Антон Чігур нікого не вбивав
Знаєте, глянув я сьогодні"Старим тут не місце". І це той фільм, який повністю виправдовує свою назву. Фільм зав'язується на тому, як колишній військовий Ллевілін Мосс знаходить на місці побоїща наркоторговців сумку з грошима, після чого за ним полює психопат, який вбиває всіх, і не тільки для досягнення мети, часом навіть для розваги. Проте, основна історія не про це. Стрічка починається з монологу шерифа Тома Белла:
І саме ці слова й є головними для всього фільму.
Стрічка навмисно ламає глядача і його логіку. Ось тобі хороший вестерн з його типовою структурою: зав'язка, розвиток дії, кульмі... Що??? Її немає? А як? Левеллін Мосс гине за кадром, немає типової для бойовиків погоні, дуелі між протагоністом й антагоністом, фільм спеціально робить такий структурний обрив, щоб перейти до головного. Він в мить із нео-вестерна стає філософським, приводить до роздумів шерифа Белла і його основною тезою:"Я занадто старий для цього світу". Світ, де люди розучилися ввічливості, де зло не має обличчя, де не рятує ані сила, ані мораль, ані хитрість.
Фільм розповідає про боротьбу за гідність перед обличчям власної старості, людської жорстокості й власної смертності. І це втілюється в персонажі Томмі Лі Джонса.
Взагалі, фільм має три паралельні арки: Арка Левелліна, Чигура й шерифа Белла.
Левеллін Мосс -- ветеран в'єтнамської війни, це здавалося б людина совісна, проте помітивши гроші, він їх одразу бере. Але от в чому проблема: йому не дають спокою слова помираючого чоловіка, він просто попросив води. І Левеллін збирається і їде до місця бійні, щоб привезти воду, через що і втрапляє в перестрілку. Він став здобиччю в першу чергу не через гроші, які вкрав, як нам каже фільм, а через власне милосердя, може й фальшиве. Стрічка прямо каже, що Мосс ні разу не дурень, він вміє стріляти, має певну тактику: міняє готелі, відстежує переслідувача й робить засідки, проте цього недостатньо. Мосс -- це ще одна людина старого світу, яка покладається лише на себе й свої навички, проте він не розуміє головного: Чігура неможливо переграти.
Антон Чігур -- це не людина, це функція, він ніби Ата з давньогрецьких міфів: сліпа доля, що просто стається. В першій же сцені, він вбиває поліцейського, що його заарештував, але це не схоже на дію, це алгоритм, для нього насильство не більше ніж ритуал. Він рухається вперед з завидною механічністю. Ритуал з підкиданням монети це ще одна важлива деталь: він переносить відповідальність за насильство на сліпий випадок. Давайте розберемо дві сцени, де Чігур покладається на монету. Сцена на заправці починається з того, що він купує горішки. Касир починає питати в нього куди він прямує, про дорогу, погоду. Чоловік намагається зав'язати розмову, Антон інтерпретує це як вторгнення в його крихкий внутрішній світ і дістає монетку, він просить касира обрати правильний бік. Що ж відбувається насправді? Монета -- це "абсолют", єдиний арбітр для його "моралі" чистіший за людські рішення. Він вірить в те, що монета показує не випадковість, а "долю", яку несе ще зі свого карбування, з 1958. Він не має якихось норм моральності, Чигур просто делегує етичне рішення на монету, знімаючи цим з себе провину. Це абсурдно, смерть в цьому світі не має ніякої логіки чи причини. Людина може померти, бо просто обрала не той бік. Сцена з дружиною Левелліна, Карлою Джин дзеркалить сцену на заправці. Вона прямо каже Чігуру, що монета нічого не вирішує, вибір все одно за ним, це не якась "доля", це просто відмазка, і лише він відповідає за свої вчинки. І навіть коли Карла відмовляється грати, він все одно вбиває її, пояснюючи це словами: "Моя думка збігається з монетою", він принциповіший за власну філософію.
Знаєте, глянув я сьогодні"Старим тут не місце". І це той фільм, який повністю виправдовує свою назву. Фільм зав'язується на тому, як колишній військовий Ллевілін Мосс знаходить на місці побоїща наркоторговців сумку з грошима, після чого за ним полює психопат, який вбиває всіх, і не тільки для досягнення мети, часом навіть для розваги. Проте, основна історія не про це. Стрічка починається з монологу шерифа Тома Белла:
Злочин, який ти бачиш зараз, — навіть важко осягнути його масштаб. Річ не в тому, що я боюся. Я завжди знав: щоб робити цю роботу, мусиш бути готовий померти. Але я не хочу робити ставку всім, що маю, і вийти назустріч тому, чого не розумію. Людина мусила б поставити на карту свою душу. Мусила б сказати: “Гаразд, я стану частиною цього світу.”
