/ про те, скільки залишилось того життя

Кожного разу, як мій бос підключається аби зашерити свій скрін — замість звичайного пошуковика в його браузері на фоні завантажується прогрес бар його життя. Виглядає це як таймер, з грубою оцінкою того, скільки років він прожив/залишилось.

Побачивши 45%, я одразу пожартувала, що це трохи віддає прагматичним ocd, і мені стає досить сумно на межі з тривожно, коли я бачу таку статистику перед собою. Не кажучи вже про думку мати це по дефолту на робочому столі. До того ж, оцінка в майже половину пройденого життя здавалась мені занадто перебільшеною.

На мій сео відповів мені в розмірений, усміхнений та трохи байдужий голандський манер, що це не так депресивно, як здається, і що оцінка, по факту, заснована на сухій статистиці. В моменти, коли він бачить перед собою цей каунтдаун [відлік українською, соня], — це нагадує йому концентруватись на тому, що дійсно важливе.

Ставити на фон собі цю штуку я не буду, плюс до того ж пишучи цей пост в робочий час, було б вже трохи занадто просити його дати мені лінк на хром-екстеншн [розжирення], тому залишаю вам лінк [посилання] на інтерактивну візуалізацію тижнів життя в клоді [скільки всього зараз і як це просто, пам'ятаю що першу таку схемку я друкувала та замальовувала вручну, треба десь знайти] -> зайдіть, подивіться та надихніться, бо, знову ж, по факту, до 16 років ми не такі вже й свідомі ;)
-> додала цю кастомізацію сюди, аби було трошки краще [Life in Weeks Visualization]

Як ви могли зрозуміти, я повернулась на роботку після 3 років перерви і мені був треба час адаптуватись та розібратись, в чому сенс 41 годин свого життя кожен тиждень [36% awake часу] витрачати не на свій проект. work in progress.

Так що може айм бек? Тут, виявляється, не так багато часу залишилось, позаду десь вже 30% життя.

п.с. пишучи цю статтю після довгої перерви, ще й українською, я зрозуміла, що як тільки перестаєш практикувати, м’язи атрофуються швидше, ніж ти встигаєш про це подумати
п с тайпала я це все на клавіатурі без української розкладки
п п с я старалась не використовувати англіцизми, але мій мозок вже перекручений (+1 група м’язів до тренування)
п п п с цей текст згенеровано мною без допомоги ші, це мій комітмент за вашу увагу в часи повсємєсного ai slob’у
ппппс “—“ я ставлю все своє свідоме і несвідоме копірайтерське життя та використовую для цього спеціальні райтерські тули. так що не цей во, я вже втомилась боротись за свій нормальний дефіс чатджипітільщіками))))))

#bday notes

мій ✨journal✨запропонував взяти момент на рефлексію, і хто я така, щоб йому відмовляти? тому слухаючи stop making sense від talking heads, я сяду та спроможусь повернутись до письма, до себе та спробую мейк сенс з того, що відбулось зі мною за цей рік.

приурочено до мого деньнародженьського тижня та за словами астрологічних фанатів — до закінчення циклу турбулентного трансформаційного затмєнія когось в рибах

never say never never say forever.
ідеологія по якій я живу та не люблю пустих обіцянок та ідеалізованих думок/відносин/бачень. життя міняється, змінюємось ми. думати, що щось вічне — омана, в якій легко опинитись під впливом почуттів та ейфорії та підштовхнути себе на небезпеку дуже жорстко розбитись об свої ж очікування.
водночас, як і в усіх силах у світі — є контрбаланс. і казати “ніколи” — це заганяти себе в рамки без можливості змінювати той самий світогляд та відкриватись новому. це, звісно ж, не аплається на певні рамки адекватної поведінки та заповітів.

деякі речі ти не спроможний зрозуміти, поки сам їх не проживеш.
певні події цього року показали мені, як навіть з неймовірною кількістю емпатії, якою, я вважаю, що оперую, ти просто не здатний зрозуміти, що проживає інша людина. це стосується всіх аспектів життя. всього спектру: від народження до смерті.

