Хто виграє: Вергілій з дмс чи Ґоджо Сатору?
Як на мене, Вергілій має всі шанси завдяки Ямато: клинок буквально ріже простір. А тепер головний момент, хто боїться спойлерів до жжк, тікайте.Сукуна фактично переміг Ґоджо проклятою технікою, яка розрізає простір(workd cutting slash), а це ж буквально базова атака атака вьорджила(judgement cut). А він ще й по статах типу швидкості і захисті краще за Сатору.
Тому, висновок такий, Ґоджо не встигне навіть використати розширення території, поки Вергілій вже зробить з нього сашімі. В теорії, Ґоджо допоможе лише домейн, якщо він зможе вчасно його скасувати і зафрізити Вергілія, але на мою думку, 8 з 10 боїв буде за Вергілієм
Як на мене, Вергілій має всі шанси завдяки Ямато: клинок буквально ріже простір. А тепер головний момент, хто боїться спойлерів до жжк, тікайте.
Тому, висновок такий, Ґоджо не встигне навіть використати розширення території, поки Вергілій вже зробить з нього сашімі. В теорії, Ґоджо допоможе лише домейн, якщо він зможе вчасно його скасувати і зафрізити Вергілія, але на мою думку, 8 з 10 боїв буде за Вергілієм
Ахуєл з того як розвинувся лор геншину за останніх 4 роки, що я не грав у цю помойку, але все ж він ставить цікаві питання. Якщо увесь світ симуляція, долі давно визначенні, а твої власні боги це просто наглядачі, то який сенс існувати? І Хаенарія буквально кинула виклик системі. Вони не покладалися на богів, а створювали власні технології, які в розвитку обходили увесь тейват. Навіть змогли зробити власне штучне життя. Це був шлях до Надлюдини, але небеса покарали їх за зухвалість проти порядку. І зараз єдині в Тейваті, хто прагне свободи це Цариця і Мандрівник? Тобто сенс цієї подорожі не просто повернутися з братом/сестрою додому, а змінити порядок, продиктований істотою за тисячі років до народження світу?
шітпост синагога
Ахуєл з того як розвинувся лор геншину за останніх 4 роки, що я не грав у цю помойку, але все ж він ставить цікаві питання. Якщо увесь світ симуляція, долі давно визначенні, а твої власні боги це просто наглядачі, то який сенс існувати? І Хаенарія буквально…
Ну в цілому хороший сюжет для F2P параші з упором на аудиторію дрочерів.
Топ 5 фільмів, які, на мою особисту думку, знищать вашу психіку
1. «Christiane F.» / Ульріх Едель
Вище є моя рецензія на цей фільм. Він справді hit different. Зараз тільки порівняю його з «Реквіємом за мрією», який часто приводять як кращий фільм про наркозалежність. Фільм знятий за реальною історією дівчини в напівдокументальному форматі. Тут немає оцього гіпнотичного зображення «приходу». Аронофскі робить наркоманію візуально привабливою (його знаменитий монтаж, світло, розширені зіниці, музика), а Ульріх Едель показує безвихідь спальних районів Берліна, які контрастують із саундтреком Боуї. 10/10, absolute cinema, рекомендую.
2. «Піаністка» / Міхаель Ганеке
Це один із найнеприємніших, найхолодніших портретів людської психіки в кіно. Фільм знято за однойменним романом Ельфріди Єлінек (теж прочитав, бтв). У головній ролі неперевершена Ізабель Юппер, яка втілює в собі Еріку — жінку, чия сексуальність була настільки спотворена деспотичною матір'ю, що вона не може існувати без болю, принижень і руйнування. Головне, що режисер не співчуває, а показує все як є. Фільм не має як такого катарсису, а після фіналу ти сидиш із квадратним лицем і думаєш: «Що щойно відбулося?». Сцена у ванній — це окремий вид жаху в кіно, знятий без жодної краплі крові. Так, комусь може здатися трешаком, але особисто для мене — вершина Ганеке.
3. «Funny Games» / Міхаель Ганеке
Знову Ганеке. Цього разу — дослідження того, наскільки люди готові споживати жорстокість у кіно. Найжорсткіша маніпуляція глядачем у кіно. Двоє підлітків беруть у заручники родину і знущаються з них, а потім ламають четверту стіну і знущаються безпосередньо з тебе. Ганеке настільки сильно хотів донести ідею свого фільму, що перезняв його кадр у кадр для американського ринку. Я особисто раджу дивитися оригінальну версію.
4. «Антихрист» / Ларс фон Трієр
Важка артилерія від, мабуть, найїбанутішого (в хорошому сенсі) режисера сучасності. Йому навіть заборонили допуск до Канського кінофестивалю на 8 років, бо той сказав, що розуміє Гітлера, а потім чувак повернувся із «Домом, який побудував Джек», і сотні глядачів під час прем'єри просто вийшли із залу через надмірну жорстокість.
Отож тепер до стрічки. Тут немає глибоких діалогів і філософських відступів. Фільм починається з того, як подружжя займається сексом і не встигає помітити, як гине їхня дитина. І тут починається справжній кошмар. Спойлерити не буду, але стрічка показує глибоке дослідження депресії. Основна ідея, на мою думку, — це те, що буде, якщо раціональне чоловіче начало спробує вилікувати ірраціональне жіноче горе. Це, мабуть, найтрешовіша стрічка в моєму топі, тому рекомендую, але з великою обережністю.
5. «Нація Прозаку» / Ерік Шьольдб'єрг
Якщо «Антихрист» — це крик, то «Нація Прозаку» — це шепіт, але такий шепіт, що б'є по вухах сильніше за крик. Це зображення депресії без прикрас. Це портрет цілого покоління, якому казали: «Ось, тримайте пігулку, вона вилікує вашу депресію». Але чи не позбавить вона емоцій в цілому?
