На початку XX століття, коли Європа палала у вогні Першої світової війни, у нейтральній Швейцарії, в Цюриху, зародився рух, який назавжди змінив мистецтво та культуру. Дадаїзм, що виник у 1916 році, став не просто художнім експериментом, а радикальним бунтом проти традицій, суспільного порядку та самої ідеї мистецтва. Його витоки пов’язані з невеликим закладом на тихій вуличці старого Цюриха – Кабаре Вольтер, яке відкрив німецький поет Гуго Балль. Саме там, 5 лютого 1916 року, відбувся перший концерт, що поклав початок цьому руху, а через три дні, 8 лютого, Трістан Тцара, румунський поет і один із лідерів дадаїзму, випадково обрав назву "Дада", коли ніж для паперу впав на сторінку словника, вказавши на це слово. У маніфесті 1918 року Тцара писав: "Дада нічого не означає", підкреслюючи абсурдність і свободу, які стали основою руху.
Дадаїзм об’єднав молодих інтелектуалів, які тікали від війни та буржуазних цінностей. Серед них були німці Ріхард Гуельзенбек і Гуго Балль, румуни Трістан Тцара і Марсель Янко, ельзасець Ганс Арп та інші. Їх пов’язувала ненависть до соціального порядку, який, на їхню думку, спричинив війну. Ці молоді люди, вихідці з буржуазних сімей, відкидали офіційне мистецтво, вважаючи його інструментом того ж суспільства, яке вони зневажали. Замість політичних протестів чи демонстрацій вони обрали мистецтво як поле для бунту. У Кабаре Вольтер влаштовувалися вечори, наповнені абсурдними виставами, масками, поезією та театральними постановками, які висміювали традиційні уявлення про культуру.
Дадаїзм був радикальним запереченням усього: ієрархій, пам’яті, археології, пророків, навіть майбутнього. Тцара проголошував, що логіка – це кайдани, які душать свободу, а мистецтво не повинно служити комерції чи буржуазним смакам. У Цюриху дадаїзм найяскравіше проявився в літературі, але також торкнувся візуального мистецтва. У 1917 році відкрилася галерея Дада, де Тцара читав лекції про експресіонізм, абстракціонізм і модерн. Виставки в цюрихському Кунстхаусі акцентували увагу на роботах експресіоністів, зокрема Василя Кандинського, чиї абстрактні полотна надихали дадаїстів. Водночас рух не обмежувався Швейцарією – схожі ідеї одночасно зароджувалися в Америці; а Франсіс Пікабіа, після повернення до Європи, став важливим мостом між Цюрихом і Парижем.
У 1917 році Пікабіа прибув до Швейцарії, де його поезія та ідеї знайшли відгук у Тцари. Їхня переписка та спільна робота в 1919 році в Цюриху заклали підґрунтя для поширення дадаїзму в Париж. У січні 1920 року Тцара прибув до французької столиці, де познайомився з Андре Бретоном, Полем Елюаром і Філіпом Супо. Паризькі дадаїсти, які згодом стали ядром сюрреалізму, прийняли Тцару як провідника нових ідей. Дадаїзм у Парижі набув іншого відтінку, але зберіг свою антибуржуазну сутність, готуючи ґрунт для сюрреалізму, який успадкував дух свободи та ірраціональності.
Дадаїзм не лише заперечував старе, але й створив простір для нового. Його вплив відчувається в експериментах із мовою, формою та змістом, які згодом розвинулися в сюрреалізмі. Відкидаючи логіку та традиції, дадаїсти відкрили двері для мистецтва, яке цінувало підсвідоме, абсурд і свободу самовираження. У Цюриху, де війна здавалася далекою, але її відлуння відчувалися в кожному слові та жесті, дадаїзм став криком протесту, який назавжди змінив траєкторію сучасного мистецтва.
#Швейцарія
⏳ Telegram
Дадаїзм об’єднав молодих інтелектуалів, які тікали від війни та буржуазних цінностей. Серед них були німці Ріхард Гуельзенбек і Гуго Балль, румуни Трістан Тцара і Марсель Янко, ельзасець Ганс Арп та інші. Їх пов’язувала ненависть до соціального порядку, який, на їхню думку, спричинив війну. Ці молоді люди, вихідці з буржуазних сімей, відкидали офіційне мистецтво, вважаючи його інструментом того ж суспільства, яке вони зневажали. Замість політичних протестів чи демонстрацій вони обрали мистецтво як поле для бунту. У Кабаре Вольтер влаштовувалися вечори, наповнені абсурдними виставами, масками, поезією та театральними постановками, які висміювали традиційні уявлення про культуру.
Дадаїзм був радикальним запереченням усього: ієрархій, пам’яті, археології, пророків, навіть майбутнього. Тцара проголошував, що логіка – це кайдани, які душать свободу, а мистецтво не повинно служити комерції чи буржуазним смакам. У Цюриху дадаїзм найяскравіше проявився в літературі, але також торкнувся візуального мистецтва. У 1917 році відкрилася галерея Дада, де Тцара читав лекції про експресіонізм, абстракціонізм і модерн. Виставки в цюрихському Кунстхаусі акцентували увагу на роботах експресіоністів, зокрема Василя Кандинського, чиї абстрактні полотна надихали дадаїстів. Водночас рух не обмежувався Швейцарією – схожі ідеї одночасно зароджувалися в Америці; а Франсіс Пікабіа, після повернення до Європи, став важливим мостом між Цюрихом і Парижем.
У 1917 році Пікабіа прибув до Швейцарії, де його поезія та ідеї знайшли відгук у Тцари. Їхня переписка та спільна робота в 1919 році в Цюриху заклали підґрунтя для поширення дадаїзму в Париж. У січні 1920 року Тцара прибув до французької столиці, де познайомився з Андре Бретоном, Полем Елюаром і Філіпом Супо. Паризькі дадаїсти, які згодом стали ядром сюрреалізму, прийняли Тцару як провідника нових ідей. Дадаїзм у Парижі набув іншого відтінку, але зберіг свою антибуржуазну сутність, готуючи ґрунт для сюрреалізму, який успадкував дух свободи та ірраціональності.
Дадаїзм не лише заперечував старе, але й створив простір для нового. Його вплив відчувається в експериментах із мовою, формою та змістом, які згодом розвинулися в сюрреалізмі. Відкидаючи логіку та традиції, дадаїсти відкрили двері для мистецтва, яке цінувало підсвідоме, абсурд і свободу самовираження. У Цюриху, де війна здавалася далекою, але її відлуння відчувалися в кожному слові та жесті, дадаїзм став криком протесту, який назавжди змінив траєкторію сучасного мистецтва.
#Швейцарія
⏳ Telegram
На північному узбережжі Африки, де піщані береги зустрічаються з хвилями Середземного моря, фінікійці залишили свій слід, заснувавши міста, які стали осередками торгівлі та культури. Одним із перших таких форпостів була Утика, розташована на території сучасного Тунісу. За свідченням римського історика Велія Патеркула, який жив за часів імператора Августа, Утика була заснована наприкінці другого тисячоліття до нашої ери, невдовзі після Гадейри (сучасний Кадіс у Іспанії), іншого фінікійського поселення, що виникло на краю відомого тоді світу. Патеркул писав, що тирський флот, який панував на морях, заклав ці міста, шукаючи нові торговельні шляхи та зміцнюючи свою присутність у західному Середземномор’ї.
Пліній Старший, римський учений І століття нашої ери, згадував, що в його часи в Утиці ще стояв храм Аполлона, зведений під час заснування міста. Цей храм, за його словами, зберігав кедрові балки з Нумідії, які залишалися в чудовому стані навіть через 1178 років після будівництва. Це свідчення підкреслює не лише майстерність фінікійських будівельників, а й їхню здатність створювати довговічні споруди, які вражали навіть римлян. Фінікійці, вихідці з міст Тіра та Сидона, були відомі своєю торговельною кмітливістю, але їхній внесок у культуру часто недооцінюють. Наприклад, анонімний текст ІІ століття, відомий як «Про пояснені чудеса», стверджує, що Утика була заснована за 287 років до Карфагена, посилаючись на фінікійські історичні джерела. Це натякає на існування фінікійської історіографії, яку сучасники часто ігнорували, вважаючи цей народ виключно купецьким.
Назва «Утика» досі викликає суперечки серед учених. Багато хто припускає її семітське походження, пов’язуючи з такими значеннями, як «коло», «станція» чи «прекрасна». Однак ці гіпотези залишаються хиткими через брак прямих доказів. Цікаво, що історики пропонують розглядати можливість лівійського походження назви. Початкова літера «U» в Утиці повторюється в інших місцевих топонімах, таких як Усаліс, Утіна чи Учі, що може вказувати на лівійське слово «син» або подібне значення. Це припускає, що фінікійці, засновуючи Утику, могли зберегти місцеву назву, адаптувавши її.
Окрім Утики, фінікійці заснували й інші міста в Північній Африці, зокрема Ліксус у сучасному Марокко, розташований навпроти Гадейри, неподалік від Гібралтарської протоки. Пліній Старший стверджував, що храм Мелькарта в Ліксусі був старшим за гадейрський, хоча археологічні знахідки, датовані VII століттям до нашої ери, включають лише кераміку з Кіпру, Фінікії та Аттики, а також лампи у формі мушель. У Могадорі, іншому фінікійському поселенні, розкопки виявили сліди присутності VII століття до нашої ери: фінікійські амфори, триноги та уламки з літерами фінікійського алфавіту. Ці знахідки свідчать про активну торгівлю, включно з так званим «німим обміном», описаним Геродотом. Фінікійці викладали товари на березі, залишали димовий сигнал, а місцеві жителі приносили золото, обмінюючи його без прямого контакту, доки обидві сторони не вважали угоду справедливою.
Фінікійці також заснували міста Лепкі в Триполітанії (сучасна Лебда) та Бізацені (нині Лемта), які стали важливими торговими центрами. Саллюстій згадував фінікійське походження цих міст, а також Іппони та Адрумета, які згодом стали опорою Карфагена. Археологічні розкопки в Марокко, Алжирі, Тунісі та Лівії виявили залишки фінікійських святилищ, фортець і некрополів, підтверджуючи їхню активну присутність. Наприклад, у Ліксусі знайдено скарабея, який, за припущеннями, датується Х століттям до нашої ери, хоч це ще потребує підтвердження.
Фінікійці не лише торгували, а й створювали культурні осередки, які впливали на місцеві народи. Їхні міста, як-от Оеа, Сабрата та Лепкіс, перетворилися з простих торговельних постів на потужні економічні та культурні центри. Ці поселення, розкидані вздовж узбережжя, стали мостами між Сходом і Заходом, сприяючи обміну ідеями, технологіями та товарами. Завдяки фінікійцям Північна Африка стала частиною великої середземноморської мережі, яка поєднувала континенти та цивілізації.
#фінікійці
⏳ Telegram
Пліній Старший, римський учений І століття нашої ери, згадував, що в його часи в Утиці ще стояв храм Аполлона, зведений під час заснування міста. Цей храм, за його словами, зберігав кедрові балки з Нумідії, які залишалися в чудовому стані навіть через 1178 років після будівництва. Це свідчення підкреслює не лише майстерність фінікійських будівельників, а й їхню здатність створювати довговічні споруди, які вражали навіть римлян. Фінікійці, вихідці з міст Тіра та Сидона, були відомі своєю торговельною кмітливістю, але їхній внесок у культуру часто недооцінюють. Наприклад, анонімний текст ІІ століття, відомий як «Про пояснені чудеса», стверджує, що Утика була заснована за 287 років до Карфагена, посилаючись на фінікійські історичні джерела. Це натякає на існування фінікійської історіографії, яку сучасники часто ігнорували, вважаючи цей народ виключно купецьким.
Назва «Утика» досі викликає суперечки серед учених. Багато хто припускає її семітське походження, пов’язуючи з такими значеннями, як «коло», «станція» чи «прекрасна». Однак ці гіпотези залишаються хиткими через брак прямих доказів. Цікаво, що історики пропонують розглядати можливість лівійського походження назви. Початкова літера «U» в Утиці повторюється в інших місцевих топонімах, таких як Усаліс, Утіна чи Учі, що може вказувати на лівійське слово «син» або подібне значення. Це припускає, що фінікійці, засновуючи Утику, могли зберегти місцеву назву, адаптувавши її.
Окрім Утики, фінікійці заснували й інші міста в Північній Африці, зокрема Ліксус у сучасному Марокко, розташований навпроти Гадейри, неподалік від Гібралтарської протоки. Пліній Старший стверджував, що храм Мелькарта в Ліксусі був старшим за гадейрський, хоча археологічні знахідки, датовані VII століттям до нашої ери, включають лише кераміку з Кіпру, Фінікії та Аттики, а також лампи у формі мушель. У Могадорі, іншому фінікійському поселенні, розкопки виявили сліди присутності VII століття до нашої ери: фінікійські амфори, триноги та уламки з літерами фінікійського алфавіту. Ці знахідки свідчать про активну торгівлю, включно з так званим «німим обміном», описаним Геродотом. Фінікійці викладали товари на березі, залишали димовий сигнал, а місцеві жителі приносили золото, обмінюючи його без прямого контакту, доки обидві сторони не вважали угоду справедливою.
Фінікійці також заснували міста Лепкі в Триполітанії (сучасна Лебда) та Бізацені (нині Лемта), які стали важливими торговими центрами. Саллюстій згадував фінікійське походження цих міст, а також Іппони та Адрумета, які згодом стали опорою Карфагена. Археологічні розкопки в Марокко, Алжирі, Тунісі та Лівії виявили залишки фінікійських святилищ, фортець і некрополів, підтверджуючи їхню активну присутність. Наприклад, у Ліксусі знайдено скарабея, який, за припущеннями, датується Х століттям до нашої ери, хоч це ще потребує підтвердження.
Фінікійці не лише торгували, а й створювали культурні осередки, які впливали на місцеві народи. Їхні міста, як-от Оеа, Сабрата та Лепкіс, перетворилися з простих торговельних постів на потужні економічні та культурні центри. Ці поселення, розкидані вздовж узбережжя, стали мостами між Сходом і Заходом, сприяючи обміну ідеями, технологіями та товарами. Завдяки фінікійцям Північна Африка стала частиною великої середземноморської мережі, яка поєднувала континенти та цивілізації.
#фінікійці
⏳ Telegram
Уявити давньогрецьких богів – це зазвичай побачити величних олімпійців, що разом сидять у тронній залі та поділяють вплив на всесвіт. Зевс – громовержець, Афіна – покровителька мудрості, Аполлон – бог світла. Їхні імена є «побутовими». Однак, за цією паеллінською єдністю, крилася набагато складніша й цікавіша реальність: давньогрецькі боги мали унікальний і глибокий зв’язок з окремими полісами, перетворюючись на «співгромадян», чий характер і функції часто визначалися локальними традиціями, історією та навіть економічними можливостями міста.
Грецька релігія була суто локальною за своїм характером. Хоча деякі боги, як Зевс та Аполлон, були центральними у пантеонах багатьох міст, інші могли мати вищий статус в одному регіоні і менш значущий в іншому. Деякі божества, наприклад, Геракл, навіть могли змінювати свій статус між богом і героєм залежно від місця. Саме через святилища, жертвоприношення та присвяти, що надходили від міст, їхніх посадовців та окремих осіб, створювався унікальний «божественний образ» та формувався місцевий пантеон.
Одним із найяскравіших проявів цього локального зв'язку були епітети, або епіклеси, які надавалися богам. Вони часто відображали специфічні функції бога в конкретному культі. Наприклад, тільки у Прієні Діоніс вшановувався як Діоніс Флеос, Мелпоменос та Катаґогіос – кожен епітет пов'язаний з певними подіями чи обрядами. В Афінах Гефест мав свій храм поруч з Афіною біля Керамейкосу, що підкреслювало його роль у житті ремісників.
Історії про Афродіту також свідчать про її багатогранність. Хоча вона є богинею кохання і краси, у деяких контекстах, наприклад, як Афродіта Арея (Афродіта Войовнича), вона демонструвала зв’язок із війною, що було несподіваною, але місцево значущою рисою.
Деякі міста мали особливі ритуали, які формували божественну ідентичність. У Брауроні, святилище Артеміди Брауронії було центром унікальних ініціаційних обрядів для дівчаток, відомих як «ведмежа служба», де вони виступали в ролі «ведмедиць». Це був важливий перехідний ритуал, який готував дівчат до дорослого життя, пов'язуючи Артеміду з дівоцтвом та плодючістю одночасно в конкретній місцевості.
Статус деяких богів міг бути предметом місцевих тлумачень. Геракл, наприклад, міг розглядатися як бог в одному місті та як герой в іншому. У Сікіоні, Павсаній описує особливий ритуал, пов'язаний з Гераклом, який вимагав «знищення» частини жертви, тоді як в інших місцях цього не було. На Косі, Геракл ділив святилище з Гебою та Герою, а весілля смертних імітували його священний шлюб, що вказувало на його божественний аспект. Діоніс в Апулії, як показують вази з поховань, часто зображувався в Підземному світі, чого не було в Греції, що свідчить про його унікальне місцеве розуміння як бога, пов'язаного з мертвими.
Навіть такий величний бог, як Зевс, мав місцеві варіації. У Прієні йому поклонялися як Зевсу Гіпатусу (Височайшому), а в Олімпії його культ був центром спортивних змагань.
Такі автори, як Павсаній, завдяки своїм детальним описам місцевих культів, є безцінним джерелом для розуміння цих унікальних зв'язків. Він фіксував місцеві перекази про те, хто першим вшановував те чи інше божество. Навіть поява нових «богів з людей» (як-от герой Клеомед з Астіпалеї, який після смерті став об’єктом шанування) демонструє динамічний характер божественності, визнаної на місцевому рівні.
Отже, давньогрецькі боги були не просто уніфікованими фігурами, а динамічними, багатоликими істотами, глибоко вкоріненими у повсякденне життя та уявлення кожного поліса. Їхній зв'язок з містами був взаємним: боги формували ідентичність громади, а громада, у свою чергу, надавала богам унікальних рис та ролей, що виходили за рамки загальноприйнятих образів, відтворюючи складну палітру вірувань і практик, яка робить давньогрецьку релігію такою захопливою.
#Давня_Греція
⏳ Telegram
Грецька релігія була суто локальною за своїм характером. Хоча деякі боги, як Зевс та Аполлон, були центральними у пантеонах багатьох міст, інші могли мати вищий статус в одному регіоні і менш значущий в іншому. Деякі божества, наприклад, Геракл, навіть могли змінювати свій статус між богом і героєм залежно від місця. Саме через святилища, жертвоприношення та присвяти, що надходили від міст, їхніх посадовців та окремих осіб, створювався унікальний «божественний образ» та формувався місцевий пантеон.
Одним із найяскравіших проявів цього локального зв'язку були епітети, або епіклеси, які надавалися богам. Вони часто відображали специфічні функції бога в конкретному культі. Наприклад, тільки у Прієні Діоніс вшановувався як Діоніс Флеос, Мелпоменос та Катаґогіос – кожен епітет пов'язаний з певними подіями чи обрядами. В Афінах Гефест мав свій храм поруч з Афіною біля Керамейкосу, що підкреслювало його роль у житті ремісників.
