«У м'яті», Борис Філоненко, Данил Штангєєв, Антон Рєзніков, ist publishing.
Комікс про стосунки, невміння говорити, прірву між людьми. Якщо коротко: Іван та Марія живуть разом, а потім Іван стрибає на лижах та зникає в снігу. Далі Марія згадує про свій проект, де саме місто попереджає про перешкоди та свою втому. Так само, як Іван попереджав Марію (чи навпаки) замість того, аби сказати прямо. Дуже сподобалась тема про те, що у нас в культурі та середовищі багато падінь та ям. І дуже розізлило, що людям все ще треба нагадувати про те, що можна просто говорити про свої почуття.
В коміксі не так важливий сюжет, як емоція. І з цим він справляється дуже добре. Плюс ілюстрації з київськими локаціями, такими чіткими, що впізнаєш місця. А от чому Марія потім їде саме в Бразилію, я не дуже зрозуміла. Читайте, можливо ви мені розкажете. До речі, це всього лише мій третій комікс в колекції 😱
Комікс про стосунки, невміння говорити, прірву між людьми. Якщо коротко: Іван та Марія живуть разом, а потім Іван стрибає на лижах та зникає в снігу. Далі Марія згадує про свій проект, де саме місто попереджає про перешкоди та свою втому. Так само, як Іван попереджав Марію (чи навпаки) замість того, аби сказати прямо. Дуже сподобалась тема про те, що у нас в культурі та середовищі багато падінь та ям. І дуже розізлило, що людям все ще треба нагадувати про те, що можна просто говорити про свої почуття.
В коміксі не так важливий сюжет, як емоція. І з цим він справляється дуже добре. Плюс ілюстрації з київськими локаціями, такими чіткими, що впізнаєш місця. А от чому Марія потім їде саме в Бразилію, я не дуже зрозуміла. Читайте, можливо ви мені розкажете. До речі, це всього лише мій третій комікс в колекції 😱
«Лотас на асвальце» Алесь Плотка, Люта справа.
Якщо ви любите білоруську мову так само сильно, як я — то «Лотас на асвальце» точно має бути у вашій бібліотеці, читатись та перечитуватись до затертих сторінок. Це міська поезія білоруського поета Алеся Плотки, який тривалий час жив у Чехії, а зараз переїхав до Києва. Він жартома називає себе «знаний украино-білоруській посіпака», бо багато перекладав з української на білоруську і навпаки (з останнього — переклад Іздрика «Папіроси», теж вийшла у Лютій справі).
Мені досить складно описувати поезію, бо вона або торкає тебе і тримає до останньої сторінки — смішить, дурманить, робить боляче, зігріває як портвейн — або ні. Так от поезія Плотки, окрім того, що має сотні емоцій, так ще й веде у подорож новою культурою та країною. Тому, це чудова можливість відкрити для себе білоруську поезію або зробити подарунок (Плотка+Іздрик) для сябрів 💔
Якщо ви любите білоруську мову так само сильно, як я — то «Лотас на асвальце» точно має бути у вашій бібліотеці, читатись та перечитуватись до затертих сторінок. Це міська поезія білоруського поета Алеся Плотки, який тривалий час жив у Чехії, а зараз переїхав до Києва. Він жартома називає себе «знаний украино-білоруській посіпака», бо багато перекладав з української на білоруську і навпаки (з останнього — переклад Іздрика «Папіроси», теж вийшла у Лютій справі).
Мені досить складно описувати поезію, бо вона або торкає тебе і тримає до останньої сторінки — смішить, дурманить, робить боляче, зігріває як портвейн — або ні. Так от поезія Плотки, окрім того, що має сотні емоцій, так ще й веде у подорож новою культурою та країною. Тому, це чудова можливість відкрити для себе білоруську поезію або зробити подарунок (Плотка+Іздрик) для сябрів 💔
«Що таке мистецтво» Артур Данто
Книжка арт-критика Артура Данто одразу заплутує своєю назвою. Бо одні зверхньо кажуть, що і так знають «що таке мистецтво», інші думають що це чергові есеї про чорний квадрат, а треті ведуться на назву і залишаються невдоволеними. У 6 есе Данто розповідає про пісуар Марселя Дюшана та поп-арт Енді Воргола, реставрацію, фотографію vs живопис, нову естетику та погляд Канта на мистецтво. Але в цих текстах раптом з'являються філософські роздуми про немовлят та зв'язок з матір'ю, платонічну любов між чоловіками, тіло та тілесніть, детальний розбір Мане та ще багато чого. І поки читаєш, думаєш: а навіщо це все? Але в кожному есе знаходиш те, на що ще ніколи не звертав увагу, а отже втрачав прекрасність мистецтва.
