Мій особистий топ антагоністів з поп культури.

1. Дарт Вейдер/Енакін Скайвокер(Зоряні війни)

Особиста трагедія людини, яка хотіла захистити дружину й дітей. Ідеальна історія росту героя в лиходія.

2. Коріолан Сноу (Голодні ігри)

Один з найбільш багатогранних антагоністів, на мою думку, прагматичний цинік з жагою влади, але з хорошою історією. Особливо потужніч завдяки своїй харизмі(ну ніяк без Дональда Сазерленда).

3. Лайт Яґамі (Зошит смерті)

Школяр з комплексом бога, який отримав силу того ж самого бога(щоправда бога смерті). Головна особливість -- на початку він не є лиходієм, проте поступово розкриває свою сутність самозакоханого егоїста.

4. Ганібал Лектер (Мовчання ягнят)

Жах, харизма, шарм. Ось так його можна описати. Це не просто психопат з класичної точки зору. В нього немає якихось порушень в плані когніції. Він просто має інші етичні цінності. Це й робить його жахливим.

5. Джокер (Темний лицар)

Його основна сила -- це божевілля і чиста анархія. Один із найвпізнаваніших лиходіїв поруч з Вейдером.

Цей список не є топом в класичному розумінні (типу на першому місці охуєнний, на останньому ні), просто моя особиста добірка, всі вони однаково хороші.

#оффтоп@sofiaabelman

Софі?

#art@sofiaabelman

Це має бути потужно

Чи була б у Роба Старка можливість виграти війну, якби не зрада Фреїв?

В ГТА онлайн додали редактор місій.
Очікування: цікавіші пограбування
Реальність: рейд ФБР на маєток ПДідді, острів Епштейна, вбивство Чарлі Кірка

Файли Епштейна були все таки досліджені не до кінця

Щасливих вам перших голодних ігор!

З новим роком!

В мене зараз до речі, вайби шітпост мемів

Чому варто подивитися фільм "Нація прозаку"(2001)

1. Реалістичне зображення депресії

У фільмі депресія це не просто "сумно" чи красивий артхаусниц сплін. Це хаос у голові, різкі перепади настрою, істерики, саморуйнування. Дуже тонко передано стан, коли ти не можеш пояснити чому погано, чому світ нормальний, а ти — ні. Це справді знайомо багатьом людям з важкою, рецедивною депресією, як у Врунцель. Так, він показує лише один тип: драматичний, з криками, істериками, зривами, але робить це надто відверто для кіно.

2. Чесні емоції у відповідь на "культ щастя"

Суспільство звикло до простої думки: "якщо ти молодий, сильний, маєш можливості, то ти просто напросто не маєш права страждати" і якщо тобі погано, то ти просто драматизуєш, ти лінивий, інфантильний чи шукаєш уваги. Всі навколо Елізабет ніби хороші люди, проте вони хочуть, щоб вона відповідала картинці успіху (написала ж проривну статтю). Позитив це не підтримка, а умова прийняття. Поки ти зручний, тебе підтримують. Посили з 90-х навіть досі чітко читаються: "думай позитивно", "іншим ще гірше", "ну ти хоч живий". "Нація прозаку розйобує цю фейкову турботу, кажучи просту, але неприємну правду: людина має право почуватися погано, навіть якщо ззовні все добре. Суспільство, яке не визнає цього саме й продукує депресію.

3. Портрет покоління кінця 90-х, який досі болить

"Нація прозаку" це не просто історія однієї дівчини, яка страждає і приймає антидепресанти. Це портрет покоління кінця 90-х. Коротко по контексту. Ця епоха в США будувалася на культі самореалізації (я вже про це згадував). Це час, коли психотерапія тільки повільно входить в мейнстрим, а антидепресанти починають вважати соціально прийнятними. Але тут трапляється збій. Поколінню кажуть: будьте індивідуальними, реалізовуйтесь самі, будьте щасливі... Але що ж робити, якщо не виходить? І якщо в тебе нічого не вийшло, наприклад ти не вступив у омріяний універ чи не зміг влаштуватися на хорошу роботу - це виключно твоя проблема. Суспільству дали свободу, але ця свобода стала скоріше клеймом. Ти успішний - молодець, ти неуспішний - ти дефектний. Фільм показує перших людей, які не витримали цього тиску і не зрозуміли, що проблема системна, а не індивідуальна. Ця проблема живе й зараз, в наш час. Україна 90-х це була кризова країна, яка тільки оговтувался після розвалу совка. Фарма була табуйованою, а психіатрія взагалі тим паче. Психіатри асоціювалися з дурками чи білими білетами. Депресії не існувало в принципі як проблеми. Максимум психотерапії, що люди могли собі дозволити — це бухло. І зараз ця проблема теж живе.

4. Shining семплили Елізабет

Шведський DSBM гурт Shining використовував істерики героїні Елізабет Вурцель в якості семплів в альбомі "V: Halmstad". І репліки Вурцель справді чудово підсилювали естетику Shining. Альбом хороший насправді, це не шаблонний ДСБМ. Він має багато повільних, тягучих моментів, часом думових. А голос Нікласа Кравфорта тут взагалі як окреме мистецтво. Це не просто традиційний скрим, він хрипкий, лаючий, наче людина зривається сама на себе. Це власна і була моя причина глянути цей фільм

Якісь змішані відчуття з приводу есвео в Венесуелі. Мадуро то чорт, друг рашки, але присутні вайбіки початку повномасштабки. Та і взагалі, вдиратися в чужу країну, влазити в їх внутрішні справи таке собі діло.

