Александер Крістляйн
До Нюрнберга залишалося ще близько однієї ліги, коли візник наполіг на привалі. Молодик, котрий сидів позаду на телізі важко видохнув. Вже вкотре їхня подорож переривається, коли до місця, здавалося б, рукою подати. Він так звик до вимощених та зручних доріг Півдня, зокрема і в Монпельє, що йому довелося наново привчати себе до тих болотистих просік, котрі рейнці чомусь теж звали дорогами. Він проїхав повз рідних місцин біля Фрайбургу, не маючи часу навіть навідати колись — у іншому житті — знайомих.
Місяць тому до факультету його університету увірвалися гінці імператора, котрі заманювали випускників та спудеїв, що вже перейшли до вивчення медицини, полишити навчання та за великі винагороди роз’їхатися по містам Священної Римської імперії і спробувати зупинити розповсюдження диявольської чорної прокази.
Гроші не зацікавили 25-річного Александра. Однак він на власні очі бачив, що вже встигла минулоріч учинити Чорна смерть по містах узбережжя. Якщо була можливість, що його невеликий досвід чимось допоможе — то це першочергове змотивувало його їхати на Північ. Окрім того, все більше розпалювався конфлікт між Філіпом VI та королем Майорки, де Монпельє був центром суперечок. Від того Александер розумів, що тут спокійної роботи йому чекати не вартує.
Вони зупинилися посеред суцільного багна. Тепер, коли він майже у кінцевій точці всієї подорожі, — професура наказала йому їхати до Нюрнберга — можна й перепочити перед тією невизначеністю, що чекає у самому місті.
Поки візник пішов відливати у зелені, весняні хащі, молодий лікар остаточно підрахував, що залишилось з його авансу за відрядження до цієї, абсолютно йому невідомої, Франконії. Виявилося, що більша половини суми вже пішла тільки на дорогу. Потиснувши плечами, Александр перевірив, чи не змокли його конспекти Клавдія Галена, й почав знову вмощуватися на сіні в очікувані хазяїна теліги.
До Нюрнберга залишалося ще близько однієї ліги, коли візник наполіг на привалі. Молодик, котрий сидів позаду на телізі важко видохнув. Вже вкотре їхня подорож переривається, коли до місця, здавалося б, рукою подати. Він так звик до вимощених та зручних доріг Півдня, зокрема і в Монпельє, що йому довелося наново привчати себе до тих болотистих просік, котрі рейнці чомусь теж звали дорогами. Він проїхав повз рідних місцин біля Фрайбургу, не маючи часу навіть навідати колись — у іншому житті — знайомих.
Місяць тому до факультету його університету увірвалися гінці імператора, котрі заманювали випускників та спудеїв, що вже перейшли до вивчення медицини, полишити навчання та за великі винагороди роз’їхатися по містам Священної Римської імперії і спробувати зупинити розповсюдження диявольської чорної прокази.
Гроші не зацікавили 25-річного Александра. Однак він на власні очі бачив, що вже встигла минулоріч учинити Чорна смерть по містах узбережжя. Якщо була можливість, що його невеликий досвід чимось допоможе — то це першочергове змотивувало його їхати на Північ. Окрім того, все більше розпалювався конфлікт між Філіпом VI та королем Майорки, де Монпельє був центром суперечок. Від того Александер розумів, що тут спокійної роботи йому чекати не вартує.
Вони зупинилися посеред суцільного багна. Тепер, коли він майже у кінцевій точці всієї подорожі, — професура наказала йому їхати до Нюрнберга — можна й перепочити перед тією невизначеністю, що чекає у самому місті.
Поки візник пішов відливати у зелені, весняні хащі, молодий лікар остаточно підрахував, що залишилось з його авансу за відрядження до цієї, абсолютно йому невідомої, Франконії. Виявилося, що більша половини суми вже пішла тільки на дорогу. Потиснувши плечами, Александр перевірив, чи не змокли його конспекти Клавдія Галена, й почав знову вмощуватися на сіні в очікувані хазяїна теліги.
