На рівні, до речі з аркою повернення в Шіґаншіну(АоТ), Золотого віку(Берсерк) чи інциденту в Шібуї(Магічна битва)
Джеймс Сандерленд та Родіон Раскольников дуже схожі, й ви готові до цієї розмови.
Обидва персонажі скоюють убивство -- Раскольніков убиває стару лихварку, вважаючи це "вищою метою", ніби він може вирішувати долю людини, Джеймс душить свою дружину Мері, вважаючи, що саме так він звільняє її від страждань через хворобу. Для обох персонажів ці дії стають відправною точкою морального безумства. Обидва герої створюють раціоналізацію злочину, щоб їх не їла провина, проте внутрішньо, саме ця брехня їх і роз'їдає. Петербург Достоєвського і Сайлент Гілл Team Silent -- це різні прояви одного феномену, а саме простору, що знищує тебе, стаючи психічним ландшафтом провини. Місто в обох випадках стає не просто простором дії, а буквально судом над персонажем.
Катарсис обох героїв полягає не в прощенні їх дій, а саме у визнанні цього злочину. Раскольніков доходить до цього через любов Соні, а Джеймс через простий меседж:"Мері не просила вмирати". Якщо Достоєвський розчиняє злочин у теології, то Silent Hill 2 робить це через символізм тіла й страху, але обидва автори говорять одне й те саме: людину карає не Бог і не суд, а її власна совість.
У Достоєвського тіло страждає фізично: Раскольніков мучиться гарячкою, маренням, виснаженням -- гріх буквально проходить через плоть. У Silent Hill 2 тілесність стає монструозною -- чудовиська Сандерленда це спотворені метафори його сорому й бажання: відраза до хвороби Мері, пригнічена сексуальність, страх власної слабкості. Там де в Достоєвського "лихоманка", в team silent чергова зустріч з пірамідхедом.
В обох творіннях каталізатором до прийняття провини, своєрідним голосом совісті стає жінка. Соня Мармеладова (це не репер) -- це не просто жінка, це моральна вісь роману. Вона не судить, і не співчуває, і саме через неї Родіон уперше відчуває потребу в покаянні. У випадку Сандерленда образ жінки ділиться на дві сторони: Мері -- уособлення прощення та любові, а Марія -- пристрасті й бажання, і обидва персонажі мусять прийняти "реальну" сторону жінки -- не плоть, а її душу. Вони мають страждати заради покаяння.
Провина у Достоєвського й у Silent Hill 2 має тілесну, просторову й метафізичну форму. Вона не карається законом, а розквітає в реальності як лихоманка, як туман, як місто, як монстр. І тільки прийнявши цю хворобу, герої можуть прозріти. Обидва твори нагадують, що зло -- не зовнішній демон, а згусток болю, який ми самі ж і вигодовуємо, поки не наважимось його назвати своїм ім’ям.
#оффтоп@sofiaabelman
Обидва персонажі скоюють убивство -- Раскольніков убиває стару лихварку, вважаючи це "вищою метою", ніби він може вирішувати долю людини, Джеймс душить свою дружину Мері, вважаючи, що саме так він звільняє її від страждань через хворобу. Для обох персонажів ці дії стають відправною точкою морального безумства. Обидва герої створюють раціоналізацію злочину, щоб їх не їла провина, проте внутрішньо, саме ця брехня їх і роз'їдає. Петербург Достоєвського і Сайлент Гілл Team Silent -- це різні прояви одного феномену, а саме простору, що знищує тебе, стаючи психічним ландшафтом провини. Місто в обох випадках стає не просто простором дії, а буквально судом над персонажем.
Катарсис обох героїв полягає не в прощенні їх дій, а саме у визнанні цього злочину. Раскольніков доходить до цього через любов Соні, а Джеймс через простий меседж:"Мері не просила вмирати". Якщо Достоєвський розчиняє злочин у теології, то Silent Hill 2 робить це через символізм тіла й страху, але обидва автори говорять одне й те саме: людину карає не Бог і не суд, а її власна совість.
У Достоєвського тіло страждає фізично: Раскольніков мучиться гарячкою, маренням, виснаженням -- гріх буквально проходить через плоть. У Silent Hill 2 тілесність стає монструозною -- чудовиська Сандерленда це спотворені метафори його сорому й бажання: відраза до хвороби Мері, пригнічена сексуальність, страх власної слабкості. Там де в Достоєвського "лихоманка", в team silent чергова зустріч з пірамідхедом.