What Art Is (я б переклала як «Чим є мистецтво»), подібна на «Як ми бачимо» неочевидними поглядами на мистецтво, але більш філософська за наповненням. Хоча погляди Данто часом досить застарілі (і як мені здалось місцями сексистські), книжка дає багато нових імен та ідей. Важливо: її треба читати досить уважно, щоб не загубити думку.
8 реставрованих шедеврів з 10
Книжка арт-критика Артура Данто одразу заплутує своєю назвою. Бо одні зверхньо кажуть, що і так знають «що таке мистецтво», інші думають що це чергові есеї про чорний квадрат, а треті ведуться на назву і залишаються невдоволеними. У 6 есе Данто розповідає про пісуар Марселя Дюшана та поп-арт Енді Воргола, реставрацію, фотографію vs живопис, нову естетику та погляд Канта на мистецтво. Але в цих текстах раптом з'являються філософські роздуми про немовлят та зв'язок з матір'ю, платонічну любов між чоловіками, тіло та тілесніть, детальний розбір Мане та ще багато чого. І поки читаєш, думаєш: а навіщо це все? Але в кожному есе знаходиш те, на що ще ніколи не звертав увагу, а отже втрачав прекрасність мистецтва.
What Art Is (я б переклала як «Чим є мистецтво»), подібна на «Як ми бачимо» неочевидними поглядами на мистецтво, але більш філософська за наповненням. Хоча погляди Данто часом досить застарілі (і як мені здалось місцями сексистські), книжка дає багато нових імен та ідей. Важливо: її треба читати досить уважно, щоб не загубити думку.
8 реставрованих шедеврів з 10
«Реактори не вибухають», Катерина Міхалиціна, Станіслав Дворницький, Портал
Не пам'ятаю як я дізналась про Чорнобильську катастрофу. Не пам'ятаю як нам розповідали про це в дитинстві. Ми просто знали, що вона була. Що батько через це переїхав до села мами і вони познайомились. Що пів села — це «посьолок», який будували дуже швидко для «чорнобильців», що дах бабусиного будинку перестеляли, бо шифер фонив від радіації. Що кожні два роки ми мали проходити повний медогляд. Що в кожного з нас є якийсь слід від аварії.
«Реактори не вибухають» — це книжка, яка має розповісти дітям все про аварію на ЧАЕС та радіацію. Вона дуже добре справляється з поясненнями що таке радіація, як працюють реактори та навіщо це потрібно, яким був експеримент 25 квітня та що взагалі сталось. Однак, репортажна частина про Чорнобиль трохи слабенька, слова і описи часто занадто дитячі, а іноді подані такі факти, які можуть травмувати і дорослу людину. Наприклад, я не впевнена, що дуже ок казати «їх смерть була марною» або говорити про те, що песикам-котикам-Мурчикам-хробачкам пам'ятники не поставлять (ну прямо таки бачу вплив Світлани Алєксієвич).
Видання ще часто хвалять за візуальну складову від сері/граф, яких я ніжно люблю. Але якщо сама верстка дуже крута і сучасна, то деякі ілюстрації мені незрозумілі. Загалом, це хороше пояснення простою мовою що сталось і як це все існує тепер (часом теж помітний вплив серіалу Чорнобиль). Однак, з виданням можна і треба ще працювати (коли вже почнуть говорити і про втрачену культуру і про те, яким було життя до?).
7 чорнобильських говірок з 10
Не пам'ятаю як я дізналась про Чорнобильську катастрофу. Не пам'ятаю як нам розповідали про це в дитинстві. Ми просто знали, що вона була. Що батько через це переїхав до села мами і вони познайомились. Що пів села — це «посьолок», який будували дуже швидко для «чорнобильців», що дах бабусиного будинку перестеляли, бо шифер фонив від радіації. Що кожні два роки ми мали проходити повний медогляд. Що в кожного з нас є якийсь слід від аварії.
«Реактори не вибухають» — це книжка, яка має розповісти дітям все про аварію на ЧАЕС та радіацію. Вона дуже добре справляється з поясненнями що таке радіація, як працюють реактори та навіщо це потрібно, яким був експеримент 25 квітня та що взагалі сталось. Однак, репортажна частина про Чорнобиль трохи слабенька, слова і описи часто занадто дитячі, а іноді подані такі факти, які можуть травмувати і дорослу людину. Наприклад, я не впевнена, що дуже ок казати «їх смерть була марною» або говорити про те, що песикам-котикам-Мурчикам-хробачкам пам'ятники не поставлять (ну прямо таки бачу вплив Світлани Алєксієвич).
Видання ще часто хвалять за візуальну складову від сері/граф, яких я ніжно люблю. Але якщо сама верстка дуже крута і сучасна, то деякі ілюстрації мені незрозумілі. Загалом, це хороше пояснення простою мовою що сталось і як це все існує тепер (часом теж помітний вплив серіалу Чорнобиль). Однак, з виданням можна і треба ще працювати (коли вже почнуть говорити і про втрачену культуру і про те, яким було життя до?).