І саме ці слова й є головними для всього фільму.
Стрічка навмисно ламає глядача і його логіку. Ось тобі хороший вестерн з його типовою структурою: зав'язка, розвиток дії, кульмі... Що??? Її немає? А як? Левеллін Мосс гине за кадром, немає типової для бойовиків погоні, дуелі між протагоністом й антагоністом, фільм спеціально робить такий структурний обрив, щоб перейти до головного. Він в мить із нео-вестерна стає філософським, приводить до роздумів шерифа Белла і його основною тезою:"Я занадто старий для цього світу". Світ, де люди розучилися ввічливості, де зло не має обличчя, де не рятує ані сила, ані мораль, ані хитрість.
Фільм розповідає про боротьбу за гідність перед обличчям власної старості, людської жорстокості й власної смертності. І це втілюється в персонажі Томмі Лі Джонса.
Взагалі, фільм має три паралельні арки: Арка Левелліна, Чигура й шерифа Белла.
Левеллін Мосс -- ветеран в'єтнамської війни, це здавалося б людина совісна, проте помітивши гроші, він їх одразу бере. Але от в чому проблема: йому не дають спокою слова помираючого чоловіка, він просто попросив води. І Левеллін збирається і їде до місця бійні, щоб привезти воду, через що і втрапляє в перестрілку. Він став здобиччю в першу чергу не через гроші, які вкрав, як нам каже фільм, а через власне милосердя, може й фальшиве. Стрічка прямо каже, що Мосс ні разу не дурень, він вміє стріляти, має певну тактику: міняє готелі, відстежує переслідувача й робить засідки, проте цього недостатньо. Мосс -- це ще одна людина старого світу, яка покладається лише на себе й свої навички, проте він не розуміє головного: Чігура неможливо переграти.
Антон Чігур -- це не людина, це функція, він ніби Ата з давньогрецьких міфів: сліпа доля, що просто стається. В першій же сцені, він вбиває поліцейського, що його заарештував, але це не схоже на дію, це алгоритм, для нього насильство не більше ніж ритуал. Він рухається вперед з завидною механічністю. Ритуал з підкиданням монети це ще одна важлива деталь: він переносить відповідальність за насильство на сліпий випадок. Давайте розберемо дві сцени, де Чігур покладається на монету. Сцена на заправці починається з того, що він купує горішки. Касир починає питати в нього куди він прямує, про дорогу, погоду. Чоловік намагається зав'язати розмову, Антон інтерпретує це як вторгнення в його крихкий внутрішній світ і дістає монетку, він просить касира обрати правильний бік. Що ж відбувається насправді? Монета -- це "абсолют", єдиний арбітр для його "моралі" чистіший за людські рішення. Він вірить в те, що монета показує не випадковість, а "долю", яку несе ще зі свого карбування, з 1958. Він не має якихось норм моральності, Чигур просто делегує етичне рішення на монету, знімаючи цим з себе провину. Це абсурдно, смерть в цьому світі не має ніякої логіки чи причини. Людина може померти, бо просто обрала не той бік. Сцена з дружиною Левелліна, Карлою Джин дзеркалить сцену на заправці. Вона прямо каже Чігуру, що монета нічого не вирішує, вибір все одно за ним, це не якась "доля", це просто відмазка, і лише він відповідає за свої вчинки. І навіть коли Карла відмовляється грати, він все одно вбиває її, пояснюючи це словами: "Моя думка збігається з монетою", він принциповіший за власну філософію.
❤1
В першій сцені монета -- це шанс, а в другій лише фікція, ілюзія вибору. Навіть коли Карла Джин зриває маску його філософії, це нічого не міняє. Чигур -- це просто хаос, що несеться зміненим світом, тому шериф Белл завжди на крок позаду.