❤2
Фрідріх Шраєр
Лезо блимнуло свічкою, котра криво стояла на грубому дерев’яному столику та поступово, тихо вмирала. На один цей момент кімната ніби справді осяялася світлом — звиднілися кути кімнати, а також чоловік, котрий сидів біля столу та тоненькою ослою точив незвичний дводольний меч.
Лезо трохи повернулося вбік, і знову все впало у темряву, лишаючи лише маленький вогник посередині. Чоловік за столом всміхнувся про себе. Не так часто йому доводилися бачити фамільну зброю у такому блискучому стані, незаплямовану, сяючу. Надто довго вона не була задіяна у жодній неприємності. Навіть простого бруду на ньому ніби стало наліпати менше, аніж колись.
Фрідріх Шраєр був сином славного роду, представники якого дві сотні років тому пліч-о-пліч з Альбрехтом Ведмедем тіснили слов’ян та створювали Бранденбурзьку марку. Десятиліттями Шраєри разом з Асканіями проливали кров за східні землі. Коли вони вибили лужичів за широкий Одер, та закріпилися у протистояннях з поляками на берегах річки, то нова маркграфська династія нарешті наділила прадіда Фрідріха землею поблизу Лебуса, колишнього Любуша. Багатої місцини, з великим потенціалом до річкової торгівлі.
Але як показав час, ця винагорода була продуманою аферою, у яку вплутали Асканії його сім’ю, зрадивши минуле братерство. Їх рід використали як інструмент політичної боротьби з архієпископом Магдебурга, що висунув претензії на існуючий діоцез.
Самі ж нащадки Альбрехта Великого заснували нову фортецю вище за течією, надали місту вольностей, зробили його новим центром сили на Одері. Від цього Лебус тоді втратив все — людей, гроші, та майбутнє. Земля почала вимирати, як і його рід. У нинішній час від нього лишився лише бездітний 32-річний Фрідріх. Однак помста все ж нагнала Асканіїв.
Їхня Бранденбурзька гілка вимерла ще тридцять років тому, а вся марка перейшла до чужих цій місцевості династії Віттельсбахів. Останні не визнавали жодних претензій Шраєрів на компенсацію за минулі вчинки минулих правителей. І вони мали на це право. Але тепер, нарешті, з’явився шанс переграти все наново.
Минулоріч у Магдебург прибув подорожанин, котрий заявив, що є Вальдемаром Бранденбурзьким, останнім з Асканіїв цієї гілки, після чого висловив претензію на усе маркграфство. Несподівано, як грім, його підтримав король Карл та місцеві бранденбурзькі сеньйори. Віттельсбахи, однак, визнали прибульця Лжевальдемаром, та почали повстання супроти навіть самого короля, не бажаючи втратити набуті землі. Так розпочиналася нова війна.
Фрідріх задув свічку. Тепер він був тут, у Нюрнберзі, в дешевому прихистку. Саме з імперського міста прибув у Магдебург раніше нібито зниклий Вальдемар. Принаймні таку йому звістку передав нинішній сюзерен Людвіг Віттельсбах. З припискою: він наказував дізнатися усе про Лжевальдмера, його походження, та, зрештою, сповістити про знахідки особисто.
Проте у Фрідріха були власні плани, що зробити з отриманою інформацією. Темрява нагадала про час, вже можна лягти — розслідування почнеться завтра, з першими півнями.
Лезо блимнуло свічкою, котра криво стояла на грубому дерев’яному столику та поступово, тихо вмирала. На один цей момент кімната ніби справді осяялася світлом — звиднілися кути кімнати, а також чоловік, котрий сидів біля столу та тоненькою ослою точив незвичний дводольний меч.