ти народжуєшся та помираєш один.
я завжди скептично ставилась до цієї фрази, певне більше до фаталістичного настрою, який вона несе. водночас, її контент я транслювала корелюючи з іншими принципами, як от те, що для здорових відносин треба міцна внутрішня база. і без любові до себе неможливо мати хороші стосунки. як би вабливо не виглядала попкультурна картинка того, як когось можна любити більше за себе (за дітей я не говорю, див. попередній пункт), все ж маю визнати, що в першу чергу людина має турбуватись про себе та свою самобутність перед тим, як будувати щось в тандемі (див. як вдягати кисневу маску в літаку).

база — це внутрішня опора.
я ніколи не хотіла бути залежною, ні від людей, ні від речей, ні від обставин. залежність будь-якого роду створює нездоровий баланс стосунків. всі речі потрібні і потрібні в здоровому балансі. мати відчуття свободи дій та контролю над своїм життям — це основа здорової поведінки.

справжні друзі — це обрана сім’я.
ми не обираємо, де ми народжуємось, але ми в повному контролі обирати людей навколо нас. дружба — це не “дано”, це постійна робота. я єдина дитина та маю прекрасних люблячих батьків, від яких взяла найкраще і які виховали мене сильною, самостійною, відкритою та незалежною особистістю своїми прикладами та антиприкладами. водночас, моя сім’я далеко. з чотирьох разів на рік вісім років тому, ми плавно перейшли до одного. в мене немає братів чи сестер, які по дефолту будуть попри все. але саме через це я навчилась підтримувати зв’язок на відстані (мій тато моряк та з дитинства я вбирала скіли любові за тисячі кілометрів та сотні днів), формувала своє оточення за межами дому та глибокі стосунки з друзями.

дослухатись до близьких в моменти, коли не чуєш себе.
твої люди можуть помітити щось швидше, ніж ти сам. і якщо це коло, на яке ти орієнтуєшся і якому довіряєш — ти маєш до них дослухатись. я неймовірна вдячна кожному, хто витягав мене зі стану, коли я перестала відчувати себе собою. це страшно. і якою б сильною не була окрема взята особистість — є моменти, в яких ти просто не можеш справитись сам.

просячи про допомогу, ми відкриваємо двері іншим бути корисними
коли вас щиро просили про щось, чи не були ви раді бути корисними? багато досліджень показують що це чи не найлегша форма зробити когось щасливим, водночас полегшивши життя собі, але звісно, треба мати сміливість про цю допомогу попросити. мені дуже допомогло звертатись, коли люди щиро казали, що вони тут та поруч. тому відкривайте двері для прохань теж ;)

як би не хотілось вірити в себе, іноді треба до себе дослухатись та відпускати
проекти, людей та речі, які колись були частиною тебе -> для цього треба дослухатись до себе -> для цього треба мати ясність розуму -> для цього треба здорове ментальне та фізичне самопочуття <- коли з останнім важко -> звертатись до близьких

дякую всім та кожному, хто був зі мною цей рік. регулярно, точково чи швидкоплинно. я повертаюсь до себе, а це означає, що я повертаюсь до письма. до наступної неділі.

якби в цього року був саундтрек або ж повний альбом 🩶

/ про вибір

останні пів року я проходила через дуже насичений подіями та переживаннями період. мої близькі теж — у своїх планах. і здебільшого ці хвилі були спричинені питаннями вибору, особливо коли це стосувалось відносин з іншими людьми. будь-яких: романтичних, дружніх чи робочих.

відносини — це не щось, що ми обираємо один раз. це те, що ми обираємо щодня: бути у відносинах, вкладатись та віддаватись. розвивати їх і підтримувати, чи відпускати та закінчувати. і якщо спершу здається, що набуття стосунків будь-якого характеру пов’язано з позитивом, а закриття — з негативом, у довгостроковій перспективі вони можуть мінятись місцями.