Історії про Афродіту також свідчать про її багатогранність. Хоча вона є богинею кохання і краси, у деяких контекстах, наприклад, як Афродіта Арея (Афродіта Войовнича), вона демонструвала зв’язок із війною, що було несподіваною, але місцево значущою рисою.
Деякі міста мали особливі ритуали, які формували божественну ідентичність. У Брауроні, святилище Артеміди Брауронії було центром унікальних ініціаційних обрядів для дівчаток, відомих як «ведмежа служба», де вони виступали в ролі «ведмедиць». Це був важливий перехідний ритуал, який готував дівчат до дорослого життя, пов'язуючи Артеміду з дівоцтвом та плодючістю одночасно в конкретній місцевості.
Статус деяких богів міг бути предметом місцевих тлумачень. Геракл, наприклад, міг розглядатися як бог в одному місті та як герой в іншому. У Сікіоні, Павсаній описує особливий ритуал, пов'язаний з Гераклом, який вимагав «знищення» частини жертви, тоді як в інших місцях цього не було. На Косі, Геракл ділив святилище з Гебою та Герою, а весілля смертних імітували його священний шлюб, що вказувало на його божественний аспект. Діоніс в Апулії, як показують вази з поховань, часто зображувався в Підземному світі, чого не було в Греції, що свідчить про його унікальне місцеве розуміння як бога, пов'язаного з мертвими.
Навіть такий величний бог, як Зевс, мав місцеві варіації. У Прієні йому поклонялися як Зевсу Гіпатусу (Височайшому), а в Олімпії його культ був центром спортивних змагань.
Такі автори, як Павсаній, завдяки своїм детальним описам місцевих культів, є безцінним джерелом для розуміння цих унікальних зв'язків. Він фіксував місцеві перекази про те, хто першим вшановував те чи інше божество. Навіть поява нових «богів з людей» (як-от герой Клеомед з Астіпалеї, який після смерті став об’єктом шанування) демонструє динамічний характер божественності, визнаної на місцевому рівні.
Отже, давньогрецькі боги були не просто уніфікованими фігурами, а динамічними, багатоликими істотами, глибоко вкоріненими у повсякденне життя та уявлення кожного поліса. Їхній зв'язок з містами був взаємним: боги формували ідентичність громади, а громада, у свою чергу, надавала богам унікальних рис та ролей, що виходили за рамки загальноприйнятих образів, відтворюючи складну палітру вірувань і практик, яка робить давньогрецьку релігію такою захопливою.
#Давня_Греція
⏳ Telegram
Ви коли-небудь замислювалися, що криється за глянцевим іміджем коньяку та бренді в сучасному світі? Сьогодні це символ розкоші, коктейльна зірка, улюблений напій знаменитостей, що подається у кришталевих декантерах вартістю тисячі доларів. Але лише кілька десятиліть тому бренді був далекий від цієї славетної позиції. Його історія — це справжня одіссея, що розпочалася понад 700 років тому, перетворивши "палаючу воду" алхіміків на вишуканий напій, яким ми його знаємо.
Історія бренді нерозривно пов'язана з алхімією та медициною. Перші дистилятори в античних цивілізаціях, як-от у Єгипті за часів Клеопатри чи у грецьких послідовників культу Діоніса, шукали «еліксир життя», або aqua vitae, та «вогняну воду» (aqua ardens). Ця загадкова рідина, що дивним чином поєднувала воду і вогонь, вважалася магічною. Згодом, у ранньому Середньовіччі, алхіміки прагнули створити золото, а дистиляція була частиною процесу. Навіть слово «алкоголь» походить від арабського «kohl» — темної підводки для очей, що свідчить про значний вплив арабської культури на розвиток дистиляції, яку вони використовували для парфумів та ліків. У Середні віки бренді був не просто напоєм, а універсальним ліками, прописаним від безлічі хвороб.
Саме питний бренді почали надійно виробляти шляхом перегонки виноградного вина. Спочатку його використовували для кріплення вина, щоб запобігти псуванню, а також для створення солодших вин. Перший вік бренді настав в Арманьяку, Франція. У 1299 році монах-францисканець Віталь дю Фур вже писав медичну книгу, в якій описував 42 чудодійні властивості дистильованого виноградного спирту, називаючи його «Aguay Ardente». Він вважається прямим предком сучасного арманьяку, який відсвяткував своє 700-річчя у 2010 році, на сотні років випередивши коньяк. Однак через географічну ізоляцію та відсутність судноплавних річок, арманьяк залишався локальним скарбом, тоді як інший бренді вирушив у світову подорож.
Цю подорож очолили голландські купці в XVI столітті. Вони курсували Атлантичним узбережжям Франції, шукаючи товари для торгівлі. Щоб стабілізувати слабкі французькі вина для довгої морської подорожі, або просто для ефективнішого транспортування, вони почали дистилювати їх. Цей концентрований напій назвали «brandewijn», що означає «випалене вино», і з часом це скоротилося до «бренді». Саме завдяки голландцям район Коньяк, що розташований біля річки Шаранта, отримав свої перші винокурні.
Справжній прорив коньяку стався у XVII столітті, коли король Людовик XIV, вдячний жителям міста Коньяк за їхню вірність, звільнив їх від податків та мит на вино та дистильовані вина. Це дало регіону значну економічну перевагу, дозволивши коньяку випередити своїх сусідів. Завдяки подальшим подіям та використанню лімузенського дуба для витримки, який надавав напою неповторний колір та смак, коньяк набув своєї унікальності. Навіть Наполеон Бонапарт сприяв його популярності, ввівши ранкові порції коньяку для підбадьорення своїх військ. Звідси й пішла назва коньяку «Наполеон», яка стала синонімом витриманого та цінного напою.
Однак не все було гладко. Наприкінці XIX століття виноградники Європи, включаючи Коньяк, спіткала епідемія філоксери, що спустошила галузь. Це змусило виробників Коньяку боротися не тільки за відновлення виноградників (використовуючи американські корені), а й за захист своєї назви, оскільки багато країн почали називати власні напої «коньяком».
У різних куточках світу бренді розвивався своїми шляхами: іспанський бренді де Херес з унікальною системою витримки «солера», перуанський піско — прозорий бренді, що став культовим напоєм в Каліфорнії часів золотої лихоманки, а потім зник під час Сухого закону, щоб відродитися у XXI столітті. Вірменський та грузинський бренді, колись секретні скарби царської Росії, стали відомими завдяки Вінстону Черчиллю, якому Сталін надсилав ящик вірменського бренді щороку після Ялтинської конференції. Навіть в Австралії бренді з шато Танунда отримав репутацію «госпітального бренді Співдружності», адже його вважали ліками від усіх хвороб.
⏳ Telegram
Історія бренді нерозривно пов'язана з алхімією та медициною. Перші дистилятори в античних цивілізаціях, як-от у Єгипті за часів Клеопатри чи у грецьких послідовників культу Діоніса, шукали «еліксир життя», або aqua vitae, та «вогняну воду» (aqua ardens). Ця загадкова рідина, що дивним чином поєднувала воду і вогонь, вважалася магічною. Згодом, у ранньому Середньовіччі, алхіміки прагнули створити золото, а дистиляція була частиною процесу. Навіть слово «алкоголь» походить від арабського «kohl» — темної підводки для очей, що свідчить про значний вплив арабської культури на розвиток дистиляції, яку вони використовували для парфумів та ліків. У Середні віки бренді був не просто напоєм, а універсальним ліками, прописаним від безлічі хвороб.
Саме питний бренді почали надійно виробляти шляхом перегонки виноградного вина. Спочатку його використовували для кріплення вина, щоб запобігти псуванню, а також для створення солодших вин. Перший вік бренді настав в Арманьяку, Франція. У 1299 році монах-францисканець Віталь дю Фур вже писав медичну книгу, в якій описував 42 чудодійні властивості дистильованого виноградного спирту, називаючи його «Aguay Ardente». Він вважається прямим предком сучасного арманьяку, який відсвяткував своє 700-річчя у 2010 році, на сотні років випередивши коньяк. Однак через географічну ізоляцію та відсутність судноплавних річок, арманьяк залишався локальним скарбом, тоді як інший бренді вирушив у світову подорож.
Цю подорож очолили голландські купці в XVI столітті. Вони курсували Атлантичним узбережжям Франції, шукаючи товари для торгівлі. Щоб стабілізувати слабкі французькі вина для довгої морської подорожі, або просто для ефективнішого транспортування, вони почали дистилювати їх. Цей концентрований напій назвали «brandewijn», що означає «випалене вино», і з часом це скоротилося до «бренді». Саме завдяки голландцям район Коньяк, що розташований біля річки Шаранта, отримав свої перші винокурні.
Справжній прорив коньяку стався у XVII столітті, коли король Людовик XIV, вдячний жителям міста Коньяк за їхню вірність, звільнив їх від податків та мит на вино та дистильовані вина. Це дало регіону значну економічну перевагу, дозволивши коньяку випередити своїх сусідів. Завдяки подальшим подіям та використанню лімузенського дуба для витримки, який надавав напою неповторний колір та смак, коньяк набув своєї унікальності. Навіть Наполеон Бонапарт сприяв його популярності, ввівши ранкові порції коньяку для підбадьорення своїх військ. Звідси й пішла назва коньяку «Наполеон», яка стала синонімом витриманого та цінного напою.
Однак не все було гладко. Наприкінці XIX століття виноградники Європи, включаючи Коньяк, спіткала епідемія філоксери, що спустошила галузь. Це змусило виробників Коньяку боротися не тільки за відновлення виноградників (використовуючи американські корені), а й за захист своєї назви, оскільки багато країн почали називати власні напої «коньяком».
У різних куточках світу бренді розвивався своїми шляхами: іспанський бренді де Херес з унікальною системою витримки «солера», перуанський піско — прозорий бренді, що став культовим напоєм в Каліфорнії часів золотої лихоманки, а потім зник під час Сухого закону, щоб відродитися у XXI столітті. Вірменський та грузинський бренді, колись секретні скарби царської Росії, стали відомими завдяки Вінстону Черчиллю, якому Сталін надсилав ящик вірменського бренді щороку після Ялтинської конференції. Навіть в Австралії бренді з шато Танунда отримав репутацію «госпітального бренді Співдружності», адже його вважали ліками від усіх хвороб.
⏳ Telegram
❤1
Картель Тіхуана, також відомий як організація Арельяно-Фелікс, був одним із перших і найжорстокіших кримінальних синдикатів Мексики, що контролював стратегічні прикордонні переходи до Сполучених Штатів. Його історія — це сага про сімейні зв'язки, нещадну боротьбу за владу та незліченні акти насильства. Заснований братами Арельяно-Фелікс у 1980-х роках, він швидко піднявся, щоб домінувати над контрабандою наркотиків у регіоні Баха-Каліфорнія.
Спочатку сім братів та чотири сестри, вихідці з Куліакану, Сіналоа, проникли у кримінальний світ Тіхуани під керівництвом їхнього дядька по шлюбу, Хесуса "Ель Чуя" Лабри Авілеса. Після арешту у квітні 1989 року "хрещеного батька" Мігеля Анхеля Фелікса Гальярдо, чий картель Гвадалахара розпався, Бенхамін Арельяно, за підтримки своїх братів, узурпував контроль над районом Тіхуани. Вони закріпили свою владу серією жорстоких вбивств. Одним з них стало вбивство Рамоном Арельяно Армандо "Ель Райо" Лопеса Еспарзи, близького друга та емісара Хоакіна "Ель Чапо" Гусмана з картелю Сіналоа. Цей інцидент поклав початок тривалій і кривавій ворожнечі між двома найвпливовішими картелями Мексики.
Монополізація Арельяно прикордонних пунктів Баха-Каліфорнії викликала невдоволення інших організацій, зокрема картелю Сіналоа. Напруга постійно зростала, виливаючись у численні перестрілки та рейди. У листопаді 1992 року "Ель Чапо" помстився за спробу вбивства, відправивши 50 озброєних чоловіків з АК-47 та AR-15 до дискотеки в Пуерто-Вальярті, убивши шістьох людей. Рамон і Франсіско Хав'єр Арельяно дивом вижили, втікши через вентиляційний канал.
Кульмінацією цього протистояння стала трагічна помилка. 24 травня 1993 року бойовики Арельяно помилково обстріляли автомобіль кардинала Хуана Хесуса Посадаса Окампо в аеропорту Гвадалахари, прийнявши його за машину "Ель Чапо". Кардинала, його шофера та п'ятьох перехожих було вбито. Ця подія викликала широкий суспільний резонанс та урядове розслідування, призвівши до порушення операцій картелю Тіхуана та арешту Франсіско Рафаеля Арельяно. Рамон, однак, залишився на волі.
На піку своєї могутності, особливо під керівництвом Рамона Арельяно, картель Тіхуана став відомим своєю винятковою жорстокістю. Рамон, який став залежним від кокаїну, брав участь у садистських вбивствах, катуваннях та розчленуваннях, часто залучаючи молодих соціопатів, відомих як "нарко-юніори".
Картель почав занепадати на початку 2000-х років через втрату ключових лідерів. У лютому 2002 року Рамон Арельяно був убитий поліцією штату Сіналоа в Масатлані після випадкової перевірки на дорозі. Він спробував використати фальшиве посвідчення особи та вистрілив в офіцера, але був убитий у відповідь. Наступного місяця Бенхамін Арельяно був заарештований армійськими спецпризначенцями GAFE в Пуеблі. Президент Вісенте Фокс назвав це "великим тріумфом для правосуддя". До 2005 року сфера впливу картелю скоротилася лише до чотирьох штатів, тоді як картель Сіналоа та картель Затоки значно розширили свої території.
З 2007 по 2010 рік організація пережила розкол та криваву ворожнечу, коли Луїс Фернандо "Ель Інхен'єро" Санчес Арельяно взяв на себе командування, але його влада була оскаржена начальником служби безпеки Едуардо Теодором "Ель Тео" Гарсіа Сіменталем. Це призвело до численних смертей, а фракція Гарсіа Сіменталя, відома як "Лос Теос", вдалася до викрадень, вимагання викупу та жорстоких вбивств, включаючи спалення, задушення та розчленування тіл. У відчаї, "Ель Інхен'єро" уклав союз з картелем Лос-Зетас, тоді як фракція "Ель Тео" знайшла прихисток у картелю Сіналоа.
З 2011 року картель Тіхуана зумів відновити свою діяльність у значно менших масштабах. Останній з братів-засновників, Едуардо, був екстрадований до США у грудні 2012 року і засуджений до 15 років ув'язнення. Франсіско Рафаель був убитий 18 жовтня 2013 року. Арешт "Ель Інхен'єро" Санчеса Арельяно 23 червня 2014 року залишив на чолі картелю лише його матір, Енедіну. Внутрішні конфлікти, тиск правоохоронних органів та невдалі рішення призвели до занепаду колись могутньої кримінальної імперії.
#Мексика
⏳ Telegram
Спочатку сім братів та чотири сестри, вихідці з Куліакану, Сіналоа, проникли у кримінальний світ Тіхуани під керівництвом їхнього дядька по шлюбу, Хесуса "Ель Чуя" Лабри Авілеса. Після арешту у квітні 1989 року "хрещеного батька" Мігеля Анхеля Фелікса Гальярдо, чий картель Гвадалахара розпався, Бенхамін Арельяно, за підтримки своїх братів, узурпував контроль над районом Тіхуани. Вони закріпили свою владу серією жорстоких вбивств. Одним з них стало вбивство Рамоном Арельяно Армандо "Ель Райо" Лопеса Еспарзи, близького друга та емісара Хоакіна "Ель Чапо" Гусмана з картелю Сіналоа. Цей інцидент поклав початок тривалій і кривавій ворожнечі між двома найвпливовішими картелями Мексики.
Монополізація Арельяно прикордонних пунктів Баха-Каліфорнії викликала невдоволення інших організацій, зокрема картелю Сіналоа. Напруга постійно зростала, виливаючись у численні перестрілки та рейди. У листопаді 1992 року "Ель Чапо" помстився за спробу вбивства, відправивши 50 озброєних чоловіків з АК-47 та AR-15 до дискотеки в Пуерто-Вальярті, убивши шістьох людей. Рамон і Франсіско Хав'єр Арельяно дивом вижили, втікши через вентиляційний канал.
Кульмінацією цього протистояння стала трагічна помилка. 24 травня 1993 року бойовики Арельяно помилково обстріляли автомобіль кардинала Хуана Хесуса Посадаса Окампо в аеропорту Гвадалахари, прийнявши його за машину "Ель Чапо". Кардинала, його шофера та п'ятьох перехожих було вбито. Ця подія викликала широкий суспільний резонанс та урядове розслідування, призвівши до порушення операцій картелю Тіхуана та арешту Франсіско Рафаеля Арельяно. Рамон, однак, залишився на волі.
На піку своєї могутності, особливо під керівництвом Рамона Арельяно, картель Тіхуана став відомим своєю винятковою жорстокістю. Рамон, який став залежним від кокаїну, брав участь у садистських вбивствах, катуваннях та розчленуваннях, часто залучаючи молодих соціопатів, відомих як "нарко-юніори".
Картель почав занепадати на початку 2000-х років через втрату ключових лідерів. У лютому 2002 року Рамон Арельяно був убитий поліцією штату Сіналоа в Масатлані після випадкової перевірки на дорозі. Він спробував використати фальшиве посвідчення особи та вистрілив в офіцера, але був убитий у відповідь. Наступного місяця Бенхамін Арельяно був заарештований армійськими спецпризначенцями GAFE в Пуеблі. Президент Вісенте Фокс назвав це "великим тріумфом для правосуддя". До 2005 року сфера впливу картелю скоротилася лише до чотирьох штатів, тоді як картель Сіналоа та картель Затоки значно розширили свої території.
З 2007 по 2010 рік організація пережила розкол та криваву ворожнечу, коли Луїс Фернандо "Ель Інхен'єро" Санчес Арельяно взяв на себе командування, але його влада була оскаржена начальником служби безпеки Едуардо Теодором "Ель Тео" Гарсіа Сіменталем. Це призвело до численних смертей, а фракція Гарсіа Сіменталя, відома як "Лос Теос", вдалася до викрадень, вимагання викупу та жорстоких вбивств, включаючи спалення, задушення та розчленування тіл. У відчаї, "Ель Інхен'єро" уклав союз з картелем Лос-Зетас, тоді як фракція "Ель Тео" знайшла прихисток у картелю Сіналоа.
З 2011 року картель Тіхуана зумів відновити свою діяльність у значно менших масштабах. Останній з братів-засновників, Едуардо, був екстрадований до США у грудні 2012 року і засуджений до 15 років ув'язнення. Франсіско Рафаель був убитий 18 жовтня 2013 року. Арешт "Ель Інхен'єро" Санчеса Арельяно 23 червня 2014 року залишив на чолі картелю лише його матір, Енедіну. Внутрішні конфлікти, тиск правоохоронних органів та невдалі рішення призвели до занепаду колись могутньої кримінальної імперії.
#Мексика
⏳ Telegram
Перші контакти ісламського світу з Китаєм відбулися ще на зорі Халіфату. Наприклад, вже у VIII столітті, після битви на річці Талас у 751 році, китайські полонені принесли до Аббасидського халіфату секрет виготовлення паперу, що здійснило справжню революцію в інтелектуальному житті Близького Сходу.
