«Ранс 01...» — це офіційно найкраще аніме в жанрі для дорослих, які я бачив. Там окрім єблі, ще й сюжет хороший . Загалом синопсис простий: мандрівник лицар Ранс і його рабиня Сілл отримують завдання знайти доньку голови гільдії, яку викрали. Ця пригода приводить їх у королівство Лізас, де героєві треба розмомотати клубок, пов'язаний з таємницею викрадення. Але чим далі він заходить, тим більше розкриває багато темних секретів місцевої знаті.
Герой — карикатура на типового бабія, але все ж харизматичний. Хоча, критика присутня, оскільки його поведінка по відношенню до панчнок не завжди є добровільною(але в дусі жанру, вони як завжди не проти).Є місце і для чорнухи, і для драми. Одним словом, раджу. Така собі «коносуба» від світу хентаю.

«Людина прагне краси. Людина грає і розважається. І знищує... Теж людина»

- «На добраніч, Пунпуне», Юічі Онодера

Юбісофт презентували римейк Блек Флеґа і в мене дивні відчуття. Це не Юбі, це надто добре для них. Всім сподобалася гра, вона і справді шикарна. Вона круто виглядає, хороший ґемплей, але я сука досі чекаю якогось підвоху. Ну не може бути все настільки добре в цієї студії.

«Якщо вдавати, що знаєш було по дитячому, то вдавати, що ні про що не здогадуєшся — по дорослому»

- «На добраніч, Пунпуне», Юічі Онодера

«Ох... Хочу сексу»

- «На добраніч, Пунпуне», Нанджьо Сакі

Me and who...

Блін, знайшов цікаву статтю про змазки (так, для сексу) в різні епохи і в різних народах, кому цікаво, почитайте.

https://www.menshealth.com/sex-women/a27017053/history-of-lube-sex/

Оливкова олія і жири це надто очевидно було, до речі її як виявилося досі використовують...

Меме by me

Існує досить відома ідея: людина помирає двічі. Перший раз фізично, а другий, коли її ім’я згадують востаннє. Поки існує хоч один живий спогад, людина «існує» в цьому світі.  Ця думка хоч і проста на перший погляд, але відкриває неймовірні можливості для роздумів, чому саме пам’ять це єдиний безсмертний спадок кожної особи.
 
Фізична смерть — це лише біологічна межа. Тіло розкладається і перетворюється на гниль і кістки, які більше не несуть жодної інформації. Речі, які належали померлому втрачають свій зв’язок з ним. Наприклад, шкатулка, яка належала бабусі — це шматок дерева, поки хтось не згадає, що вона тримала в ній(листи, прикраси). Річ без пам’яті буквально стає німою. Натомість, спогад про вчинок, жест, слово, звичку — не матеріальний, але він може передаватися поколіннями не втрачаючи сенсу. Іншими словами, пам’ять минуща, а сенс, закріплений у ній зберігається ще після смерті.
 
Що таке «людина» в контексті тих, хто її знав? Це не набір клітин чи шматок м’яса, а історія. Характер, звички, погляд, якісь крилаті фразочки, гнів чи ніжність. Це все існує в ідентичності інших. Поки хтось скаже: «От він би вчинив саме так» — ця людина все ще впливає на реальність. Якщо навіть риси характеру зникають, то людина перетворюється лише на абстрактне ім’я.  В багатьох культурах, до прикладу, існує звичай поминання: поки нащадки говорять про тебе, душа залишається в пам’яті живих. Це робить пам’ять не просто емоційним феноменом, а онтологічним кордоном між небуттям і безсмертям.
 
Людина не просто індивід, це частина спільноти. Пам’ять про предків, героїв, діячів культури формує традиції, закони, культуру. Коли ми читаємо, наприклад Ніцше ми бачимо його особливий стиль і його мислення. Коли ми кажемо «я не здамся, як мій дід», ми фактично робимо його співучасником наших дій. Це означає, що людина впливає на світ через століття і тисячоліття після смерті.
 
Августин Блаженний у своїй «Сповіді» каже: «У тобі, душе моя, вбачаю я час» . Він вважав, що минулого і майбутнього об’єктивно не існує, а теперішнє це мить. В його розумінні, єдине місце де існує людина — це пам’ять душі. Коли людина помирає, вона зникає з об’єктивного теперішнього. Проте, в пам’яті інших вона існує. Це не фізичне життя, це тривання в суб’єктивному часі Іншого.
 
Тіло, речі, документи — це сліди, які залишає людина, але вони пасивні. Пам’ять же — активна. Вона не просто зберігає інформацію, а діє: спонукає до вчинків, застерігає, тішить, болить. Вона єдина здатна переносити особистість через межу смерті в іншу свідомість. І поки є хоч одна така свідомість — людина не зникла. Ось чому пам’ять — це єдине, що лишається. Не тому, що ми не можемо залишити нічого іншого. А тому, що все інше без пам’яті — просто мертва матерія. І лише в пам’яті ми продовжуємо бути собою.

Ваші думки з приводу оновленого цивільного кодексу?

«Все, що мені потрібно — це кульбаба навесні. Та яскраво-жовта квітка, що означає відродження, а не руйнування. Обіцянка того, що життя триває, хоч якими б тяжкими не були наші втрати. Що воно знову може бути добрим.»

- «Переспівниця», Сюзанна Коллінз

Між тілом і свідомістю: філософія дереалізації

Часом здається, ніби світ навколо стає нереальним: кімната в якій ріс половину життя стає зовсім невідомою, відчуженою, голоси стають наче звуки з погано налаштованого радіо, а власне відображення портретом незнайомця. В психології подібний стан називається дереалізацією і є патологією. Але зараз я хочу розібрати це з іншої точки зору, не менш вагомої, філософської. Це пастка того, як ми прийняли одну давню ідею — мислити й існувати це різні речі.