В діда вже явно деменція, бо діяти треба розумно, щоб не застрягти в новому Афганістані. А як це на руку Україні? Ну, по перше, це явно знизить вплив бункерного на світовій арені. Венесуела потужний союзник Росії, в яку вони вклали чимало коштів. Із Сирією їбалися 5 років, всосали. А тут взагалі за 4 години.

Ще один момент — це ресурси Венесуели. Так, це знову пендоський менталітет, який може зіграти нам руку. Якщо вони почнуть видобуток нафти в Венесуелі, то це явно знизить на неї ціну, що добряче в'хбе по економіці рашки. Але ж Трамп додік, передбачати будь які його дії неможливо.

Моя думка з цього приводу така: дід хоче виїбнутися, що він отак просто може увірватися в чужу країну, захопити їхнього президента і за це нічого не отримає. Така собі логіка бидла: забрати в слабкого(а Венесуела явно має не найсильнішу армію, думаю кайфово воювати проти макак з палками), щоб показати що ти сильний. Якщо це спрацює, то ситуація розширить рамки дозволеного для сильних країн.

Я геополітиці по ПЛІП учився🤷

А прикиньте США так само хотіли викрасти президента РФ і в них вже є банкетний, кучма і дипломат

Есмеральда жертва віктім блеймінґу і ви готові до цієї розмови.
Невеличке пояснення в новомодних термінах. Victim blaming — це коли провину за насильство перекладають на саму жертву. Есмеральда просто існує: танцює, розважається, живе в своєму тілі й все. Вона не просить нічиєї похоті(особливо пристаркуватого священника). І тут варто розібрати ще одну річ — як саме кожен чоловік з роману справляється зі своїм бажанням.

Фролло буквально перекидає всю вину на Есмеральду. "Вона мене спокушає, вона відьма, несе в собі гріх" і тому подібна єресь. Дуже типовий наратив, який пережив і королів, і релігії, й досі вживаний. Щоправда замість "вона відьма" тепер "вона шлюха", а замість "гріха" — "вона так вдягнулася".

Феб не перекидає вину на Есмеральду, він повністю визнає, що він і винен в своїй похоті. Так, він робить купу жахливих речей: він фліртує, обіцяє золоті гори і зраджує Фльор-де-Ліс. Це його моральна слабкість, проте він не каже, що саме Есмеральда в цьому винна. А це і є адекватна позиція.

Ну, і наостанок Квазімодо. Він не вважає Есмеральду причиною свого болю. Так, він хоче її, він страждає, проте жодного разу не перекидає провину на неї. Його любов не вимагає чогось натомість. Він рятує циганку, але не "виставляє рахунок" за це. Він деформований соціально й фізично, не може виражати свої почуття і ізолює їх. Теоретично, він міг би бути небезпечним, але ключова річ — він не робить цього вибору.

От і три сторони одного почуття.

Три найкращих найкращих книги, які варто прочитати кожному, щоб виділятися серед друзів своїм розумом

1. Біблія
Бажано новий заповіт. Книга має купу цитат, якими можна виїбнутися перед кентами. Ось кілька прикладів:
"Хто з вас без гріха, хай перший кине в неї камінь"
"Легше верблюдові пройти у вушко голки, ніж багатому в царство Боже"
І завжди лишайте незручну паузу. 99 відсотків диванних критиків навіть не відкривали біблію, а ти читав. Ще один момент — це головний герой. Ісус тут щоразу кидає фрази, які вводять людей у ступор, тому от що, читати біблію треба не бля просвітництва, а для того, щоб у правильний момент сказати: "так про це між іншим, в євангелії говорилося". Імба, 10/10 чисто для інтелектуальних виїбонів.

2. Імануїл Кант "Критика чистого розуму"
Це основа, база для кожного 14-тирічного філософа, якою можна виїбнутися добряче. Коротко — це книга про межі власної думки. Одна з головних думок: не все що ти бачиш реально, просто твій розум так фільтрує світ. А тепер три пункти як вз'їбати всіх своєю псевдоінтелектуальністю:
1. Кинь рандомну цитату Канта. Наприклад, "Час — це не об’єктивна реальність, а форма нашого внутрішнього сприйняття."(Якщо просто, то час не якась зовнішня штука, типу годинника, а внутрішній досвід)
Все, пауза.
2. Кинь якусь кантівську хуйню по типу "трансцендентальна форма"
3. Постав питання. Наприклад, "Ти ж розумієш, що твій мозок сам створює час?"
4. Ну і наостанок пошепки кинь "ну кант би сказав..."
І зразу міняй тему, щоб ніхто не доїбався до твоїх інтелектуальних здібностей. Все, перемога!

3. Дж. Орвелл "1984"

Книга про яку всі знають, але читали відсотків 70. Зазвичай, всі шарять за якусь попсову хуйню типу великого брата. Будь на крок попереду. Завжди кажи фразу по типу: "Це не просто антиутопія, це інструкція". Ну а ще можеш кидатися фразами по типу "Війна — це мир, свобода — рабство, а незнання — сила".

Ось вам ще простий приклад для розуміння цитати Канта, яку мені колись привів мій друг:
"От уяви, ти їдеш в автобусі стоячи, час іде дуже повільно, але як тільки з'явиться якась сраката тян на яку можна палити, час піде як ненормальний".
Приклад притягнутий за вуха, але тим не менш.