"…Він лежав серед каміння, немов гігантська тінь, що зрослася з самою пітьмою дев’ятого кола. Важке тіло ледь ворухнулося, коли з’явилися її кроки.
Камінь під ногами принцеси глухо озивався.Одне з очей повільно розплющилося. Адольтус ліниво підвів голову, а тоді витягнув свою довгу, майже зміїну шию вперед. Його пащі розтягнулися в кривій, хижій усмішці.

- О-о-о… Яка честь. Вітаю Вас, панночко, -протягнув хрипко.

— Давно ж я не мав щастя споглядати Вас, Ваша Високосте. Скільки ж минуло?.. П’ять сотень років, коли не більше? О-о-о… я сумував.
Чудовисько нахилило голову набік, уважно розглядаючи її.

— Отже, Вам таки вдалося розгнівити свого батька настільки, що він заслав Вас геть із Пекла…,— тихо муркнув він,— Та ось Ви знову тут.
Він підсунувся ближче, витягнувши шию.
Його очі звузилися.

— І якщо зір мій мене не зраджує… Ви змінилися.
— Нові шрами… О-о-о! — майже захоплено прошепотів він.
Раптом голос став гучнішим:
— О-о-о! ВОНИ ВАМ НА ДИВО ЛИЧАТЬ, ПАНІ!...."