Спеціально для PDB Hub, напишу від себе невеличкий допис по ретріту для ваєнних. Ілі шоб коротко: а шо його ото робить в вашем отпускє шоб не банально було. Всі ми приїзжаючи на відпочинок потребуємо максимально концентрованого супу з нових, позитивних емоцій. Чим більше їх буде - тим простіше буде переосмислювати все що з тобою відбувається на війні. І вот єсі ти вибираєш не шлях попаяного самурая (мішать водку з гідозепамом), а намагатись жить жизнь то от що я можу від себе порадить на вільний час.
1. Квест кімнати / ескейп руми. Багато разів стикався з скепсисом стосовно даного виду розваг. Ні разу не було такого щоб я когось затягнув в квест кімнати і йому прям не сподобалося. Самоє то для воєнних. Чітко поставлена задача (вибратись) і рішення конкретних завдань для досягнення мети, загорнуті в певний сеттинг і підганяючі тікаючим таймером. Нормальна развлєкуха на подумать. Задачу треба виконувати групою до відділення, можна родинами, можна просто з корєшами. В Києві пораджу мережу Замкнені, ми нашою комашкою вже більшу частину їх кімнат пройшли, завжди було класно.
2. Арт - терапія. Розумію що в бородатих маскулінних мужиков я щас викликав ухмилку, але паждіть, не ржіть. Арт терапія це може буть вполнє собі така пацаняча тєма. Тут в кого до чого душа лежить. Можна вчитись грать на якомусь інструменті, можна спробувати малювати, або плести браслети з паракорду. Любе ремісництво теж канає, столярка, токарка, гончарка. Шось що змусить вас на годину-дві-п'ять сконцентруватися на своєму витворі, а не хуйньой всякой голову забивать. І да, міньки з вархамера це тоже арт-терапія. Від себе можу порадити гончарну майстерню ЯР у Києві, вони проводять безкоштовні майстер-класи для військових. Чудово підходить для побачень.
3. Музеї. Багато хто крайній раз був в якомусь музеї ще в старшій школі тому навіть не розглядає це як варіант класно провести декілька годин. Вибірка цікавих музеїв залежить від геолокації, але як мінімум краєзнавчий музей є майже в кожній територіальній громаді. Можна почати з нього, завжди цікаво дізнатися трішки більше про свою рідну землю. Ахуєнно підходить і для родини, і з кєнтами. Мої особисті рекомендації: Краєзнавчий музей м.Чернівці, Національний науково-природничий музей НАН України, Музей Медуз на Майдані.
4. Внутрішній туризм. Шоб солдат не забивав голову хуйньов - він має толкать землю. Або руками, або ногами. Ну не мені вам розказувать. Тому рюкзачок на спину, панамку на голову, і впєрьод-впєрьод на рекогностування блізлєжащіх достопрімєчатєльностєй. В залежності від місцини і вподобань варіантів дуже багато, можна Хотинську фортецю подивитись, можна печери Довбуша, можна просто обійти навколо Голосіївський парк. Ходить ногами приємно як в компанії друзів і родини, так і в соло. Країна в нас гарна і мальовничими краєвидами балує. Від себе пораджу Виженку, Перевал Німчич і околиці, а також Лису Гору.
5. Усілякий не дуже летальний екстрім. Всі піздаті джекічани - адреналінові нарки. І це нормально. Але перебити оці сплески адреналіну які дарує плотна піздячка, чи навіть банально логістика на позиції досить складно. Але варіанти є. Роуп джампінг, стрибки з парашутом, аеротруби, скелелазіння, лижі, сноуборд, баггі, мотоцикли, рафтинг, сапи і ще десятки варіантів як заставити вас проорать те саме "ууухх бляяяя" і відчути холодок в шлунку. Коли жити як не зараз, якщо завжди хотіли шось спробувать, але все якось було не до того - зараз до того. Тому вперед пригать з парашутом. Від себе можу порадить Хpark в Києві. Там можна і на сапах, і на лижах водних, і на вейкбордах. Ну і на Драгобрат зганяйте на лижі по можливості, камон там народжувався гірськолижний рух України.