Лезо трохи повернулося вбік, і знову все впало у темряву, лишаючи лише маленький вогник посередині. Чоловік за столом всміхнувся про себе. Не так часто йому доводилися бачити фамільну зброю у такому блискучому стані, незаплямовану, сяючу. Надто довго вона не була задіяна у жодній неприємності. Навіть простого бруду на ньому ніби стало наліпати менше, аніж колись.
Фрідріх Шраєр був сином славного роду, представники якого дві сотні років тому пліч-о-пліч з Альбрехтом Ведмедем тіснили слов’ян та створювали Бранденбурзьку марку. Десятиліттями Шраєри разом з Асканіями проливали кров за східні землі. Коли вони вибили лужичів за широкий Одер, та закріпилися у протистояннях з поляками на берегах річки, то нова маркграфська династія нарешті наділила прадіда Фрідріха землею поблизу Лебуса, колишнього Любуша. Багатої місцини, з великим потенціалом до річкової торгівлі.
Але як показав час, ця винагорода була продуманою аферою, у яку вплутали Асканії його сім’ю, зрадивши минуле братерство. Їх рід використали як інструмент політичної боротьби з архієпископом Магдебурга, що висунув претензії на існуючий діоцез.
Самі ж нащадки Альбрехта Великого заснували нову фортецю вище за течією, надали місту вольностей, зробили його новим центром сили на Одері. Від цього Лебус тоді втратив все — людей, гроші, та майбутнє. Земля почала вимирати, як і його рід. У нинішній час від нього лишився лише бездітний 32-річний Фрідріх. Однак помста все ж нагнала Асканіїв.
Їхня Бранденбурзька гілка вимерла ще тридцять років тому, а вся марка перейшла до чужих цій місцевості династії Віттельсбахів. Останні не визнавали жодних претензій Шраєрів на компенсацію за минулі вчинки минулих правителей. І вони мали на це право. Але тепер, нарешті, з’явився шанс переграти все наново.
Минулоріч у Магдебург прибув подорожанин, котрий заявив, що є Вальдемаром Бранденбурзьким, останнім з Асканіїв цієї гілки, після чого висловив претензію на усе маркграфство. Несподівано, як грім, його підтримав король Карл та місцеві бранденбурзькі сеньйори. Віттельсбахи, однак, визнали прибульця Лжевальдемаром, та почали повстання супроти навіть самого короля, не бажаючи втратити набуті землі. Так розпочиналася нова війна.
Фрідріх задув свічку. Тепер він був тут, у Нюрнберзі, в дешевому прихистку. Саме з імперського міста прибув у Магдебург раніше нібито зниклий Вальдемар. Принаймні таку йому звістку передав нинішній сюзерен Людвіг Віттельсбах. З припискою: він наказував дізнатися усе про Лжевальдмера, його походження, та, зрештою, сповістити про знахідки особисто.
Проте у Фрідріха були власні плани, що зробити з отриманою інформацією. Темрява нагадала про час, вже можна лягти — розслідування почнеться завтра, з першими півнями.
🔥5👍1
Пауль Йенсен
Келихи за сусіднім столиком зтикнулися з такою силою, що дзвін їхньої металевої окантовки ледь не приглушив гомін по всій пивнусі. Щоправда, у минулому, коли Пауль вперше завітав до міста, то ця клоака на розі Юденгассе була значно сповненіша людьми.
Дехто вже встиг померти. Хтось вмирав прямо зараз, вкриваючись чорними плямами, зовсім поряд, — може навіть коло задніх дверей “Людвіґса”.
Але це були дитячі забавки, у порівнянні з Ерфуртом, звідки тільки-но прибув Пауль Йенсен, 37-річний, досвідчений агент контори.
У столиці Тюрінгії він бачив усе. Тисячі чумних смертей, безумний голод й страждання. Але те, що його дійсно вразило — була реакція місцевої спільноти. Знесилені, розпачливі ерфуртці знайшли винуватців. Вони у відповідь до піку власного жаху, вирізали сотні душ євреїських мешканців міста та прогнали тих з домівок, проклявши юдейський рід у віки. Лихі задуми нехристей призвели до біди, що прийшла нізвідки. Так вони йому казали.
