Мене звуть Олена Шестакова. Я славістка і викладачка старослов'янської, польської, української та російської мов. Я закінчила аспірантуру за спеціальністю "славістика" (спеціалізація – польська мова) і викладаю слов'янські мови вже 8 років. Я також трохи володію болгарською, білоруською та сербською мовами. У цьому блозі ділюся цікавою інформацією про слов’янські мови, їхню історію, етимологію.

Яка сучасна мова схожа на старослов’янську?

Відповідь на це питання не може бути легкою та однозначною. Насправді в будь-якій сучасній слов’янській мові можна знайти риси, притаманні старослов’янській.

Польська мова зберегла носові голосні.
Багато лексики можна зустріти в сучасних болгарській, хорватській мовах.
Двоїна збереглася в словенській мові.

У кожній слов’янській мові є слово для позначення квітки. Укр. ‘квітка’, блр. ‘кветка’, пол. ‘kwiat’, чеш. ‘kvĕt’, болг. ‘цвет’ etc. Ці слова виглядають більш-менш однаково.
Початковий Ц — результат 2 палаталізації, яка не відбулася в деяких мовах, вірогідно, східнослов’янських, а рос. ‘цвет’ є запозиченням зі старослов’янської.
Усі ці слова походять від кореня *kṷeǐt-. Від цього же кореня походить слово “світ”, бо трансформація *k>*s також мала місце в індоєвропейських мовах. Вірогидно, що
спочатку так почали називатися саме білі квіткі.
Цікаво, що в деяких мовах (зокрема, у білоруській та українській) слово з таким коренем (‘цвісці’, ‘цвісти’) означає також ‘покриватися пліснявою’.

Дивилася учора лекцію О. Гіппіуса про новгородські грамоти, які були віднайдені в цьому році. Колись я писала диплом про новгородські грамоти, тому ця тема мене цікавить. Взагалі життя давнього Новгороду досить захопливе з різних точок зору: і мовної, і буденної, і політичної.
Лекція чудова, Гіппіус дуже милий оповідач. З лекції дізналася про деякі цікаві слова, реалії давнього Новгороду.
Не обійшлось також без жартів!
— Яка літера тут пропущена?
— О!
— Ні, О пропущена, бо я забув її написати.

Ось перша частина, за тиждень буде друга.

https://www.youtube.com/live/DPCJP8cj6pY

Старословʼянські манускрипти написані двома абетками — глаголиця та кирилиця.
Уважається деякими вченими (В. Копитар, С. Кульбакін, Р. Нахтигал, А. Вайн, Б. Велчев тощо), що Кирило та Методій винайшли саме глаголицю.
В 10–11 сторіччях уживались обидві абетки.
Однак із часом глаголиця зникла та її заступила кирилиця, якою і досі користуються багато народів. Серед головних причин виникнення кирилиці може бути зближення з Візантією та грецькою мовою, а кириличні літери, ймовірно, схожі на літери грецького унціалу.

Учора подивилася другу частину лекції Гіппіуса про новгородські грамоти.

Там був цілий детектив! В якому громадянин з ім'ям Дрочила (так-так!) дуже не хотів віддавати свою дочку заміж, і про це писали аж дві людини

Окрім того цікавою була назва міри — "улок", походить від того же кореня, що й "вулик" 🐝.
Тож, отримала задоволення, Гіппіус чудовий. Подивитися можна тут:

https://www.youtube.com/watch?v=S5Fd-2n8_Po&ab_channel=%D0%98%D0%BD%D0%A1%D0%BB%D0%B0%D0%B2

Глаголиця як перше словʼянське письмо.

Вважається, що саме глаголицю було віднайдено братами-просвітителями. Складалася вона з 40 літер.

Докази, які вказують на першенство глаголиці, приводяться наступні. На палімпсестах під шаром кириличного письма віднайдено глаголичне письмо. Граматичні форми, які вжиті в глаголичних манускриптах, старіші за форми з кириличних (зокрема, форми аориста).

Джерела натхнення глаголиці могли бути різними (авжеж браття володіли багатьма іноземними мовами та могли запозичити деякі елементи з абеток мов, які знали), дехто вважає, що у глаголиці є навіть елементи вірменської абетки (що для мене особливо приємно).

Манускрипти, які написані глаголицею, це: Київські аркуші, Клоцова збірка, Зографське євангеліє, Маріїнське євангеліє тощо.