От собсна невеличка добірка занять для тих хто хоче відпочити по кайфу і для себе, і для близьких. Не закривайтеся в собі, не шукайте відповіді на всі питання на дні пляшки чи водного. Проводьте час весело і розслабляюче. А ще краще ще й когось з кєнтів з собою візьміть. Гуртом і попайку бороти простіше.

Що відбувається в голові у кожного власника легальної зброї, коли у нього питають нахуя вона тобі.

В строю 🫡

Поліція за яку не соромно. Тіпи з Люті вже зробили цю тактику своєю сігнатурочкой. Зальот під мрапи з кулеметами, а дальше ТМ-ка дєлаєт бум. Насправді отак залетіть і не вмерти це треба мати яйця, характер, навички і купу везіння. Як же жалюгідно на цьому фоні виглядають щегли які пакують ветеранів і шкілу на мітингах.

Три роки як в парі кілометрів від мене загинув Олексій "Рекрут" Чубашев. Легенда яка зробила для мобілізації українського війська і популяризації її більше ніж будь хто. Багато в чому і мене він спонукав доєднатися до війська. Дякую за все що він робив. Ми пам'ятаємо. Ми мстимось.

Не нам судити, але ми й не мовчатимемо.

Є така категорія родичів – примари. Їх не було після підписання контракту. Не було в госпіталях. Не було з передачами, з обіймами, з «я поруч».
Їх не було, коли він стирав кров із рук. Їх не було, коли він приїздив у відпустку і замикався вдома, бо тіло в тилу, а мозок ще в сіряку.
Вони зʼявляються лише після сповіщення «він загинув, похорони на 12 годину». А раніше не було, бо не встигли, тяжко чи далеко.

Проходить кілька днів після загибелі і ці примари з’являються. З дипломами, з гучними словами, з претензіями і позовами до суду.
«Це мій брат», «Це наш син», «Ми родина героя». І говорять так голосно, наче хочуть перекричати совість. А вона не кричить. Вона мовчить і стискає кулаки.

Не кров робить тебе ріднею. А любов, присутність в житті, пам’ять.

І ні, ми не судді. Але ми були поряд із ними. Ми бачили, хто писав, хто дзвонив, хто підтримував. Ми пам’ятаємо, як воно було за життя. А памʼять вона гостріша за лицемірні слова.

Позор не тим, хто плаче щиро. А тим, хто з’явився тільки на етапі отримання гробових.

ГУР МОУ heavy breathing intensifies

Ну шо вже час кричати про Суми, чи паждьом повного оперативного оточення?

Імп де бабки?

А кажуть НГУ не воює. Багато в кого хватить яєць щоб з фпвхами на щитах і прках пвпшиться? То то же

Дєд хоч і не з НГУ, але в таку двіжуху завжди готовий.
Deus Vult!

Ця світлина закарбувала один із тих моментів, які неможливо забути. Піхотинець «Джон» одразу після евакуації. Він із побратимами провели на позиції в оточенні не один місяць, а після зачистки позиції з ворогом, наступив на «пелюстку», втратив стопу, чекав на евакуацію ще декілька днів. З турнікетом і без кінцівки він тримався надпотужно.

Евакуація була надзвичайно складною, під час неї ми, на жаль, втратили одного з наших мужніх бійців. Але, коли «Джона» і інших поранених побратимів вивезли до безпечного місця, всі відчули полегшення.

Його обличчя — це емоції, які не передати словами. Він без кінцівки, але щасливий, що живий. Оптимізм і сила духу цього чоловіка вражають. Ці очі, цей погляд, який говорить більше за будь-які слова. Це погляд справжнього Героя.

Ми вже готуємо інтерв'ю з «Джоном», де він поділиться своєю історією та розповість, як він змусив себе рухатися вперед, не зважаючи ні на що. Деталі незабаром!

Разом до перемоги!
Слава Україні! 🇺🇦