Коріолан Сноу насправді недооцінений герой всесвіту ГІ
Але чому? Катніс та Альма Коїн подаються читачеві, як герої, проте їх наміри та дії доводять зовсім протилежне. Сноу бажає зберегти мир та злагоду в Панемі, хоч і репресивними методами. Щось по типу Франциско Франко, тільки той був "Каудильйо, що рятує Іспанію", а цей "Президент, що рятує Панем". Сноу розуміє загрозу повстання і той факт, що якщо округи отримають забагато влади, то почнеться кровопролиття.
Самі Катніс та Коїн роблять досить сумнівні вчинки. Альма буквально дає добро на бомбардування дітей в Капітолії, що Катніс бачить на власні очі. Хоча, сама вона нічим не краща. Наприклад, атакує медичну групу й веде загін повстанців, щоб убити Сноу.
Ба більше, протягом серії Сноу, можна сказати виявляє до Катніс співчуття. Він рятує її та Піту на арені під 74-х ігор, не дає їй померти під час бомбардування Капітолію, навіть дотримується своєї обіцянки ніколи не брехати їй. Так, все крім останнього можна вважати й політичними маніпуляціями, що більше в дусі Сноу. Він також буквально вказує їй хто є справжнім ворогом - Альма Коїн.
Отож, дії президента Сноу могли мотивуватися прагненням до миру й стабільності, в той час як Катніс та Коїн навпаки створювали хаос. Його не можна назвати "героєм" в класичному значенні, він просто дуже добре прописаний лиходій. Втім, він все одно заслуговує визнання за спробу підтримати порядок в бурхливому суспільстві
#оффтоп@sofiaabelman
Але чому? Катніс та Альма Коїн подаються читачеві, як герої, проте їх наміри та дії доводять зовсім протилежне. Сноу бажає зберегти мир та злагоду в Панемі, хоч і репресивними методами. Щось по типу Франциско Франко, тільки той був "Каудильйо, що рятує Іспанію", а цей "Президент, що рятує Панем". Сноу розуміє загрозу повстання і той факт, що якщо округи отримають забагато влади, то почнеться кровопролиття.
Самі Катніс та Коїн роблять досить сумнівні вчинки. Альма буквально дає добро на бомбардування дітей в Капітолії, що Катніс бачить на власні очі. Хоча, сама вона нічим не краща. Наприклад, атакує медичну групу й веде загін повстанців, щоб убити Сноу.
Ба більше, протягом серії Сноу, можна сказати виявляє до Катніс співчуття. Він рятує її та Піту на арені під 74-х ігор, не дає їй померти під час бомбардування Капітолію, навіть дотримується своєї обіцянки ніколи не брехати їй. Так, все крім останнього можна вважати й політичними маніпуляціями, що більше в дусі Сноу. Він також буквально вказує їй хто є справжнім ворогом - Альма Коїн.
Отож, дії президента Сноу могли мотивуватися прагненням до миру й стабільності, в той час як Катніс та Коїн навпаки створювали хаос. Його не можна назвати "героєм" в класичному значенні, він просто дуже добре прописаний лиходій. Втім, він все одно заслуговує визнання за спробу підтримати порядок в бурхливому суспільстві
#оффтоп@sofiaabelman
Мій особистий топ антагоністів з поп культури.
1. Дарт Вейдер/Енакін Скайвокер(Зоряні війни)
Особиста трагедія людини, яка хотіла захистити дружину й дітей. Ідеальна історія росту героя в лиходія.
2. Коріолан Сноу (Голодні ігри)
Один з найбільш багатогранних антагоністів, на мою думку, прагматичний цинік з жагою влади, але з хорошою історією. Особливо потужніч завдяки своїй харизмі(ну ніяк без Дональда Сазерленда).
3. Лайт Яґамі (Зошит смерті)
Школяр з комплексом бога, який отримав силу того ж самого бога(щоправда бога смерті). Головна особливість -- на початку він не є лиходієм, проте поступово розкриває свою сутність самозакоханого егоїста.
4. Ганібал Лектер (Мовчання ягнят)
Жах, харизма, шарм. Ось так його можна описати. Це не просто психопат з класичної точки зору. В нього немає якихось порушень в плані когніції. Він просто має інші етичні цінності. Це й робить його жахливим.
5. Джокер (Темний лицар)
Його основна сила -- це божевілля і чиста анархія. Один із найвпізнаваніших лиходіїв поруч з Вейдером.
Цей список не є топом в класичному розумінні (типу на першому місці охуєнний, на останньому ні), просто моя особиста добірка, всі вони однаково хороші.
#оффтоп@sofiaabelman
1. Дарт Вейдер/Енакін Скайвокер(Зоряні війни)
Особиста трагедія людини, яка хотіла захистити дружину й дітей. Ідеальна історія росту героя в лиходія.