В обох творіннях каталізатором до прийняття провини, своєрідним голосом совісті стає жінка. Соня Мармеладова (це не репер) -- це не просто жінка, це моральна вісь роману. Вона не судить, і не співчуває, і саме через неї Родіон уперше відчуває потребу в покаянні. У випадку Сандерленда образ жінки ділиться на дві сторони: Мері -- уособлення прощення та любові, а Марія -- пристрасті й бажання, і обидва персонажі мусять прийняти "реальну" сторону жінки -- не плоть, а її душу. Вони мають страждати заради покаяння.
Провина у Достоєвського й у Silent Hill 2 має тілесну, просторову й метафізичну форму. Вона не карається законом, а розквітає в реальності як лихоманка, як туман, як місто, як монстр. І тільки прийнявши цю хворобу, герої можуть прозріти. Обидва твори нагадують, що зло -- не зовнішній демон, а згусток болю, який ми самі ж і вигодовуємо, поки не наважимось його назвати своїм ім’ям.
#оффтоп@sofiaabelman
Кінь Боджек, Родіон Раскольніков, Джеймс Сандерленд, Енакін Скайвокер та Ерен Єґер -- це архетип "зламаного чоловіка", проте всі п'ятеро проходять провину по своєму.
шітпост синагога
Кінь Боджек, Родіон Раскольніков, Джеймс Сандерленд, Енакін Скайвокер та Ерен Єґер -- це архетип "зламаного чоловіка", проте всі п'ятеро проходять провину по своєму.
Якщо ви готові до цієї розмови, я напишу коротке есе
Антон Чігур нікого не вбивав
Знаєте, глянув я сьогодні"Старим тут не місце". І це той фільм, який повністю виправдовує свою назву. Фільм зав'язується на тому, як колишній військовий Ллевілін Мосс знаходить на місці побоїща наркоторговців сумку з грошима, після чого за ним полює психопат, який вбиває всіх, і не тільки для досягнення мети, часом навіть для розваги. Проте, основна історія не про це. Стрічка починається з монологу шерифа Тома Белла:
І саме ці слова й є головними для всього фільму.
Стрічка навмисно ламає глядача і його логіку. Ось тобі хороший вестерн з його типовою структурою: зав'язка, розвиток дії, кульмі... Що??? Її немає? А як? Левеллін Мосс гине за кадром, немає типової для бойовиків погоні, дуелі між протагоністом й антагоністом, фільм спеціально робить такий структурний обрив, щоб перейти до головного. Він в мить із нео-вестерна стає філософським, приводить до роздумів шерифа Белла і його основною тезою:"Я занадто старий для цього світу". Світ, де люди розучилися ввічливості, де зло не має обличчя, де не рятує ані сила, ані мораль, ані хитрість.
Фільм розповідає про боротьбу за гідність перед обличчям власної старості, людської жорстокості й власної смертності. І це втілюється в персонажі Томмі Лі Джонса.
Взагалі, фільм має три паралельні арки: Арка Левелліна, Чигура й шерифа Белла.
Левеллін Мосс -- ветеран в'єтнамської війни, це здавалося б людина совісна, проте помітивши гроші, він їх одразу бере. Але от в чому проблема: йому не дають спокою слова помираючого чоловіка, він просто попросив води. І Левеллін збирається і їде до місця бійні, щоб привезти воду, через що і втрапляє в перестрілку. Він став здобиччю в першу чергу не через гроші, які вкрав, як нам каже фільм, а через власне милосердя, може й фальшиве. Стрічка прямо каже, що Мосс ні разу не дурень, він вміє стріляти, має певну тактику: міняє готелі, відстежує переслідувача й робить засідки, проте цього недостатньо. Мосс -- це ще одна людина старого світу, яка покладається лише на себе й свої навички, проте він не розуміє головного: Чігура неможливо переграти.
