Сасітє

Нє, ну це розйоб, заслужили мішок рису і кішкодівчинку жовторотики

‼ Спойліри до CSM i CSM: Part 2‼


Чому Денжі та Резе зблизилися набагато сильніше, ніж Денжі та Аса

Пояснюю для тих людей в першу чергу, які не вміють читати, або читають "між рядків". Вперше стосунки Денжі та Резе починаються з випадкової зустрічі. Потім він приходить до кав'ярні. Він ще не знає, що вся близькість Резе награна і само собою закохується, бо для нього це як два пальці об асфальт. Проте вже тут можна прогледіти перші моменти "затишшя перед бурею". Кав'ярня символізує собою спокій, такий собі острівець звичайності. Після розмови на вулиці під дощем, Резе просить його сховатися, класичний троп розвитку близькості з символічні для Тацукі Фуджімото водою (розглянемо це пізніше).
А тепер давайте згадаємо перше "побачення" Денжі та Резе. Це було в школі. Саме тоді, коли вони разом плавали в басейні. Це був перший момент, коли обидва персонажі будучи в людській формі відчували свободу. Отож, спочатку звернемося до символізму води в працях Фуджімото. Вона тут відображає як і очищення (момент, коли Денжі миє посуд після бою з Макімою), так і утопію (сцена на пляжі в арці Резе), надію (в Fire Punch немає води, лише лід. І коли в кінці світ починає танути, саме вода символізує надію. Старий світ-очищення-новий світ). Дуже часто важливі сцени стаються на пляжі (ніби вода - це щось недосягненне). В сцені в басейні вода "очищує" персонажів, частково знімаючи їхні маски. Тут Денжі вперше за всю манґу сміється не від відчаю, а саме від щастя. Ця сцена глибоко розвиває динаміку персонажів. Резе весело хлюпає водою в його бік і грається, не б'є, не наказує, не спокушає, а просто грається. Денжі почувається людиною, вперше за весь час він не пес Макіми, не людина бензопила, а звичайний хлопець. Для Резе ця сцена -- це момент, коли вперше ламається її оболонка солдата, коли почуття беруть гору над обов'язком. З самого дитинства її виховували, як солдата, як нещадну машину для вбивства, проте тут вона як і Денжі стає звичайною людиною.

Знаєш, я теж ніколи не ходила до школи

У фільмі, коли Резе зустрічається з серійним вбивцею, він каже, що зніме її шкіру й принесе її Денжі. І тут ховається маленька деталь. Після імені героя, око Резе сіпається, хоча в манзі цього не було, проте Фуджімото визнав це каноном.

Серед фандому існує такий вислів "Denji fell first, but Reze felt harder". Денжі закохався першим, але Резе сильніше. Ця фраза влучно описує емоційну діалектику Фуджімото: Денжі любить наївно, але щиро; Резе любить пізно, але фатально. Його любов - це початок його людяності; її любов - це завершення її місії.

В момент, коли Денжі розуміє, що ось все добре, спокійно Резе зраджує його почуття найжахливішим способом, але чи зраджує насправді... Так, але тільки собі. Секундна пауза під час поцілунку -- це момент, коли вона задумується. Коли Резе атакує Денжі після поцілунку це виглядає, як цинічна маніпуляція, але вона солдат, особа народжена вбивати, вона жертва тієї ж самої системи, що й він. Її дії - це не вибір серця, в рефлекс вбитий в неї ще з дитинства.
Тому вона "зраджує" не Денжі, а себе, вона повертається в ту роль, з якої не встигла повстати.
Денджі не розуміє, чому.
Він просто вперше подумав, що світ може бути добрим,
що любов — це не гра, не маніпуляція.
І саме в цей момент все руйнується.
Фуджімото будує цей момент майже як анатомію травми:
коли людина зростає в насильстві, навіть добро здається пасткою.

Резе дзеркалить самого Денжі, саме тому її вибір -- це просто повернення до обов'язку, вона не руйнує ідеал, а робить його до болю реалістичним.

В кінці Резе каже, що ніколи не любила його, проте чи так це? Ні, це скоріше фінальний тест для Денжі. Чи досі він її кохає? Він буквально рятує її, не вбиває й просто відпускає. Він готовий втекти з нею. І вона теж готова. Денжі збирає речі й вирушає до кафе, Резе не сідає на потяг і теж прямує туди. Коли вона помічає у вікні Денжі, то біжить до нього. І саме в цих двох фінальних сценах ми розуміємо, що вона була не просто зброєю, вона мала почуття, проте обов'язок вбив їх.

Резе не вірить, що саме Денжі сказав Макімі вбити її, вона розуміє, що їх почуття були щирими. Коли вона помирає від рук Ангела-Демона, то останнє, що бачить - це Денжі з квітами, який її очікує. Макіма лише знайшла серце Денжі, проте Резе змусила його битися.