До XIV століття мусульманська присутність у Китаї вже була значною. Про це яскраво свідчить мандрівник Ібн Баттута, який відвідав Китай у 1340-х роках. Він був вражений містом Цюаньчжоу, яке назвав "найбільшим портом у світі". Там Баттута зупинився у жвавому мусульманському кварталі, де його тепло приймали китайські мусульмани. Він зустрів купців, суфіїв та юристів з Індії, Персії і навіть зі своєї рідної Північної Африки. За його словами, усі великі міста Китаю мали мусульманські квартали з власними мечетями, медресе, хаммамами та суфійськими завіями, що свідчить про добре організовані та розвинені громади. Хоча Ібн Баттуту бентежила поширена "невіра та ідолопоклонство" в китайському суспільстві, він визнавав повагу китайців до мусульман.
Ще через століття, на початку XV століття, помітну роль у китайській історії відіграв інший видатний мусульманин – адмірал Чжен Хе. Китайський мусульманин, він очолив імператорські морські експедиції, що складалися з сотень кораблів, розвиваючи дипломатичні та економічні зв'язки Китаю з країнами Індійського океану. Ці експедиції не лише розширили китайський вплив, але й сприяли поширенню ісламу з Китаю на острови сучасних Філіппін та Індонезії, що є надзвичайно цікавим аспектом поширення ісламу, адже він прибував туди не лише з Персії чи Аравії.
У Південно-Східній Азії та Індонезії іслам був присутній з XIII століття, головним чином завдяки мусульманським купцям, переважно з Індії. Ібн Баттута сам гостював у мусульманського султана Пасаю на Суматрі. Існують легенди про раннє навернення, як, наприклад, султана Маліка ас-Саліха (правив 1267–1297) на Суматрі, який, за переказами, навернувся після сну про пророка Мухаммада і отримав Коран від суфійських шейхів, який зміг прочитати вголос, не навчаючись арабської. На Яві легенда говорить про дев'ятьох суфійських святих, "Валі Санга", які у XV столітті принесли іслам на острів, навертаючи князів дивами та чудесами. Однак історія ісламізації острова, ймовірно, була більш прозаїчною і поступовою.
Китайський перекладач Ма Хуань, який супроводжував Чжен Хе, описав жителів Яви: мусульманських купців із Заходу (Індії та Персії), китайців, багато з яких також були мусульманами, та корінних жителів, які практикували "дияволопоклонство" та їли "дуже брудну і погану" їжу. Мечеті на Яві, побудовані з середини XVI століття, віддзеркалювали стиль місцевих буддійських або індуїстських храмів, що свідчить про культурну адаптацію. Іслам спочатку був релігією торговців у портах, а згодом став релігією князів.
Суфізм відіграв ключову роль у швидкому поширенні ісламу в регіоні, оскільки його аскетичний спосіб життя був співзвучний місцевим буддійським традиціям. Видатний малайський поет Хамза Фансурі (помер близько 1590 року) із Суматри у своїй містичній поезії навіть припускав, що паломництво до Мекки можна замінити "внутрішньою духовною подорожжю". Однак не всі суфії були однаково толерантними. Нуруддін аль-Ранрі, шейх-уль-іслам Ачеха з 1637 року, був рішучим критиком Фансурі, виступав за суворий і пуританський іслам, забороняючи відвідування могил суфійських святих. Він навіть стверджував, що євреї та християни є "невірними", а їхні писання, Тора та Євангеліє, настільки "спотворені", що їх слід використовувати як туалетний папір. У XVI столітті в регіон прибули європейці. Султанат Ачех уклав союз з Османською імперією, щоб протистояти португальцям, використовуючи, зокрема, османські гармати. Цікавий випадок стався, коли султан Алауддін Ріайят Сях був присутній на публічній месі португальського священика і був "дуже зворушений церемонією".
⏳ Telegram
До XIV століття мусульманська присутність у Китаї вже була значною. Про це яскраво свідчить мандрівник Ібн Баттута, який відвідав Китай у 1340-х роках. Він був вражений містом Цюаньчжоу, яке назвав "найбільшим портом у світі". Там Баттута зупинився у жвавому мусульманському кварталі, де його тепло приймали китайські мусульмани. Він зустрів купців, суфіїв та юристів з Індії, Персії і навіть зі своєї рідної Північної Африки. За його словами, усі великі міста Китаю мали мусульманські квартали з власними мечетями, медресе, хаммамами та суфійськими завіями, що свідчить про добре організовані та розвинені громади. Хоча Ібн Баттуту бентежила поширена "невіра та ідолопоклонство" в китайському суспільстві, він визнавав повагу китайців до мусульман.
Ще через століття, на початку XV століття, помітну роль у китайській історії відіграв інший видатний мусульманин – адмірал Чжен Хе. Китайський мусульманин, він очолив імператорські морські експедиції, що складалися з сотень кораблів, розвиваючи дипломатичні та економічні зв'язки Китаю з країнами Індійського океану. Ці експедиції не лише розширили китайський вплив, але й сприяли поширенню ісламу з Китаю на острови сучасних Філіппін та Індонезії, що є надзвичайно цікавим аспектом поширення ісламу, адже він прибував туди не лише з Персії чи Аравії.
У Південно-Східній Азії та Індонезії іслам був присутній з XIII століття, головним чином завдяки мусульманським купцям, переважно з Індії. Ібн Баттута сам гостював у мусульманського султана Пасаю на Суматрі. Існують легенди про раннє навернення, як, наприклад, султана Маліка ас-Саліха (правив 1267–1297) на Суматрі, який, за переказами, навернувся після сну про пророка Мухаммада і отримав Коран від суфійських шейхів, який зміг прочитати вголос, не навчаючись арабської. На Яві легенда говорить про дев'ятьох суфійських святих, "Валі Санга", які у XV столітті принесли іслам на острів, навертаючи князів дивами та чудесами. Однак історія ісламізації острова, ймовірно, була більш прозаїчною і поступовою.
Китайський перекладач Ма Хуань, який супроводжував Чжен Хе, описав жителів Яви: мусульманських купців із Заходу (Індії та Персії), китайців, багато з яких також були мусульманами, та корінних жителів, які практикували "дияволопоклонство" та їли "дуже брудну і погану" їжу. Мечеті на Яві, побудовані з середини XVI століття, віддзеркалювали стиль місцевих буддійських або індуїстських храмів, що свідчить про культурну адаптацію. Іслам спочатку був релігією торговців у портах, а згодом став релігією князів.
Суфізм відіграв ключову роль у швидкому поширенні ісламу в регіоні, оскільки його аскетичний спосіб життя був співзвучний місцевим буддійським традиціям. Видатний малайський поет Хамза Фансурі (помер близько 1590 року) із Суматри у своїй містичній поезії навіть припускав, що паломництво до Мекки можна замінити "внутрішньою духовною подорожжю". Однак не всі суфії були однаково толерантними. Нуруддін аль-Ранрі, шейх-уль-іслам Ачеха з 1637 року, був рішучим критиком Фансурі, виступав за суворий і пуританський іслам, забороняючи відвідування могил суфійських святих. Він навіть стверджував, що євреї та християни є "невірними", а їхні писання, Тора та Євангеліє, настільки "спотворені", що їх слід використовувати як туалетний папір. У XVI столітті в регіон прибули європейці. Султанат Ачех уклав союз з Османською імперією, щоб протистояти португальцям, використовуючи, зокрема, османські гармати. Цікавий випадок стався, коли султан Алауддін Ріайят Сях був присутній на публічній месі португальського священика і був "дуже зворушений церемонією".
⏳ Telegram
Поняття «сарматизму» у Першій Речі Посполитій, що для багатьох і сьогодні залишається загадковим терміном, насправді має цікаву історію свого походження та еволюції. Це явище, яке свого часу стало наріжним каменем шляхетської самосвідомості, виникло не на порожньому місці, а було вплетено у складну павутину європейських культурних та політичних наративів.
Щоб зрозуміти, звідки взявся «сарматизм», варто згадати, як рання Нова Європа ділила себе на «цивілізований Південь» та «дику Північ». Річ Посполита, розташована на цих умовних «варварських» землях, мусила якось позиціонувати себе. І ось тут на сцену виходять давні сармати – кочові племена, що колись мешкали на просторах між Доном і Волгою, про яких писав ще Геродот. Ці войовничі й прості у звичаях народи стали ідеальною опорою для етногенетичного міфу, що дозволяв шляхті Речі Посполитої вибудовувати власну культурну ідентичність. Важливо, що цей міф слугував не для відмежування від античної спадщини, а, навпаки, для пошуку свого місця у ренесансному світі, де хоробрість і простота могли бути достойним аргументом у діалозі з «центром».
Проте, сам термін «сарматизм» у сучасному його розумінні — як широке поняття, що описує культуру польської шляхти — з’явився дещо пізніше, ніж здається. Його поява була тісно пов’язана з періодом правління короля Станіслава Августа Понятовського у XVIII столітті, коли Річ Посполита переживала глибоку кризу. Саме тоді частина польських еліт, під впливом західноєвропейського Просвітництва, почала засвоювати наратив, який позиціонував місцеву культуру як несумісну із західними стандартами цивілізованості. Таким чином, слово «сарматизм» стало похідною цього процесу, свого роду ярликом для «недостатньо європейської» культури.
У цей час «сарматизм» використовувався переважно у публіцистичному та розмовному дискурсах. Він був навантажений значним емоційним змістом (досить негативним), часто вживався в іронічному ключі й не був загальноприйнятим терміном. Що цікаво, його концептуальний зміст у часи Станіслава Августа суттєво відрізнявся від сучасного розуміння. Тоді він описував переважно тогочасну політичну та побутову дійсність XVIII століття, а не всю шляхетську культуру Нового часу.
Наприклад, у королівських мемуарах, статтях газети «Монітор» та комедіях, що ставилися у Національному театрі (авторства Францішка Богомольця, Юзефа Бєлявського чи Францішка Заблоцького), термін «сарматизм» часто з’являвся у контексті політичної боротьби. Королівська партія використовувала його для просування ідеї державної перебудови, що передбачала відмову від «старомодних» шляхетських звичаїв на користь просвітницьких реформ. Навіть були випадки, коли «сарматизмом» називали простоту та наївність шляхтича, що викликало обурення у таких діячів, як Станіслав Сташиць, який вважав це зловживанням терміном і проявом зневаги до власної національної ідентичності.
Лише у XIX столітті, коли «сарматизм» поступово повертався у польську мову після його свідомого відкидання поколінням косцюшківських повстанців, він почав набувати нових значень, включно з першими позитивними конотаціями. Саме тоді, можливо, завдяки меншій частоті його використання, він став об’єктом академічної рефлексії та поступово трансформувався у науковий термін, що описує ширший пласт шляхетської культури. Ця трансформація була настільки значною, що змінила його від «археологічної забави» до характеристики шляхетського життя і думки.
Отже, «сарматизм» — це не просто міфічне походження від давніх племен, а складне поняття, що формувалося протягом століть, віддзеркалюючи зміни у самосвідомості польської шляхти та її ставленні до власної ідентичності у європейському контексті. Його історія — це історія адаптації, переосмислення та використання заради різних політичних та культурних цілей.
#Польща
⏳ Telegram
Щоб зрозуміти, звідки взявся «сарматизм», варто згадати, як рання Нова Європа ділила себе на «цивілізований Південь» та «дику Північ». Річ Посполита, розташована на цих умовних «варварських» землях, мусила якось позиціонувати себе. І ось тут на сцену виходять давні сармати – кочові племена, що колись мешкали на просторах між Доном і Волгою, про яких писав ще Геродот. Ці войовничі й прості у звичаях народи стали ідеальною опорою для етногенетичного міфу, що дозволяв шляхті Речі Посполитої вибудовувати власну культурну ідентичність. Важливо, що цей міф слугував не для відмежування від античної спадщини, а, навпаки, для пошуку свого місця у ренесансному світі, де хоробрість і простота могли бути достойним аргументом у діалозі з «центром».
Проте, сам термін «сарматизм» у сучасному його розумінні — як широке поняття, що описує культуру польської шляхти — з’явився дещо пізніше, ніж здається. Його поява була тісно пов’язана з періодом правління короля Станіслава Августа Понятовського у XVIII столітті, коли Річ Посполита переживала глибоку кризу. Саме тоді частина польських еліт, під впливом західноєвропейського Просвітництва, почала засвоювати наратив, який позиціонував місцеву культуру як несумісну із західними стандартами цивілізованості. Таким чином, слово «сарматизм» стало похідною цього процесу, свого роду ярликом для «недостатньо європейської» культури.
У цей час «сарматизм» використовувався переважно у публіцистичному та розмовному дискурсах. Він був навантажений значним емоційним змістом (досить негативним), часто вживався в іронічному ключі й не був загальноприйнятим терміном. Що цікаво, його концептуальний зміст у часи Станіслава Августа суттєво відрізнявся від сучасного розуміння. Тоді він описував переважно тогочасну політичну та побутову дійсність XVIII століття, а не всю шляхетську культуру Нового часу.
Наприклад, у королівських мемуарах, статтях газети «Монітор» та комедіях, що ставилися у Національному театрі (авторства Францішка Богомольця, Юзефа Бєлявського чи Францішка Заблоцького), термін «сарматизм» часто з’являвся у контексті політичної боротьби. Королівська партія використовувала його для просування ідеї державної перебудови, що передбачала відмову від «старомодних» шляхетських звичаїв на користь просвітницьких реформ. Навіть були випадки, коли «сарматизмом» називали простоту та наївність шляхтича, що викликало обурення у таких діячів, як Станіслав Сташиць, який вважав це зловживанням терміном і проявом зневаги до власної національної ідентичності.
Лише у XIX столітті, коли «сарматизм» поступово повертався у польську мову після його свідомого відкидання поколінням косцюшківських повстанців, він почав набувати нових значень, включно з першими позитивними конотаціями. Саме тоді, можливо, завдяки меншій частоті його використання, він став об’єктом академічної рефлексії та поступово трансформувався у науковий термін, що описує ширший пласт шляхетської культури. Ця трансформація була настільки значною, що змінила його від «археологічної забави» до характеристики шляхетського життя і думки.
Отже, «сарматизм» — це не просто міфічне походження від давніх племен, а складне поняття, що формувалося протягом століть, віддзеркалюючи зміни у самосвідомості польської шляхти та її ставленні до власної ідентичності у європейському контексті. Його історія — це історія адаптації, переосмислення та використання заради різних політичних та культурних цілей.
#Польща
⏳ Telegram
Занурюючись у величну історію родини Медічі, більшість людей одразу ж уявляє собі політичних діячів, меценатів і впливових правителів епохи Відродження. Однак, їхня діяльність як банкірів та торговців часто залишається в тіні, хоча саме економічна потуга дозволила їм здобути політичний вплив та фінансувати мистецтво, гуманізм та монументальні споруди. Ця маловідома, але критично важлива сторінка історії починається з тихого, на перший погляд, чоловіка – Джованні ді Бічі де’ Медічі, засновника Банку Медічі.
На відміну від деяких істориків, які зараховували Медічі до "середнього класу", джерела однозначно свідчать: вони були найбагатшою родиною у Флоренції і посідали найвищий щабель соціальної драбини. І це попри досить скромне походження Джованні. Його батько, Аверардо детто Біччі, який помер від чуми у 1363 році, не був ані видатним, ані навіть помірно успішним підприємцем, залишивши п'ятьом синам лише рівні частки в невеликому майні після повернення вдовиного посагу. Тож звідки ж взялася ділова імперія Медічі?
Сам Джованні ді Бічі був особистістю, яку можна описати як «тиху людину з меланхолійним обличчям», але ця зовнішня скромність приховувала надзвичайно «проникливий та активний розум». Він не був красномовним оратором, проте його поради завжди були мудрими, а його сухий гумор та дотепні зауваження відображали глибоке розуміння життя. Перш за все, він був діловою людиною, що трималася подалі від політики. Іронія полягає в тому, що саме успіх його банку викликав заздрість у правлячої еліти, але Джованні якимось чином завжди вдавалося уникати відкритого конфлікту. Ба більше, коли Папа Мартін V у 1422 році дарував йому титул графа Монтеверде, Джованні відмовився від нього, воліючи залишитися "звичайним громадянином". Можливо, він був задоволений своїм статусом, або ж просто не хотів дратувати флорентійський правлячий клас, ризикуючи бути затаврованим як «магнат» і «ворог республіканських інституцій». Цей вчинок свідчить про його обережність та далекоглядність.
Ведені ним таємні облікові книги, так звані libri segreti – це справжня золота жила для істориків, яка була виявлена лише у 1950 році в неправильно позначеному пакеті – виявляють ще одну сторону Джованні ді Бічі. Ці записи, що охоплюють період з 26 березня 1397 року, коли було засновано Банк Медічі, до 24 березня 1451 року, є найповнішими для будь-якої середньовічної фірми, за винятком архівів Датіні. Ці конфіденційні щоденники, які зазвичай вели самі власники, містили інформацію про інвестиції та вилучення коштів, результати діяльності, розподіл капіталу між філіями, а також іноді рахунки заробітної плати та таємних вкладів високопоставлених клієнтів. І що цікаво: libro segreto показує благодійність Джованні до колишніх його ділових партнерів, які потрапили в скруту, навіть якщо вони спричинили банку значні збитки. Наприклад, у 1424 році він надіслав 36 флоринів Нері Торнаквінчі до Кракова, почувши, що той живе в бідності, вважаючи, що до колишнього партнера слід бути щедрим. Недарма навіть Макіавеллі хвалив його за щедрість.
Банк Медічі, заснований Джованні ді Бічі 26 березня 1397 року, був не просто черговим підприємством свого часу. Нові дані, виявлені в libri segreti, остаточно підтвердили, що його можна «правильно назвати банком», оскільки він робив наголос на банківській справі більше, ніж на торгівлі, а на торгівлі – більше, ніж на виробництві. Це спростовує уявлення деяких істориків про його промисловий характер. Статистичні дані з цих таємних книг є переконливими у цьому відношенні.
Що справді вражає в структурі Банку Медічі з 1397 по 1455 рік, так це його інноваційний характер, що «передвіщав сучасну холдингову компанію». Звісно, це було «скупчення партнерств, а не корпорацій», але сама ідея централізованого контролю над розгалуженою мережею була новаторською.
#Італія
⏳ Telegram
На відміну від деяких істориків, які зараховували Медічі до "середнього класу", джерела однозначно свідчать: вони були найбагатшою родиною у Флоренції і посідали найвищий щабель соціальної драбини. І це попри досить скромне походження Джованні. Його батько, Аверардо детто Біччі, який помер від чуми у 1363 році, не був ані видатним, ані навіть помірно успішним підприємцем, залишивши п'ятьом синам лише рівні частки в невеликому майні після повернення вдовиного посагу. Тож звідки ж взялася ділова імперія Медічі?