2. Коріолан Сноу (Голодні ігри)
Один з найбільш багатогранних антагоністів, на мою думку, прагматичний цинік з жагою влади, але з хорошою історією. Особливо потужніч завдяки своїй харизмі(ну ніяк без Дональда Сазерленда).
3. Лайт Яґамі (Зошит смерті)
Школяр з комплексом бога, який отримав силу того ж самого бога(щоправда бога смерті). Головна особливість -- на початку він не є лиходієм, проте поступово розкриває свою сутність самозакоханого егоїста.
4. Ганібал Лектер (Мовчання ягнят)
Жах, харизма, шарм. Ось так його можна описати. Це не просто психопат з класичної точки зору. В нього немає якихось порушень в плані когніції. Він просто має інші етичні цінності. Це й робить його жахливим.
5. Джокер (Темний лицар)
Його основна сила -- це божевілля і чиста анархія. Один із найвпізнаваніших лиходіїв поруч з Вейдером.
Цей список не є топом в класичному розумінні (типу на першому місці охуєнний, на останньому ні), просто моя особиста добірка, всі вони однаково хороші.
#оффтоп@sofiaabelman
В ГТА онлайн додали редактор місій.
Очікування: цікавіші пограбування
Реальність: рейд ФБР на маєток ПДідді, острів Епштейна, вбивство Чарлі Кірка
Очікування: цікавіші пограбування
Реальність: рейд ФБР на маєток ПДідді, острів Епштейна, вбивство Чарлі Кірка
Чому варто подивитися фільм "Нація прозаку"(2001)
1. Реалістичне зображення депресії
У фільмі депресія це не просто "сумно" чи красивий артхаусниц сплін. Це хаос у голові, різкі перепади настрою, істерики, саморуйнування. Дуже тонко передано стан, коли ти не можеш пояснити чому погано, чому світ нормальний, а ти — ні. Це справді знайомо багатьом людям з важкою, рецедивною депресією, як у Врунцель. Так, він показує лише один тип: драматичний, з криками, істериками, зривами, але робить це надто відверто для кіно.
2. Чесні емоції у відповідь на "культ щастя"
Суспільство звикло до простої думки: "якщо ти молодий, сильний, маєш можливості, то ти просто напросто не маєш права страждати" і якщо тобі погано, то ти просто драматизуєш, ти лінивий, інфантильний чи шукаєш уваги. Всі навколо Елізабет ніби хороші люди, проте вони хочуть, щоб вона відповідала картинці успіху (написала ж проривну статтю). Позитив це не підтримка, а умова прийняття. Поки ти зручний, тебе підтримують. Посили з 90-х навіть досі чітко читаються: "думай позитивно", "іншим ще гірше", "ну ти хоч живий". "Нація прозаку розйобує цю фейкову турботу, кажучи просту, але неприємну правду: людина має право почуватися погано, навіть якщо ззовні все добре. Суспільство, яке не визнає цього саме й продукує депресію.
3. Портрет покоління кінця 90-х, який досі болить
"Нація прозаку" це не просто історія однієї дівчини, яка страждає і приймає антидепресанти. Це портрет покоління кінця 90-х. Коротко по контексту. Ця епоха в США будувалася на культі самореалізації (я вже про це згадував). Це час, коли психотерапія тільки повільно входить в мейнстрим, а антидепресанти починають вважати соціально прийнятними. Але тут трапляється збій. Поколінню кажуть: будьте індивідуальними, реалізовуйтесь самі, будьте щасливі... Але що ж робити, якщо не виходить? І якщо в тебе нічого не вийшло, наприклад ти не вступив у омріяний універ чи не зміг влаштуватися на хорошу роботу - це виключно твоя проблема. Суспільству дали свободу, але ця свобода стала скоріше клеймом. Ти успішний - молодець, ти неуспішний - ти дефектний. Фільм показує перших людей, які не витримали цього тиску і не зрозуміли, що проблема системна, а не індивідуальна. Ця проблема живе й зараз, в наш час. Україна 90-х це була кризова країна, яка тільки оговтувался після розвалу совка. Фарма була табуйованою, а психіатрія взагалі тим паче. Психіатри асоціювалися з дурками чи білими білетами. Депресії не існувало в принципі як проблеми. Максимум психотерапії, що люди могли собі дозволити — це бухло. І зараз ця проблема теж живе.