7 чорнобильських говірок з 10
«Якщо подорожній однієї зимової ночі», Італо Кальвіно, ВСЛ
Новий рік розпочала з роману-гри в найкращих постмодерністських традиціях. Здавалось би, кого можуть здивувати 10 історій в одній книзі, яка чи то детектив, чи то любовний роман, чи то антиутопія? Але іронічність Кальвіно та майстерність оповіді робить цей твір дуже живим. І якщо вам вдасться дочитати його до кінця і не кинути на якійсь з оповідей — ви зрозумієте наскільки ця книга про мистецтво читання. Якщо коротко, то сюжет такий: Читач купує книгу, вона захоплює його, але в друкарні стався збій і книжка повторює перші 30 сторінок. Він починає шукати той роман, який захопив його, але потрапляє на ще декілька романів, які мають бути «тими першими», але ними не є. Так ми потрапляємо на теми «ким є письменник», «чи можна зрозуміти твір та літературу, не читаючи повністю твір», «чи переклад є фальшивкою» і так далі, і так далі. Але насправді – це настільки глибока книжка, що боюсь я зняла тільки верхній шар.
Окремо відзначу дотепну обкладинку, яка відповідає змісту книги: на ній написано, що це не та книга і це брак видавництва (загляніть під паперову обкладиноку). Але часом з'являються дивні слова та навіть русизми. Сподіваюсь, це зроблено щоб зберегти стилістику, а не тому що знову редактори не вичитали переклад.
8 захоплено-обдурених читачів з 10
Новий рік розпочала з роману-гри в найкращих постмодерністських традиціях. Здавалось би, кого можуть здивувати 10 історій в одній книзі, яка чи то детектив, чи то любовний роман, чи то антиутопія? Але іронічність Кальвіно та майстерність оповіді робить цей твір дуже живим. І якщо вам вдасться дочитати його до кінця і не кинути на якійсь з оповідей — ви зрозумієте наскільки ця книга про мистецтво читання. Якщо коротко, то сюжет такий: Читач купує книгу, вона захоплює його, але в друкарні стався збій і книжка повторює перші 30 сторінок. Він починає шукати той роман, який захопив його, але потрапляє на ще декілька романів, які мають бути «тими першими», але ними не є. Так ми потрапляємо на теми «ким є письменник», «чи можна зрозуміти твір та літературу, не читаючи повністю твір», «чи переклад є фальшивкою» і так далі, і так далі. Але насправді – це настільки глибока книжка, що боюсь я зняла тільки верхній шар.
Окремо відзначу дотепну обкладинку, яка відповідає змісту книги: на ній написано, що це не та книга і це брак видавництва (загляніть під паперову обкладиноку). Але часом з'являються дивні слова та навіть русизми. Сподіваюсь, це зроблено щоб зберегти стилістику, а не тому що знову редактори не вичитали переклад.
8 захоплено-обдурених читачів з 10
«Всьо ясно», Джонатан Сафран Фоер, КСД
Якщо ви дивились Everything is illuminated з Елайджею Вудом, то маєте пам'ятати сюжет: Джонатан відправляється в Україну, щоб знайти Августину, жінку, яка врятувала його діда від нацистів. У цьому йому допомагають не дуже хороший знавець англійської мови одесит Алєкс, його дід, який вважає себе сліпим, та скажена собака-поводир. Дія відбувається у 1997 році, а шукатимуть вони на Волині. Розповідь майже автобіографічна: Фоер дійсно приїздив в Україну і шукав цю жінку, але в 1999.
Книга складається з трьох частин, які переплітаються між собою: текст про єврейське селище Трохимбрід (яке дійсно колись існувало, але було зруйноване нацистами), який пише Джонатан і розповідає про своїх предків; розповідь про поїздку від Алєкса та листи, які пише Алєкс авторові, розповідаючи, що сталось після поїздки.
Сказати, що книжка краще, ніж фільм — не сказати нічого. Бо, по-перше, герої в романі не просто «подорожній-і-його-гід», а стали друзями, Алєкс не такий вже примітив, як здається у фільмі, історія діда змушує плакати, а Україна не показана екзотизованою. По-друге, частина про Трохимбрід надзвичайно філософська. Ви можете перегорнути ці сторінки, або не вчитуватись у сказане, але роман тоді втратить свою силу. Це роман про те, навіщо нам пам'ятати, навіть коли пам'ять робить дуже боляче.
Давно так не вражала художня книжка, плюс переклад Ростислава Семківа (!), тому 10 з 10.