Сам Джованні ді Бічі був особистістю, яку можна описати як «тиху людину з меланхолійним обличчям», але ця зовнішня скромність приховувала надзвичайно «проникливий та активний розум». Він не був красномовним оратором, проте його поради завжди були мудрими, а його сухий гумор та дотепні зауваження відображали глибоке розуміння життя. Перш за все, він був діловою людиною, що трималася подалі від політики. Іронія полягає в тому, що саме успіх його банку викликав заздрість у правлячої еліти, але Джованні якимось чином завжди вдавалося уникати відкритого конфлікту. Ба більше, коли Папа Мартін V у 1422 році дарував йому титул графа Монтеверде, Джованні відмовився від нього, воліючи залишитися "звичайним громадянином". Можливо, він був задоволений своїм статусом, або ж просто не хотів дратувати флорентійський правлячий клас, ризикуючи бути затаврованим як «магнат» і «ворог республіканських інституцій». Цей вчинок свідчить про його обережність та далекоглядність.
Ведені ним таємні облікові книги, так звані libri segreti – це справжня золота жила для істориків, яка була виявлена лише у 1950 році в неправильно позначеному пакеті – виявляють ще одну сторону Джованні ді Бічі. Ці записи, що охоплюють період з 26 березня 1397 року, коли було засновано Банк Медічі, до 24 березня 1451 року, є найповнішими для будь-якої середньовічної фірми, за винятком архівів Датіні. Ці конфіденційні щоденники, які зазвичай вели самі власники, містили інформацію про інвестиції та вилучення коштів, результати діяльності, розподіл капіталу між філіями, а також іноді рахунки заробітної плати та таємних вкладів високопоставлених клієнтів. І що цікаво: libro segreto показує благодійність Джованні до колишніх його ділових партнерів, які потрапили в скруту, навіть якщо вони спричинили банку значні збитки. Наприклад, у 1424 році він надіслав 36 флоринів Нері Торнаквінчі до Кракова, почувши, що той живе в бідності, вважаючи, що до колишнього партнера слід бути щедрим. Недарма навіть Макіавеллі хвалив його за щедрість.
Банк Медічі, заснований Джованні ді Бічі 26 березня 1397 року, був не просто черговим підприємством свого часу. Нові дані, виявлені в libri segreti, остаточно підтвердили, що його можна «правильно назвати банком», оскільки він робив наголос на банківській справі більше, ніж на торгівлі, а на торгівлі – більше, ніж на виробництві. Це спростовує уявлення деяких істориків про його промисловий характер. Статистичні дані з цих таємних книг є переконливими у цьому відношенні.
Що справді вражає в структурі Банку Медічі з 1397 по 1455 рік, так це його інноваційний характер, що «передвіщав сучасну холдингову компанію». Звісно, це було «скупчення партнерств, а не корпорацій», але сама ідея централізованого контролю над розгалуженою мережею була новаторською.
#Італія
⏳ Telegram
У світі, де більшість речей з'являється і зникає з тією ж швидкістю, що й сезонні тренди, запальничка тримається міцно, немов старожил на вечірці. Цей маленький вогняний пристрій, який ми щодня кидаємо до кишені, має набагато глибшу та інколи дивну історію, ніж здається. Це не просто утилітарний предмет, а цілий історичний документ, що бачив війни, спокушав героїв екрану та навіть перетворювався на витвір мистецтва.
До появи наших звичних кишенькових друзів, люди розважалися з "жировими лампами" – примітивними світильниками, що використовували тваринний жир та ґніт. Іноді, за словами одного колекціонера, для жиру навіть використовували "розтоплених" огрядних моряків, яких "шанхаїли" на кораблі Колумба, а потім "рендерили" на смалець. Звісно, це байки, але вони підкреслюють давню потребу людини у вогні та винахідливість у його здобуванні.
Цікаво, що перші справжні запальнички були тісно пов'язані зі зброєю. У XVII столітті зброярі додумалися переробляти зламані пістолети: замість ствола встановлювали ємність для трута, змішаного з порохом. Ефект був, м'яко кажучи, вибуховий – потужний спалах полум'я. Багато істориків навіть вважають ці перероблені пістолети найпершими справжніми запальничками. З того часу зв'язок між запальничками та зброєю лише міцнів, навіть коли він ставав суто естетичним, як у випадку з запальничками у формі пістолетів.
Сучасна запальничка почала свою подорож до кишень мільйонів завдяки двом англійським інженерам, Вайсу та Ґрінвуду, під час Першої світової війни. Один з них, Ґрінвуд, втратив руку і не міг однією рукою запалити сірник. Так з'явилася перша компактна запальничка. Примусова економія матеріалів під час Другої світової війни сприяла подальшій демократизації та появі менших і доступніших моделей, які невдовзі носили всі.
Революція настала з появою фероцерію у 1903 році – штучного сплаву, який досі виробляє іскри в більшості запальничок. Ми й досі називаємо його "кременем", що підсвідомо пов'язує нас з первісними людьми, які добували вогонь, б'ючи каменем об камінь. А з 1932 року на ринок вийшла Zippo, дизайн якої, як стверджується, залишився незмінним з того часу. Zippo стала не просто запальничкою, а культурним феноменом, символом надійності та брутальності. А ось одноразові запальнички Bic J1, які здаються такими буденними, у 2010 році були виставлені в нью-йоркському MoMA як приклад сучасного дизайну.
Але запальничка – це більше, ніж просто механізм. Вона стала об'єктом персоніфікації та символом. Запальнички могли бути спадковими реліквіями або звичайним кишеньковим дріб'язком. Передача запальнички комусь могла означати все або нічого. У кіно, наприклад, запалити сигарету для когось, особливо коли це робить Пол Хенрід для Бетті Девіс у фільмі "Тепер, мандрівник", стає цілим актом близькості.
У світі, де кожен предмет має свою історію, запальничка є особливо яскравим прикладом. Вона супроводжувала людство від найпримітивніших способів добування вогню до високотехнологічних пристроїв, що стали частиною нашої культури. І навіть сьогодні, коли світ переходить на альтернативи, запальничка продовжує горіти, освітлюючи свій шлях у музеях та на екранах, як вічний свідок людської потреби у вогні та, звісно, у стилі.
⏳ Telegram
До появи наших звичних кишенькових друзів, люди розважалися з "жировими лампами" – примітивними світильниками, що використовували тваринний жир та ґніт. Іноді, за словами одного колекціонера, для жиру навіть використовували "розтоплених" огрядних моряків, яких "шанхаїли" на кораблі Колумба, а потім "рендерили" на смалець. Звісно, це байки, але вони підкреслюють давню потребу людини у вогні та винахідливість у його здобуванні.
Цікаво, що перші справжні запальнички були тісно пов'язані зі зброєю. У XVII столітті зброярі додумалися переробляти зламані пістолети: замість ствола встановлювали ємність для трута, змішаного з порохом. Ефект був, м'яко кажучи, вибуховий – потужний спалах полум'я. Багато істориків навіть вважають ці перероблені пістолети найпершими справжніми запальничками. З того часу зв'язок між запальничками та зброєю лише міцнів, навіть коли він ставав суто естетичним, як у випадку з запальничками у формі пістолетів.
Сучасна запальничка почала свою подорож до кишень мільйонів завдяки двом англійським інженерам, Вайсу та Ґрінвуду, під час Першої світової війни. Один з них, Ґрінвуд, втратив руку і не міг однією рукою запалити сірник. Так з'явилася перша компактна запальничка. Примусова економія матеріалів під час Другої світової війни сприяла подальшій демократизації та появі менших і доступніших моделей, які невдовзі носили всі.
Революція настала з появою фероцерію у 1903 році – штучного сплаву, який досі виробляє іскри в більшості запальничок. Ми й досі називаємо його "кременем", що підсвідомо пов'язує нас з первісними людьми, які добували вогонь, б'ючи каменем об камінь. А з 1932 року на ринок вийшла Zippo, дизайн якої, як стверджується, залишився незмінним з того часу. Zippo стала не просто запальничкою, а культурним феноменом, символом надійності та брутальності. А ось одноразові запальнички Bic J1, які здаються такими буденними, у 2010 році були виставлені в нью-йоркському MoMA як приклад сучасного дизайну.
Але запальничка – це більше, ніж просто механізм. Вона стала об'єктом персоніфікації та символом. Запальнички могли бути спадковими реліквіями або звичайним кишеньковим дріб'язком. Передача запальнички комусь могла означати все або нічого. У кіно, наприклад, запалити сигарету для когось, особливо коли це робить Пол Хенрід для Бетті Девіс у фільмі "Тепер, мандрівник", стає цілим актом близькості.
У світі, де кожен предмет має свою історію, запальничка є особливо яскравим прикладом. Вона супроводжувала людство від найпримітивніших способів добування вогню до високотехнологічних пристроїв, що стали частиною нашої культури. І навіть сьогодні, коли світ переходить на альтернативи, запальничка продовжує горіти, освітлюючи свій шлях у музеях та на екранах, як вічний свідок людської потреби у вогні та, звісно, у стилі.
⏳ Telegram
Найкращий приклад структури банку Медічі – стосунки між головним офісом і флорентійським відділенням, відомим як «Тавола» (Tavola). Тавола була окремою юридичною та економічною одиницею, по суті, флорентійською дочірньою компанією Банку Медічі. Її розташування було стратегічним: у серці ділового району Флоренції, на Віа Порта Росса. Саме через Таволу Медічі й отримали своє прізвисько tavolieri in Mercato Nuovo у тогочасних записах. А оскільки Тавола була місцевим банком, Медічі були зобов'язані вступити до Гільдії міняйлів (Arte del Cambio). Хоча, варто зазначити, регуляторні повноваження гільдії були досить обмеженими і не мали великої ваги у звичайній діловій практиці.
Прибуток Таволи розподілявся таким чином, що це підкреслювало її підлеглий статус. Наприклад, у 1408 році менеджер Таволи, Джуліано ді Джованні ді сер Маттео, отримував 1/7 прибутку, тоді як більша частина – 6/7 – йшла Джованні де’Медічі та Бенедетто де’Барді. Ці двоє були партнерами, які контролювали всю «справу» з усіма її філіями та дочірніми компаніями. Це яскраво демонструє модель «холдингу» з центральним контролем.
Не дивно, що Медічі стратегічно обирали своїх факторів і партнерів, наскільки це було можливо, серед членів родин Медічі та Барді. Бенедетто ді Ліппаччо та його брат Іларіоне ді Ліппаччо з родини Барді послідовно обіймали посаду генерального менеджера банку Медічі з 1402 по 1433 рік. Такий підхід до формування штату свідчить про довіру до «своїх» та бажання утримувати ключові позиції в руках перевірених людей.
Ранні операції Банку Медічі під керівництвом Джованні ді Бічі та його наступників були свідченням обережності, прагматизму та постійного вдосконалення, що дозволило цій сімейній справі розквітнути. Ключовим інструментом контролю та конфіденційності були вже згадані «libri segreti» – таємні облікові книги. Банк Медічі був одним із піонерів у використанні подвійної бухгалтерії. Джованні Бенчі, генеральний менеджер у період з 1443 по 1455 рік, був «бухгалтером великої компетентності», який «спростив та покращив систему обліку» банку. Одним з найцікавіших аспектів банківської діяльності Медічі були так звані «depositi a discrezione» (вклади на розсуд). Клієнти, які розміщували свої кошти таким чином, отримували розписку або депозитний сертифікат, відомий як scritta. Найцікавіше, що «жодна процентна ставка не обумовлювалася». Натомість, «вкладник довіряв банку забезпечити відповідну прибутковість». Попри те, що ці вклади засуджувалися багатьма провідними теологами як лихварські, джерела іронічно зазначають, що «повчально знайти двох кардиналів у списку вкладників», не кажучи про інших прелатів.
Політика кредитування Банку Медічі, особливо його римського відділення, була надзвичайно обережною і детально регламентованою. Вказівки 1420-х років для Бартоломео де’Барді, нового менеджера римського відділення. Він мав «остерігатися торговців вином, оскільки вони, ймовірно, завдадуть більше клопоту, ніж того варті». Також слід було «уникати надання кредитів будь-яким римським торговцям або дрібним купцям, оскільки вони були ненадійними і мало що могли запропонувати як забезпечення». Щодо придворних, ліміт позики кардиналам становив до 300 флоринів (під заставу їхніх доходів), для інших же ліміт зменшувався до 200 флоринів, і лише за «хороше забезпечення». Навіть Папа Мартін V, який уже багато позичив, мав виплачувати свої борги. Бартоломео дозволялося позичити Папі до 2000 флоринів, але maggiori (старші партнери) були б «більш задоволені, якби він цього не робив». І, що найважливіше, «римським баронам позики не надавалися навіть під заставу», оскільки вони «були законом для себе і не дотримувалися умов жодних контрактів, так що кредитор втрачав свої гроші, а також дружбу боржників та поручителів». Саме такий скрупульозний підхід до обліку, обережність у кредитуванні та інноваційна структура дозволили Банку Медічі досягти свого розквіту, хоча джерела також зазначають, що банк «стикався із серйозними труднощами через багато причин» та «іноді брав на себе високі ризики».
#Італія
⏳ Telegram
Прибуток Таволи розподілявся таким чином, що це підкреслювало її підлеглий статус. Наприклад, у 1408 році менеджер Таволи, Джуліано ді Джованні ді сер Маттео, отримував 1/7 прибутку, тоді як більша частина – 6/7 – йшла Джованні де’Медічі та Бенедетто де’Барді. Ці двоє були партнерами, які контролювали всю «справу» з усіма її філіями та дочірніми компаніями. Це яскраво демонструє модель «холдингу» з центральним контролем.
Не дивно, що Медічі стратегічно обирали своїх факторів і партнерів, наскільки це було можливо, серед членів родин Медічі та Барді. Бенедетто ді Ліппаччо та його брат Іларіоне ді Ліппаччо з родини Барді послідовно обіймали посаду генерального менеджера банку Медічі з 1402 по 1433 рік. Такий підхід до формування штату свідчить про довіру до «своїх» та бажання утримувати ключові позиції в руках перевірених людей.
Ранні операції Банку Медічі під керівництвом Джованні ді Бічі та його наступників були свідченням обережності, прагматизму та постійного вдосконалення, що дозволило цій сімейній справі розквітнути. Ключовим інструментом контролю та конфіденційності були вже згадані «libri segreti» – таємні облікові книги. Банк Медічі був одним із піонерів у використанні подвійної бухгалтерії. Джованні Бенчі, генеральний менеджер у період з 1443 по 1455 рік, був «бухгалтером великої компетентності», який «спростив та покращив систему обліку» банку. Одним з найцікавіших аспектів банківської діяльності Медічі були так звані «depositi a discrezione» (вклади на розсуд). Клієнти, які розміщували свої кошти таким чином, отримували розписку або депозитний сертифікат, відомий як scritta. Найцікавіше, що «жодна процентна ставка не обумовлювалася». Натомість, «вкладник довіряв банку забезпечити відповідну прибутковість». Попри те, що ці вклади засуджувалися багатьма провідними теологами як лихварські, джерела іронічно зазначають, що «повчально знайти двох кардиналів у списку вкладників», не кажучи про інших прелатів.
Політика кредитування Банку Медічі, особливо його римського відділення, була надзвичайно обережною і детально регламентованою. Вказівки 1420-х років для Бартоломео де’Барді, нового менеджера римського відділення. Він мав «остерігатися торговців вином, оскільки вони, ймовірно, завдадуть більше клопоту, ніж того варті». Також слід було «уникати надання кредитів будь-яким римським торговцям або дрібним купцям, оскільки вони були ненадійними і мало що могли запропонувати як забезпечення». Щодо придворних, ліміт позики кардиналам становив до 300 флоринів (під заставу їхніх доходів), для інших же ліміт зменшувався до 200 флоринів, і лише за «хороше забезпечення». Навіть Папа Мартін V, який уже багато позичив, мав виплачувати свої борги. Бартоломео дозволялося позичити Папі до 2000 флоринів, але maggiori (старші партнери) були б «більш задоволені, якби він цього не робив». І, що найважливіше, «римським баронам позики не надавалися навіть під заставу», оскільки вони «були законом для себе і не дотримувалися умов жодних контрактів, так що кредитор втрачав свої гроші, а також дружбу боржників та поручителів». Саме такий скрупульозний підхід до обліку, обережність у кредитуванні та інноваційна структура дозволили Банку Медічі досягти свого розквіту, хоча джерела також зазначають, що банк «стикався із серйозними труднощами через багато причин» та «іноді брав на себе високі ризики».
#Італія
⏳ Telegram
Історія циклічна, але не календарна. До Юлія Цезаря римляни мали календар, який був настільки безладним, що навіть сучасні офісні календарі здалися б шедевром точності. Римський республіканський календар був не просто недосконалим — він був, по суті, хронічним головним болем. Замість того, щоб просто рахувати дні послідовно, як ми, римляни гралися в зворотний відлік до трьох фіксованих точок місяця: Календ (перший день), Нони (дев'ятий день перед Ідами, що, до речі, не завжди був "дев'ятим", адже римляни рахували включно) та Іди (середина місяця). Уявіть собі: чотири місяці мали 31 день (Іди 15-го), решта — 29 (Іди 13-го), а лютий мав лише 28. Це, звісно, створювало хаос, адже календар постійно розходився з природними циклами, і його доводилося "виправляти" шляхом додавання додаткових днів за рішенням жерців, що перетворювало його на інструмент політичних маніпуляцій, а не хронометражу.
І ось на сцену виходить Юлій Цезар. Називати його дії "реформою" — це все одно, що назвати переїзд у нову країну "зміною адреси". Цезар не просто реформував римський календар; він його просто викинув і замість нього встановив сонячний календар, що налічував 365 з чвертю днів. Це була, без перебільшення, революція. Цей новий механізм мав величезні наслідки для сприйняття часу римлянами. Навіть Йосип Скалігер у XVI столітті був вражений цим поліпшенням, вважаючи його "перемогою в царині культури, що тривала довше, ніж будь-яка римська перемога на суші чи на морі".
Що ж такого інноваційного приніс календар Цезаря? По-перше, він був стабільним і відповідав порам року. До цього моменту, аби якось узгодити календар із сонячним роком, який у республіканській системі постійно "збивався", доводилося додавати додаткові дні або навіть місяці. Апогеєм цього хаосу став 46 рік до н.е., до якого Цезареві довелося додати цілих 90 днів, зробивши його аномально довгим — 445 днів. Юліанський календар поклав цьому край, значно спростивши життя всім, хто сподівався спланувати жнива чи, наприклад, похід на Галлію, не ризикуючи застрягнути в нескінченній осені.
По-друге, зміни фундаментально вплинули на відзначення річниць та свят, зробивши їх фіксацію більш логічною. До реформи святкування прив'язувалися до Календ, Нон та Ід. Це призводило до курйозів: якщо до місяця додавалися дні для корекції (а це було часто), то святкова "дата" (її позиція відносно Ід або Календ) залишалася незмінною, але її числове значення в календарі фактично "зсувалося". Для кращого розуміння: уявіть, що день заснування храму Аполлона (23 вересня за Юліанським календарем), у республіканському календарі позначався як "восьмий день до Календ жовтня" (у 29-денному вересні) — тобто міг випадати і на 22, і на 30 день вересня. Перехід від заплутаного зворотного відліку до простого, прямого рахунку днів (1, 2, 3...) був ключовим для створення більш суворої та уніфікованої календарної системи, яку ми знаємо і сьогодні.