так, важке рішення відпустити когось/щось може дати легкість та відкрити нові двері. хоча перейти через етап від прийняття до дії та постефекту може бути чи не найскладнішим і найбільш випробовувальним. з болем, сумом і сумнівами. додаватиме фарб і набутий досвід,викривлюючи об’єктивну реальність у свій бік.

до чого я це все. кінцева думка, яка мене зачепила в нещодавньому діалозі: як ми активно обираємо бути в стосунках щодня, так само щодня ми обираємо не бути в певних відносинах. і в цей момент важливо взяти повну відповідальність за свої рішення та підкріпити це діями.

де б ви зараз не були і через що б не проходили, пам’ятайте: найважливіше — це слухати себе. оце внутрішнє, глибоке відчуття, що завжди краще знає за будь-яку голову чи гаряче серце — що насправді є правильним. рішення можуть даватись важко, а можуть — легко. головне, не тільки виважено їх приймати, а й нагадувати собі, чому вони були здійснені.

Мрії без дії — це галюцинації.
Vision without execution is just hallucination.

Vision without action is a daydream. Action without vision is a nightmare. / Бачення без дії — це мрія наяву. Дія без бачення — це кошмар.
— Японське прислів’я

Love’s never wasted when it’s shared.
///
Love isn’t limited. Time is.

Я вдома 🤍

/spotify wrapped 💚

Не знаю, як ви, а я весь вечір вчора провела роблячи скріншоти сторіз своїх друзів з їх спотіфай врепд.

Веб 2.0 з піратськими завантаженнями альбомів та музикою з MTV вже далеко позаду, і з кожним роком ми все більше віддаляємось один від одного літаючи по просторах інтернету у своїх інформаційних бульбашках. Тож, попри всі етичні питання, я онестлі індалж та енжой хоч раз на рік, коли вся моя стрічка засипана музикою, яка супроводжувала нас через все, що відбувалось цього року.

Бо, будемо відверті, так, ми всі софістікейдет та дуже діп в своїх смаках. Але, саме те, що на повторі визначає певний характер року. Принаймні, в мене прям чи не по місяцях.

Тож! Ділюсь своїм скріном та мотивую вас зробити це у відповідь цитатою близького друга “That’s a year full of shame but Im shameless” 💅

Виберу когось рандомно (чесно) та відправлю/привезу щось зі світзеленд в подарунок за те, що допомогли мені розширити музичну скриньку. Адже мої надходження в бібліотеку прилітають здебільшого: з тусовок, барів, плейлистів друзів, поширених у сторіз, фільмів/саундтреків. Що у вас по мюзік діскавері?

/Христос ся рождає

Я виросла в пострадянському місті, де Різдво не було великим святом. Святкували Новий рік. 6-7 січня збирали друзів на вечерю, але це була просто вечеря.

У сьомому чи восьмому класі ми приїхали з класом у Яремче на початку січня. Треба було зайти до господарів садиби. Вони сказали «Христос ся рождає», а ми переглянулися і відповіли «воістину воскрес». Ніхто не знав, що правильно.

Я закінчила школу та переїхала до Львова. Міста, яке жило набагато ближче до традицій у ті роки, ніж Кривий Ріг. Тому на другому курсі, замість поїздки додому, я поїхала в різдвяний йога-кемп. Незабутній досвід. Я відчула глибину віри, потрапила в дружню спільноту, готувала вегетаріанську святу вечерю, співала. На останній день я вирішила загуглити одну з мантр «харе крішна, крішна харе» і опісля в паніці дзвонила другу з питанням, чи я випадково не в секті.