Якщо ви дивились Everything is illuminated з Елайджею Вудом, то маєте пам'ятати сюжет: Джонатан відправляється в Україну, щоб знайти Августину, жінку, яка врятувала його діда від нацистів. У цьому йому допомагають не дуже хороший знавець англійської мови одесит Алєкс, його дід, який вважає себе сліпим, та скажена собака-поводир. Дія відбувається у 1997 році, а шукатимуть вони на Волині. Розповідь майже автобіографічна: Фоер дійсно приїздив в Україну і шукав цю жінку, але в 1999.
Книга складається з трьох частин, які переплітаються між собою: текст про єврейське селище Трохимбрід (яке дійсно колись існувало, але було зруйноване нацистами), який пише Джонатан і розповідає про своїх предків; розповідь про поїздку від Алєкса та листи, які пише Алєкс авторові, розповідаючи, що сталось після поїздки.
Сказати, що книжка краще, ніж фільм — не сказати нічого. Бо, по-перше, герої в романі не просто «подорожній-і-його-гід», а стали друзями, Алєкс не такий вже примітив, як здається у фільмі, історія діда змушує плакати, а Україна не показана екзотизованою. По-друге, частина про Трохимбрід надзвичайно філософська. Ви можете перегорнути ці сторінки, або не вчитуватись у сказане, але роман тоді втратить свою силу. Це роман про те, навіщо нам пам'ятати, навіть коли пам'ять робить дуже боляче.
Давно так не вражала художня книжка, плюс переклад Ростислава Семківа (!), тому 10 з 10.
#підбірка
Сьогодні ділюсь книжками, написані журналістами. Їх об'єднує цей фактор і ще те, що всі вони написані майстерно і чудово. Тематично вони всі різні: від кухарів диктаторів до моргу. А ще у нас знову локданун, а отже є час почитати і підтримати українські видавництва!
🗯 «Як нагодувати диктатора» Вітольд Шабловський, ВСЛ. Якщо ви досі не прочитали про те, якими пам'ятають диктаторів та що лишається після їх смерті, то терміново купуйте книжку. Польський журналіст знайшов кухарів Хусейна, Кастро, Пола Пота та інших, та розпитав про те, якими вони були у реальному житті.
🗯«Загублений острів» Наталка Гуменюк, ВСЛ. Збірник репортажів з анексованого Криму від 2014 року до 2019. Підприємці та пенсіонери, кримські татари, студенти й громадські активісти, правозахисники та військові, люди з різними політичними та ідеологічними поглядами відверто розповідають свої історії. Варто читати аби не забувати.
🗯«Морг» Євген Спірін, Люта справа. «Записки луганського санітара» — і цим все сказано. Гротескні байки зі звичайного моргу, які плавно переходять у замальовки війни та окупації. У 2014 автора забрали «на підвал», пояснили, що йому тут не місце і дали 24 години, щоб покинути Луганськ. Відтоді, він більше не повертався.
🗯«Наші інші», Олеся Яремчук, Човен. Ще один збірник репортажів, цього разу про національні меншини України: шведи, румуни, вірмени, роми та гагаузи — чотирнадцять історій про те, чи складно бути Іншими. Книга спогадів, які досі бояться говорити вголос.
🗯«Над прірвою в іржі» Павло Стех, Темпора. Романтика електричок, провінційних містечок, вокзалів та придорожніх кафе. Смішні та життєві оповідки за якими сумуєш (але не хочеш повторювати ще раз).
Моя подруга, журналістка НВ, Саша Горчинська зараз працює над своєю книгою. Вона пише про «незручні» теми: сексуальна освіта, дискримінація, наркозалежність, тощо. А ще вона веде телеграм-канал, де пише про це й не тільки: https://t.me/nezruchno 😱
Сьогодні ділюсь книжками, написані журналістами. Їх об'єднує цей фактор і ще те, що всі вони написані майстерно і чудово. Тематично вони всі різні: від кухарів диктаторів до моргу. А ще у нас знову локданун, а отже є час почитати і підтримати українські видавництва!
🗯 «Як нагодувати диктатора» Вітольд Шабловський, ВСЛ. Якщо ви досі не прочитали про те, якими пам'ятають диктаторів та що лишається після їх смерті, то терміново купуйте книжку. Польський журналіст знайшов кухарів Хусейна, Кастро, Пола Пота та інших, та розпитав про те, якими вони були у реальному житті.
🗯«Загублений острів» Наталка Гуменюк, ВСЛ. Збірник репортажів з анексованого Криму від 2014 року до 2019. Підприємці та пенсіонери, кримські татари, студенти й громадські активісти, правозахисники та військові, люди з різними політичними та ідеологічними поглядами відверто розповідають свої історії. Варто читати аби не забувати.
🗯«Морг» Євген Спірін, Люта справа. «Записки луганського санітара» — і цим все сказано. Гротескні байки зі звичайного моргу, які плавно переходять у замальовки війни та окупації. У 2014 автора забрали «на підвал», пояснили, що йому тут не місце і дали 24 години, щоб покинути Луганськ. Відтоді, він більше не повертався.