По-третє, Юліанський календар знищив необхідність у постійному спостереженні за зорями для визначення часу та сільськогосподарських робіт. Коли календар став настільки тісно пов'язаним з рухом Сонця, зірки як основний орієнтир для організації часу просто відпали. Важливо зазначити, що хоча сам календар був значним кроком уперед, його середня довжина в 365 днів та 6 годин була приблизно на 11 хвилин і 12 секунд надлишковою, що призвело до подальшого поступового відставання від Сонця. Це, врешті-решт, зумовило необхідність Григоріанської реформи 1582 року, під час якої було вилучено десять днів для компенсації накопиченої різниці.
Введення Юліанського календаря було більше, ніж просто технічним оновленням; це був акт контролю та систематизації, що відображав ширші амбіції Цезаря щодо упорядкування держави. Він не лише синхронізував час, але й став основою для хронології в Європі та, зрештою, у всьому сучасному світі. Цезар, сам того не підозрюючи, подарував нам не просто новий спосіб вимірювання часу, а й більш раціональне розуміння його плину, залишивши після себе спадщину, що пережила його імперію.
#Давній_Рим
⏳ Telegram
І ось на сцену виходить Юлій Цезар. Називати його дії "реформою" — це все одно, що назвати переїзд у нову країну "зміною адреси". Цезар не просто реформував римський календар; він його просто викинув і замість нього встановив сонячний календар, що налічував 365 з чвертю днів. Це була, без перебільшення, революція. Цей новий механізм мав величезні наслідки для сприйняття часу римлянами. Навіть Йосип Скалігер у XVI столітті був вражений цим поліпшенням, вважаючи його "перемогою в царині культури, що тривала довше, ніж будь-яка римська перемога на суші чи на морі".
Що ж такого інноваційного приніс календар Цезаря? По-перше, він був стабільним і відповідав порам року. До цього моменту, аби якось узгодити календар із сонячним роком, який у республіканській системі постійно "збивався", доводилося додавати додаткові дні або навіть місяці. Апогеєм цього хаосу став 46 рік до н.е., до якого Цезареві довелося додати цілих 90 днів, зробивши його аномально довгим — 445 днів. Юліанський календар поклав цьому край, значно спростивши життя всім, хто сподівався спланувати жнива чи, наприклад, похід на Галлію, не ризикуючи застрягнути в нескінченній осені.
По-друге, зміни фундаментально вплинули на відзначення річниць та свят, зробивши їх фіксацію більш логічною. До реформи святкування прив'язувалися до Календ, Нон та Ід. Це призводило до курйозів: якщо до місяця додавалися дні для корекції (а це було часто), то святкова "дата" (її позиція відносно Ід або Календ) залишалася незмінною, але її числове значення в календарі фактично "зсувалося". Для кращого розуміння: уявіть, що день заснування храму Аполлона (23 вересня за Юліанським календарем), у республіканському календарі позначався як "восьмий день до Календ жовтня" (у 29-денному вересні) — тобто міг випадати і на 22, і на 30 день вересня. Перехід від заплутаного зворотного відліку до простого, прямого рахунку днів (1, 2, 3...) був ключовим для створення більш суворої та уніфікованої календарної системи, яку ми знаємо і сьогодні.
По-третє, Юліанський календар знищив необхідність у постійному спостереженні за зорями для визначення часу та сільськогосподарських робіт. Коли календар став настільки тісно пов'язаним з рухом Сонця, зірки як основний орієнтир для організації часу просто відпали. Важливо зазначити, що хоча сам календар був значним кроком уперед, його середня довжина в 365 днів та 6 годин була приблизно на 11 хвилин і 12 секунд надлишковою, що призвело до подальшого поступового відставання від Сонця. Це, врешті-решт, зумовило необхідність Григоріанської реформи 1582 року, під час якої було вилучено десять днів для компенсації накопиченої різниці.
Введення Юліанського календаря було більше, ніж просто технічним оновленням; це був акт контролю та систематизації, що відображав ширші амбіції Цезаря щодо упорядкування держави. Він не лише синхронізував час, але й став основою для хронології в Європі та, зрештою, у всьому сучасному світі. Цезар, сам того не підозрюючи, подарував нам не просто новий спосіб вимірювання часу, а й більш раціональне розуміння його плину, залишивши після себе спадщину, що пережила його імперію.
#Давній_Рим
⏳ Telegram
У сиву давнину угорці, народ, що згодом вирізав собі ім'я у літописах історії, жили у забутті доісторичних часів. Їхня путь пролягала безкраїми степами Причорномор'я, де вони, як й інші кочові народи, вели свій традиційний спосіб життя. Мова їхня мала фінно-угорське коріння, проте культура була ближчою до тюркських племен степу, що свідчить про складний етногенез та вплив сусідніх народів.
У 895 році, під проводом свого язичницького князя Арпада, угорці рушили на захід, увійшовши до Карпатського басейну — водозбірної області середньої долини Дунаю. Це був географічно визначений регіон, оточеним горами з півночі, сходу та півдня. Його центральна частина була щільно заселена з часів неоліту, а найдавнішими відомими мешканцями були індоєвропейці, що дали назви самим Карпатам, Дунаю та багатьом його притокам, як-от Тиса та Драва.
До приходу угорців, Трансдунавія, що лежить на захід від Дунаю, була заселена іллірійцями, а згодом до них приєдналися кельти. Велика Угорська рівнина, на схід від Дунаю, щонайменше з VII століття до н. е. була домівкою для іранських вершників – скіфів, сарматів та аланів. Ці кочові народи зі Сходу знаходили тут останній регіон, де могли відносно спокійно продовжувати свій звичний спосіб життя. Східна ж частина Карпатського басейну, згодом відома як Трансільванія, що була багата на сіль та золото, належала дакам, народу фракійського походження. Рівнини ж та долини сучасної Словаччини були заселені германськими племенами, такими як маркомани та квади.
Карпатський басейн мав багату історію. Територія Трансдунавії була завойована римлянами за часів Августа і стала частиною провінції Паннонія. Даки були підкорені імператором Траяном у 106 році н. е., і з їхніх земель утворилася провінція Дакія. Римське панування у Дакії тривало лише 165 років, тоді як Паннонія залишалася частиною імперії понад чотири століття, що призвело до її повної романізації. Однак, римське панування виявилося недовгим епізодом навіть у Трансдунавії. З III століття її міста спустошувалися сарматськими та германськими вторгненнями, доки не були зруйновані близько 430 року гунами. Весь Карпатський басейн став частиною їхньої недовговічної імперії. Саме звідси Аттіла розпочав свої запеклі напади на Константинополь, Італію та Галлію, які тривали аж до його смерті у 453 році.
Пам'ять про римлян та германські народи збереглася лише в археологічних пам'ятках, але гуни відіграли важливу роль у угорській історичній думці. Середньовічні угорські клерики, дізнавшись про гунів із західних хронік, вирішили, що їхня жорстокість та войовничість були подібними до менталітету їхніх земляків. Розвинута і зміцнена протягом багатьох поколінь теорія про спільне походження, навіть ідентичність гунів та угорців, залишалася частиною національної міфології донедавна. Сучасна наука, звичайно, це спростувала, хоча можливість того, що королі Угорщини з Арпадів могли бути нащадками Аттіли, не може бути повністю виключена, і, більш ніж імовірно, що предки угорців колись жили під владою гунів, разом з іншими тюркськими, германськими та іранськими народами.
Незабаром після смерті Аттіли, імперія гунів була знищена повстанням підкорених племен. Одне з них, гепіди, оселилося на схід від Тиси, тоді як Трансдунавія незабаром була зайнята лангобардами. Близько 567 або 568 року авари, ще один кочовий народ зі Сходу, вторглися в Карпатський басейн. Вони знищили та підкорили гепідів, а лангобарди, бажаючи уникнути тієї ж долі, перемістилися до долини річки По і заснували там нове королівство. Як і гуни, авари були вершниками степу.
Прибувши до цього регіону, угорці швидко здобули сумну славу завдяки своїм грабіжницьким набігам на Західну Європу у Х столітті. Ця епоха військових походів згодом поступилася місцем новій добі — з 1000 року Стефан І, нащадок Арпада, згодом відомий як Святий Стефан, прийняв християнство і був коронований королем. Засноване ним королівство стало однією з великих держав регіону і зберігало цей статус протягом 500 років, аж до XVI століття, коли його зруйнувала Османська імперія.
#Угорщина
⏳ Telegram
У 895 році, під проводом свого язичницького князя Арпада, угорці рушили на захід, увійшовши до Карпатського басейну — водозбірної області середньої долини Дунаю. Це був географічно визначений регіон, оточеним горами з півночі, сходу та півдня. Його центральна частина була щільно заселена з часів неоліту, а найдавнішими відомими мешканцями були індоєвропейці, що дали назви самим Карпатам, Дунаю та багатьом його притокам, як-от Тиса та Драва.
До приходу угорців, Трансдунавія, що лежить на захід від Дунаю, була заселена іллірійцями, а згодом до них приєдналися кельти. Велика Угорська рівнина, на схід від Дунаю, щонайменше з VII століття до н. е. була домівкою для іранських вершників – скіфів, сарматів та аланів. Ці кочові народи зі Сходу знаходили тут останній регіон, де могли відносно спокійно продовжувати свій звичний спосіб життя. Східна ж частина Карпатського басейну, згодом відома як Трансільванія, що була багата на сіль та золото, належала дакам, народу фракійського походження. Рівнини ж та долини сучасної Словаччини були заселені германськими племенами, такими як маркомани та квади.
Карпатський басейн мав багату історію. Територія Трансдунавії була завойована римлянами за часів Августа і стала частиною провінції Паннонія. Даки були підкорені імператором Траяном у 106 році н. е., і з їхніх земель утворилася провінція Дакія. Римське панування у Дакії тривало лише 165 років, тоді як Паннонія залишалася частиною імперії понад чотири століття, що призвело до її повної романізації. Однак, римське панування виявилося недовгим епізодом навіть у Трансдунавії. З III століття її міста спустошувалися сарматськими та германськими вторгненнями, доки не були зруйновані близько 430 року гунами. Весь Карпатський басейн став частиною їхньої недовговічної імперії. Саме звідси Аттіла розпочав свої запеклі напади на Константинополь, Італію та Галлію, які тривали аж до його смерті у 453 році.
Пам'ять про римлян та германські народи збереглася лише в археологічних пам'ятках, але гуни відіграли важливу роль у угорській історичній думці. Середньовічні угорські клерики, дізнавшись про гунів із західних хронік, вирішили, що їхня жорстокість та войовничість були подібними до менталітету їхніх земляків. Розвинута і зміцнена протягом багатьох поколінь теорія про спільне походження, навіть ідентичність гунів та угорців, залишалася частиною національної міфології донедавна. Сучасна наука, звичайно, це спростувала, хоча можливість того, що королі Угорщини з Арпадів могли бути нащадками Аттіли, не може бути повністю виключена, і, більш ніж імовірно, що предки угорців колись жили під владою гунів, разом з іншими тюркськими, германськими та іранськими народами.
Незабаром після смерті Аттіли, імперія гунів була знищена повстанням підкорених племен. Одне з них, гепіди, оселилося на схід від Тиси, тоді як Трансдунавія незабаром була зайнята лангобардами. Близько 567 або 568 року авари, ще один кочовий народ зі Сходу, вторглися в Карпатський басейн. Вони знищили та підкорили гепідів, а лангобарди, бажаючи уникнути тієї ж долі, перемістилися до долини річки По і заснували там нове королівство. Як і гуни, авари були вершниками степу.
Прибувши до цього регіону, угорці швидко здобули сумну славу завдяки своїм грабіжницьким набігам на Західну Європу у Х столітті. Ця епоха військових походів згодом поступилася місцем новій добі — з 1000 року Стефан І, нащадок Арпада, згодом відомий як Святий Стефан, прийняв християнство і був коронований королем. Засноване ним королівство стало однією з великих держав регіону і зберігало цей статус протягом 500 років, аж до XVI століття, коли його зруйнувала Османська імперія.
#Угорщина
⏳ Telegram
Якщо ви бажаєте дізнатися про щось неймовірне, щось, що перевершує уяву — далеко ходити не треба: достатньо згадати, яким був побут селян у сталінській Росії. Тоді, коли офіційна Москва малювала грандіозні картини соціалістичного раю, реальність у селах часом нагадувала зовсім іншу, похмурішу фреску.
Але яку пишну вітрину виставляла партія для очей внутрішніх і зовнішніх спостерігачів! Це був, можна сказати, «Потьомкінський колгосп». У газетах, що друкувалися на кислотному папері, йшлося про нові, просторі хати, прикрашені білими мереживними фіранками та квітами на підвіконнях. Всередині, згідно з цими оповідями, висіли зображення революційних сцен, портрети вождів, а на книжкових полицях стояли томи «Проблем ленінізму» Сталіна. Не було рідкістю й радіоприймачі чи швейні машинки, які — так стверджували — були наявні у кожній сім’ї, яка поважала себе. Деякі «передовики виробництва» навіть мали телефони, як от Віра Панкратова з колгоспу «Іскра» у 1935 році – перша і, можливо, єдина селянка в Горьковському краї, яка удостоїлася такої честі. Пропаганда захоплено описувала нові адміністративні будівлі, культурні та медичні установи, дитячі садки і навіть розкішні польові табори для трактористів з радіо, патефонами та годинниками.
Проте, якщо відсунути блискучий занавіс «потьомкінської» дійсності, відкривалася зовсім інша картина. Сільські вчителі, наприклад, часто скаржилися на абсолютно неадекватні житлові умови. А самі колгоспники рішуче не бажали жити у «холодних бараках», як це практикувалося у державних радгоспах (совхозах).
Їжа? Це була окрема глава в цій епопеї. Страшний голод 1932–1933 років, що забрав мільйони життів, охопив Україну, Казахстан, Північний Кавказ та Поволжя. А «бригади хлібозаготівель» прибували до сіл, вимітаючи останні запаси зерна та залишаючи селян напризволяще. У ці часи відчайдушною мірою порятунку для мільйонів селянських родин стали присадибні ділянки. Навіть сам Сталін, як відомо, висловився на користь приватних ділянок, визнаючи, що «колгоспники хочуть жити гідним життям» і для цього «потрібно виділити від чверті до половини гектара, а в деяких районах навіть до одного гектара». Ці невеликі клаптики землі були тим, що рятувало сім'ї від голодної смерті. У цьому химерному світі, де пропаганда у часи голоду або недоїдання змагалася з реальністю, хвороби, як тиф та дизентерія, залишалися бичем сільської місцевості, а дитяча смертність у 1935 році становила жахливі 172 на 1000 народжених — кожна шоста дитина.
За відсутності реальних благ селяни знаходили й свої способи адаптації. Усупереч заборонам, процвітало самогоноваріння – справжній символ опору та виживання. Хоча державне виробництво горілки у 1936 році було нижчим, ніж у 1913-му, самогону вистачало.
Ті, хто не тікав у пияцтво — тікали буквально. Один із селян із Смоленської області, Балашєв, який процвітав до 1931 року, після запровадження «фіксованої квоти», що прирівнювала його до куркуля, просто залишив село і повернувся до життя промислового робітника. Інший, «Лисий Митрофан» із села Виселки на Саратовщині, втік до казахського степу, аби уникнути розкуркулення, і, за непрямими даними, пізніше став головою «колгоспу-мільйонера» в Казахстані. Показовим є і випадок Миколи Мініаєва, вісімнадцятирічного селянина з Московської області, який був палким прихильником колгоспу. Через суперечку з батьком, який не хотів вступати до колгоспу, село стало замалим для них обох — і син, ентузіаст, покинув його. Проте, не всі були такими спритними. Кореспондент з Кіровської області писав Калініну та стверджував, що лише 50% колишнього населення залишилося в селах. З іншого боку, навіть після розкуркулення багато селян-куркулів поверталися до своїх рідних сіл, займаючись вигідною торгівлею на чорному ринку. Деякі, аби залишити майно дружинам, навіть оформляли фіктивні розлучення. А ось Іван Твардовський, брат відомого поета, який разом із родиною був розкуркулений і депортований, зрештою, хоча й з гіркотою, змушений був оселитися в місті, після багатьох років боротьби за паспорти.
#СРСР
⏳ Telegram
Але яку пишну вітрину виставляла партія для очей внутрішніх і зовнішніх спостерігачів! Це був, можна сказати, «Потьомкінський колгосп». У газетах, що друкувалися на кислотному папері, йшлося про нові, просторі хати, прикрашені білими мереживними фіранками та квітами на підвіконнях. Всередині, згідно з цими оповідями, висіли зображення революційних сцен, портрети вождів, а на книжкових полицях стояли томи «Проблем ленінізму» Сталіна. Не було рідкістю й радіоприймачі чи швейні машинки, які — так стверджували — були наявні у кожній сім’ї, яка поважала себе. Деякі «передовики виробництва» навіть мали телефони, як от Віра Панкратова з колгоспу «Іскра» у 1935 році – перша і, можливо, єдина селянка в Горьковському краї, яка удостоїлася такої честі. Пропаганда захоплено описувала нові адміністративні будівлі, культурні та медичні установи, дитячі садки і навіть розкішні польові табори для трактористів з радіо, патефонами та годинниками.
Проте, якщо відсунути блискучий занавіс «потьомкінської» дійсності, відкривалася зовсім інша картина. Сільські вчителі, наприклад, часто скаржилися на абсолютно неадекватні житлові умови. А самі колгоспники рішуче не бажали жити у «холодних бараках», як це практикувалося у державних радгоспах (совхозах).
Їжа? Це була окрема глава в цій епопеї. Страшний голод 1932–1933 років, що забрав мільйони життів, охопив Україну, Казахстан, Північний Кавказ та Поволжя. А «бригади хлібозаготівель» прибували до сіл, вимітаючи останні запаси зерна та залишаючи селян напризволяще. У ці часи відчайдушною мірою порятунку для мільйонів селянських родин стали присадибні ділянки. Навіть сам Сталін, як відомо, висловився на користь приватних ділянок, визнаючи, що «колгоспники хочуть жити гідним життям» і для цього «потрібно виділити від чверті до половини гектара, а в деяких районах навіть до одного гектара». Ці невеликі клаптики землі були тим, що рятувало сім'ї від голодної смерті. У цьому химерному світі, де пропаганда у часи голоду або недоїдання змагалася з реальністю, хвороби, як тиф та дизентерія, залишалися бичем сільської місцевості, а дитяча смертність у 1935 році становила жахливі 172 на 1000 народжених — кожна шоста дитина.
За відсутності реальних благ селяни знаходили й свої способи адаптації. Усупереч заборонам, процвітало самогоноваріння – справжній символ опору та виживання. Хоча державне виробництво горілки у 1936 році було нижчим, ніж у 1913-му, самогону вистачало.
Ті, хто не тікав у пияцтво — тікали буквально. Один із селян із Смоленської області, Балашєв, який процвітав до 1931 року, після запровадження «фіксованої квоти», що прирівнювала його до куркуля, просто залишив село і повернувся до життя промислового робітника. Інший, «Лисий Митрофан» із села Виселки на Саратовщині, втік до казахського степу, аби уникнути розкуркулення, і, за непрямими даними, пізніше став головою «колгоспу-мільйонера» в Казахстані. Показовим є і випадок Миколи Мініаєва, вісімнадцятирічного селянина з Московської області, який був палким прихильником колгоспу. Через суперечку з батьком, який не хотів вступати до колгоспу, село стало замалим для них обох — і син, ентузіаст, покинув його. Проте, не всі були такими спритними. Кореспондент з Кіровської області писав Калініну та стверджував, що лише 50% колишнього населення залишилося в селах. З іншого боку, навіть після розкуркулення багато селян-куркулів поверталися до своїх рідних сіл, займаючись вигідною торгівлею на чорному ринку. Деякі, аби залишити майно дружинам, навіть оформляли фіктивні розлучення. А ось Іван Твардовський, брат відомого поета, який разом із родиною був розкуркулений і депортований, зрештою, хоча й з гіркотою, змушений був оселитися в місті, після багатьох років боротьби за паспорти.