Героїня фільму Елізабет — юна талановита студентка Гарварду, перед якою відкритий весь світ. Але замість того щоб спостерігати, як вона буде його підкорювати, глядач бачить, як вона провалюється в діру, повільно руйнуючи стосунки з тими, кого любила. Як вона шукає втіхи в легальних, порівняно зі згаданою Крістіаною, речах: секс, алкоголь, антидепресанти.
Фільм вартий перегляду, бо це зображення цілої нації. А ще тому, що Shining семплили істерики акторки, що грала Елізабет.
1. «Christiane F.» / Ульріх Едель
Вище є моя рецензія на цей фільм. Він справді hit different. Зараз тільки порівняю його з «Реквіємом за мрією», який часто приводять як кращий фільм про наркозалежність. Фільм знятий за реальною історією дівчини в напівдокументальному форматі. Тут немає оцього гіпнотичного зображення «приходу». Аронофскі робить наркоманію візуально привабливою (його знаменитий монтаж, світло, розширені зіниці, музика), а Ульріх Едель показує безвихідь спальних районів Берліна, які контрастують із саундтреком Боуї. 10/10, absolute cinema, рекомендую.
2. «Піаністка» / Міхаель Ганеке
Це один із найнеприємніших, найхолодніших портретів людської психіки в кіно. Фільм знято за однойменним романом Ельфріди Єлінек (теж прочитав, бтв). У головній ролі неперевершена Ізабель Юппер, яка втілює в собі Еріку — жінку, чия сексуальність була настільки спотворена деспотичною матір'ю, що вона не може існувати без болю, принижень і руйнування. Головне, що режисер не співчуває, а показує все як є. Фільм не має як такого катарсису, а після фіналу ти сидиш із квадратним лицем і думаєш: «Що щойно відбулося?». Сцена у ванній — це окремий вид жаху в кіно, знятий без жодної краплі крові. Так, комусь може здатися трешаком, але особисто для мене — вершина Ганеке.
3. «Funny Games» / Міхаель Ганеке
Знову Ганеке. Цього разу — дослідження того, наскільки люди готові споживати жорстокість у кіно. Найжорсткіша маніпуляція глядачем у кіно. Двоє підлітків беруть у заручники родину і знущаються з них, а потім ламають четверту стіну і знущаються безпосередньо з тебе. Ганеке настільки сильно хотів донести ідею свого фільму, що перезняв його кадр у кадр для американського ринку. Я особисто раджу дивитися оригінальну версію.
4. «Антихрист» / Ларс фон Трієр
Важка артилерія від, мабуть, найїбанутішого (в хорошому сенсі) режисера сучасності. Йому навіть заборонили допуск до Канського кінофестивалю на 8 років, бо той сказав, що розуміє Гітлера, а потім чувак повернувся із «Домом, який побудував Джек», і сотні глядачів під час прем'єри просто вийшли із залу через надмірну жорстокість.
Отож тепер до стрічки. Тут немає глибоких діалогів і філософських відступів. Фільм починається з того, як подружжя займається сексом і не встигає помітити, як гине їхня дитина. І тут починається справжній кошмар. Спойлерити не буду, але стрічка показує глибоке дослідження депресії. Основна ідея, на мою думку, — це те, що буде, якщо раціональне чоловіче начало спробує вилікувати ірраціональне жіноче горе. Це, мабуть, найтрешовіша стрічка в моєму топі, тому рекомендую, але з великою обережністю.
5. «Нація Прозаку» / Ерік Шьольдб'єрг
Якщо «Антихрист» — це крик, то «Нація Прозаку» — це шепіт, але такий шепіт, що б'є по вухах сильніше за крик. Це зображення депресії без прикрас. Це портрет цілого покоління, якому казали: «Ось, тримайте пігулку, вона вилікує вашу депресію». Але чи не позбавить вона емоцій в цілому?
Героїня фільму Елізабет — юна талановита студентка Гарварду, перед якою відкритий весь світ. Але замість того щоб спостерігати, як вона буде його підкорювати, глядач бачить, як вона провалюється в діру, повільно руйнуючи стосунки з тими, кого любила. Як вона шукає втіхи в легальних, порівняно зі згаданою Крістіаною, речах: секс, алкоголь, антидепресанти.
Фільм вартий перегляду, бо це зображення цілої нації. А ще тому, що Shining семплили істерики акторки, що грала Елізабет.
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Лега в геншині летить
«Любов живе три роки» — це не якийсь прикол, а цілком обґрунтована еволюційна теорія, але є кілька «але». Коли людина закохується, в неї виробляться певні нейромедіатори, типу окситоцину, дофаміну, серотоніну. І з часом мозок починає виробляти їх не так активно, щоб не виснажитися. От тоді якраз і проходить ця фаза «закоханості». Але чому саме три роки? Бо три роки це час, достатній для зачаття дитини. Еволюційно так продумано, от ми закохалися, поїбалися, тепер в нас є маленька людинка. Зазвичай потім все переростає в прив'язаність.
Тому «любов живе три роки» правильніше розуміти не як дату смерті любові, а як можливий кінець первинної закоханості. А те, що приходить після неї, вже залежить від самих людей: у когось — глибока прив'язаність і любов, а в когось — розуміння, що крім хімії їх насправді нічого й не тримало.
Тому «любов живе три роки» правильніше розуміти не як дату смерті любові, а як можливий кінець первинної закоханості. А те, що приходить після неї, вже залежить від самих людей: у когось — глибока прив'язаність і любов, а в когось — розуміння, що крім хімії їх насправді нічого й не тримало.