🗯«Наші інші», Олеся Яремчук, Човен. Ще один збірник репортажів, цього разу про національні меншини України: шведи, румуни, вірмени, роми та гагаузи — чотирнадцять історій про те, чи складно бути Іншими. Книга спогадів, які досі бояться говорити вголос.
🗯«Над прірвою в іржі» Павло Стех, Темпора. Романтика електричок, провінційних містечок, вокзалів та придорожніх кафе. Смішні та життєві оповідки за якими сумуєш (але не хочеш повторювати ще раз).
Моя подруга, журналістка НВ, Саша Горчинська зараз працює над своєю книгою. Вона пише про «незручні» теми: сексуальна освіта, дискримінація, наркозалежність, тощо. А ще вона веде телеграм-канал, де пише про це й не тільки: https://t.me/nezruchno 😱
Так, а що там 2020? Зібрала декілька посилань про підсумки року з чудовими книжками:
💥 Мій текст про мистецькі видання 2020: намагаюсь виокремити тенденції та знову бурчу, що про сучасне мистецтво майже нічого немає.
💥 Кураторка Ліза Герман написала найповніші підсумки + книжки, які виходили закордоном, про українське мистецтво, особливо сучасне. Дуже рекомендую.
💥 10 українських фотокниг: від пандемічного світу до укрзалізниці, від Бориса Михайлова до Олександра Чекменьова.
💥А це українські бестселлери від різних видаництв (але ist publishing знов не питали, ніби його не існує). Збирали Читомо.
Читайте та підтримуйте українські видавництва ❤️
💥 Мій текст про мистецькі видання 2020: намагаюсь виокремити тенденції та знову бурчу, що про сучасне мистецтво майже нічого немає.
💥 Кураторка Ліза Герман написала найповніші підсумки + книжки, які виходили закордоном, про українське мистецтво, особливо сучасне. Дуже рекомендую.
💥 10 українських фотокниг: від пандемічного світу до укрзалізниці, від Бориса Михайлова до Олександра Чекменьова.
💥А це українські бестселлери від різних видаництв (але ist publishing знов не питали, ніби його не існує). Збирали Читомо.
Читайте та підтримуйте українські видавництва ❤️
Korydor
Мистецькі видання 2020-го року
Під час пандемії книга виявилась чи не єдиним фізично доступним культурним продуктом, тоді як кінотеатри, музеї, театри, галереї були зачинені або [...]
«Постійне місце проживання», Сергій Жадан та Павло Маков, ist publishing
Два геніальних харків'янина зібрались разом і створили твір мистецтва на 140 сторінок. Жадан та Маков — не народились в Харкові, але обрали його своїм постійним місцем проживання. Вони знали та чули один про одного, бачились та навіть мали спільні інтерв'ю, проте не створювали щось разом. Хоча їх творчість — про місто, любов, взаємозв'язки та гармонію в хаосі. Отож, вони обрали свою поезію та роботи за останні 30 років та помістили у тендітну книжку без обкладинки. Чому без обкладинки? Тому що за словами Павла Макова, «ПМП» — це ніби вирвана частина книжки, яка ще може продовжуватись (на що ми всі дуже сподіваємось).
Як читати книжку? Можна починати від 90х до 2020, тобто з кінця книжки, можна від 2020 до 90х. Можна окремо споглядати роботи Макова, або тільки читати поезію, можна поєднувати графіку і поезію, підписуючи сторінки, можна шукати споріднені символи. Або ж, як робила я просто відкидала значення та інтерпретації та дозволяла мистецтву говорити до мене.
Післямова від Жадана, де він говорить про місто, втрачене та здобуте, породжує бажання класти збірник в кишеню і їхати до Харкова. Прекрасна верстка, прекрасний дизайн. Явно 10 з 10, для постійного перечитування.
Два геніальних харків'янина зібрались разом і створили твір мистецтва на 140 сторінок. Жадан та Маков — не народились в Харкові, але обрали його своїм постійним місцем проживання. Вони знали та чули один про одного, бачились та навіть мали спільні інтерв'ю, проте не створювали щось разом. Хоча їх творчість — про місто, любов, взаємозв'язки та гармонію в хаосі. Отож, вони обрали свою поезію та роботи за останні 30 років та помістили у тендітну книжку без обкладинки. Чому без обкладинки? Тому що за словами Павла Макова, «ПМП» — це ніби вирвана частина книжки, яка ще може продовжуватись (на що ми всі дуже сподіваємось).
Як читати книжку? Можна починати від 90х до 2020, тобто з кінця книжки, можна від 2020 до 90х. Можна окремо споглядати роботи Макова, або тільки читати поезію, можна поєднувати графіку і поезію, підписуючи сторінки, можна шукати споріднені символи. Або ж, як робила я просто відкидала значення та інтерпретації та дозволяла мистецтву говорити до мене.