#СРСР
⏳ Telegram
👍1
Нацистська Німеччина, до гіркоти засвоївши урок голоду Першої світової війни, коли залежність від імпорту (до 33% продовольства, 27% білків, 42% жирів) призвела до масового недоїдання та зростання смертності серед населення, розуміла: майбутню війну потрібно вести не лише зброєю, а й хлібом.
Тож, за кілька днів до вторгнення в Польщу, 27 серпня 1939 року, Рейх запровадив складну систему нормування продовольства. Це була не просто практична міра, а справжній шедевр бюрократичної досконалості, що відображав расові та соціальні ієрархії режиму. Споживачів ділили на категорії – за професією, віком, особливими потребами. До кінця війни таких категорій нараховувалося шістнадцять! Були норми для робітників важкої праці, для нічних змін, для годуючих матерів, хворих та дітей. Навіть для собак були передбачені свої пайки, що мало б свідчити про нечувану турботу режиму про всіх істот, якби не було інших, абсолютно протилежних фактів.
Наприклад, євреям дозволялося купувати продукти лише в спеціальних магазинах і в обмежені години; навіть вагітні єврейські жінки були виключені зі спеціальних норм, призначених для "арійців". Іноземні робітники також отримували пайки, розраховані згідно національності, оскільки ті, кого вважали "расово неповноцінними" або "непродуктивними", не мали рівного права на їжу.
Спочатку, для "звичайного" німецького споживача, тижневий пайок 1939 року включав 700 грамів м'яса, 350 грамів жирів, 280 грамів цукру, 110 грамів джему, 63 грами кави, 150 грамів круп і 60 грамів молочних продуктів. Деякі сім'ї робітників, що раніше жили бідніше, навіть відчули, що отримують більше їжі, ніж до війни, адже система "вирівнювала" розподіл. Норми коригувалися кожні чотири тижні, були передбачені додаткові пайки на свята, а також у разі надзвичайних ситуацій, як-от бомбардування чи народження дитини. Це створювало ілюзію справедливості та турботи, що була критично важливою для підтримки суспільного спокою.
Пропаганда, звісно, працювала на повну. "Правильне харчування" стало патріотичним обов'язком. Німців заохочували їсти "їжу, яку дає німецька земля": житній хліб замість пшеничного, більше картоплі тощо. Широко популяризувалися "страви з одного горщика" (Eintopf) – прості та дешеві супи-гуляші, що символізували "єдність народу" (Ein-Volk). Навіть показували, як Гітлер ділить такий Eintopf з іншими, створюючи образ аскетичного лідера, що розділяє долю своїх співвітчизників.
Однак, з продовженням війни, система почала давати збої. Дефіцит, збільшення цін, низька якість продуктів, чорний ринок – все це стало повсякденною реальністю. М'ясні пайки скорочувалися, і до 1941 року "нормальний" споживач отримував лише 400 грамів м'яса на тиждень, а картопля також стала нормованою. Зима 1941–1942 років вичерпала всі хлібні резерви, і скорочення пайків стало неминучим. Герберт Баке, адміністратор цієї системи і "архітектор голоду", намагався врятувати ситуацію за рахунок безжальної експлуатації окупованих територій.
Саме цей "експорт голоду" став однією з найжорстокіших рис нацистської політики. Мільйони радянських військовополонених були залишені помирати від недоїдання: їхні пайки були значно нижчими за прожитковий мінімум, часто менше 700 калорій на день, що призвело до смерті 3,3 мільйона з 5,7 мільйона полонених.
Після війни, в 1944–1945 роках, голод дістався і до Німеччини. Пайки впали з 2400 до 2000 калорій на день, і знову на столах з'явилася ріпа, нагадуючи про гіркі дні Першої світової. Проте ця криза не підірвала підтримки режиму, оскільки німці вірили, що голод – це доля ворогів, а не їхня.
Після капітуляції Німеччини, в умовах зруйнованої інфраструктури та мільйонів біженців, союзники продовжили систему нормування. І тільки грошова реформа 1948 року в Західній Німеччині поклала край нормуванню та чорному ринку, наповнивши полиці магазинів і розпочавши "економічне диво". А ось у Східній Німеччині нормування скасували лише в 1958 році.
#Німеччина #нацизм
⏳ Telegram
Тож, за кілька днів до вторгнення в Польщу, 27 серпня 1939 року, Рейх запровадив складну систему нормування продовольства. Це була не просто практична міра, а справжній шедевр бюрократичної досконалості, що відображав расові та соціальні ієрархії режиму. Споживачів ділили на категорії – за професією, віком, особливими потребами. До кінця війни таких категорій нараховувалося шістнадцять! Були норми для робітників важкої праці, для нічних змін, для годуючих матерів, хворих та дітей. Навіть для собак були передбачені свої пайки, що мало б свідчити про нечувану турботу режиму про всіх істот, якби не було інших, абсолютно протилежних фактів.
Наприклад, євреям дозволялося купувати продукти лише в спеціальних магазинах і в обмежені години; навіть вагітні єврейські жінки були виключені зі спеціальних норм, призначених для "арійців". Іноземні робітники також отримували пайки, розраховані згідно національності, оскільки ті, кого вважали "расово неповноцінними" або "непродуктивними", не мали рівного права на їжу.
Спочатку, для "звичайного" німецького споживача, тижневий пайок 1939 року включав 700 грамів м'яса, 350 грамів жирів, 280 грамів цукру, 110 грамів джему, 63 грами кави, 150 грамів круп і 60 грамів молочних продуктів. Деякі сім'ї робітників, що раніше жили бідніше, навіть відчули, що отримують більше їжі, ніж до війни, адже система "вирівнювала" розподіл. Норми коригувалися кожні чотири тижні, були передбачені додаткові пайки на свята, а також у разі надзвичайних ситуацій, як-от бомбардування чи народження дитини. Це створювало ілюзію справедливості та турботи, що була критично важливою для підтримки суспільного спокою.
Пропаганда, звісно, працювала на повну. "Правильне харчування" стало патріотичним обов'язком. Німців заохочували їсти "їжу, яку дає німецька земля": житній хліб замість пшеничного, більше картоплі тощо. Широко популяризувалися "страви з одного горщика" (Eintopf) – прості та дешеві супи-гуляші, що символізували "єдність народу" (Ein-Volk). Навіть показували, як Гітлер ділить такий Eintopf з іншими, створюючи образ аскетичного лідера, що розділяє долю своїх співвітчизників.
Однак, з продовженням війни, система почала давати збої. Дефіцит, збільшення цін, низька якість продуктів, чорний ринок – все це стало повсякденною реальністю. М'ясні пайки скорочувалися, і до 1941 року "нормальний" споживач отримував лише 400 грамів м'яса на тиждень, а картопля також стала нормованою. Зима 1941–1942 років вичерпала всі хлібні резерви, і скорочення пайків стало неминучим. Герберт Баке, адміністратор цієї системи і "архітектор голоду", намагався врятувати ситуацію за рахунок безжальної експлуатації окупованих територій.
Саме цей "експорт голоду" став однією з найжорстокіших рис нацистської політики. Мільйони радянських військовополонених були залишені помирати від недоїдання: їхні пайки були значно нижчими за прожитковий мінімум, часто менше 700 калорій на день, що призвело до смерті 3,3 мільйона з 5,7 мільйона полонених.
Після війни, в 1944–1945 роках, голод дістався і до Німеччини. Пайки впали з 2400 до 2000 калорій на день, і знову на столах з'явилася ріпа, нагадуючи про гіркі дні Першої світової. Проте ця криза не підірвала підтримки режиму, оскільки німці вірили, що голод – це доля ворогів, а не їхня.
Після капітуляції Німеччини, в умовах зруйнованої інфраструктури та мільйонів біженців, союзники продовжили систему нормування. І тільки грошова реформа 1948 року в Західній Німеччині поклала край нормуванню та чорному ринку, наповнивши полиці магазинів і розпочавши "економічне диво". А ось у Східній Німеччині нормування скасували лише в 1958 році.
#Німеччина #нацизм
⏳ Telegram
Ким були боги, яким поклонялися перші римляни? Це не була та пишна грецька "Дванадцятка", яку ми звикли бачити на п'єдесталах. Релігія раннього Риму була набагато більш... приземленою, якщо можна так висловитися, і зосередженою на повсякденному житті, землеробстві та непередбачуваності природи.
Серед найшанованіших божеств раннього Риму були такі постаті, як Янус, бог початків та кінців, який, мабуть, був дуже зайнятий у молодому місті, де все тільки починалося. Була й Веста, богиня домашнього вогнища та сім'ї, чий культ був центральним для римської громади, адже без вогню життя не було. Марс, звісно, був важливим, але не лише як бог війни, а й як покровитель землеробства та захисник врожаю. З часом, звісно, він став тим войовничим божеством, якого ми добре знаємо.
Не можна забувати й про Сатурна, бога землеробства та часу, чий золотий вік був настільки чудовим, що йому присвячували цілі свята. Церера відповідала за врожай зерна, Флора – за цвітіння, а Фавн – за ліси та пастухів. Це був пантеон, який чудово відповідав аграрному суспільству.
Офіційний релігійний календар був, по суті, щоденником божественного розкладу. Кожен місяць мав свої свята та ритуали, які супроводжували сільськогосподарський цикл та важливі події у житті громади. Наприклад, свято Вольтурналії, присвячене божеству Вольтурну, припадало на кінець серпня. Ці свята були не просто приводами для гулянь, а й необхідними актами підтримки pax deorum – миру з богами. Адже без їхньої прихильності, як гадали римляни, не було б ні врожаю, ні військових перемог, ні, власне, самого Риму.
Ранні римські жерці були не просто духовними лідерами; вони були чимось на зразок державних службовців, які відповідали за правильне виконання ритуалів та дотримання релігійного закону. Серед них були фляміни, які служили певним божествам, як-от флямін Вольтурна, що свідчить про значущість цього, нині майже забутого, бога. Були й весталки – жриці богині Вести, які підтримували священний вогонь і, що важливіше, зберігали свою цнотливість, адже від цього залежала безпека міста. Колегії понтифіків керували державними ритуалами, а авгури – інтерпретували волю богів через спостереження за польотом птахів. Це була серйозна справа, що вимагала неабияких знань і дисципліни.
Римська релігія була значною мірою зосереджена на ритуалах, а не на догматах. Головне було як, а не в що ти віриш. Жертвоприношення, молитви та обітниці були способами спілкування з богами, спрямованими на отримання їхньої прихильності. Цікаво, що римляни були досить відкритими до запозичення божеств інших народів. Наприклад, етруски поклонялися божествам Уні та Сельвансу, які у Римі стали Юноною та Сільваном. І навіть грецький Геракл, якого етруски називали Геркле, знайшов своє місце в римському пантеоні як Геркулес. Така своєрідна релігійна "імміграційна політика" була однією з особливостей, що дозволила Риму інтегрувати різноманітні народи Італії.
Навіть святкування тріумфу, ця велична військова процесія, мала грецьке коріння та потрапила до римлян через етрусків (від грецького "thriambos" до етруського "triumpe", а потім до латинського "triumphus"). Ранній Рим був відкритим до культурних запозичень.
Отже, ранні римляни мали досить практичну та гнучку релігійну систему, яка розвивалася разом із самим містом. Вона була заснована на взаємовигідних відносинах з богами, де кожна сторона знала свої "обов'язки", а правильне виконання ритуалів було запорукою процвітання. Це була не просто віра, а фундаментальна частина суспільного та політичного життя, що виховувала повагу до традицій та порядку. І хоча з часом римський пантеон поповнився грецькими колегами, основи, закладені в ранній період, продовжували формувати римське світосприйняття на століття вперед.
#Давній_Рим
⏳ Telegram
Серед найшанованіших божеств раннього Риму були такі постаті, як Янус, бог початків та кінців, який, мабуть, був дуже зайнятий у молодому місті, де все тільки починалося. Була й Веста, богиня домашнього вогнища та сім'ї, чий культ був центральним для римської громади, адже без вогню життя не було. Марс, звісно, був важливим, але не лише як бог війни, а й як покровитель землеробства та захисник врожаю. З часом, звісно, він став тим войовничим божеством, якого ми добре знаємо.
Не можна забувати й про Сатурна, бога землеробства та часу, чий золотий вік був настільки чудовим, що йому присвячували цілі свята. Церера відповідала за врожай зерна, Флора – за цвітіння, а Фавн – за ліси та пастухів. Це був пантеон, який чудово відповідав аграрному суспільству.
Офіційний релігійний календар був, по суті, щоденником божественного розкладу. Кожен місяць мав свої свята та ритуали, які супроводжували сільськогосподарський цикл та важливі події у житті громади. Наприклад, свято Вольтурналії, присвячене божеству Вольтурну, припадало на кінець серпня. Ці свята були не просто приводами для гулянь, а й необхідними актами підтримки pax deorum – миру з богами. Адже без їхньої прихильності, як гадали римляни, не було б ні врожаю, ні військових перемог, ні, власне, самого Риму.
Ранні римські жерці були не просто духовними лідерами; вони були чимось на зразок державних службовців, які відповідали за правильне виконання ритуалів та дотримання релігійного закону. Серед них були фляміни, які служили певним божествам, як-от флямін Вольтурна, що свідчить про значущість цього, нині майже забутого, бога. Були й весталки – жриці богині Вести, які підтримували священний вогонь і, що важливіше, зберігали свою цнотливість, адже від цього залежала безпека міста. Колегії понтифіків керували державними ритуалами, а авгури – інтерпретували волю богів через спостереження за польотом птахів. Це була серйозна справа, що вимагала неабияких знань і дисципліни.
Римська релігія була значною мірою зосереджена на ритуалах, а не на догматах. Головне було як, а не в що ти віриш. Жертвоприношення, молитви та обітниці були способами спілкування з богами, спрямованими на отримання їхньої прихильності. Цікаво, що римляни були досить відкритими до запозичення божеств інших народів. Наприклад, етруски поклонялися божествам Уні та Сельвансу, які у Римі стали Юноною та Сільваном. І навіть грецький Геракл, якого етруски називали Геркле, знайшов своє місце в римському пантеоні як Геркулес. Така своєрідна релігійна "імміграційна політика" була однією з особливостей, що дозволила Риму інтегрувати різноманітні народи Італії.
Навіть святкування тріумфу, ця велична військова процесія, мала грецьке коріння та потрапила до римлян через етрусків (від грецького "thriambos" до етруського "triumpe", а потім до латинського "triumphus"). Ранній Рим був відкритим до культурних запозичень.
Отже, ранні римляни мали досить практичну та гнучку релігійну систему, яка розвивалася разом із самим містом. Вона була заснована на взаємовигідних відносинах з богами, де кожна сторона знала свої "обов'язки", а правильне виконання ритуалів було запорукою процвітання. Це була не просто віра, а фундаментальна частина суспільного та політичного життя, що виховувала повагу до традицій та порядку. І хоча з часом римський пантеон поповнився грецькими колегами, основи, закладені в ранній період, продовжували формувати римське світосприйняття на століття вперед.
#Давній_Рим
⏳ Telegram
Уявіть: середньовічний монастир, місце молитов і аскези, де, здавалося б, кожний куток просякнутий святістю. Однак, за високими мурами абатства Святого Августина в Кентербері, монахи захоплювалися... магією. У кінці XIII — на початку XIV століття тут зібрали дивовижну колекцію з понад тридцяти магічних текстів. Ці ченці були не якимись там відлюдниками, а цілком собі зв'язною групою, чиї окультні дослідження, ймовірно, живилися їхнім релігійним покликом. Подейкують, магічні практики навіть застосовувалися для вирішення нагальних потреб абатства. Тож десь у глибинах бібліотеки, серед богословських трактатів, зберігалися манускрипти, що деталізували хитромудрі ритуали, запозичені з греко-римських, арабських та єврейських традицій. Це був справжній інтелектуальний шведський стіл для тих, хто прагнув пізнати не лише божественне, а й приховані механізми Всесвіту. Хто б міг подумати, що обитель стане розсадником такого... нетрадиційного знання?
1373 рік, абатство Святого Августина. Зникає сотня марок золота та коштовностей з ризниці. Біда. Перед цим вже було викрадено гроші у монаха. Абат, як годиться, кидає анафему, ченців змушують клястися на тілі Христовому, що вони не винні. Тиша. Винних немає. Відчай сягає свого піку, і тоді, як свідчить літописець Торн, що був очевидцем подій, «некромантія та інші, хоча й заборонені, діяння застосовувалися багато разів». Так, ви все правильно прочитали. Замість того, щоб покластися на божественне провидіння чи банальну дедукцію, монахи вдалися до заборонених практик. І знаєте що? Злодіїв так і не знайшли. Мабуть, темні сили мали свої вихідні, або ж середньовічна некромантія була трохи менш ефективною, ніж уявляли собі ченці.
Серед скарбів монастирської бібліотеки знаходився магічний текст під назвою Liber vaccae, або «Книга Корови». Якщо ви очікували сільськогосподарського посібника, то помиляєтеся. Цей трактат пропонував монахам дві ролі: пророка чи святого, що здійснює вражаючі перетворення в природі, або ж домашнього фокусника, який створює дивовижні ілюзії для невеликої аудиторії. Завдяки цій книзі можна було ходити по воді, спілкуватися з духами або приборкувати тварин, як Ісус чи святі, використовуючи стародавні знання про поклоніння сонцю та місяцю. Або, на більш приземленому рівні, створювати приголомшливі ефекти за допомогою насіння, свічок та чорнила, щоб здивувати приятелів у келії. Це доводить, що навіть у поважних монастирських стінах залишалося місце для розваг та трохи дивакуватих експериментів.
У середньовічному світі небесні тіла були не лише об'єктами споглядання, а й джерелом потужної магії. Монахи нашого абатства активно вивчали «магію образів», яка дозволяла їм, як вони вірили, черпати силу з небесного впливу. Особливу увагу приділяли місяцю, оскільки вважалося, що його сила перевершує інші планети через його близькість до Землі. Щоб притягнути цю силу, практикувалися складні ритуали: потрібно було створити образ у відповідній місячній фазі. Ця «астрологічна магія» вважалася цілком прийнятною, оскільки її сила нібито походила з природи, а не від демонів. Фактично, це було середньовічне хакерство космосу.
Серед багатьох магічних текстів, які потрапили до монастирської бібліотеки, особливе місце посідала Ars Notoria. Цей текст обіцяв своїм послідовникам дещо надзвичайне: очищення душі, взаємодію з Богом і духами (які, що цікаво, були нейтральними або позитивними), а також одержання знань чи духовного статусу через божественні одкровення. Для монахів, які прагнули духовного вдосконалення та знань, Ars Notoria пропонувала привабливе поєднання ортодоксальних ритуальних технік та магічного інструментарію. Це була така собі «магічна Вікіпедія», що обіцяла швидкий доступ до інформації, яку зазвичай здобували роками медитацій та вивчення. Можна припустити, що деякі монахи бачили в ній не лише спосіб наблизитися до божественного, а й, можливо, певний «короткий шлях» до кар’єрних успіхів. Адже хто не хотів би здавати іспити з філософії, спілкуючись з ангелами?