Антон Чігур -- це не людина, це функція, він ніби Ата з давньогрецьких міфів: сліпа доля, що просто стається. В першій же сцені, він вбиває поліцейського, що його заарештував, але це не схоже на дію, це алгоритм, для нього насильство не більше ніж ритуал. Він рухається вперед з завидною механічністю. Ритуал з підкиданням монети це ще одна важлива деталь: він переносить відповідальність за насильство на сліпий випадок. Давайте розберемо дві сцени, де Чігур покладається на монету. Сцена на заправці починається з того, що він купує горішки. Касир починає питати в нього куди він прямує, про дорогу, погоду. Чоловік намагається зав'язати розмову, Антон інтерпретує це як вторгнення в його крихкий внутрішній світ і дістає монетку, він просить касира обрати правильний бік. Що ж відбувається насправді? Монета -- це "абсолют", єдиний арбітр для його "моралі" чистіший за людські рішення. Він вірить в те, що монета показує не випадковість, а "долю", яку несе ще зі свого карбування, з 1958. Він не має якихось норм моральності, Чигур просто делегує етичне рішення на монету, знімаючи цим з себе провину. Це абсурдно, смерть в цьому світі не має ніякої логіки чи причини. Людина може померти, бо просто обрала не той бік. Сцена з дружиною Левелліна, Карлою Джин дзеркалить сцену на заправці. Вона прямо каже Чігуру, що монета нічого не вирішує, вибір все одно за ним, це не якась "доля", це просто відмазка, і лише він відповідає за свої вчинки. І навіть коли Карла відмовляється грати, він все одно вбиває її, пояснюючи це словами: "Моя думка збігається з монетою", він принциповіший за власну філософію.
Знаєте, глянув я сьогодні"Старим тут не місце". І це той фільм, який повністю виправдовує свою назву. Фільм зав'язується на тому, як колишній військовий Ллевілін Мосс знаходить на місці побоїща наркоторговців сумку з грошима, після чого за ним полює психопат, який вбиває всіх, і не тільки для досягнення мети, часом навіть для розваги. Проте, основна історія не про це. Стрічка починається з монологу шерифа Тома Белла:
Злочин, який ти бачиш зараз, — навіть важко осягнути його масштаб. Річ не в тому, що я боюся. Я завжди знав: щоб робити цю роботу, мусиш бути готовий померти. Але я не хочу робити ставку всім, що маю, і вийти назустріч тому, чого не розумію. Людина мусила б поставити на карту свою душу. Мусила б сказати: “Гаразд, я стану частиною цього світу.”
І саме ці слова й є головними для всього фільму.
Стрічка навмисно ламає глядача і його логіку. Ось тобі хороший вестерн з його типовою структурою: зав'язка, розвиток дії, кульмі... Що??? Її немає? А як? Левеллін Мосс гине за кадром, немає типової для бойовиків погоні, дуелі між протагоністом й антагоністом, фільм спеціально робить такий структурний обрив, щоб перейти до головного. Він в мить із нео-вестерна стає філософським, приводить до роздумів шерифа Белла і його основною тезою:"Я занадто старий для цього світу". Світ, де люди розучилися ввічливості, де зло не має обличчя, де не рятує ані сила, ані мораль, ані хитрість.
Фільм розповідає про боротьбу за гідність перед обличчям власної старості, людської жорстокості й власної смертності. І це втілюється в персонажі Томмі Лі Джонса.
Взагалі, фільм має три паралельні арки: Арка Левелліна, Чигура й шерифа Белла.
Левеллін Мосс -- ветеран в'єтнамської війни, це здавалося б людина совісна, проте помітивши гроші, він їх одразу бере. Але от в чому проблема: йому не дають спокою слова помираючого чоловіка, він просто попросив води. І Левеллін збирається і їде до місця бійні, щоб привезти воду, через що і втрапляє в перестрілку. Він став здобиччю в першу чергу не через гроші, які вкрав, як нам каже фільм, а через власне милосердя, може й фальшиве. Стрічка прямо каже, що Мосс ні разу не дурень, він вміє стріляти, має певну тактику: міняє готелі, відстежує переслідувача й робить засідки, проте цього недостатньо. Мосс -- це ще одна людина старого світу, яка покладається лише на себе й свої навички, проте він не розуміє головного: Чігура неможливо переграти.
