Глянув «Острів Проклятих» вперше(!) Хороша психологічна драма на рівні з бійцівським клубом. Це настільки ахуєнно, що фільм водить самого глядача за носа.

Мех, трейлер другого сезону «Диявол може плакати» крутий, але якого хуя Вьорджилу Ямато підігнав Мундус? Ви чо, єблани? Хоч Іцуно і не дає прямого моменту, де Вьорджил отримав свою зброю, але чітко відомо, що він мав її з дитинства і її блять дав йому Спарда. Так само ж і Ребеліон Денчику.

Сподіваюся, головним героєм все таки в цьому сезоні буде Данте

«Ранс 01...» — це офіційно найкраще аніме в жанрі для дорослих, які я бачив. Там окрім єблі, ще й сюжет хороший . Загалом синопсис простий: мандрівник лицар Ранс і його рабиня Сілл отримують завдання знайти доньку голови гільдії, яку викрали. Ця пригода приводить їх у королівство Лізас, де героєві треба розмомотати клубок, пов'язаний з таємницею викрадення. Але чим далі він заходить, тим більше розкриває багато темних секретів місцевої знаті.
Герой — карикатура на типового бабія, але все ж харизматичний. Хоча, критика присутня, оскільки його поведінка по відношенню до панчнок не завжди є добровільною(але в дусі жанру, вони як завжди не проти).Є місце і для чорнухи, і для драми. Одним словом, раджу. Така собі «коносуба» від світу хентаю.

«Людина прагне краси. Людина грає і розважається. І знищує... Теж людина»

- «На добраніч, Пунпуне», Юічі Онодера

Юбісофт презентували римейк Блек Флеґа і в мене дивні відчуття. Це не Юбі, це надто добре для них. Всім сподобалася гра, вона і справді шикарна. Вона круто виглядає, хороший ґемплей, але я сука досі чекаю якогось підвоху. Ну не може бути все настільки добре в цієї студії.

«Якщо вдавати, що знаєш було по дитячому, то вдавати, що ні про що не здогадуєшся — по дорослому»

- «На добраніч, Пунпуне», Юічі Онодера

«Ох... Хочу сексу»

- «На добраніч, Пунпуне», Нанджьо Сакі

Me and who...

Блін, знайшов цікаву статтю про змазки (так, для сексу) в різні епохи і в різних народах, кому цікаво, почитайте.

https://www.menshealth.com/sex-women/a27017053/history-of-lube-sex/

Оливкова олія і жири це надто очевидно було, до речі її як виявилося досі використовують...

Меме by me

Існує досить відома ідея: людина помирає двічі. Перший раз фізично, а другий, коли її ім’я згадують востаннє. Поки існує хоч один живий спогад, людина «існує» в цьому світі.  Ця думка хоч і проста на перший погляд, але відкриває неймовірні можливості для роздумів, чому саме пам’ять це єдиний безсмертний спадок кожної особи.
 
Фізична смерть — це лише біологічна межа. Тіло розкладається і перетворюється на гниль і кістки, які більше не несуть жодної інформації. Речі, які належали померлому втрачають свій зв’язок з ним. Наприклад, шкатулка, яка належала бабусі — це шматок дерева, поки хтось не згадає, що вона тримала в ній(листи, прикраси). Річ без пам’яті буквально стає німою. Натомість, спогад про вчинок, жест, слово, звичку — не матеріальний, але він може передаватися поколіннями не втрачаючи сенсу. Іншими словами, пам’ять минуща, а сенс, закріплений у ній зберігається ще після смерті.
 
Що таке «людина» в контексті тих, хто її знав? Це не набір клітин чи шматок м’яса, а історія. Характер, звички, погляд, якісь крилаті фразочки, гнів чи ніжність. Це все існує в ідентичності інших. Поки хтось скаже: «От він би вчинив саме так» — ця людина все ще впливає на реальність. Якщо навіть риси характеру зникають, то людина перетворюється лише на абстрактне ім’я.  В багатьох культурах, до прикладу, існує звичай поминання: поки нащадки говорять про тебе, душа залишається в пам’яті живих. Це робить пам’ять не просто емоційним феноменом, а онтологічним кордоном між небуттям і безсмертям.
 
Людина не просто індивід, це частина спільноти. Пам’ять про предків, героїв, діячів культури формує традиції, закони, культуру. Коли ми читаємо, наприклад Ніцше ми бачимо його особливий стиль і його мислення. Коли ми кажемо «я не здамся, як мій дід», ми фактично робимо його співучасником наших дій. Це означає, що людина впливає на світ через століття і тисячоліття після смерті.
 
Августин Блаженний у своїй «Сповіді» каже: «У тобі, душе моя, вбачаю я час» . Він вважав, що минулого і майбутнього об’єктивно не існує, а теперішнє це мить. В його розумінні, єдине місце де існує людина — це пам’ять душі. Коли людина помирає, вона зникає з об’єктивного теперішнього. Проте, в пам’яті інших вона існує. Це не фізичне життя, це тривання в суб’єктивному часі Іншого.
 
Тіло, речі, документи — це сліди, які залишає людина, але вони пасивні. Пам’ять же — активна. Вона не просто зберігає інформацію, а діє: спонукає до вчинків, застерігає, тішить, болить. Вона єдина здатна переносити особистість через межу смерті в іншу свідомість. І поки є хоч одна така свідомість — людина не зникла. Ось чому пам’ять — це єдине, що лишається. Не тому, що ми не можемо залишити нічого іншого. А тому, що все інше без пам’яті — просто мертва матерія. І лише в пам’яті ми продовжуємо бути собою.