#Великобританія
⏳ Telegram
1373 рік, абатство Святого Августина. Зникає сотня марок золота та коштовностей з ризниці. Біда. Перед цим вже було викрадено гроші у монаха. Абат, як годиться, кидає анафему, ченців змушують клястися на тілі Христовому, що вони не винні. Тиша. Винних немає. Відчай сягає свого піку, і тоді, як свідчить літописець Торн, що був очевидцем подій, «некромантія та інші, хоча й заборонені, діяння застосовувалися багато разів». Так, ви все правильно прочитали. Замість того, щоб покластися на божественне провидіння чи банальну дедукцію, монахи вдалися до заборонених практик. І знаєте що? Злодіїв так і не знайшли. Мабуть, темні сили мали свої вихідні, або ж середньовічна некромантія була трохи менш ефективною, ніж уявляли собі ченці.
Серед скарбів монастирської бібліотеки знаходився магічний текст під назвою Liber vaccae, або «Книга Корови». Якщо ви очікували сільськогосподарського посібника, то помиляєтеся. Цей трактат пропонував монахам дві ролі: пророка чи святого, що здійснює вражаючі перетворення в природі, або ж домашнього фокусника, який створює дивовижні ілюзії для невеликої аудиторії. Завдяки цій книзі можна було ходити по воді, спілкуватися з духами або приборкувати тварин, як Ісус чи святі, використовуючи стародавні знання про поклоніння сонцю та місяцю. Або, на більш приземленому рівні, створювати приголомшливі ефекти за допомогою насіння, свічок та чорнила, щоб здивувати приятелів у келії. Це доводить, що навіть у поважних монастирських стінах залишалося місце для розваг та трохи дивакуватих експериментів.
У середньовічному світі небесні тіла були не лише об'єктами споглядання, а й джерелом потужної магії. Монахи нашого абатства активно вивчали «магію образів», яка дозволяла їм, як вони вірили, черпати силу з небесного впливу. Особливу увагу приділяли місяцю, оскільки вважалося, що його сила перевершує інші планети через його близькість до Землі. Щоб притягнути цю силу, практикувалися складні ритуали: потрібно було створити образ у відповідній місячній фазі. Ця «астрологічна магія» вважалася цілком прийнятною, оскільки її сила нібито походила з природи, а не від демонів. Фактично, це було середньовічне хакерство космосу.
Серед багатьох магічних текстів, які потрапили до монастирської бібліотеки, особливе місце посідала Ars Notoria. Цей текст обіцяв своїм послідовникам дещо надзвичайне: очищення душі, взаємодію з Богом і духами (які, що цікаво, були нейтральними або позитивними), а також одержання знань чи духовного статусу через божественні одкровення. Для монахів, які прагнули духовного вдосконалення та знань, Ars Notoria пропонувала привабливе поєднання ортодоксальних ритуальних технік та магічного інструментарію. Це була така собі «магічна Вікіпедія», що обіцяла швидкий доступ до інформації, яку зазвичай здобували роками медитацій та вивчення. Можна припустити, що деякі монахи бачили в ній не лише спосіб наблизитися до божественного, а й, можливо, певний «короткий шлях» до кар’єрних успіхів. Адже хто не хотів би здавати іспити з філософії, спілкуючись з ангелами?
#Великобританія
⏳ Telegram
Історія картелю Сіналоа — це розповідь про те, як скромна організація перетворилася на один із наймогутніших кримінальних синдикатів світу, керуючись лідерами, що стали майже міфічними фігурами. Його коріння сягає муніципалітету Бадірагуато, Сіналоа, сільської місцевості, що завдяки своїй важкодоступності стала притулком для вирощування наркотичних культур ще з 1960-х років. Саме тут народилися та зросли багато майбутніх наркобаронів, включаючи Хоакіна "Ель Чапо" Гусмана, Ісмаеля "Ель Майо" Замбаду та братів Бельтран-Лейва.
На початку, у 1980-х роках, Гусман, відомий своїм дитячим прізвиськом "Ель Чапо" ("Коротун"), приєднався до великої організації Мігеля Анхеля Фелікса Гальярдо, який тоді був "хрещеним батьком" мексиканського кримінального світу. Гусман починав як його особистий водій, але швидко розширював свій досвід у інших аспектах бізнесу, включаючи налагодження контактів з колумбійськими постачальниками кокаїну.
Ключовою інновацією, що забезпечила картелю Сіналоа значну перевагу, стало використання нарко-тунелів. У 1987 році Гусман фінансував будівництво 60-метрового тунелю в Агуа-Прієті, Сонора, що виходив у Дуглас, Аризона. Цей інженерний витвір, вартістю близько 1,5 мільйона доларів, був оснащений освітленням, вентиляцією та рейками для візків. Він дозволяв швидко та непомітно переправляти значні обсяги наркотиків, особливо кокаїну, що приносило величезні прибутки та здивування колумбійських постачальників, які навіть жартома прозвали Гусмана "Ель Рапідо" ("Швидкий").
Проте зростання впливу Сіналоа призвело до жорстокого конфлікту з організацією Арельяно-Фелікс (картелем Тіхуана), яка монополізувала прикордонні переходи в Баха-Каліфорнії. Ворожнеча почалася влітку 1989 року, коли Рамон Арельяно розстріляв Армандо "Ель Райо" Лопеса Еспарзу, близького друга та емісара "Ель Чапо". У відповідь "Ель Чапо" в листопаді 1992 року відправив команду з 50 озброєних чоловіків, оснащених АК-47 та AR-15, до дискотеки в Пуерто-Вальярті, намагаючись убити братів Арельяно-Фелікс. Це протистояння досягло трагічного піку 24 травня 1993 року, коли бойовики Арельяно помилково обстріляли автомобіль кардинала Хуана Хесуса Посадаса Окампо в аеропорту Гвадалахари, прийнявши його за машину Гусмана, убивши кардинала та ще шістьох людей. Ця подія спровокувала масштабне урядове розслідування та масове полювання на наркобаронів, що призвело до першого арешту "Ель Чапо" у червні 1993 року.
Навіть перебуваючи у в'язниці, Гусман зберіг свій вплив. Після його першої втечі у 2001 році, він успішно відновив свою "Федерацію" або "Альянс крові", об'єднавши інші картелі для більш ефективної та прибуткової роботи. До 2005 року, сфера впливу картелю Сіналоа охоплювала вже 17 штатів, тоді як картель Тіхуана зменшився до чотирьох. Картель Сіналоа також відзначився в боротьбі проти картелю Бельтран-Лейва та картелю Хуарес. Хоакін Гусман був двічі заарештований після першої втечі, у лютому 2014 року та у січні 2016 року, причому друга втеча у липні 2015 року з максимально-безпечної в'язниці Альтіплано також відбулася через кілометровий тунель. Він був екстрадований до США у січні 2017 року і засуджений у лютому 2019 року.
Картель Сіналоа, як і інші картелі, іноді використовував "нарко-святих" для захисту, таких як Хесус Мальверде та Санта Муерте. Попри арешт "Ель Чапо", картель Сіналоа продовжує діяти, а новообраний президент Мексики Андрес Мануель Лопес Обрадор у 2019 році заявив, що його адміністрація більше не буде зосереджуватися на полюванні за наркобаронами. Історія картелю Сіналоа є свідченням адаптивності та жорстокості злочинних організацій, які формують кримінальний ландшафт Мексики.
#Мексика
⏳ Telegram
На початку, у 1980-х роках, Гусман, відомий своїм дитячим прізвиськом "Ель Чапо" ("Коротун"), приєднався до великої організації Мігеля Анхеля Фелікса Гальярдо, який тоді був "хрещеним батьком" мексиканського кримінального світу. Гусман починав як його особистий водій, але швидко розширював свій досвід у інших аспектах бізнесу, включаючи налагодження контактів з колумбійськими постачальниками кокаїну.
Ключовою інновацією, що забезпечила картелю Сіналоа значну перевагу, стало використання нарко-тунелів. У 1987 році Гусман фінансував будівництво 60-метрового тунелю в Агуа-Прієті, Сонора, що виходив у Дуглас, Аризона. Цей інженерний витвір, вартістю близько 1,5 мільйона доларів, був оснащений освітленням, вентиляцією та рейками для візків. Він дозволяв швидко та непомітно переправляти значні обсяги наркотиків, особливо кокаїну, що приносило величезні прибутки та здивування колумбійських постачальників, які навіть жартома прозвали Гусмана "Ель Рапідо" ("Швидкий").
Проте зростання впливу Сіналоа призвело до жорстокого конфлікту з організацією Арельяно-Фелікс (картелем Тіхуана), яка монополізувала прикордонні переходи в Баха-Каліфорнії. Ворожнеча почалася влітку 1989 року, коли Рамон Арельяно розстріляв Армандо "Ель Райо" Лопеса Еспарзу, близького друга та емісара "Ель Чапо". У відповідь "Ель Чапо" в листопаді 1992 року відправив команду з 50 озброєних чоловіків, оснащених АК-47 та AR-15, до дискотеки в Пуерто-Вальярті, намагаючись убити братів Арельяно-Фелікс. Це протистояння досягло трагічного піку 24 травня 1993 року, коли бойовики Арельяно помилково обстріляли автомобіль кардинала Хуана Хесуса Посадаса Окампо в аеропорту Гвадалахари, прийнявши його за машину Гусмана, убивши кардинала та ще шістьох людей. Ця подія спровокувала масштабне урядове розслідування та масове полювання на наркобаронів, що призвело до першого арешту "Ель Чапо" у червні 1993 року.
Навіть перебуваючи у в'язниці, Гусман зберіг свій вплив. Після його першої втечі у 2001 році, він успішно відновив свою "Федерацію" або "Альянс крові", об'єднавши інші картелі для більш ефективної та прибуткової роботи. До 2005 року, сфера впливу картелю Сіналоа охоплювала вже 17 штатів, тоді як картель Тіхуана зменшився до чотирьох. Картель Сіналоа також відзначився в боротьбі проти картелю Бельтран-Лейва та картелю Хуарес. Хоакін Гусман був двічі заарештований після першої втечі, у лютому 2014 року та у січні 2016 року, причому друга втеча у липні 2015 року з максимально-безпечної в'язниці Альтіплано також відбулася через кілометровий тунель. Він був екстрадований до США у січні 2017 року і засуджений у лютому 2019 року.
Картель Сіналоа, як і інші картелі, іноді використовував "нарко-святих" для захисту, таких як Хесус Мальверде та Санта Муерте. Попри арешт "Ель Чапо", картель Сіналоа продовжує діяти, а новообраний президент Мексики Андрес Мануель Лопес Обрадор у 2019 році заявив, що його адміністрація більше не буде зосереджуватися на полюванні за наркобаронами. Історія картелю Сіналоа є свідченням адаптивності та жорстокості злочинних організацій, які формують кримінальний ландшафт Мексики.
#Мексика
⏳ Telegram
Скасування кріпосного права 1861 року, проголошене царем Олександром II, стало одним із найважливіших переломних моментів в історії Російської імперії. Ця подія, здавалося б, мала принести негайну свободу та процвітання мільйонам селян, які століттями були прикріплені до землі та своїх поміщиків. Однак світ, у який заходили переписувачі під час перепису 1897 року, щоб зафіксувати ці зміни — з курками, що розгулювали по хатах, або нестерпним холодом чи задушливим димом від печей — показував, що повсякденне життя селян було далеким від ідилічних уявлень про свободу. Реальність виявилася набагато складнішою, а реакція самих селян — неоднозначною та забарвленою як надією, так і глибоким розчаруванням.
Хоча формально кріпосне право було скасовано, селяни не здобули повної свободи у сучасному розумінні. Вони залишилися окремим станом, що мав власні, відокремлені системи місцевого самоврядування та судочинства. Більше того, вони все ще були зобов'язані відробляти повинності або сплачувати викупні платежі за землю, яка формально ставала їхньою. Лише у 1874 році військова повинність стала загальною для всіх станів, а подушний податок, що був значним тягарем, почав поступово скасовуватися лише після 1883 року. І навіть після цих реформ, селяни продовжували забезпечувати більшість рекрутів до армії та значну частину податкових надходжень — майже без представництва в органах влади, таких як земства та Державні Думи. Це створювало відчуття, що "звільнення" було лише частковим, а старі форми експлуатації та підпорядкування трансформувалися, але не зникли повністю. Навіть у 1897 році близько 7,5 мільйона осіб, які формально належали до селянського стану, вже не відповідали традиційним визначенням селянства, адже вони переїхали до міст, служили в армії або здобули вищу освіту.
Одним з найбільш значущих аспектів переходу було вирішення питання про оброк та інші платежі. Поміщики часто намагалися перебільшити розміри оброку, сподіваючись на вищі компенсації після скасування кріпацтва. Однак, нові "Регуляторні грамоти", що визначали селянські повинності, вимагали затвердження від селян під наглядом чиновників. Це давало певну можливість впливати на умови, хоча і не завжди гарантувало справедливість. Ці дискусії та переговори були значною частиною повсякденного життя селян після 1861 року. До речі, твердження про "вимирання" кріпаків до 1861 року через посилення експлуатації були спростовані; зменшення їхньої чисельності насамперед пояснювалося переходом до інших станів.
Цікаві зміни відбувалися і у структурі селянських домогосподарств. Дослідження показують, що після 1860-х років у Центральній Росії існувала помітна тенденція до зменшення розмірів домогосподарств та спрощення їхньої структури. Старі великі патріархальні сім'ї, що складалися з кількох поколінь, почали ділитися частіше, причому розподіл майна тепер нерідко відбувався ще за життя голови сім'ї, а не після його смерті, як раніше. Це свідчило про певні зміни у сімейних відносинах та економічних пріоритетах, хоча у лісовій частині Росії структура домогосподарств залишалася більш сталою. До кінця XIX століття середній розмір селянського домогосподарства по всій Росії становив близько 5,8 осіб, що було схоже на показники початку XVII століття.
Попри всі труднощі, селяни прагнули адаптуватися до нових умов. Наприклад, зростало розуміння цінності освіти. Якщо раніше лише одиниці отримували освіту, то тепер селяни бачили в ній практичну користь: мовляв, «йому краще платитимуть, якщо він вміє читати та писати» або «грамотну людину важче обдурити». Багато селянських громад самі ініціювали будівництво шкіл до 1890-х років, коли держава почала активніше підтримувати початкову освіту. Однак, це прагнення мало свої межі: батьки часто забирали дітей зі школи вже через дві зими, коли ті опановували базові навички читання, письма та лічби. Вони боялися, що глибша освіта відірве дітей від сільського життя.
#Росія
⏳ Telegram
Хоча формально кріпосне право було скасовано, селяни не здобули повної свободи у сучасному розумінні. Вони залишилися окремим станом, що мав власні, відокремлені системи місцевого самоврядування та судочинства. Більше того, вони все ще були зобов'язані відробляти повинності або сплачувати викупні платежі за землю, яка формально ставала їхньою. Лише у 1874 році військова повинність стала загальною для всіх станів, а подушний податок, що був значним тягарем, почав поступово скасовуватися лише після 1883 року. І навіть після цих реформ, селяни продовжували забезпечувати більшість рекрутів до армії та значну частину податкових надходжень — майже без представництва в органах влади, таких як земства та Державні Думи. Це створювало відчуття, що "звільнення" було лише частковим, а старі форми експлуатації та підпорядкування трансформувалися, але не зникли повністю. Навіть у 1897 році близько 7,5 мільйона осіб, які формально належали до селянського стану, вже не відповідали традиційним визначенням селянства, адже вони переїхали до міст, служили в армії або здобули вищу освіту.
Одним з найбільш значущих аспектів переходу було вирішення питання про оброк та інші платежі. Поміщики часто намагалися перебільшити розміри оброку, сподіваючись на вищі компенсації після скасування кріпацтва. Однак, нові "Регуляторні грамоти", що визначали селянські повинності, вимагали затвердження від селян під наглядом чиновників. Це давало певну можливість впливати на умови, хоча і не завжди гарантувало справедливість. Ці дискусії та переговори були значною частиною повсякденного життя селян після 1861 року. До речі, твердження про "вимирання" кріпаків до 1861 року через посилення експлуатації були спростовані; зменшення їхньої чисельності насамперед пояснювалося переходом до інших станів.
Цікаві зміни відбувалися і у структурі селянських домогосподарств. Дослідження показують, що після 1860-х років у Центральній Росії існувала помітна тенденція до зменшення розмірів домогосподарств та спрощення їхньої структури. Старі великі патріархальні сім'ї, що складалися з кількох поколінь, почали ділитися частіше, причому розподіл майна тепер нерідко відбувався ще за життя голови сім'ї, а не після його смерті, як раніше. Це свідчило про певні зміни у сімейних відносинах та економічних пріоритетах, хоча у лісовій частині Росії структура домогосподарств залишалася більш сталою. До кінця XIX століття середній розмір селянського домогосподарства по всій Росії становив близько 5,8 осіб, що було схоже на показники початку XVII століття.
Попри всі труднощі, селяни прагнули адаптуватися до нових умов. Наприклад, зростало розуміння цінності освіти. Якщо раніше лише одиниці отримували освіту, то тепер селяни бачили в ній практичну користь: мовляв, «йому краще платитимуть, якщо він вміє читати та писати» або «грамотну людину важче обдурити». Багато селянських громад самі ініціювали будівництво шкіл до 1890-х років, коли держава почала активніше підтримувати початкову освіту. Однак, це прагнення мало свої межі: батьки часто забирали дітей зі школи вже через дві зими, коли ті опановували базові навички читання, письма та лічби. Вони боялися, що глибша освіта відірве дітей від сільського життя.
#Росія
⏳ Telegram
Мало хто з державних мужів новітньої історії може похвалитися такою ж непересічною, а подекуди і трагічною долею, як Міклош Хорті де Надьбанья, адмірал без флоту, і керманич країни без моря. Його життя, немов бурхливий роман, сповнений карколомних злетів, гірких падінь та випробувань, які випали на його долю, як і на долю його нації.
Народжений 18 червня 1868 року у Кендереші, в заможній шляхетській родині, Хорті з юності обрав собі стезю військово-морського офіцера. Це був час Австро-Угорської імперії, величного, але вже занадто багатоликого організму. Молодий Міклош, з притаманною йому цілеспрямованістю, занурився у вивчення морської справи, проходячи навчання у Морській академії в Рієці. Він опановував тонкощі кораблебудування, стратегії морського бою та навігації, не підозрюючи, що доля готує йому зовсім іншу арену для застосування своїх знань.
Служба його була зразковою. Він командував міноносцями, крейсерами, дослужився до звання капітана, а згодом, завдяки видатним здібностям, став ад'ютантом самого імператора Франца Йосифа І. Це була вершина його кар'єри у мирний час – близькість до монарха, вплив, повага. Здавалося б, його майбутнє було визначене, як і майбутнє імперії. Але 1914 рік зруйнував ілюзії, розірвавши на шматки старий світ.