Власне, третя арка -- це арка шерифа Еда Тома Белла. Вона найбільш глибока, філософська й антигеройська, проте основна. Персонаж тут виступає скоріше спостерігачем, він завжди на крок позаду Мосса й Чігура, він намагається розслідувати справу, проте розуміє, що вже занадто старий і вирішує піти у відставку. Белл ніколи не мав прямої конфронтації з Чігуром і це ще один підрив жанру, адже у вестернах завжди шериф карає поганця. Навіть коли він заходить в кімнату, де імовірно ховається Чігур, він усвідомлює власне безсилля і нічого не робить. Структурним завершенням, як арки, так і фільму стає сцена з двома снами: перший про гроші(як і побічний сюжет), який швидко забувається, другий же про батька шерифа, який верхи їхав в холод, аби розпалити вогнище. Також важливою є сцена, де Белл розмовляє зі своїм братом про смерть їхнього дядька, якого вбили в принципі без причини.
Ця фраза підкреслює увесь фільм, один чоловік намагається боротися зі світом, який вже пережив його. І назва тут якраз влучна, бо в цьому світі
старим вже не місце.
#рецензії@sofiaabelman
Власне, третя арка -- це арка шерифа Еда Тома Белла. Вона найбільш глибока, філософська й антигеройська, проте основна. Персонаж тут виступає скоріше спостерігачем, він завжди на крок позаду Мосса й Чігура, він намагається розслідувати справу, проте розуміє, що вже занадто старий і вирішує піти у відставку. Белл ніколи не мав прямої конфронтації з Чігуром і це ще один підрив жанру, адже у вестернах завжди шериф карає поганця. Навіть коли він заходить в кімнату, де імовірно ховається Чігур, він усвідомлює власне безсилля і нічого не робить. Структурним завершенням, як арки, так і фільму стає сцена з двома снами: перший про гроші(як і побічний сюжет), який швидко забувається, другий же про батька шерифа, який верхи їхав в холод, аби розпалити вогнище. Також важливою є сцена, де Белл розмовляє зі своїм братом про смерть їхнього дядька, якого вбили в принципі без причини.
Ти не можеш зупинити те, що наближається. Це не залежить від тебе. Це марнославство .
Ця фраза підкреслює увесь фільм, один чоловік намагається боротися зі світом, який вже пережив його. І назва тут якраз влучна, бо в цьому світі
старим вже не місце.
#рецензії@sofiaabelman
Моя улюблена новелка, як її там... психофізіологічний стан гіпертимії, який характеризується вираженим підвищенням емоційного тонусу, суб’єктивним відчуттям благополуччя, задоволення, радості або всемогутності, що перевищує об’єктивно обґрунтований рівень емоційної реакції на зовнішні стимули.
#оффтоп@sofiaabelman
#оффтоп@sofiaabelman
❤1
Forwarded from бункер вересня (вересень)
а я то думаю, чому в ізраїлі бойкотують що музики burzum, що композиції вагнера. виявляється, варг вікернес і ріхард вагнер – це одна і та ж людина.
Коріолан Сноу насправді недооцінений герой всесвіту ГІ
Але чому? Катніс та Альма Коїн подаються читачеві, як герої, проте їх наміри та дії доводять зовсім протилежне. Сноу бажає зберегти мир та злагоду в Панемі, хоч і репресивними методами. Щось по типу Франциско Франко, тільки той був "Каудильйо, що рятує Іспанію", а цей "Президент, що рятує Панем". Сноу розуміє загрозу повстання і той факт, що якщо округи отримають забагато влади, то почнеться кровопролиття.
Самі Катніс та Коїн роблять досить сумнівні вчинки. Альма буквально дає добро на бомбардування дітей в Капітолії, що Катніс бачить на власні очі. Хоча, сама вона нічим не краща. Наприклад, атакує медичну групу й веде загін повстанців, щоб убити Сноу.
Ба більше, протягом серії Сноу, можна сказати виявляє до Катніс співчуття. Він рятує її та Піту на арені під 74-х ігор, не дає їй померти під час бомбардування Капітолію, навіть дотримується своєї обіцянки ніколи не брехати їй. Так, все крім останнього можна вважати й політичними маніпуляціями, що більше в дусі Сноу. Він також буквально вказує їй хто є справжнім ворогом - Альма Коїн.
