«До початку повномасштабної війни я жила в Харкові. Працювала на військовому підприємстві, разом із чоловіком виховувала доньку. Харків був нашим домом, нашим життям. І навіть коли почалися перші вибухи, я до останнього не могла повірити, що росіяни справді намагаються знищити моє місто КАБами та ракетами.

Перше страшне випробування сталося на початку березня 2022 року. росіяни влучили в лікарню, де моя мама лежала зі складною формою ковіду. Вибухова хвиля збила її з ліжка й від’єднала від апарату, без якого вона не могла дихати. Дивом маму вдалося врятувати. Після цього ми вирішили їхати подалі від міста — у село.
Але війна наздогнала нас і там. 26 березня я побачила над будинком гвинтокрили. За кілька секунд із них рясним дощем посипалися снаряди. Усі побігли до підвалу — я не встигла. Пам’ятаю, як із рота хлинула кров. У спині щось засвистіло, і стало неможливо зробити навіть подих.
Потім були операції й довга реабілітація. Один з уламків так і залишився зі мною — він застряг між серцем і легенями.
Лікування я проходила вже у Полтаві. Ми приїхали сюди фактично в нікуди — просто рятуючись від обстрілів. Нас прихистила релігійна громада. Саме тут, у Полтаві, я почала допомагати іншим переселенцям — таким самим людям, як і я. Я постійно чую страшні історії про життя в окупації, про втрати, про вимушений переїзд. Впевнена: за кожен злочин, за кожну нашу сльозу ворог має понести покарання».

«Я — мешканка невеличкого містечка, яке знаходиться в Запорізькій області. А саме — міста Гуляйполе. Це місто мого дитинства, моїх мрій та мого майбутнього, як здавалось.
...
Спочатку відлуння прильотів було не так чутно. Здавалося, що це все десь відбувається далеко. Особливої паніки не було, заспокоювали себе, що це ненадовго, скоро все мине, якось пройде повз нас. Я продовжувала ремонтувати терасу та вже уявляла, як влітку вечорами буду пити там каву. Та в одну з ночей, коли земля здригалася разом із будинками, стало все зрозуміло... Було вирішено спочатку поїхати до родичів, які проживають у Дніпропетровській області.
...
З речей мало що взяла, тоді ще навіть не здогадувалася, що все моє життя помістилося в одну валізу. Думала, що їду на два тижні, в жодному разі не довше! Взяла найнеобхідніше та улюблену собаку. Куди ж без неї. У родичів прожили два місяці, кошти почали закінчуватися, потрібно було думати, як жити далі. Було вирішено їхати за кордон.
На початку квітня 2022 року я виїхала до Литви. Там я провела два роки.
...
Була можливість залишитися та планувати майбутнє. Я вирішила повернутися, бо все було не в радість. Саме до міста Запоріжжя, бо там знаходилися мої батьки та сестра. Так, на жаль, не до мого рідного Гуляйполя, та все ж я відчуваю, що це рідна земля, хоч і трішки поряд із рідним містом. Я вірю, що настане час, коли буде така можливість — повернутися. Обов'язково! До наших безкраїх степів, на землі, де зростали мої батьки, діди. Туди, де мої спогади та мрії, де я бачу своє майбутнє».