В флешбеках в другій частині манґи, Денжі згадує Резе без чокера(чорний пояс по горловому). Це показує те, що він ніколи не бачив в ній зброї.


Арка "Дівчини-Бомби" -- це історія кохання двох однакових людей, які ніколи не зможуть бути разом.

Ну і цейво, якщо не бачили кіно, то гляньте, шикарна хуйня.

Осьо сторінка з флешбеком, бтв

До речі, ставлю на те, що CSM в'їбе фільм по Демон Слеєру в прокаті

На демон слеєра дрочать просто анімешники, хіканчики такі, а бензопилу люблять гігачади реальні

Я прочитав 20 розділів демон слеєра

Знову без хеппі енду?

#оффтоп@sofiaabelman

Так Тоука в тій сцені в трусах була

Блін, арка нескінченного потяга хороша. Я не дуже великий фанат шьоненів, як таких, але Дімон Слеєр зайшов. Вона взагалі дуже важлива, в контексті структурного та смислого перевороту в серії, саме в ній Зеніцу, Танджіро та Іноске стають із новачків "зрілими" мисливцями на демонів. Absolute literature

Взагалі, за 12 розділів видати таку базу, Ґотоге молодець. Вона в плані композиції навіть якраз таки хороша. Жодних зайвих структурних елементів. Тут в нас є:
- експозиція (посадка на потяг, знайомство з Ренґоку)
- зав'язка (сни персонажів)
- розвиток дії(Іноске та Танджіро б'ються проти енму)
- кульмінація (поява Акадзи та його бій з Ренґоку)
- розв'язка (смерть Ренґоку, як каталізатор для морального росту Танджіро)

#рецензії@sofiaabelman

Дуже гармонійна й лаконічна структура, нраіца

На рівні, до речі з аркою повернення в Шіґаншіну(АоТ), Золотого віку(Берсерк) чи інциденту в Шібуї(Магічна битва)

Джеймс Сандерленд та Родіон Раскольников дуже схожі, й ви готові до цієї розмови.

Обидва персонажі скоюють убивство -- Раскольніков убиває стару лихварку, вважаючи це "вищою метою", ніби він може вирішувати долю людини, Джеймс душить свою дружину Мері, вважаючи, що саме так він звільняє її від страждань через хворобу. Для обох персонажів ці дії стають відправною точкою морального безумства. Обидва герої створюють раціоналізацію злочину, щоб їх не їла провина, проте внутрішньо, саме ця брехня їх і роз'їдає. Петербург Достоєвського і Сайлент Гілл Team Silent -- це різні прояви одного феномену, а саме простору, що знищує тебе, стаючи психічним ландшафтом провини. Місто в обох випадках стає не просто простором дії, а буквально судом над персонажем.

Катарсис обох героїв полягає не в прощенні їх дій, а саме у визнанні цього злочину. Раскольніков доходить до цього через любов Соні, а Джеймс через простий меседж:"Мері не просила вмирати". Якщо Достоєвський розчиняє злочин у теології, то Silent Hill 2 робить це через символізм тіла й страху, але обидва автори говорять одне й те саме: людину карає не Бог і не суд, а її власна совість.

У Достоєвського тіло страждає фізично: Раскольніков мучиться гарячкою, маренням, виснаженням -- гріх буквально проходить через плоть. У Silent Hill 2 тілесність стає монструозною -- чудовиська Сандерленда це спотворені метафори його сорому й бажання: відраза до хвороби Мері, пригнічена сексуальність, страх власної слабкості. Там де в Достоєвського "лихоманка", в team silent чергова зустріч з пірамідхедом.

В обох творіннях каталізатором до прийняття провини, своєрідним голосом совісті стає жінка. Соня Мармеладова (це не репер) -- це не просто жінка, це моральна вісь роману. Вона не судить, і не співчуває, і саме через неї Родіон уперше відчуває потребу в покаянні. У випадку Сандерленда образ жінки ділиться на дві сторони: Мері -- уособлення прощення та любові, а Марія -- пристрасті й бажання, і обидва персонажі мусять прийняти "реальну" сторону жінки -- не плоть, а її душу. Вони мають страждати заради покаяння.

Провина у Достоєвського й у Silent Hill 2 має тілесну, просторову й метафізичну форму. Вона не карається законом, а розквітає в реальності як лихоманка, як туман, як місто, як монстр. І тільки прийнявши цю хворобу, герої можуть прозріти. Обидва твори нагадують, що зло -- не зовнішній демон, а згусток болю, який ми самі ж і вигодовуємо, поки не наважимось його назвати своїм ім’ям.

#оффтоп@sofiaabelman

Кінь Боджек, Родіон Раскольніков, Джеймс Сандерленд, Енакін Скайвокер та Ерен Єґер -- це архетип "зламаного чоловіка", проте всі п'ятеро проходять провину по своєму.

Якщо ви готові до цієї розмови, я напишу коротке есе

Мейбібейбі відправила гуманітарку на сво...