Цю жінку змусили сфотографуватися поруч із загиблим повстанцем УПА.

Подібні світлини радянські каральні органи робили після загибелі українських повстанців: їх виставляли в центрі села, а рідних примушували ставати поруч.

Так намагалися залякати й принизити не лише учасників спротиву, а й тих, хто був їм найдорожчим.

Матерів приводили впізнавати синів. Дружин допитували. Родини арештовували й висилали. Загиблих виставляли на показ, щоб залякати село та виявити тих, хто допомагав підпіллю.

Лише під час операції «Захід» у жовтні 1947 року майже 80 тисяч українців із родин учасників визвольного руху примусово відправили до Сибіру та Казахстану. Серед депортованих були десятки тисяч жінок і дітей.

Світ уже 2 роки намагався оговтатися від Другої світової війни. А для Західної України мир так і не настав.

У лісах і горах продовжувала боротьбу УПА — армія людей, які не мали власної держави за спиною, але не погодилися жити без неї.

Через багато років останній головнокомандувач УПА Василь Кук скаже:

«Українська повстанська армія в історичному підсумку перемогла, бо тієї держави, проти якої вона боролася, вже нема і ніколи не буде».

У 2014 році, коли Україна знову опинилася перед загрозою втратити свободу, одними з перших на її захист стали добровольці.

Часто без належного спорядження та налагодженого забезпечення, вони допомогли стримати ворога й повернули суспільству віру в те, що його можна зупинити.

Сьогодні цю боротьбу продовжують ЗСУ. Саме завдяки їм у наших містах і селах є світло й тепло, працюють лікарні, школи та магазини, люди мають їжу й можуть залишатися у своїх домівках.

Те, що для нас стало звичним життям, щодня тримається на тих, хто перебуває на фронті.

Історія навчила нас надто дорогої істини: Україна більше ніколи не повинна залишатися без власної сильної армії. Щоб нашим захисникам не доводилося знову ставати повстанцями у власній країні.

Бо там, де немає своєї армії, дуже швидко з’являється чужа.