Після цього традиції стали частиною мого життя через сім’ю Олеся, та я згодом втягнулася в галицький марафон святкувань від Романа до Йордана. 24-го збиралися на Коно у вишиванках, їли вареники, танцювали. Між католицьким Різдвом та Новим роком святкували дні народження, як зустріч «столичних заробітчан та поважних діаспорян», що приїжджали до міста на свята. 6 січня залишалося для сімейної вечері.

На перше Різдво в засланні Люцерні я зібрала дівчат-українок та керувала процесом ліпки, розкатки та смажки на гуртожитській кухні. Перший рік після переходу на 24-те всі обговорювали, хто і коли святкуватиме. Другого року все стало зрозуміло. Минулого — я була в сім’ї друзів у Варшаві одразу після літака. Цього року, за звичкою, автоматично розглядала будь-які варіанти, крім вечері з батьками.

Якось склалося, що після того, як я залишила батьківську хату, я розуміла, що «традиційного» свята в нас не буде. Поки не перебрала всі варіанти і не зупинилася на думці: є одне місце, де хочеться бути після такого довгого, цікавого та важкого року. Біля двох людей, які є моїми рідними. Як би важко іноді не було з їх характерами, від яких я взяла тільки найкраще (ні). І прилетіла в краї, де вода тепліша за повітря, що теж є цікавим досвідом у традиційно «зимове» свято.

Раніше я з дивом дивилася американські фільми, де люди бачать сім’ю раз на рік на Різдво. Тепер я сама стала однією з них.
Це було дивно і незрозуміло, а зараз сумно. Розуміти, скільки сімей розділено. Розділено назавжди. Але я сподіваюся, що кожен зможе знайти щось тепле в місці, де він зараз є. Створити свої традиції. Мати тепло та світло всередині сьогодні. Єдине, що я зрозуміла за ці роки: цей день потребує спокою та гармонії, у яких умовах ти б не був.​​​​​​​​​​​​​​​​

Я вдома 2

/2025

Сиджу в Києві, пʼю першу каву за день після бігання від Подолу до Хрещатика, Золотих і назад з налипшим снігом з голови до ніг.

Вдячна всьому, що сталось за цей рік і всім, хто був поруч. Якби я сказала це собі у серпні, я б послала себе нахуй :)

Я неймовірно вдячна бути вдома, бачити близьких ніби й не пройшло 1.5 роки. Час летить та тягнеться. Цей рік пройшов ніби за три. Багато змін, робота, відносини, подорожі. Перші відмови, перша Америка, перший Лондон, перші розставання, перша пуста кімната, перші дочитані книги за довгий час, і перша відпустка без тривоги.

Не знаю, що чекає далі, але в повній гармонії з цим. Сиджу, сита приторним червоним тортом, запиваю кислим фільтром та дивлюсь на людей в нарядженому цумі під найкрінжовіші крісмас кавери десятиліття. І відчуваю себе неймовірно щасливою. Та сильною, знов.

Дякую 2025
Це був якийсь пиздець пхаха

/ чи крінжово мати бойфренда в 2025?

Після зимових канікул та лікарняного повернулись сили та бажання відкрити список збережених “read later”, який з кожним новим доданим матеріалом усе більше здавався списком на «ніколи».

І перший запит, який я просто вбила в пошуку гугл, був: “is having a boyfriend embarrassing now?”. Стаття від Vogue, яка вже стала культурним дзеркалом кінця минулого року та була перелопачена купою мемів уже в тиждень після публікації. Принаймні, в моїй бульбашці.

Ну і для тих, хто вже закотив очі, або має хлопця, прошу пересилити себе та клікнути. От вам українська версія. Бо ж справді бачу тренд у своєму оточенні та й по собі, говорячи про те, що змінилось з 2016, якось, навіть якщо ти в щасливих відносинах, то крутити пости навколо цього вже якийсь крінж. Lack of personality so to say.

Я не говорю про крайні випадки, коли люди повністю вирізають з весільного монтажу свого партнера, але загалом, жінки стали вести контент дійсно більше навколо себе та свого діла/інтересів. І це не може не тішити. А не висвітлювати своє щасливе особисте життя стало вже своїм родом солідарністю з іншими на фруструючому та втомлюючому просторі дейтінгу.

