Мех, трейлер другого сезону «Диявол може плакати» крутий, але якого хуя Вьорджилу Ямато підігнав Мундус? Ви чо, єблани? Хоч Іцуно і не дає прямого моменту, де Вьорджил отримав свою зброю, але чітко відомо, що він мав її з дитинства і її блять дав йому Спарда. Так само ж і Ребеліон Денчику.
шітпост синагога
Мех, трейлер другого сезону «Диявол може плакати» крутий, але якого хуя Вьорджилу Ямато підігнав Мундус? Ви чо, єблани? Хоч Іцуно і не дає прямого моменту, де Вьорджил отримав свою зброю, але чітко відомо, що він мав її з дитинства і її блять дав йому Спарда.…
Сподіваюся, головним героєм все таки в цьому сезоні буде Данте
«Ранс 01...» — це офіційно найкраще аніме в жанрі для дорослих, які я бачив. Там окрім єблі, ще й сюжет хороший . Загалом синопсис простий: мандрівник лицар Ранс і його рабиня Сілл отримують завдання знайти доньку голови гільдії, яку викрали. Ця пригода приводить їх у королівство Лізас, де героєві треба розмомотати клубок, пов'язаний з таємницею викрадення. Але чим далі він заходить, тим більше розкриває багато темних секретів місцевої знаті.
Герой — карикатура на типового бабія, але все ж харизматичний. Хоча, критика присутня, оскільки його поведінка по відношенню до панчнок не завжди є добровільною(але в дусі жанру, вони як завжди не проти).Є місце і для чорнухи, і для драми. Одним словом, раджу. Така собі «коносуба» від світу хентаю.
Герой — карикатура на типового бабія, але все ж харизматичний. Хоча, критика присутня, оскільки його поведінка по відношенню до панчнок не завжди є добровільною(але в дусі жанру, вони як завжди не проти).Є місце і для чорнухи, і для драми. Одним словом, раджу. Така собі «коносуба» від світу хентаю.
«Людина прагне краси. Людина грає і розважається. І знищує... Теж людина»
- «На добраніч, Пунпуне», Юічі Онодера
- «На добраніч, Пунпуне», Юічі Онодера
❤1
Юбісофт презентували римейк Блек Флеґа і в мене дивні відчуття. Це не Юбі, це надто добре для них. Всім сподобалася гра, вона і справді шикарна. Вона круто виглядає, хороший ґемплей, але я сука досі чекаю якогось підвоху. Ну не може бути все настільки добре в цієї студії.
«Якщо вдавати, що знаєш було по дитячому, то вдавати, що ні про що не здогадуєшся — по дорослому»
- «На добраніч, Пунпуне», Юічі Онодера
- «На добраніч, Пунпуне», Юічі Онодера
Блін, знайшов цікаву статтю про змазки (так, для сексу) в різні епохи і в різних народах, кому цікаво, почитайте.
https://www.menshealth.com/sex-women/a27017053/history-of-lube-sex/
https://www.menshealth.com/sex-women/a27017053/history-of-lube-sex/
Men's Health
The Slippery History of Lube
You won't believe what people were using for sex back in the 1600s.
❤1
шітпост синагога
Блін, знайшов цікаву статтю про змазки (так, для сексу) в різні епохи і в різних народах, кому цікаво, почитайте. https://www.menshealth.com/sex-women/a27017053/history-of-lube-sex/
Оливкова олія і жири це надто очевидно було, до речі її як виявилося досі використовують...
❤1
Існує досить відома ідея: людина помирає двічі. Перший раз фізично, а другий, коли її ім’я згадують востаннє. Поки існує хоч один живий спогад, людина «існує» в цьому світі. Ця думка хоч і проста на перший погляд, але відкриває неймовірні можливості для роздумів, чому саме пам’ять це єдиний безсмертний спадок кожної особи.
Фізична смерть — це лише біологічна межа. Тіло розкладається і перетворюється на гниль і кістки, які більше не несуть жодної інформації. Речі, які належали померлому втрачають свій зв’язок з ним. Наприклад, шкатулка, яка належала бабусі — це шматок дерева, поки хтось не згадає, що вона тримала в ній(листи, прикраси). Річ без пам’яті буквально стає німою. Натомість, спогад про вчинок, жест, слово, звичку — не матеріальний, але він може передаватися поколіннями не втрачаючи сенсу. Іншими словами, пам’ять минуща, а сенс, закріплений у ній зберігається ще після смерті.