Цю ідею сформував Рене Декарт. Його знаменита фраза «Я мислю, а отже я існую» буквально описує його філософію. Шукаючи непорушний фундамент істини, він підніс акт сумніву до єдиного доказу існування. Декарт розділив світ на дві половини: res cogitans(Річ мисляча) і res extensa(Річ протяжна). До першого відноситься лише свідомість людини. Все інше ж: власне тіло, повітря, стіл, чиясь посмішка відносяться до res extensa. Можна порівняти свідомість з пілотом в кабіні, що дивиться на світ через органи чуттів. І звідти, з кабіни, світ здається театром з купою декорацій і акторами.

Дереалізацією можна назвати моментом, коли застрягаємо в кабіні цього пілота. Високе самоусвідомлення — безперервне запитування себе «а чи нормально я почуваюся?», «чи справжнім мені це здається?» — розщеплює увагу. Одна частина нас діє у світі, а інша прискіпливо спостерігає за першою, оцінюючи якість «картинки». І що пильніше ми вдивляємось у саме сприйняття, то більше воно втрачає сенс. Так само слово, повторене сто разів, перетворюється на безглуздий набір звуків, так само світ, в реальності якого ми сумніваємося стає позбавленим свого сенсу. І тут стається бунт матерії. В той момент коли свідомість існує, тіло просить про базові речі: хліб, вода, одяг. Без них свідомість не може існувати як окрема безсмертна частина.

Одним з основних критиків дуалізму Декарта є британський філософ Гілберт Райл. Для цього він запропонував концепцію «привида в машині». Я вже описував подібне з пілотом, але повторюся ще раз. Уявіть собі машину: у неї є двигун, колеса, кузов. Це складний, але мертвий механізм. Йому потрібен водій. І раптом ми уявляємо в кабіні невидимого для ока Привида — він смикає важелі, повертає кермо і вирішує куди їхати. Машина — це res extensa (фізичне тіло), Привид — res cogitans (розум, свідомість). Але Гілберт Райл називав це фатальною помилкою. Проблема не в тому, що нематеріальне не може керувати матеріальним — проблема в самій ідеї такого поділу. Це категоріальна помилка: ми намагаємося описати свідомість як окрему “річ”, хоча вона не є об’єктом того ж типу, що й тіло. Свідомість не мешкає в тілі, ніби це готель, вона і є ним. Торкаючись трави людина не просто реєструє факт її існування, вона отримує тактильну відповідь: трава холодна, колеться. І саме з цього утворюється беззаперечна реальність. Бо реальне — це те, що ми може сприймати. Ми не можемо пройти через стіну, ми не можемо змусити лід стати гарячим, ми не можемо при запаху їжі не відчути голод. У цьому ц полягає та суть матерії, яку ми оминаємо увагою: все з чим ми можемо взаємодіяти — реальне. Навіть одяг в цьому контексті постає в своїй екзистенційній величі, стає ніби межою між власним вразливим тілом і холодним ворожим світом. Він не тільки захищає тіло, а й формує індивідуальність. Визнавати матеріальну цінність речей — це не означає скотитися в примітивне споживацтво. Це означає визнати себе частиною матеріального світу.

І тепер, озброївшись цією думкою, ми можемо повернутися до дереалізації зовсім іншим шляхом — не як до хвороби, а як до пастки мислення, у яку ми несвідомо потрапляємо. Дереалізація — це стан, у якому ми добровільно, хоч і непомітно для себе, займаємо позицію картезіанського Привида. Ми відмовляємо тілу в праві бути нами. Ми підносимо акт спостереження до рангу єдиної реальності, а все інше оголошуємо підозрюваним. Світ стає несправжнім не тому, що він змінився, а тому, що ми зупинили двосторонній акт взаємодії з ним. Ми перетворили його на односторонню трансляцію, на «кіно для одного глядача», що сидить усередині черепа.

Іронія полягає в тому, що втрата «реальності» це в першу чергу втрата тіла.
Зазвичай при нападах тривоги чи дисоціації психологи радять техніки заземлення. Найпростіша і найдієвіша з них «5-4-3-2-1». Суть полягає в тому, щоб по черзі виконати дії: назвати п’ять речей, які ви бачите, торкнутися чотирьох речей(або просто назвати їх в голові), почути три звуки, які вас оточують (будь то гул лампи чи шум машин), назвати два запахи, які ви відчуваєте, і одну річ, смак якої ви відчуваєте (можна навіть смак власного рота, коли немає нічого під рукою). Чому ця вправа працює? Бо ви перемикаєте мозок із світу абстракцій на конкретні сенсорні дані і він згадує, що свідомість це інструмент для виживання, а не генератор екзистенційного жаху. І коли свідомість людини повертається до реальності, особа визнає: розум це не той, хто дивиться кіно. Розум — це сам екран, сам глядач, режисер і сам акт перегляду одночасно.

Дереалізація — це не поломка психіки і не ознака божевілля, а тимчасове замикання свідомості в ролі безтілесного спостерігача, який розучився торкатися. Вихід із цього стану лежить не через нові докази реальності, а через простий жест повернення до власного тіла — через дотик, смак, слух, через усе те, що не потребує філософського виправдання, бо просто є. Реальність не зникала — це ми тимчасово відвернулися від неї, і вона завжди готова прийняти нас назад, варто лише простягнути руку.

Поки писав думав, що наїбашив текст для версуса в стилі «гнойний-оксі» тільки замість оксі Декарт, а замість Гнойного - Райл