Перша світова війна стала для Хорті часом випробувань і слави. Командуючи крейсером "Новара", він продемонстрував неабияку відвагу та талант флотоводця, здобуваючи перемоги над італійцями та французами в Адріатиці. Його дії під Онтру стали легендарними, принісши йому визнання та підвищення до командувача всього цісарсько-королівського флоту. Однак, його особисті успіхи не мали вже значення — крах імперії був неминучим.
Після поразки у війні, Угорщина, втративши вихід до моря та вельми значну частину своїх територій, опинилася у вихорі революцій та політичних потрясінь. У 1919 році до влади прийшов комуністичний режим Бели Куна, що занурив країну у вир червоного терору. У цей критичний момент, коли здавалося, що все втрачено, на політичну арену виступив Хорті. Він очолив антикомуністичні сили, відомі як "Біла гвардія", і після запеклих боїв йому вдалося придушити комуністичне повстання.
1 березня 1920 року Національні Збори Угорщини, що зібралися в умовах хаосу та розгубленості, проголосили Міклоша Хорті регентом – головою держави, що мав представляти королівську владу до моменту відновлення монархії. Так адмірал без флоту, якого називали "останнім монархом Австро-Угорщини", став правителем країни, яка вже не мала короля.
Протягом наступних двадцяти чотирьох років Хорті керував Угорщиною, намагаючись відновити її зруйновану економіку та міжнародний престиж. Його правління, хоча і позначене авторитарними рисами, було періодом відносної стабільності та консолідації. Він прагнув ревізії Тріанонського мирного договору, який відібрав у Угорщини значні території, і це прагнення штовхнуло його до зближення з нацистською Німеччиною.
Це рішення виявилося фатальним. Втягнувшись у Другу світову війну на боці Осі, Угорщина знову опинилася на межі катастрофи. Хорті, розуміючи неминучість поразки, намагався вивести країну з війни, але був усунутий від влади німецькими військами під час операції "Панцерфауст" у жовтні 1944 року. Його заарештували і депортували до Німеччини.
Після закінчення війни, звільнений американськими військами, Хорті оселився у вигнанні в Португалії, де й провів останні роки свого життя, спостерігаючи здалеку за долею своєї батьківщини. Він помер у 1957 році у віці 89 років, залишивши по собі складну і суперечливу спадщину. Його тіло було перепоховано в рідному Кендереші лише у 1993 році, після падіння комуністичного режиму, що стало символом повернення Угорщини до своєї історичної пам'яті. Міклош Хорті, незважаючи на всі суперечки навколо його постаті, залишається одним з ключових гравців у трагічній драмі Центральної Європи ХХ століття.
#Угорщина
⏳ Telegram
Народжений 18 червня 1868 року у Кендереші, в заможній шляхетській родині, Хорті з юності обрав собі стезю військово-морського офіцера. Це був час Австро-Угорської імперії, величного, але вже занадто багатоликого організму. Молодий Міклош, з притаманною йому цілеспрямованістю, занурився у вивчення морської справи, проходячи навчання у Морській академії в Рієці. Він опановував тонкощі кораблебудування, стратегії морського бою та навігації, не підозрюючи, що доля готує йому зовсім іншу арену для застосування своїх знань.
Служба його була зразковою. Він командував міноносцями, крейсерами, дослужився до звання капітана, а згодом, завдяки видатним здібностям, став ад'ютантом самого імператора Франца Йосифа І. Це була вершина його кар'єри у мирний час – близькість до монарха, вплив, повага. Здавалося б, його майбутнє було визначене, як і майбутнє імперії. Але 1914 рік зруйнував ілюзії, розірвавши на шматки старий світ.
Перша світова війна стала для Хорті часом випробувань і слави. Командуючи крейсером "Новара", він продемонстрував неабияку відвагу та талант флотоводця, здобуваючи перемоги над італійцями та французами в Адріатиці. Його дії під Онтру стали легендарними, принісши йому визнання та підвищення до командувача всього цісарсько-королівського флоту. Однак, його особисті успіхи не мали вже значення — крах імперії був неминучим.
Після поразки у війні, Угорщина, втративши вихід до моря та вельми значну частину своїх територій, опинилася у вихорі революцій та політичних потрясінь. У 1919 році до влади прийшов комуністичний режим Бели Куна, що занурив країну у вир червоного терору. У цей критичний момент, коли здавалося, що все втрачено, на політичну арену виступив Хорті. Він очолив антикомуністичні сили, відомі як "Біла гвардія", і після запеклих боїв йому вдалося придушити комуністичне повстання.
1 березня 1920 року Національні Збори Угорщини, що зібралися в умовах хаосу та розгубленості, проголосили Міклоша Хорті регентом – головою держави, що мав представляти королівську владу до моменту відновлення монархії. Так адмірал без флоту, якого називали "останнім монархом Австро-Угорщини", став правителем країни, яка вже не мала короля.
Протягом наступних двадцяти чотирьох років Хорті керував Угорщиною, намагаючись відновити її зруйновану економіку та міжнародний престиж. Його правління, хоча і позначене авторитарними рисами, було періодом відносної стабільності та консолідації. Він прагнув ревізії Тріанонського мирного договору, який відібрав у Угорщини значні території, і це прагнення штовхнуло його до зближення з нацистською Німеччиною.
Це рішення виявилося фатальним. Втягнувшись у Другу світову війну на боці Осі, Угорщина знову опинилася на межі катастрофи. Хорті, розуміючи неминучість поразки, намагався вивести країну з війни, але був усунутий від влади німецькими військами під час операції "Панцерфауст" у жовтні 1944 року. Його заарештували і депортували до Німеччини.
Після закінчення війни, звільнений американськими військами, Хорті оселився у вигнанні в Португалії, де й провів останні роки свого життя, спостерігаючи здалеку за долею своєї батьківщини. Він помер у 1957 році у віці 89 років, залишивши по собі складну і суперечливу спадщину. Його тіло було перепоховано в рідному Кендереші лише у 1993 році, після падіння комуністичного режиму, що стало символом повернення Угорщини до своєї історичної пам'яті. Міклош Хорті, незважаючи на всі суперечки навколо його постаті, залишається одним з ключових гравців у трагічній драмі Центральної Європи ХХ століття.
#Угорщина
⏳ Telegram
Зараз ім’я Афродіти одразу викликає асоціації з красою, коханням та романтикою. Її образ – втілення грації та чуттєвості, що міцно закріпився у масовій свідомості. Проте, як показують джерела про давньогрецьку релігію, справжня суть культу Афродіти була значно ширшою та багатограннішою, ніж просто опіка над закоханими. Хоча вона є популярною та визнаною богинею, вона рідко була в центрі сучасних досліджень грецької релігії, попри її значну роль у пантеоні.
Афродіта не була просто «богинею кохання» у сучасному розумінні. Її вплив простягався на різні аспекти людського життя та природи. Вона згадується в ранній грецькій літературі, зокрема у творах Алкея та в Гомерівських гімнах, що свідчить про її давню і глибоку вкоріненість у грецькій культурі. Її пов’язують з Кіпром, що може вказувати на східні корені її культу.
Цікаво, що Афродіта мала епітети, які виходять за межі її звичного образу. Наприклад, існував епітет Афродіта АреЯ, що буквально означає «Афродіта Войовнича». Це несподіване поєднання з війною, зазвичай асоційованою з Аресом чи Афіною, підкреслює її складний характер. Дослідження показують, що її образ міг інтерпретуватися як «між небом і війною», розкриваючи глибші шари її ідентичності. Крім того, її епітет Евкарпія пов’язував її з плодючістю та добрим урожаєм, що ще раз розширює її функції до покровительки життя і природи.
Одним із найвідоміших міфів, що виявляє «людські» риси Афродіти та інших олімпійців, є історія її роману з богом війни Аресом. Цей міф розповідає, як чоловік Афродіти, кульгавий бог-коваль Гефест, дізнавшись про їхній таємний зв’язок, викував невидиму сітку, щоб спіймати коханців на місці злочину. Коли Арес і Афродіта зійшлися, сітка впала, ув'язнивши їх. Гефест покликав усіх богів Олімпу, щоб ті стали свідками ганьби. Ця історія, згадана в «Одіссеї» Гомера, підкреслює не тільки її чуттєвість, а й взаємодію богів та їхні «людські» пристрасті. Деякі вчені, як-от Ульріх фон Віламовіц-Меллендорф, припускають, що цей міф міг бути натхненний реальними ритуалами «зв'язування» статуй богів, які проводилися для контролю над їхньою силою або для розпуску соціального порядку на святах.
Хоча джерела не деталізують численні специфічні культові обряди Афродіти, її присутність у пантеоні була беззаперечною. Боги, як правило, були «присутніми» під час культових обрядів — це досягалося через виконання гімнів, жертвоприношень та інших дій, які створювали запрошувальну атмосферу. Хоча рідко були «відчутні» ознаки божественної присутності, люди діяли виходячи з припущення, що боги там і спостерігають.
Хоча в літературних творах, наприклад у романах, Афродіта часто згадується у контексті кохання (до речі, й гомосексуального), проте без глибокого релігійного підтексту. Але це лише підкреслює її незмінний зв'язок із цими сферами людського досвіду. В сумі Афродіта була не просто символом романтичних стосунків, а й могутньою фігурою, що об’єднувала сфери життя, смерті, війни та плодючості. Культ Афродіти в давній Греції був значно глибшим і складнішим, ніж прийнято вважати. Вона не була лише богинею кохання і краси, а й богинею, чий вплив охоплював аспекти війни та плодючості. Її міфи та ритуали відображали не тільки божественні пристрасті, але й людські уявлення про силу, порядок і зв'язок зі світом. Ця багатогранність робить Афродіту однією з найцікавіших і найяскравіших фігур давньогрецького пантеону.
#Давня_Греція
⏳ Telegram
Афродіта не була просто «богинею кохання» у сучасному розумінні. Її вплив простягався на різні аспекти людського життя та природи. Вона згадується в ранній грецькій літературі, зокрема у творах Алкея та в Гомерівських гімнах, що свідчить про її давню і глибоку вкоріненість у грецькій культурі. Її пов’язують з Кіпром, що може вказувати на східні корені її культу.
Цікаво, що Афродіта мала епітети, які виходять за межі її звичного образу. Наприклад, існував епітет Афродіта АреЯ, що буквально означає «Афродіта Войовнича». Це несподіване поєднання з війною, зазвичай асоційованою з Аресом чи Афіною, підкреслює її складний характер. Дослідження показують, що її образ міг інтерпретуватися як «між небом і війною», розкриваючи глибші шари її ідентичності. Крім того, її епітет Евкарпія пов’язував її з плодючістю та добрим урожаєм, що ще раз розширює її функції до покровительки життя і природи.
Одним із найвідоміших міфів, що виявляє «людські» риси Афродіти та інших олімпійців, є історія її роману з богом війни Аресом. Цей міф розповідає, як чоловік Афродіти, кульгавий бог-коваль Гефест, дізнавшись про їхній таємний зв’язок, викував невидиму сітку, щоб спіймати коханців на місці злочину. Коли Арес і Афродіта зійшлися, сітка впала, ув'язнивши їх. Гефест покликав усіх богів Олімпу, щоб ті стали свідками ганьби. Ця історія, згадана в «Одіссеї» Гомера, підкреслює не тільки її чуттєвість, а й взаємодію богів та їхні «людські» пристрасті. Деякі вчені, як-от Ульріх фон Віламовіц-Меллендорф, припускають, що цей міф міг бути натхненний реальними ритуалами «зв'язування» статуй богів, які проводилися для контролю над їхньою силою або для розпуску соціального порядку на святах.
Хоча джерела не деталізують численні специфічні культові обряди Афродіти, її присутність у пантеоні була беззаперечною. Боги, як правило, були «присутніми» під час культових обрядів — це досягалося через виконання гімнів, жертвоприношень та інших дій, які створювали запрошувальну атмосферу. Хоча рідко були «відчутні» ознаки божественної присутності, люди діяли виходячи з припущення, що боги там і спостерігають.
Хоча в літературних творах, наприклад у романах, Афродіта часто згадується у контексті кохання (до речі, й гомосексуального), проте без глибокого релігійного підтексту. Але це лише підкреслює її незмінний зв'язок із цими сферами людського досвіду. В сумі Афродіта була не просто символом романтичних стосунків, а й могутньою фігурою, що об’єднувала сфери життя, смерті, війни та плодючості. Культ Афродіти в давній Греції був значно глибшим і складнішим, ніж прийнято вважати. Вона не була лише богинею кохання і краси, а й богинею, чий вплив охоплював аспекти війни та плодючості. Її міфи та ритуали відображали не тільки божественні пристрасті, але й людські уявлення про силу, порядок і зв'язок зі світом. Ця багатогранність робить Афродіту однією з найцікавіших і найяскравіших фігур давньогрецького пантеону.
#Давня_Греція
⏳ Telegram
❤1
У боротьбі за права тварин історія знає небагатьох, але відданих захисників, чиї зусилля прокладали шлях до гуманнішого ставлення до живих істот. Ще в VI столітті до нашої ери філософ Піфагор, відомий своїм вегетаріанством, виступав проти жорстокості до тварин. У пізніші віки імператор Юстиніан, святий Франциск Асізьський, філософ Джон Лок та державний діяч Олівер Кромвель також закликали до співчуття. Проте таких голосів було небагато, адже традиції та звичаї, що виправдовували жорстоке поводження з тваринами, залишалися глибоко вкоріненими. Лише в XVII столітті в Ірландії з’явилися перші закони, спрямовані на захист тварин, а в 1824 році в Лондоні заснували Королівське товариство запобігання жорстокості до тварин (RSPCA). Ця ініціатива надихнула інші міста — Париж, Гаагу, Мадрид, Барселону, Кадіс, де виникла організація із захисту тварин і рослин. В Аргентині перше товариство захисту тварин з’явилося в Росаріо в 1871 році під керівництвом Сесіліо Ечеверрії, а в 1879 році подібна організація запрацювала в Буенос-Айресі під почесним президентством Домінго Фаустіно Сарм’єнто, палкого захисника тварин, чиї численні праці закликали до гуманності.
Найяскравішою постаттю в цій справі став племінник Сарм’єнто, Ігнасіо Лукас Альбаррасін, уродженець Кордови, який присвятив своє життя боротьбі проти жорстокості до тварин. У 1885 році він написав низку листів, що стали важливими документами його діяльності. У листі від 15 січня до інтенданта Буенос-Айреса Торквато де Альвеара Альбаррасін звернув увагу на антисанітарну практику місцевих рибалок. Після вилову риби вони залишали на пляжах непотрібну здобич, яка гнила, створюючи осередки інфекції на берегах Ріо-де-ла-Плати, зокрема в районах Реколета і Палермо. Він наполягав на створенні регламенту, який би зобов’язував рибалок повертати непотрібну рибу у воду, називаючи їхню поведінку не лише антигігієнічною, а й проявом «витонченої жорстокості», неприпустимої для цивілізованої нації.
Іншим прикладом його невтомної боротьби став лист від 23 лютого, де Альбаррасін звертався до проблеми травматизму коней, що тягнули вози в місті. Він виявив, що причиною частих падінь тварин були гладкі підкови, які діяли як ковзани на бруківці. Такі підкови трималися лише на цвяхах, які швидко зношувалися, що призводило до травм коней і небезпеки для пасажирів. Альбаррасін запропонував повернутися до підков із жолобками, які забезпечували краще зчеплення і раніше використовувалися в місті, що могло б врятувати тварин від страждань.
Не менш рішуче Альбаррасін виступав проти розваг, що завдавали тваринам болю. У листі від 7 березня він різко засудив пропозицію провести кориду з биками, чиї роги закривали шкіряними чохлами з кулями, щоб зробити їх безпечними. Цей захід планувався для збору коштів на допомогу жертвам землетрусу в Андалусії, але Альбаррасін вважав його лицемірним, адже під виглядом благодійності організатори намагалися відродити заборонену в Аргентині кориду. Він наголошував, що існує безліч інших способів допомогти постраждалим, які не суперечать законам і рівню культури країни. Альбаррасін називав таку ініціативу «огидною» і закликав владу не допустити її реалізації.
Його боротьба не обмежувалася листами. Альбаррасін виступав проти півнячих боїв і стрілянини по голубах, а також запровадив нагороди для людей, які рятували тварин, або для тварин, що рятували людей. Його зусилля залишили тривалий слід: саме він запропонував відзначати День тварин 29 квітня, що з 1907 року став офіційним святом у Буенос-Айресі, а згодом і в усій Аргентині. Альбаррасін помер 29 квітня 1926 року, і відтоді цей день став не лише святом тварин, а й ушануванням його спадщини.
#Аргентина
⏳ Telegram
Найяскравішою постаттю в цій справі став племінник Сарм’єнто, Ігнасіо Лукас Альбаррасін, уродженець Кордови, який присвятив своє життя боротьбі проти жорстокості до тварин. У 1885 році він написав низку листів, що стали важливими документами його діяльності. У листі від 15 січня до інтенданта Буенос-Айреса Торквато де Альвеара Альбаррасін звернув увагу на антисанітарну практику місцевих рибалок. Після вилову риби вони залишали на пляжах непотрібну здобич, яка гнила, створюючи осередки інфекції на берегах Ріо-де-ла-Плати, зокрема в районах Реколета і Палермо. Він наполягав на створенні регламенту, який би зобов’язував рибалок повертати непотрібну рибу у воду, називаючи їхню поведінку не лише антигігієнічною, а й проявом «витонченої жорстокості», неприпустимої для цивілізованої нації.
Іншим прикладом його невтомної боротьби став лист від 23 лютого, де Альбаррасін звертався до проблеми травматизму коней, що тягнули вози в місті. Він виявив, що причиною частих падінь тварин були гладкі підкови, які діяли як ковзани на бруківці. Такі підкови трималися лише на цвяхах, які швидко зношувалися, що призводило до травм коней і небезпеки для пасажирів. Альбаррасін запропонував повернутися до підков із жолобками, які забезпечували краще зчеплення і раніше використовувалися в місті, що могло б врятувати тварин від страждань.
Не менш рішуче Альбаррасін виступав проти розваг, що завдавали тваринам болю. У листі від 7 березня він різко засудив пропозицію провести кориду з биками, чиї роги закривали шкіряними чохлами з кулями, щоб зробити їх безпечними. Цей захід планувався для збору коштів на допомогу жертвам землетрусу в Андалусії, але Альбаррасін вважав його лицемірним, адже під виглядом благодійності організатори намагалися відродити заборонену в Аргентині кориду. Він наголошував, що існує безліч інших способів допомогти постраждалим, які не суперечать законам і рівню культури країни. Альбаррасін називав таку ініціативу «огидною» і закликав владу не допустити її реалізації.
Його боротьба не обмежувалася листами. Альбаррасін виступав проти півнячих боїв і стрілянини по голубах, а також запровадив нагороди для людей, які рятували тварин, або для тварин, що рятували людей. Його зусилля залишили тривалий слід: саме він запропонував відзначати День тварин 29 квітня, що з 1907 року став офіційним святом у Буенос-Айресі, а згодом і в усій Аргентині. Альбаррасін помер 29 квітня 1926 року, і відтоді цей день став не лише святом тварин, а й ушануванням його спадщини.
#Аргентина
⏳ Telegram