Що таке «людина» в контексті тих, хто її знав? Це не набір клітин чи шматок м’яса, а історія. Характер, звички, погляд, якісь крилаті фразочки, гнів чи ніжність. Це все існує в ідентичності інших. Поки хтось скаже: «От він би вчинив саме так» — ця людина все ще впливає на реальність. Якщо навіть риси характеру зникають, то людина перетворюється лише на абстрактне ім’я. В багатьох культурах, до прикладу, існує звичай поминання: поки нащадки говорять про тебе, душа залишається в пам’яті живих. Це робить пам’ять не просто емоційним феноменом, а онтологічним кордоном між небуттям і безсмертям.
Людина не просто індивід, це частина спільноти. Пам’ять про предків, героїв, діячів культури формує традиції, закони, культуру. Коли ми читаємо, наприклад Ніцше ми бачимо його особливий стиль і його мислення. Коли ми кажемо «я не здамся, як мій дід», ми фактично робимо його співучасником наших дій. Це означає, що людина впливає на світ через століття і тисячоліття після смерті.
Августин Блаженний у своїй «Сповіді» каже: «У тобі, душе моя, вбачаю я час» . Він вважав, що минулого і майбутнього об’єктивно не існує, а теперішнє це мить. В його розумінні, єдине місце де існує людина — це пам’ять душі. Коли людина помирає, вона зникає з об’єктивного теперішнього. Проте, в пам’яті інших вона існує. Це не фізичне життя, це тривання в суб’єктивному часі Іншого.
Тіло, речі, документи — це сліди, які залишає людина, але вони пасивні. Пам’ять же — активна. Вона не просто зберігає інформацію, а діє: спонукає до вчинків, застерігає, тішить, болить. Вона єдина здатна переносити особистість через межу смерті в іншу свідомість. І поки є хоч одна така свідомість — людина не зникла. Ось чому пам’ять — це єдине, що лишається. Не тому, що ми не можемо залишити нічого іншого. А тому, що все інше без пам’яті — просто мертва матерія. І лише в пам’яті ми продовжуємо бути собою.
Фізична смерть — це лише біологічна межа. Тіло розкладається і перетворюється на гниль і кістки, які більше не несуть жодної інформації. Речі, які належали померлому втрачають свій зв’язок з ним. Наприклад, шкатулка, яка належала бабусі — це шматок дерева, поки хтось не згадає, що вона тримала в ній(листи, прикраси). Річ без пам’яті буквально стає німою. Натомість, спогад про вчинок, жест, слово, звичку — не матеріальний, але він може передаватися поколіннями не втрачаючи сенсу. Іншими словами, пам’ять минуща, а сенс, закріплений у ній зберігається ще після смерті.
Що таке «людина» в контексті тих, хто її знав? Це не набір клітин чи шматок м’яса, а історія. Характер, звички, погляд, якісь крилаті фразочки, гнів чи ніжність. Це все існує в ідентичності інших. Поки хтось скаже: «От він би вчинив саме так» — ця людина все ще впливає на реальність. Якщо навіть риси характеру зникають, то людина перетворюється лише на абстрактне ім’я. В багатьох культурах, до прикладу, існує звичай поминання: поки нащадки говорять про тебе, душа залишається в пам’яті живих. Це робить пам’ять не просто емоційним феноменом, а онтологічним кордоном між небуттям і безсмертям.
Людина не просто індивід, це частина спільноти. Пам’ять про предків, героїв, діячів культури формує традиції, закони, культуру. Коли ми читаємо, наприклад Ніцше ми бачимо його особливий стиль і його мислення. Коли ми кажемо «я не здамся, як мій дід», ми фактично робимо його співучасником наших дій. Це означає, що людина впливає на світ через століття і тисячоліття після смерті.
Августин Блаженний у своїй «Сповіді» каже: «У тобі, душе моя, вбачаю я час» . Він вважав, що минулого і майбутнього об’єктивно не існує, а теперішнє це мить. В його розумінні, єдине місце де існує людина — це пам’ять душі. Коли людина помирає, вона зникає з об’єктивного теперішнього. Проте, в пам’яті інших вона існує. Це не фізичне життя, це тривання в суб’єктивному часі Іншого.
Тіло, речі, документи — це сліди, які залишає людина, але вони пасивні. Пам’ять же — активна. Вона не просто зберігає інформацію, а діє: спонукає до вчинків, застерігає, тішить, болить. Вона єдина здатна переносити особистість через межу смерті в іншу свідомість. І поки є хоч одна така свідомість — людина не зникла. Ось чому пам’ять — це єдине, що лишається. Не тому, що ми не можемо залишити нічого іншого. А тому, що все інше без пам’яті — просто мертва матерія. І лише в пам’яті ми продовжуємо бути собою.