Антон Чігур -- це не людина, це функція, він ніби Ата з давньогрецьких міфів: сліпа доля, що просто стається. В першій же сцені, він вбиває поліцейського, що його заарештував, але це не схоже на дію, це алгоритм, для нього насильство не більше ніж ритуал. Він рухається вперед з завидною механічністю. Ритуал з підкиданням монети це ще одна важлива деталь: він переносить відповідальність за насильство на сліпий випадок. Давайте розберемо дві сцени, де Чігур покладається на монету. Сцена на заправці починається з того, що він купує горішки. Касир починає питати в нього куди він прямує, про дорогу, погоду. Чоловік намагається зав'язати розмову, Антон інтерпретує це як вторгнення в його крихкий внутрішній світ і дістає монетку, він просить касира обрати правильний бік. Що ж відбувається насправді? Монета -- це "абсолют", єдиний арбітр для його "моралі" чистіший за людські рішення. Він вірить в те, що монета показує не випадковість, а "долю", яку несе ще зі свого карбування, з 1958. Він не має якихось норм моральності, Чигур просто делегує етичне рішення на монету, знімаючи цим з себе провину. Це абсурдно, смерть в цьому світі не має ніякої логіки чи причини. Людина може померти, бо просто обрала не той бік. Сцена з дружиною Левелліна, Карлою Джин дзеркалить сцену на заправці. Вона прямо каже Чігуру, що монета нічого не вирішує, вибір все одно за ним, це не якась "доля", це просто відмазка, і лише він відповідає за свої вчинки. І навіть коли Карла відмовляється грати, він все одно вбиває її, пояснюючи це словами: "Моя думка збігається з монетою", він принциповіший за власну філософію.
❤1
В першій сцені монета -- це шанс, а в другій лише фікція, ілюзія вибору. Навіть коли Карла Джин зриває маску його філософії, це нічого не міняє. Чигур -- це просто хаос, що несеться зміненим світом, тому шериф Белл завжди на крок позаду.
Власне, третя арка -- це арка шерифа Еда Тома Белла. Вона найбільш глибока, філософська й антигеройська, проте основна. Персонаж тут виступає скоріше спостерігачем, він завжди на крок позаду Мосса й Чігура, він намагається розслідувати справу, проте розуміє, що вже занадто старий і вирішує піти у відставку. Белл ніколи не мав прямої конфронтації з Чігуром і це ще один підрив жанру, адже у вестернах завжди шериф карає поганця. Навіть коли він заходить в кімнату, де імовірно ховається Чігур, він усвідомлює власне безсилля і нічого не робить. Структурним завершенням, як арки, так і фільму стає сцена з двома снами: перший про гроші(як і побічний сюжет), який швидко забувається, другий же про батька шерифа, який верхи їхав в холод, аби розпалити вогнище. Також важливою є сцена, де Белл розмовляє зі своїм братом про смерть їхнього дядька, якого вбили в принципі без причини.
Ця фраза підкреслює увесь фільм, один чоловік намагається боротися зі світом, який вже пережив його. І назва тут якраз влучна, бо в цьому світі
старим вже не місце.
#рецензії@sofiaabelman
Власне, третя арка -- це арка шерифа Еда Тома Белла. Вона найбільш глибока, філософська й антигеройська, проте основна. Персонаж тут виступає скоріше спостерігачем, він завжди на крок позаду Мосса й Чігура, він намагається розслідувати справу, проте розуміє, що вже занадто старий і вирішує піти у відставку. Белл ніколи не мав прямої конфронтації з Чігуром і це ще один підрив жанру, адже у вестернах завжди шериф карає поганця. Навіть коли він заходить в кімнату, де імовірно ховається Чігур, він усвідомлює власне безсилля і нічого не робить. Структурним завершенням, як арки, так і фільму стає сцена з двома снами: перший про гроші(як і побічний сюжет), який швидко забувається, другий же про батька шерифа, який верхи їхав в холод, аби розпалити вогнище. Також важливою є сцена, де Белл розмовляє зі своїм братом про смерть їхнього дядька, якого вбили в принципі без причини.
Ти не можеш зупинити те, що наближається. Це не залежить від тебе. Це марнославство .
Ця фраза підкреслює увесь фільм, один чоловік намагається боротися зі світом, який вже пережив його. І назва тут якраз влучна, бо в цьому світі
старим вже не місце.
#рецензії@sofiaabelman
Моя улюблена новелка, як її там... психофізіологічний стан гіпертимії, який характеризується вираженим підвищенням емоційного тонусу, суб’єктивним відчуттям благополуччя, задоволення, радості або всемогутності, що перевищує об’єктивно обґрунтований рівень емоційної реакції на зовнішні стимули.
#оффтоп@sofiaabelman
#оффтоп@sofiaabelman
❤1
Forwarded from бункер вересня (вересень)
а я то думаю, чому в ізраїлі бойкотують що музики burzum, що композиції вагнера. виявляється, варг вікернес і ріхард вагнер – це одна і та ж людина.