тебе
Часосповільненим маревом
Мжичкою із сотнею сторіз: збори,
Галдіж відкриттів, промов, руйнувань
Підкладених треків, неприкрученого звуку;
ніби хтось подихав на камеру.

Вітер по очах хльосткий:
Доказуй потім чужим неважливим людям
Яких не вибирав, як однокласників.
Завжди натоплено швидко-
розчинним кофеїновмісним напоєм
Що одразу пахне прокуреним ротом
(І теж додається до пухиря; слідкуєш?)

Цих трьох притисне в підвалі на зайнятій території
Пил не здійметься
Генератор не догенерує важкий вуглецевий дух
І день віднесе залізистий вигук
Південніше, до располаги
Поки відкопуватимуть не тільки аби
Закопувати знову
А — щоб тіло наздогнало душу

2.2.25

(Три)річниця у віршика

***
Котимося під щільним випалювачем мізків
хіба я знав, коли працював
дизайнером квестів над сталкером
що матиму власний над головою
але вже тоді прочитав, але не розумів
а зараз як зрозумів
що насправді не маю нічого власного
як той потаємний інок
який під час другої світової
на подібній до моєї посаді
бойового медика
за найбільшу спокусу мав усвідомлення:
сточений зализаний
зжований списаний ним
просотаний його потом
обмилок олівця
яким він заповнював сучасні собі
карти поранених, сотки, —
не належить йому

і крім робити керовані літальні
апарати некерованими
він опромінюватиме мене
та мого водія Макса (бо Максим)
Купера (бо ганяв до війни на Купері)
чи Юджина (бо Женя)
іноді навіть Вову (бо Вова)
чи з ще якимсь фантастично вигадливим позивним

і не знаєш, як це тобі аукнеться в майбутньому
і — о, чи встигне!

й вимикатиме доступ до всього зв'язку
(завжди обираєш: особиста безпека чи зв'язок
о, де той баланс)

де камінь, що падає
стрінувши
невидимий щит
стіну суцільного світла до самого
низького північного неба

колись, коли світ ще був молодий
і небо над степом до криму
поставало високо
від самої чорнобаївки можна було
домчати за пару годин
до красноперекопська
армянська
а там випить кави
і ще за години так три
бути в алушті
я сідав зі своїми попутницями
в чужі автомобілі
і не маючи жодного контролю
над безпекою
слухаючи погані пісні
і нудні розмови
так само собі уявляв
щільну стіну із білого з синім
світла,
що тягнеться вздовж
розпеченої траси
до самого горнього неба
до гір
до чорного моря
й обплутує нас
лагідно та невагомо
як балістичний захист
з найтоншого поліетилену

Дуже красиво Женя Півень оце от

***

деталь надруковану згідно з віршем
не припасуєш до жодних машин
скільки б шарів не була заввишки
бракує дотичних до крови вершин

те світло просвердлене бозна-звідки
зупинить в очах грунтова вода
бо має найменшу в природі швидкість
мов думка розтягнута між міста-

ми там де спускається степ напитись
мовчання з незміряного ставку
і там де щоденно стинають припуск
виповнюють час розчиняють кут

спішить наче стрілка чи персеїди
прожити пітьму не своїх з’єднин
до шару найтоншого ритм розкритий
із кров’ю не схожий один в один

Ніна Паламарчук написала класний текст

***
Крик мартина подібний до кола світла
Подлубаного краплями снігу
То певно пір'я, струшене хмарами
Що гніздяться над містом

Що ти сьогодні хочеш мені сказати
Коли в голові голоси дітей промовляють моє ім' я на всі лади
І я несу цей звук подібно потягу метро
Чи гулу генератора

Це круглий кінематограф з рухомими картинками
Плямистий обрис пройдених кілометрів
Екран для одного, де другий погляд
Викривляється та зміщується

Що ти скажеш, коли замість слів почуєш: гуде
Перерване та хрипке, стишене віддалю

Я несу перед собою світлові кола птахів
Вони розходяться в темряві,
Щоб висіти клаптями на кутах будівель
Налипати в калюжах
На власні відображення
Щоб врешті решт
Відбитись в моєму оці

***
З-попід ковра не висмикнув синього кольору панциру
Землю. Де пчихає пташка
Водить се клювом щипає гаком
Зіржавленим голос. Плями
Із пір'я просотують наскрізь
Шкіру без пір, судини без барвника
Кістки без крихкості
Душу без виходу за межі самости.
Синій та темний відблиск у темряві
Темінню переломлений з'їдений
Чорним і гострим
Довго й беззвучно падає.
Міряє кригу занепокоєна та діловита комаха
З довгії ноги. Крок один — в міста
Наче з лиця осипаються крихти і тривкість.
Крок іще (та паралельно іще один: ніг
Значно більше — то одночасність
Маловловима для
Бінокулярного зору
Знаходить собі вихід і вихід
І всю діалектику поміж)
— дірка хтонічна і кличе і манить
Й виштовхує шлак відроботку,
То концентричні відвали їдять за кварталами площі.
Поки стоять іще дві протилежних ноги
Довкола них — занеповідники, парки,
Курорти і дачі
Рівно кварталів скатерті встеляють.
...
Світло підвальне моє,
Незагасиме, дизельне, низькооктанове,
Тепле вечірнє, світлодіодне нещасне
З самого низького відблиску
Маловловиме
Випірни з-за неповернення Стань
райдуги, Блискітко, вигином
Невідворотним

Все ± свідоме життя розумію себе передусім поетом, а публікацій — кіт наплакав, особливо за останні роки. Тому стає дуже приємно, і ще більш незвично, коли трапляються.

Втім, дякую Жені Півню, що запропонував скласти невелику добірку текстів за останні пару літ, що я їх як раз у війську провів. Ще й на улюбленому рідному Litcentr. І з таким уважним прочитанням та редактурою.

Невелику, бо пишу мало. А писати про війну шось нормальне — багато званих, але... самі розумієте. Тому пишу ще менше.

https://litcentr.in.ua/publ/279-1-0-17721

"Дмитро"

Зламаний зуб дому
При найближчому розгляді
Виявляється терміналом посеред
Поля. Мертва колія імені
Ділиться навпіл
І де починається офіційна частина
Водночас округлюються
І грубшають лиця при вимові.
Якось доживши до віку
Коли можеш назвати когось
"Сидить молода", — а здається
Тіткою (при всій повазі до тіток)
Беззмінною ведучою концертів
Кожного районного і обласного дека
Знавісніло повторюючи мертві слова
І навіть тебе визначаючи
Дечим чужим для згоди але й для опору.
Якщо відволіктися від вікна з вікнами
У вікні корча рискає надто повільна
Аби світитися і надто гундоса
Аби гриміти Молнія.
Найкращий час для них
Сонячний день, спів пташок
Вже достатньо густий, аби різати його гуркотом.
Смерть не покличе тебе за твоїм іменем
Вибере повну порожню паспортну
Версію, де нікого немає дома
Бо майже всі виїхали, кому було куди
І тільки по двоє по підвалах
Протискають розкладачки
Дивляться перед виходом небо:
Графіт не бреше, Графіт не має повної інформації
Завжди разлогінюється невчасно
Знає, як ти назвався для радіогри
В яку невідомо як виграти