Післямова від Жадана, де він говорить про місто, втрачене та здобуте, породжує бажання класти збірник в кишеню і їхати до Харкова. Прекрасна верстка, прекрасний дизайн. Явно 10 з 10, для постійного перечитування.
«Казимир Малевич. Київський аспект», збірник статей за редакцією Тетяни Філевської, Родовід.
Досі мало хто знає, що Казимир Малевич народився в Україні, був хрещений у Києві, багато подорожував Поділлям, а також викладав декілька років у Київському художньому інституті (тепер НАОМА). Про «українські періоди» життя Малевича почали говорити більше декілька років тому — в тому числі, завдяки малевичезнавиці Тетяні Філевській, яка видала декілька книг про видатного художника та заснувала Інститут Малевича.
«Київський аспект» — це книжка, з якою можна одночасно почати і продовжити знайомство з українськими зв'язками Малевича. Деякі тексти, якщо ви вже знаєте біографію художника можуть здатись не новими, проте книжка двомовна (з англійським перекладом), а отже має розкривати історію повністю. Хоча будьмо відверті, мало хто в Україні відповість на прості питання: від чого він насправді помер або де знаходиться костел, в якому його хрестили. В збірнику є абсолютно геніальні тексти Ярини Цимбал (про те, як Малевич був пов'язаний з Харковом та про що писав у «Нову генерацію»), Мирослави Мудрак (про християнські мотиви в роботах художника), Тетяни Філевської (детективна історія архіву Малевича та лекцій в КХІ), Ірини Мелешкіної (супрематизм в українській авангардній сценографії) та Тетяни Павлової (супрематичні відлуння в харьковському авангарді). Особливо рекомендую до уважного прочитання текст Мирослави Мудрак — я майже впевнена, що ви, так само, як і я, зміните своє уявлення про творчість Малевича і розкриєте його маловідомі роботи.
Хочеться сподіватись, що подібні збірники — лише початок. Бонус трек: почитайте тексти самого Казимира Малевича.
P.S. цей відгук було підготовлено для телеграм-каналу @zeigarnikeffect про культуру, куди я тепер регулярно писатиму про нові книжки культурного нон-фікшину в Україні, тож підписуйтесь ❤
Досі мало хто знає, що Казимир Малевич народився в Україні, був хрещений у Києві, багато подорожував Поділлям, а також викладав декілька років у Київському художньому інституті (тепер НАОМА). Про «українські періоди» життя Малевича почали говорити більше декілька років тому — в тому числі, завдяки малевичезнавиці Тетяні Філевській, яка видала декілька книг про видатного художника та заснувала Інститут Малевича.
«Київський аспект» — це книжка, з якою можна одночасно почати і продовжити знайомство з українськими зв'язками Малевича. Деякі тексти, якщо ви вже знаєте біографію художника можуть здатись не новими, проте книжка двомовна (з англійським перекладом), а отже має розкривати історію повністю. Хоча будьмо відверті, мало хто в Україні відповість на прості питання: від чого він насправді помер або де знаходиться костел, в якому його хрестили. В збірнику є абсолютно геніальні тексти Ярини Цимбал (про те, як Малевич був пов'язаний з Харковом та про що писав у «Нову генерацію»), Мирослави Мудрак (про християнські мотиви в роботах художника), Тетяни Філевської (детективна історія архіву Малевича та лекцій в КХІ), Ірини Мелешкіної (супрематизм в українській авангардній сценографії) та Тетяни Павлової (супрематичні відлуння в харьковському авангарді). Особливо рекомендую до уважного прочитання текст Мирослави Мудрак — я майже впевнена, що ви, так само, як і я, зміните своє уявлення про творчість Малевича і розкриєте його маловідомі роботи.
Хочеться сподіватись, що подібні збірники — лише початок. Бонус трек: почитайте тексти самого Казимира Малевича.
P.S. цей відгук було підготовлено для телеграм-каналу @zeigarnikeffect про культуру, куди я тепер регулярно писатиму про нові книжки культурного нон-фікшину в Україні, тож підписуйтесь ❤
"Вітчизна", Нора Круг, Видавництво
Якщо історії про Голокост - це історії про пам'ять, то історії про німців у Другій світовій війні про забуття і спокуту. Нора - німкеня з невеликого містечка, яка живе з усвідомленням провини за те, що вона німкеня. В свій щоденник вона вклеює фотографії, де однокласниці сидять похмурі після відвідин колишнього концтабору і розповідає, як на уроках їм показують фото з замордованими тілами. В книзі дуже багато фактів про те, як проходила робота з німцями по війні: анкети на 100+ питань, штрафи, шкільна програма, поїздки до колишніх концтаборів.