Імовірно, з Х сторіччя глаголиця почала поступово замінятися кирилицею, яка своїм виглядом нагадувала грецький унціал, тому напевно була більш зрозумілою для писців.
Також є гіпотеза, згідно з якою глаголиця була православно-церковним тайнописом, створеним учнями Кирила й Методія після 886 p., коли в Моравії почалися гоніння на православну книж­ність (О. І. Соболевський, О. Ф. Курсь­кий, В. Істрін та ін.).

У Хорватії глаголиця використовувалася до 19 сторіччя, зараз вона вважається символом національної самобутності. 22 лютого святкується День Хорватської глаголиці.

На фото: Бащанська плита (приблизно 1100 р.), один з найстарших та відомих пам’ятників глаголичного письма. На ній є прикметник “хорватський” та згадка про хорватського правителя (короля Звонимира). Таблиця на фото є реплікою, яка зберігається в музеї Вірменского Парламенту (м. Єреван).

Числа в слов’янських мовах можуть здаватися складними. Іноземцям вони здаються однаковими та незрозумілими.

Насправді слов’янські числа схожі також на англійські, німецькі та інші індоєвропейські.

Наприклад, -дцять (укр.), -дцать (рус.), -ście (пол.), -десет (болг.), -est (хорв.) — це залишки слова ‘desęt’. Порівняйте з англійським ‘-teen’ в ‘fourteen’, ‘seventeen’. Якщо придивитись уважніше, можна помітити -на- перед ‘desęt’: -надцять (укр.), -наццаць (бел), -надцать (рус.), -naście (пол.), -naest (хорв.), -надесет (болг.). Бо так спочатку складалися ці числа від 11 до 20: 11 — єдинъ на дєсѧтє, 12 — дъва на дєсѧтє, 13 — трьѥ на дєсѧтє etc. Потім три слова злилися в одно, і зараз у слов’янських мовах числа 11-20 матимуть частину ‘-nadeset’ в тому чи іншому вигляді.

Проте числа 20–90 мають у складі тільки слово ‘дес’ять’ (може бути змінене): двадцять, п’ятьдесят (укр.), дваццаць, пяцьдзесят (бел.), двадцать, пятьдесят (рус.), двадесет, петдесет (болг.), dvadeset, pedeset (хорв.), dwadzieścia, pięćdziesiąt (пол.)

Любі друзі!
Сьогодні, мабуть, багато з вас відзначають Різдво Христове. Але, мабуть, хтось святкує інші свята, повʼязані зі зміною темряви на світло, які є в багатьох культурах. Бажаю вам усім спокою, затишку, щастя, радості. Хай ваші доми оминають біди та негоди. Хай світло перемагає та дарує нам світле життя.
Вітаю усіх та обіймаю ❤️❤️❤️

Сьогодні коротка історія про одне цікаве слово.
Розпочався новий рік, ми поволі приходимо до тями, і комусь мабуть треба розгрібати справи, які залишися зі старого року. “От халепа!” - можно почути від українців, які перебувають в стані розгублености, люти. “Халепа” - несподівана, прикра подія; біда, нещастя, неприємність.

Але вигляд цього слова не дуже слов’янський. Воно має грецьке походження, де позначає труднощі, важкість, загрозу, суворість. Я зустріла це слово раптово підчас перекладу давньогрецього тексту і здивувалася та зраділа, а потім відшукала це слово в етимологічному словнику.

Хай в новому році халепи відбуваються з вами дуже рідко та дуже маленькі.

Напевно ви звертали увагу на те, що в українській (і російській) є дивна посесивна конструкція типу “у кого є...”/“у кого есть…”, в той час як у багатьох інших індоєвропейських мовах для цього використовується конструкція “I have”, “Ich habe”, “Yo tengo” etc., яка складається із дієслова “мати” (та іноді займенника).

Ті самі конструкції маємо також в інших слов’янських мовах — польській ((ja) mam), хорватській ((ja) imam), болгарській (аз имам). Та й у російській теж є така конструкція, хоча вживається найчастіше в офіційних стилях мови. Напевно в українській це запозичення з російської, але звідки взагалі ця фраза з’явилася?
Мови світу розділяють на два типи: ‘habeo’ і ‘esse’ - в залежності від того, чи в них конструкція посесивності виражена за допомогою дієслова ‘habeo’ (лат. “мати”) чи дієслова ‘esse’ (лат. “бути”).
Можна розглядати посесивну конструкцію типу “у мене є” як конструкцію існування (щось є, щось існує). а додаток “у кого” можна розглядати як позначення близького перебування предмету, який існує, біля того, до кого він належить. “У мене є телефон” — “телефон існує біля мене”. “У Антона есть сестра” — “Сестра існує біля Антону”.
Імовірно, до російської це прийшло з фіно-угорських мов. Фінською “minulla on…” — “у мене є…”. Таке сталося приблизно після 14 сторіччя, бо у східно-слов’янських манускриптах раніше задокументовані переважно конструкції з дієсловом “мати”.