4. Shining семплили Елізабет
Шведський DSBM гурт Shining використовував істерики героїні Елізабет Вурцель в якості семплів в альбомі "V: Halmstad". І репліки Вурцель справді чудово підсилювали естетику Shining. Альбом хороший насправді, це не шаблонний ДСБМ. Він має багато повільних, тягучих моментів, часом думових. А голос Нікласа Кравфорта тут взагалі як окреме мистецтво. Це не просто традиційний скрим, він хрипкий, лаючий, наче людина зривається сама на себе. Це власна і була моя причина глянути цей фільм
1. Реалістичне зображення депресії
У фільмі депресія це не просто "сумно" чи красивий артхаусниц сплін. Це хаос у голові, різкі перепади настрою, істерики, саморуйнування. Дуже тонко передано стан, коли ти не можеш пояснити чому погано, чому світ нормальний, а ти — ні. Це справді знайомо багатьом людям з важкою, рецедивною депресією, як у Врунцель. Так, він показує лише один тип: драматичний, з криками, істериками, зривами, але робить це надто відверто для кіно.
2. Чесні емоції у відповідь на "культ щастя"
Суспільство звикло до простої думки: "якщо ти молодий, сильний, маєш можливості, то ти просто напросто не маєш права страждати" і якщо тобі погано, то ти просто драматизуєш, ти лінивий, інфантильний чи шукаєш уваги. Всі навколо Елізабет ніби хороші люди, проте вони хочуть, щоб вона відповідала картинці успіху (написала ж проривну статтю). Позитив це не підтримка, а умова прийняття. Поки ти зручний, тебе підтримують. Посили з 90-х навіть досі чітко читаються: "думай позитивно", "іншим ще гірше", "ну ти хоч живий". "Нація прозаку розйобує цю фейкову турботу, кажучи просту, але неприємну правду: людина має право почуватися погано, навіть якщо ззовні все добре. Суспільство, яке не визнає цього саме й продукує депресію.
3. Портрет покоління кінця 90-х, який досі болить
"Нація прозаку" це не просто історія однієї дівчини, яка страждає і приймає антидепресанти. Це портрет покоління кінця 90-х. Коротко по контексту. Ця епоха в США будувалася на культі самореалізації (я вже про це згадував). Це час, коли психотерапія тільки повільно входить в мейнстрим, а антидепресанти починають вважати соціально прийнятними. Але тут трапляється збій. Поколінню кажуть: будьте індивідуальними, реалізовуйтесь самі, будьте щасливі... Але що ж робити, якщо не виходить? І якщо в тебе нічого не вийшло, наприклад ти не вступив у омріяний універ чи не зміг влаштуватися на хорошу роботу - це виключно твоя проблема. Суспільству дали свободу, але ця свобода стала скоріше клеймом. Ти успішний - молодець, ти неуспішний - ти дефектний. Фільм показує перших людей, які не витримали цього тиску і не зрозуміли, що проблема системна, а не індивідуальна. Ця проблема живе й зараз, в наш час. Україна 90-х це була кризова країна, яка тільки оговтувался після розвалу совка. Фарма була табуйованою, а психіатрія взагалі тим паче. Психіатри асоціювалися з дурками чи білими білетами. Депресії не існувало в принципі як проблеми. Максимум психотерапії, що люди могли собі дозволити — це бухло. І зараз ця проблема теж живе.
4. Shining семплили Елізабет
Шведський DSBM гурт Shining використовував істерики героїні Елізабет Вурцель в якості семплів в альбомі "V: Halmstad". І репліки Вурцель справді чудово підсилювали естетику Shining. Альбом хороший насправді, це не шаблонний ДСБМ. Він має багато повільних, тягучих моментів, часом думових. А голос Нікласа Кравфорта тут взагалі як окреме мистецтво. Це не просто традиційний скрим, він хрипкий, лаючий, наче людина зривається сама на себе. Це власна і була моя причина глянути цей фільм
Якісь змішані відчуття з приводу есвео в Венесуелі. Мадуро то чорт, друг рашки, але присутні вайбіки початку повномасштабки. Та і взагалі, вдиратися в чужу країну, влазити в їх внутрішні справи таке собі діло.
В діда вже явно деменція, бо діяти треба розумно, щоб не застрягти в новому Афганістані. А як це на руку Україні? Ну, по перше, це явно знизить вплив бункерного на світовій арені. Венесуела потужний союзник Росії, в яку вони вклали чимало коштів. Із Сирією їбалися 5 років, всосали. А тут взагалі за 4 години.
Ще один момент — це ресурси Венесуели. Так, це знову пендоський менталітет, який може зіграти нам руку. Якщо вони почнуть видобуток нафти в Венесуелі, то це явно знизить на неї ціну, що добряче в'хбе по економіці рашки. Але ж Трамп додік, передбачати будь які його дії неможливо.
Моя думка з цього приводу така: дід хоче виїбнутися, що він отак просто може увірватися в чужу країну, захопити їхнього президента і за це нічого не отримає. Така собі логіка бидла: забрати в слабкого(а Венесуела явно має не найсильнішу армію, думаю кайфово воювати проти макак з палками), щоб показати що ти сильний. Якщо це спрацює, то ситуація розширить рамки дозволеного для сильних країн.