Отож, дії президента Сноу могли мотивуватися прагненням до миру й стабільності, в той час як Катніс та Коїн навпаки створювали хаос. Його не можна назвати "героєм" в класичному значенні, він просто дуже добре прописаний лиходій. Втім, він все одно заслуговує визнання за спробу підтримати порядок в бурхливому суспільстві
#оффтоп@sofiaabelman
Але чому? Катніс та Альма Коїн подаються читачеві, як герої, проте їх наміри та дії доводять зовсім протилежне. Сноу бажає зберегти мир та злагоду в Панемі, хоч і репресивними методами. Щось по типу Франциско Франко, тільки той був "Каудильйо, що рятує Іспанію", а цей "Президент, що рятує Панем". Сноу розуміє загрозу повстання і той факт, що якщо округи отримають забагато влади, то почнеться кровопролиття.
Самі Катніс та Коїн роблять досить сумнівні вчинки. Альма буквально дає добро на бомбардування дітей в Капітолії, що Катніс бачить на власні очі. Хоча, сама вона нічим не краща. Наприклад, атакує медичну групу й веде загін повстанців, щоб убити Сноу.
Ба більше, протягом серії Сноу, можна сказати виявляє до Катніс співчуття. Він рятує її та Піту на арені під 74-х ігор, не дає їй померти під час бомбардування Капітолію, навіть дотримується своєї обіцянки ніколи не брехати їй. Так, все крім останнього можна вважати й політичними маніпуляціями, що більше в дусі Сноу. Він також буквально вказує їй хто є справжнім ворогом - Альма Коїн.
Отож, дії президента Сноу могли мотивуватися прагненням до миру й стабільності, в той час як Катніс та Коїн навпаки створювали хаос. Його не можна назвати "героєм" в класичному значенні, він просто дуже добре прописаний лиходій. Втім, він все одно заслуговує визнання за спробу підтримати порядок в бурхливому суспільстві
#оффтоп@sofiaabelman
Мій особистий топ антагоністів з поп культури.
1. Дарт Вейдер/Енакін Скайвокер(Зоряні війни)
Особиста трагедія людини, яка хотіла захистити дружину й дітей. Ідеальна історія росту героя в лиходія.
2. Коріолан Сноу (Голодні ігри)
Один з найбільш багатогранних антагоністів, на мою думку, прагматичний цинік з жагою влади, але з хорошою історією. Особливо потужніч завдяки своїй харизмі(ну ніяк без Дональда Сазерленда).
3. Лайт Яґамі (Зошит смерті)
Школяр з комплексом бога, який отримав силу того ж самого бога(щоправда бога смерті). Головна особливість -- на початку він не є лиходієм, проте поступово розкриває свою сутність самозакоханого егоїста.
4. Ганібал Лектер (Мовчання ягнят)
Жах, харизма, шарм. Ось так його можна описати. Це не просто психопат з класичної точки зору. В нього немає якихось порушень в плані когніції. Він просто має інші етичні цінності. Це й робить його жахливим.
5. Джокер (Темний лицар)
Його основна сила -- це божевілля і чиста анархія. Один із найвпізнаваніших лиходіїв поруч з Вейдером.
Цей список не є топом в класичному розумінні (типу на першому місці охуєнний, на останньому ні), просто моя особиста добірка, всі вони однаково хороші.
#оффтоп@sofiaabelman
1. Дарт Вейдер/Енакін Скайвокер(Зоряні війни)
Особиста трагедія людини, яка хотіла захистити дружину й дітей. Ідеальна історія росту героя в лиходія.
2. Коріолан Сноу (Голодні ігри)
Один з найбільш багатогранних антагоністів, на мою думку, прагматичний цинік з жагою влади, але з хорошою історією. Особливо потужніч завдяки своїй харизмі(ну ніяк без Дональда Сазерленда).
3. Лайт Яґамі (Зошит смерті)
Школяр з комплексом бога, який отримав силу того ж самого бога(щоправда бога смерті). Головна особливість -- на початку він не є лиходієм, проте поступово розкриває свою сутність самозакоханого егоїста.
4. Ганібал Лектер (Мовчання ягнят)
Жах, харизма, шарм. Ось так його можна описати. Це не просто психопат з класичної точки зору. В нього немає якихось порушень в плані когніції. Він просто має інші етичні цінності. Це й робить його жахливим.
5. Джокер (Темний лицар)
Його основна сила -- це божевілля і чиста анархія. Один із найвпізнаваніших лиходіїв поруч з Вейдером.
Цей список не є топом в класичному розумінні (типу на першому місці охуєнний, на останньому ні), просто моя особиста добірка, всі вони однаково хороші.
#оффтоп@sofiaabelman