Сьогодні минає 41 рік із дня загибелі Василя Стуса — поета, правозахисника, людини, яка своїм життям і смертю стала символом незламності українського духу.

Він прожив лише 47 років, але залишив спадок, який не вмістять навіть усі архіви. Його шлях — це дорога через допити, заслання, табори, заборони. Це доля людини, котра платила найвищу ціну за право залишатися собою й говорити українською.

У 1980 році Стуса засудили вдруге — за «антирадянську діяльність». Вирок: 10 років таборів особливого режиму й 5 років заслання. Саме там, у холодних стінах табору, його серце зупинилося в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. Але не зупинилося його слово.

Він писав на клаптиках паперу, на обгортках від хліба, вчив напам’ять і передавав друзям. Його поезія — це крик душі, яка не скорилася. Його щоденники й листи — це свідчення того, що свобода починається всередині, навіть якщо довкола — колючий дріт.

Василь Стус — це пам’ять про тих, хто обрав правду замість компромісу. Це дороговказ для нас сьогодні, коли свобода й гідність знову виборюються кров’ю.

Він мріяв про Україну, де людина може вільно думати, писати, любити. І наше завдання — продовжувати цю мрію.

«Як добре те, що смерті не боюсь я,
і не питаю, чи тяжкий мій хрест».

Стус навчив нас: жити — це творити, боротися, любити і не відмовлятися від себе. І сьогодні ми беремо його спадок у руки, щоб передати майбутнім поколінням, бо його дух — незламний, а його мрія — жива.