В діда вже явно деменція, бо діяти треба розумно, щоб не застрягти в новому Афганістані. А як це на руку Україні? Ну, по перше, це явно знизить вплив бункерного на світовій арені. Венесуела потужний союзник Росії, в яку вони вклали чимало коштів. Із Сирією їбалися 5 років, всосали. А тут взагалі за 4 години.
Ще один момент — це ресурси Венесуели. Так, це знову пендоський менталітет, який може зіграти нам руку. Якщо вони почнуть видобуток нафти в Венесуелі, то це явно знизить на неї ціну, що добряче в'хбе по економіці рашки. Але ж Трамп додік, передбачати будь які його дії неможливо.
Моя думка з цього приводу така: дід хоче виїбнутися, що він отак просто може увірватися в чужу країну, захопити їхнього президента і за це нічого не отримає. Така собі логіка бидла: забрати в слабкого(а Венесуела явно має не найсильнішу армію, думаю кайфово воювати проти макак з палками), щоб показати що ти сильний. Якщо це спрацює, то ситуація розширить рамки дозволеного для сильних країн.
шітпост синагога
Якісь змішані відчуття з приводу есвео в Венесуелі. Мадуро то чорт, друг рашки, але присутні вайбіки початку повномасштабки. Та і взагалі, вдиратися в чужу країну, влазити в їх внутрішні справи таке собі діло. В діда вже явно деменція, бо діяти треба розумно…
А прикиньте США так само хотіли викрасти президента РФ і в них вже є банкетний, кучма і дипломат
Есмеральда жертва віктім блеймінґу і ви готові до цієї розмови.
Невеличке пояснення в новомодних термінах. Victim blaming — це коли провину за насильство перекладають на саму жертву. Есмеральда просто існує: танцює, розважається, живе в своєму тілі й все. Вона не просить нічиєї похоті(особливо пристаркуватого священника). І тут варто розібрати ще одну річ — як саме кожен чоловік з роману справляється зі своїм бажанням.
Фролло буквально перекидає всю вину на Есмеральду. "Вона мене спокушає, вона відьма, несе в собі гріх" і тому подібна єресь. Дуже типовий наратив, який пережив і королів, і релігії, й досі вживаний. Щоправда замість "вона відьма" тепер "вона шлюха", а замість "гріха" — "вона так вдягнулася".
Феб не перекидає вину на Есмеральду, він повністю визнає, що він і винен в своїй похоті. Так, він робить купу жахливих речей: він фліртує, обіцяє золоті гори і зраджує Фльор-де-Ліс. Це його моральна слабкість, проте він не каже, що саме Есмеральда в цьому винна. А це і є адекватна позиція.
Ну, і наостанок Квазімодо. Він не вважає Есмеральду причиною свого болю. Так, він хоче її, він страждає, проте жодного разу не перекидає провину на неї. Його любов не вимагає чогось натомість. Він рятує циганку, але не "виставляє рахунок" за це. Він деформований соціально й фізично, не може виражати свої почуття і ізолює їх. Теоретично, він міг би бути небезпечним, але ключова річ — він не робить цього вибору.
Невеличке пояснення в новомодних термінах. Victim blaming — це коли провину за насильство перекладають на саму жертву. Есмеральда просто існує: танцює, розважається, живе в своєму тілі й все. Вона не просить нічиєї похоті(особливо пристаркуватого священника). І тут варто розібрати ще одну річ — як саме кожен чоловік з роману справляється зі своїм бажанням.
Фролло буквально перекидає всю вину на Есмеральду. "Вона мене спокушає, вона відьма, несе в собі гріх" і тому подібна єресь. Дуже типовий наратив, який пережив і королів, і релігії, й досі вживаний. Щоправда замість "вона відьма" тепер "вона шлюха", а замість "гріха" — "вона так вдягнулася".
Феб не перекидає вину на Есмеральду, він повністю визнає, що він і винен в своїй похоті. Так, він робить купу жахливих речей: він фліртує, обіцяє золоті гори і зраджує Фльор-де-Ліс. Це його моральна слабкість, проте він не каже, що саме Есмеральда в цьому винна. А це і є адекватна позиція.
Ну, і наостанок Квазімодо. Він не вважає Есмеральду причиною свого болю. Так, він хоче її, він страждає, проте жодного разу не перекидає провину на неї. Його любов не вимагає чогось натомість. Він рятує циганку, але не "виставляє рахунок" за це. Він деформований соціально й фізично, не може виражати свої почуття і ізолює їх. Теоретично, він міг би бути небезпечним, але ключова річ — він не робить цього вибору.
🔥1