Вальдемарівська печатка

Пауль Йенсен

Келихи за сусіднім столиком зтикнулися з такою силою, що дзвін їхньої металевої окантовки ледь не приглушив гомін по всій пивнусі. Щоправда, у минулому, коли Пауль вперше завітав до міста, то ця клоака на розі Юденгассе була значно сповненіша людьми.

Дехто вже встиг померти. Хтось вмирав прямо зараз, вкриваючись чорними плямами, зовсім поряд, — може навіть коло задніх дверей “Людвіґса”.

Але це були дитячі забавки, у порівнянні з Ерфуртом, звідки тільки-но прибув Пауль Йенсен, 37-річний, досвідчений агент контори.

У столиці Тюрінгії він бачив усе. Тисячі чумних смертей, безумний голод й страждання. Але те, що його дійсно вразило — була реакція місцевої спільноти. Знесилені, розпачливі ерфуртці знайшли винуватців. Вони у відповідь до піку власного жаху, вирізали сотні душ євреїських мешканців міста та прогнали тих з домівок, проклявши юдейський рід у віки. Лихі задуми нехристей призвели до біди, що прийшла нізвідки. Так вони йому казали.

Але око спадкоємного підприємця Пауля з міста-острова Любек ігнорувало жахи людського життя. Воно, як завжди, шукало можливість.

Він керувався інтересами багатьох впливових людей з Гамбурга та рідного краю, які вже певний час виношували ідею залучення великих торгових міст імперії до спільної ганзи. Але перш ніж мати можливість запрошувати їх до цього кола, необхідно було завоювати підтримку місцевої громади. І, що більш важливе, позбутися конкуренції, котра заважатиме спрямуванню грошових потоків безпосередньо на Північ.

Пауль бачив, як після юдейського погрому в Ерфурті, місця на ринковій площі, які ті займали, почали отримувати агенти гамбурзьких контор, котрі могли забезпечити монопольну торгівлю в місті товарами з усього Балтійського узбережжя. Ніхто з місцевих тепер не міг з ними конкурувати.

Але Тюрінгія не була бажаною для Йенсена. ВІн прагнув більшого.

Ще раз оглянув обличчя присутніх у пабі. Брудні, немиті, налигані до нестями жителі Нюрнгберга. Всі ці щасливці, котрі не бачать кошмару, що насувається, й водночас, котрі користуються всіма привілегіями вільного імперського міста. Це було саме те.

Пауль добре знав, що задумав. Мораль його ніколи не бентежила — ані у снах, ані наяву. Скоро Любецька контора озолотиться.

Любецький гульден 1341 року. Лілія та зображення св. Іоана.

+ бонуси. З особистого архіву адміна.

Нагадую, що у нас сьогодні закінчується принципово важливе голосування, де ми обираємо нашого персонажа й лінію сюжета:

1. Молодий лікар Александер Крістляйн.
2. Останній лицар Фрідріх Шраєр.
3. Підприємливий дядько Пауль Йенсен.

Почавсь ранок.

Ви прокидаєтесь у сусідньому домі до “Людвіґса”, де ще вчора палало життя, а сьогодні крізь вікно другого поверху було контрастно тихо. Виднілися лише бліді стіни, ледь-ледь змазані фарбою та вкриті гнилими дошками, що стрімко пробивалися на волю — ближче до франкської сирості.

Але чогось бо ви відійшли від сну раніше, ніж планували. Можливо, то від хвилювання перед початком чогось значного, яке сьогодні б стало явним і зрозумілим? Чи може Воля Божа змусила спокутувати вчорашню випивку зрання, стрімко відрядивши вам головного болю? Однак смачна, яскраво гучна ригота якогось мерзенного пройди з вулиці дала врешті-решт остаточне розуміння ситуації.

Хоча, насправді, й перші дві версії виключити було неможливо. Голова кололася навпіл, а серце билося без ритму. Сьогодні потрібно приймати перші рішення. Ви покривилися. Це найгірший момент. Вибудовувати плани — добре. Діяти — краще. Але момент вибору був найменш бажаним.

Проте завдяки добрячому хмілю і слабкості організму у вас було більше часу все обдумати ще один раз. Необхідно зрозуміти — куди йти перш за все.

Просидівши вчора декілька годин у пабі на Юденгассе, ви так й не втрапили на жодну варту уваги розмову чи випадкову людину, котра б могла зсередини описати ієрархію на Ринку.

Однак, можливо, якщо завітати зрання до Великої зали Нюрнберга, то буде шанс зустріти на місці представників гільдій, королівських канцеляристів, чи бо місцевих радників, поки всі вони не розбіглися зі своїми справами по місцинам universitas civium. Якщо шукати прямі впливи та інформацію — то це на Ратхаусплатц.

Якщо ж розпочати одразу з Ринкової площі, допоки там не не зібралася сомна з різномастих представників громади, вдасться віднайти кількох впливових посередників, що створять вам першу картинку у приватній розмові. Також можна буде оцінити й конкретні розміри майбутнього збуту.

Поза двох очевидних й зрозумілих варіантів — мався ще один. Здається, ще на Півночі ви чули про мандрівного хандлера любецької ганзи на ім’я Оле, який зневірився у життєвій формі негоціанта й обрився в монахи саме тут, в імперському місті. Казали також, що він оселився на краю міста у Зіхкобелі, одразу за кладовищем. У таких місцях зазвичай жили прокажені, а неподалік стояла невелика церква, що слугувала проводом в останню путь для усіх покараних недугом. Його досвід може бути ціннішим за будь-якого місцевого торгаша.

У роздумах про плани на день, ви й не помітили, як повністю зібралися, та вже стояли на порозі хатини броваря, який ввечері приютив вас у невеличкій кімнатці під дахом. Потрібно рушати.