Чи колись цікавило вас слово “цікавий”? Чому не використовуємо, як у багатьох мовах, його латинський відповідник — interest (від ‘interesse’ - ‘існувати поміж’)?
Слово цікавий в українську та білоруську прийшло з польської (ciekawy), де давно воно означало 'швидкий, бистрий, рухливий' і було пов’язано з дієсловом “текти” (ciec, ciekać). У польській мові пом’якшений звук [т] на початку цього дієслова (від прасл. *tekti) перетворився на ć, що було запозичено як ц.

Цікавтеся походженням різних слів та пишіть ваші питання в коментарях ;)

Бавовна і хвиля яко родичі або Woolen stories

Слова для позначення хвилі (на воді) у різних слов’янських мовах різні: укр. хвиля, поль. fala, рос. волна, срб. талас.
Але в усіх слов’янських мовах є слово із цим коренем -vln-: укр. вовна (вовна), пол. wełna (вовна), блр. воўна (вовна), рос. волна (хвиля), блг. вълна (хвиля), срб. вуна (вовна). Усі вони поріднені з англійським словом wool, а також німецьким Wollen і походять від індоєвропейскього кореня *uel-, який позначав, за одними джерелами, “підійматися”, за другими - “смикати”, за третіми - “різати” (Бо вовну тварин, яка підіймається над їхньою шкірою, ми ріжемо, щоб потім зробити з неї теплий одяг ;))
Слово “хвиля” поріднено з ним і є рефлексом цього ж праіндоєвропейського кореня (*uel-), прийшло в українську з німецької через польську.

Улюблене багатьма українцями слово “бавовна”, якщо придивитися, має в собі частину “вовна” і є запозиченням з німецької (Baumwelle - дерево+вовна), яке прийшло через польську (bawełna).

Тож слова для позначення вовни тварин, а також хвилі на воді, споріднені етимологічно. У російській мові навіть є слово “барашки” (барашки) для позначення піни, яка виникає на верху хвиль.
Якщо ви знаєте інші слова або щось цікаве на цю тему, пишіть у коментарі.

У мене є студентка з Болгарії, яка вивчає зі мною старослов'янську. І одна з важких частин нашого навчання — вона не розуміє відмінків. Болгарська — едина слов'янська мова без відмінків. Дівчина розуміє концепцію (бо знає ще декілька мов, де відмінки є), але погано орієнтується в будові речення, бо не завжди розуміє дієслово, і через те — відмінок, який мав би бути після цього дієслова, а також закінчення їй майже нічого не говорять. Наприклад, ми з вами при читанні старослов'янських текстів порівнювали би будову речень з українською, російською, польською, сербською. Їй просто майже немає з чим порівняти, бо ті відносини, які виражають відмінки, в болгарській передаються за допомогою прийменників.
Але це ми зі студенткою потихеньку долаємо, добре, що вона вивчала російську, а значення старослов'янських відмінків більш-менш схожі.

І це наштовхнуло мене на наступну думку. Відмінки, скоріше за все, були в усіх індоєвропейських мовах (тут не можу казати впевнено, бо так глибоко історії усіх мов не знаю). Але згодом в деяких повністю зникли (англійська, іспанська, болгарська), в деяких залишилося декілька (німецька, грецька), в деяких збереглися у великій кількости (слов'янські, вірменська).
Між тим, відстежується тенденція до втрати відмінків. Німці не дуже полюбляють генетив (родовий відмінок), плутаються в його закінченнях та часто замінюють його дативом (давальний).
Вірмени також не завжди відмінюють слова, бо з контексту значення речення зрозуміло, і відмінок непотрібен.
Слов'яни ненавидять відміну кількісних числівників 😜 і після школи благополучно її забувають, часто використовують номінативну форму (тобто називного відмінку): "немає п'ятдесят гривень" (хоча правильно — п'ятидесяти).
Болгари пішли дальше за всіх слов'ян та просто перестали відмінювати імена.

Тож, якщо хтось у вашому середовищі не дуже любить відмінювати числівники, погодьте із шеймінгом — мабуть ця людина несвідомо вже на хвилі майбутніх тенденцій розвитку мови 😌