Резе не вірить, що саме Денжі сказав Макімі вбити її, вона розуміє, що їх почуття були щирими. Коли вона помирає від рук Ангела-Демона, то останнє, що бачить - це Денжі з квітами, який її очікує. Макіма лише знайшла серце Денжі, проте Резе змусила його битися.

В флешбеках в другій частині манґи, Денжі згадує Резе без чокера(чорний пояс по горловому). Це показує те, що він ніколи не бачив в ній зброї.


Арка "Дівчини-Бомби" -- це історія кохання двох однакових людей, які ніколи не зможуть бути разом.

Ну і цейво, якщо не бачили кіно, то гляньте, шикарна хуйня.

Осьо сторінка з флешбеком, бтв

До речі, ставлю на те, що CSM в'їбе фільм по Демон Слеєру в прокаті

На демон слеєра дрочать просто анімешники, хіканчики такі, а бензопилу люблять гігачади реальні

Я прочитав 20 розділів демон слеєра

Знову без хеппі енду?

#оффтоп@sofiaabelman

Так Тоука в тій сцені в трусах була

Блін, арка нескінченного потяга хороша. Я не дуже великий фанат шьоненів, як таких, але Дімон Слеєр зайшов. Вона взагалі дуже важлива, в контексті структурного та смислого перевороту в серії, саме в ній Зеніцу, Танджіро та Іноске стають із новачків "зрілими" мисливцями на демонів. Absolute literature

Взагалі, за 12 розділів видати таку базу, Ґотоге молодець. Вона в плані композиції навіть якраз таки хороша. Жодних зайвих структурних елементів. Тут в нас є:
- експозиція (посадка на потяг, знайомство з Ренґоку)
- зав'язка (сни персонажів)
- розвиток дії(Іноске та Танджіро б'ються проти енму)
- кульмінація (поява Акадзи та його бій з Ренґоку)
- розв'язка (смерть Ренґоку, як каталізатор для морального росту Танджіро)

#рецензії@sofiaabelman

Дуже гармонійна й лаконічна структура, нраіца

На рівні, до речі з аркою повернення в Шіґаншіну(АоТ), Золотого віку(Берсерк) чи інциденту в Шібуї(Магічна битва)

Джеймс Сандерленд та Родіон Раскольников дуже схожі, й ви готові до цієї розмови.

Обидва персонажі скоюють убивство -- Раскольніков убиває стару лихварку, вважаючи це "вищою метою", ніби він може вирішувати долю людини, Джеймс душить свою дружину Мері, вважаючи, що саме так він звільняє її від страждань через хворобу. Для обох персонажів ці дії стають відправною точкою морального безумства. Обидва герої створюють раціоналізацію злочину, щоб їх не їла провина, проте внутрішньо, саме ця брехня їх і роз'їдає. Петербург Достоєвського і Сайлент Гілл Team Silent -- це різні прояви одного феномену, а саме простору, що знищує тебе, стаючи психічним ландшафтом провини. Місто в обох випадках стає не просто простором дії, а буквально судом над персонажем.

Катарсис обох героїв полягає не в прощенні їх дій, а саме у визнанні цього злочину. Раскольніков доходить до цього через любов Соні, а Джеймс через простий меседж:"Мері не просила вмирати". Якщо Достоєвський розчиняє злочин у теології, то Silent Hill 2 робить це через символізм тіла й страху, але обидва автори говорять одне й те саме: людину карає не Бог і не суд, а її власна совість.

У Достоєвського тіло страждає фізично: Раскольніков мучиться гарячкою, маренням, виснаженням -- гріх буквально проходить через плоть. У Silent Hill 2 тілесність стає монструозною -- чудовиська Сандерленда це спотворені метафори його сорому й бажання: відраза до хвороби Мері, пригнічена сексуальність, страх власної слабкості. Там де в Достоєвського "лихоманка", в team silent чергова зустріч з пірамідхедом.

В обох творіннях каталізатором до прийняття провини, своєрідним голосом совісті стає жінка. Соня Мармеладова (це не репер) -- це не просто жінка, це моральна вісь роману. Вона не судить, і не співчуває, і саме через неї Родіон уперше відчуває потребу в покаянні. У випадку Сандерленда образ жінки ділиться на дві сторони: Мері -- уособлення прощення та любові, а Марія -- пристрасті й бажання, і обидва персонажі мусять прийняти "реальну" сторону жінки -- не плоть, а її душу. Вони мають страждати заради покаяння.

Провина у Достоєвського й у Silent Hill 2 має тілесну, просторову й метафізичну форму. Вона не карається законом, а розквітає в реальності як лихоманка, як туман, як місто, як монстр. І тільки прийнявши цю хворобу, герої можуть прозріти. Обидва твори нагадують, що зло -- не зовнішній демон, а згусток болю, який ми самі ж і вигодовуємо, поки не наважимось його назвати своїм ім’ям.

#оффтоп@sofiaabelman

Кінь Боджек, Родіон Раскольніков, Джеймс Сандерленд, Енакін Скайвокер та Ерен Єґер -- це архетип "зламаного чоловіка", проте всі п'ятеро проходять провину по своєму.

Якщо ви готові до цієї розмови, я напишу коротке есе

Мейбібейбі відправила гуманітарку на сво...

А дєвачькі, яким подобається Юічіро, пдф?)

Ранок листопада

#оффтоп@sofiaabelman