Питання, які залишились: чи це справді про нову емансипацію та контроль над власним наративом, чи про колективну втому дивитися на чужі стосунки в момент, коли свої у статусі «всьо сложно», нестабільно та боляче?

Тож в підсумку маємо, що мати партнера — це ок, просто бажано ним сильно не світити, максимум елегантно меншн, якщо взагалі показувати. Ну а будувати контент навколо «ми» — моветон…?

Ми говоримо про новий рівень свободи й фокусу на собі чи про нову негласну норму, яку ми всі прийняли?

Цікаво почути ваші думки, онестлі :)

/Я сподіваюсь, що він піде від тебе.

Так починався сабстак однієї дизайнерки, на яку я вже роками підписана. Але, як заведено на просторах інтернету, вчиталась тільки коли текст підійшов під контекст.

Вона писала про свою історію, яку я б переписала на «сподіваюсь, ти пройдеш через брейкап».

За цей рік, от саме з лютого, я поступово пережила три розставання. Дуже різні, але однаково важливі. Не зрозумійте мене неправильно: я не порівнюю самі стосунки. Вони були різними. Глибші й поверхневі, коротші й довші, романтичні й радше дружні. Одна людина була моєю сімʼєю та партнером, інша - другом, третя - хлопцем. Хоча з останнім ми справді довше сходились і розставалися, ніж були разом.

Але штука не в ярликах і не в тому, хто ким був. Саме момент розставання може розказати більше про те, чому людина в цих відносинах була. Так само, як причини кризи легше побачити вже після того, як вона сталася.

Те, «за що ти любиш» людину. Те, що тебе в ній захоплює. Часто це говорить про сторони тебе самого, які хотілося б розвивати, проживати та дозволяти собі. І правильна людина може показати тобі себе ніби через дзеркало.

Недарма кажуть, що люди, які тебе оточують - це дзеркало тебе. І партнер буде саме тим, через яке можна подивитися прямо в глибину душі. І зрозуміти багато про свою мову любові, бо в кожній сімʼї різний діалект.

Мені це нагадує Індію, де сотні мов і тисячі діалектів. Люди живуть в одній країні, але часто переходять на спільну нейтральну англійську. Так само і в стосунках. Ми можемо бути буквально чи метафорично з однієї країни, але говорити різними мовами любові. І поки не знатимеш свій діалект, буде складно зрозуміти, чому з кимось ви постійно “перекладаєте” одне одного, а з кимось все клікає з самого початку.

Мені довелось пройти через багато шоку та болю, який прийшов пізніше. Але тільки коли він пройшов і я справді залишилась сама, настав момент, коли знову було добре з собою. І, певне, тільки нещодавно я зрозуміла всі ці фрази: я зараз не шукаю стосунків, справа не в тобі, зараз не той час. Не тому, що ти не відкритий до любові, а тому, що ти просто розумієш, що хочеш бути з собою.

It was the worst of times, it was the best of times. І, як і багато років тому, я вірю, що хороші відносини будуються тільки через впевнену та сильну частину себе.

Так що бажаю вам насолоджуватись будь-якою компанією, яку ви для себе сьогодні обрали, і памʼятати, що дар насолоджуватись часом з собою даний не всім нам ;)

А я піду збиратись на свіданку з тою самою авторкою, яка наштовхнула мене на сьогоднішній деньсвятовалентинний пост.

Всім любові ❤️

P.S. Закінчила писати і вийшла на вулицю скурити сіжку, думаючи як вона зараз буде в тєму. Бо насолода приходить тоді, коли це вибір, а не залежність. Бо будь-яка залежність - це сумно. Тому коли ти обираєш щось свідомо і хочеш цим насолодитись - це клас. А коли ти від цього залежний, це патерн. І скоріш за все, нездоровий.