Норі не дає спокою сімейна історія: ким були її діди, чи вони підтримували нацистів, чи захищали євреїв, як жили потім із своїм сумлінням. Вона йде до архівів, далеких родичів, залазить на горища і знаходить зошити дядька зі свастиками.
Оформлення у вигляді сімейного альбому, з вклейками, речима та фото, додає інтимності. Але часом (особливо в кінці), кольори підводять і ледве читаються. Сподіваюсь, це спеціально, аби ми вчитувались глибше і не відволікались.
Це дуже цікава позиція, яку в літературі я рідко зустрічала. Та й не тільки в ній. Тому що згадувати - неприємно, часом боляче від правди, але це необхідно. Рекомендую і підліткам і дорослим, бо історія сіра, а не тільки біла або чорна.
Фрагмент можна почитати тут. А ще більше про круті комікси в телеграм-каналі @therealcomics
9 поштівок з горища з 10
Якщо історії про Голокост - це історії про пам'ять, то історії про німців у Другій світовій війні про забуття і спокуту. Нора - німкеня з невеликого містечка, яка живе з усвідомленням провини за те, що вона німкеня. В свій щоденник вона вклеює фотографії, де однокласниці сидять похмурі після відвідин колишнього концтабору і розповідає, як на уроках їм показують фото з замордованими тілами. В книзі дуже багато фактів про те, як проходила робота з німцями по війні: анкети на 100+ питань, штрафи, шкільна програма, поїздки до колишніх концтаборів.
Норі не дає спокою сімейна історія: ким були її діди, чи вони підтримували нацистів, чи захищали євреїв, як жили потім із своїм сумлінням. Вона йде до архівів, далеких родичів, залазить на горища і знаходить зошити дядька зі свастиками.
Оформлення у вигляді сімейного альбому, з вклейками, речима та фото, додає інтимності. Але часом (особливо в кінці), кольори підводять і ледве читаються. Сподіваюсь, це спеціально, аби ми вчитувались глибше і не відволікались.
Це дуже цікава позиція, яку в літературі я рідко зустрічала. Та й не тільки в ній. Тому що згадувати - неприємно, часом боляче від правди, але це необхідно. Рекомендую і підліткам і дорослим, бо історія сіра, а не тільки біла або чорна.
Фрагмент можна почитати тут. А ще більше про круті комікси в телеграм-каналі @therealcomics
9 поштівок з горища з 10
#підбірка
27 січня — день пам'яті жертв Голокосту. Здається, моя перша книга, яка була присвячена цій темі, була «Іскра життя» Ремарка в 15 років. Звісно, в цій історії були не тільки євреї, проте це було перше сильне враження саме через літературу, а не вивчення історії. Раджу декілька книг, які варто прочитати на тему:
🗯 «Маус» Арт Шпігельман, Видавництво. Перший комікс про Голокост і перший комікс, який отримав Пулітцера. Батько Шпігельмана неохоче згадує минуле в Польщі,своє перебування в концтаборі та переїзд в США. Про те, чому все ще складно говорити на цю тему та про що не можна забувати.
🗯 «Всьо ясно», Джонатан Фоер, КСД. Смішний, філософський і дуже сумний роман про те, як легко можна зрадити найближчих. Дія відбувається в Україні на Волині, куди Фоер дійсно приїздив у 1999 у пошуках жінки, яка врятувала його дідові життя.
🗯 «Аустерліц» В.Г.Зебальд, Komubook. Історія, на перший погляд, досить проста і зовсім не про Голокост: пошук втраченого дитинства, родини і минулого. Думка про те, що витіснення спогадів та незнання (неприйняття) свого походження впливає на наше життя — сильно пульсує через всю книгу. Книжка в моєму топі 3, а може й номер 1, за 2020 рік.
🗯 «Східно-західна вулиця», Філіп Сендс, ВСЛ. Заплутані вулиці Львова та родинна історія, з якою хочеться розібратись, ніби розгадати надскладну загадку. Детектив, юридичний триллер і божевільні шляхи до спасіння однієї маленької людини.
🗯 «Фурії Гітлера. Німецькі жінки в таборах смерті», Венді Лауер. Ще не читала книги, але впевнена, що варто. Тим більше, що 8 з 13 історій пов'язані з Україною. Ці жінки були медсестрами, вчительками, секретарками або дружинами нацистів. Як це впливало на їх погляди того, що відбувається? Чи чинили вони злочини і як склалась їх доля? Книжку можна знайти у вільному доступі.
🗯 «Вітчизна» Нора Круг, Видавництво. Ще один мальопис про забуту родинну історію, яку ніхто не хоче згадувати. Німкеня Нора відчуває на собі провину за те, що зробили нацисти, хоча й народилась вже у 80-х. Вона шукає історію родини, щоб дізнатись якими були її предки та що робили під час Другої світової війни.