Але око спадкоємного підприємця Пауля з міста-острова Любек ігнорувало жахи людського життя. Воно, як завжди, шукало можливість.
Він керувався інтересами багатьох впливових людей з Гамбурга та рідного краю, які вже певний час виношували ідею залучення великих торгових міст імперії до спільної ганзи. Але перш ніж мати можливість запрошувати їх до цього кола, необхідно було завоювати підтримку місцевої громади. І, що більш важливе, позбутися конкуренції, котра заважатиме спрямуванню грошових потоків безпосередньо на Північ.
Пауль бачив, як після юдейського погрому в Ерфурті, місця на ринковій площі, які ті займали, почали отримувати агенти гамбурзьких контор, котрі могли забезпечити монопольну торгівлю в місті товарами з усього Балтійського узбережжя. Ніхто з місцевих тепер не міг з ними конкурувати.
Але Тюрінгія не була бажаною для Йенсена. ВІн прагнув більшого.
Ще раз оглянув обличчя присутніх у пабі. Брудні, немиті, налигані до нестями жителі Нюрнгберга. Всі ці щасливці, котрі не бачать кошмару, що насувається, й водночас, котрі користуються всіма привілегіями вільного імперського міста. Це було саме те.
Пауль добре знав, що задумав. Мораль його ніколи не бентежила — ані у снах, ані наяву. Скоро Любецька контора озолотиться.
Келихи за сусіднім столиком зтикнулися з такою силою, що дзвін їхньої металевої окантовки ледь не приглушив гомін по всій пивнусі. Щоправда, у минулому, коли Пауль вперше завітав до міста, то ця клоака на розі Юденгассе була значно сповненіша людьми.
Дехто вже встиг померти. Хтось вмирав прямо зараз, вкриваючись чорними плямами, зовсім поряд, — може навіть коло задніх дверей “Людвіґса”.
Але це були дитячі забавки, у порівнянні з Ерфуртом, звідки тільки-но прибув Пауль Йенсен, 37-річний, досвідчений агент контори.
У столиці Тюрінгії він бачив усе. Тисячі чумних смертей, безумний голод й страждання. Але те, що його дійсно вразило — була реакція місцевої спільноти. Знесилені, розпачливі ерфуртці знайшли винуватців. Вони у відповідь до піку власного жаху, вирізали сотні душ євреїських мешканців міста та прогнали тих з домівок, проклявши юдейський рід у віки. Лихі задуми нехристей призвели до біди, що прийшла нізвідки. Так вони йому казали.
Але око спадкоємного підприємця Пауля з міста-острова Любек ігнорувало жахи людського життя. Воно, як завжди, шукало можливість.
Він керувався інтересами багатьох впливових людей з Гамбурга та рідного краю, які вже певний час виношували ідею залучення великих торгових міст імперії до спільної ганзи. Але перш ніж мати можливість запрошувати їх до цього кола, необхідно було завоювати підтримку місцевої громади. І, що більш важливе, позбутися конкуренції, котра заважатиме спрямуванню грошових потоків безпосередньо на Північ.
Пауль бачив, як після юдейського погрому в Ерфурті, місця на ринковій площі, які ті займали, почали отримувати агенти гамбурзьких контор, котрі могли забезпечити монопольну торгівлю в місті товарами з усього Балтійського узбережжя. Ніхто з місцевих тепер не міг з ними конкурувати.
Але Тюрінгія не була бажаною для Йенсена. ВІн прагнув більшого.
Ще раз оглянув обличчя присутніх у пабі. Брудні, немиті, налигані до нестями жителі Нюрнгберга. Всі ці щасливці, котрі не бачать кошмару, що насувається, й водночас, котрі користуються всіма привілегіями вільного імперського міста. Це було саме те.
Пауль добре знав, що задумав. Мораль його ніколи не бентежила — ані у снах, ані наяву. Скоро Любецька контора озолотиться.
👍5