Втомлений, майже виснажений пробиранням крізь ялинки і різкими наборами висоти та траверсами без стежок, я пив воду і дивився на карту в своєму телефоні. Зона лісу закінчувалась, до кордону лишалось буквально сотня метрів. Визирнув на дорогу - нікого нема. В горлі пересохло, я побіг до кількох самотніх ялинок, за якими була натягнута колючка-єгоза. Видно що нова, до повномасштабки тут взагалі не було ніяких загороджень, лише прикордонні стовпчики (знаю, ходив, навіть в зимовому поході тут колись йшов).
Почав здирати карімат, прикріплений до рюкзаку, руки не хотіли слухатись. Раптом почувся свист і шипіння, як від феєрверку, мене огорнула хмарка згорілого пороху, і у небо полетіли вистріли від цієї сигнальної міни, котру не помітивши зачепив. Фіууу! Пхух! Фіууу! Бубух! Карімат висмикнувся із стяжок, я кинув його на колючку, перекинув рюкзак і трекпалки і дуже швидко перестрибнув.

Цей стрибок коли опираєшся на руки і перекидуєш ноги, ніколи мені не вдавався, а тут так легко, вочевидь адреналін додає сил. Підхопив панамку, одягнув рюкзак і з розкладеним каріматом в одній руці, з трекпалками в іншій, побіг вниз по схилу. Позаду були Мармуроси, попереду - Марамуреш, а я на третьому році великої війни втікав у невідомість із своєї власної країни, нелегально перетинав кордон, наважившись зробити щось, щоб повернути собі трохи контролю і мандрівне життя, котрого мене позбавила війна.

Позаду мій маленький домик, моє рідне місто, хороші знайомі і загалом соціальні контакти, комфортний побут і зрозуміле середовище, а попереду - все нове і невідоме, засудження соціуму і втрата деяких людей, котрі вважатимуть мене мудаком. Нові моря, нові країни, пригоди і самотність, багато самотності, цілий океан самотності.

Мене звати Сашко, я український чоловік 18-60, ухилянт і мандрівник. Писатиму про своє життя за кордоном, пригоди і рефлексії та пошуки свого місця і свого призначення в цьому світі.

Я космополіт, за політичним компасом там, де лефт і лібертаріан (вісь авторитарний-лібертарний важливіша для мене, ніж лівий-правий), не сповідую жодної релігії, але на даному життєвому етапі близький до гностицизму. Нейронетиповий (РДУГ). Індивідуаліст, неодружений, батьки померли. Жив все життя в Києві і навколо, маю в спадок від батьків маленький дачний будиночок, за котрим ностальгувалиму.

Планую коли-небудь повернутись. Але хочу мати кілька громадянств різних країн, чим більше тим краще.

Відвідав за своє життя 40 країн, планую значно більше.

Основна причина моєї втечі - несприйняття сильного тиску колективу і неможливість відстояти свої власні кордони в цій ситуації. Так, щоб зберегти власні кордони, вирішив порушити державні. Не хочу бути примусово мобілізованим, один з тригерів - викрадення, приниження, відсутність свободи. І не уявляю своє життя в закритих кордонах, за ці два з половиною роки я дуже вигорів і в мене почалось повне відторгнення всієї вітчизняної реальності - я розумію, що мене просто воно бісить, і я в розмовах і думках перебільшую всі негативи. Втім, ні до України загалом, ні до співвітчизників претензій не маю, я не підтримую російську агресію і намагатимусь якось (хоч не як солдат) допомагати знайомим, котрі служать. Просто я хочу сам робити свій вибір, а не щоб хтось за мене, навіть якщо це спричинить для мене якісь негативні наслідки.

Канал анонімний, хоч впізнати мене для всіх, хто мене знає, секрет Полішинеля. Але я не хочу читати хейтерські повідомлення від людей, котрих я не знаю і на думку яких мені глибоко пофіг.

Такі справи. Знайомий хлопець подався у мандри