в стране, где надежда на лучшее гаснет с каждым днем, история о варварски скомпрометированной разлуке дочери и отца кажется каким-то рубиконом, который силы зла перешли
на контрасте с этим абсолютным злом ярким маяком светится любовь отца и дочери, смелость и человечность
хочется верить, что однажды мир успокоится, что можно будет рисовать на уроке ИЗО любые рисунки, что можно будет иметь свое мнение, что слово “чекист” снова станет лишь архаизмом из пыльных книг
небо черное, бесконечно холодное по ночам и такое неприветливое
но вот выходят звезды и луна
и на душе становится спокойнее
хочется верить, что Раст Коул был прав, что свет сейчас разминается, перед тем как победить

хотя бы на какое-то время

любовь сильнее самого коварного зла
свободу Алексею Москалеву

400 днів
тисячі життів
тисячі розбитих мрій
наші серця з Україною
Слава Україні
Героям слава

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани і гори —

Все покину, і полину
До самого Бога
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

Клуб 27 2.0

Подростки возле Акрополя. Афины, 1983 год, американский фотограф Тод Пападжордж