27 січня — день пам'яті жертв Голокосту. Здається, моя перша книга, яка була присвячена цій темі, була «Іскра життя» Ремарка в 15 років. Звісно, в цій історії були не тільки євреї, проте це було перше сильне враження саме через літературу, а не вивчення історії. Раджу декілька книг, які варто прочитати на тему:
🗯 «Маус» Арт Шпігельман, Видавництво. Перший комікс про Голокост і перший комікс, який отримав Пулітцера. Батько Шпігельмана неохоче згадує минуле в Польщі,своє перебування в концтаборі та переїзд в США. Про те, чому все ще складно говорити на цю тему та про що не можна забувати.
🗯 «Всьо ясно», Джонатан Фоер, КСД. Смішний, філософський і дуже сумний роман про те, як легко можна зрадити найближчих. Дія відбувається в Україні на Волині, куди Фоер дійсно приїздив у 1999 у пошуках жінки, яка врятувала його дідові життя.
🗯 «Аустерліц» В.Г.Зебальд, Komubook. Історія, на перший погляд, досить проста і зовсім не про Голокост: пошук втраченого дитинства, родини і минулого. Думка про те, що витіснення спогадів та незнання (неприйняття) свого походження впливає на наше життя — сильно пульсує через всю книгу. Книжка в моєму топі 3, а може й номер 1, за 2020 рік.
🗯 «Східно-західна вулиця», Філіп Сендс, ВСЛ. Заплутані вулиці Львова та родинна історія, з якою хочеться розібратись, ніби розгадати надскладну загадку. Детектив, юридичний триллер і божевільні шляхи до спасіння однієї маленької людини.
🗯 «Фурії Гітлера. Німецькі жінки в таборах смерті», Венді Лауер. Ще не читала книги, але впевнена, що варто. Тим більше, що 8 з 13 історій пов'язані з Україною. Ці жінки були медсестрами, вчительками, секретарками або дружинами нацистів. Як це впливало на їх погляди того, що відбувається? Чи чинили вони злочини і як склалась їх доля? Книжку можна знайти у вільному доступі.
🗯 «Вітчизна» Нора Круг, Видавництво. Ще один мальопис про забуту родинну історію, яку ніхто не хоче згадувати. Німкеня Нора відчуває на собі провину за те, що зробили нацисти, хоча й народилась вже у 80-х. Вона шукає історію родини, щоб дізнатись якими були її предки та що робили під час Другої світової війни.
«Персеполіс», Марджан Сатрапі, Видавництво
В житті 10 річної Марджан все дуже різко змінюєтся: її змушують носити чадру, хлопці тепер вчаться окремо від дівчат, батьків її друзів саджають до в'язниці або страчують, а на вулицях продовжуються протести. Так ми дізнаємось як воно: жити перед, під час та після Ісламської революції в Ірані. Шахська монархія, радикальна ісламізація і початок війни з Іраком — забагато, як для дитинства, коли хочеться носити джинси і слухати круту музику. Марджан не стримується у розмовах, а бомби падають все ближче до будинку, тому батьки вирішують відправити її в Австрію на навчання. Так, в 14 вона починає самостійне життя у чужій країні з іншою культурою, розкутістю та заплутаними стосунками між людьми.
Якщо вам здається, що графічні романи, чи комікси, читаються дуже швидко, то ви помиляєтесь. «Персеполіс» охоплює період більш, ніж в 10 років і намагається показати дорослішання героїні та неминучі зміни в країні та суспільстві.
Чесно кажучи, читати це було трохи моторошно. Тому що розумієш, наскільки зв'язок з релігією може зайти далеко і не туди, «середньовіччя» почалось не так давно і триває й досі. Книжка складна за своє суттю, але не викладом думок, яка відкриває новий близький-далекий світ.
9 джинсових курток поверх чадри з 10
В житті 10 річної Марджан все дуже різко змінюєтся: її змушують носити чадру, хлопці тепер вчаться окремо від дівчат, батьків її друзів саджають до в'язниці або страчують, а на вулицях продовжуються протести. Так ми дізнаємось як воно: жити перед, під час та після Ісламської революції в Ірані. Шахська монархія, радикальна ісламізація і початок війни з Іраком — забагато, як для дитинства, коли хочеться носити джинси і слухати круту музику. Марджан не стримується у розмовах, а бомби падають все ближче до будинку, тому батьки вирішують відправити її в Австрію на навчання. Так, в 14 вона починає самостійне життя у чужій країні з іншою культурою, розкутістю та заплутаними стосунками між людьми.
Якщо вам здається, що графічні романи, чи комікси, читаються дуже швидко, то ви помиляєтесь. «Персеполіс» охоплює період більш, ніж в 10 років і намагається показати дорослішання героїні та неминучі зміни в країні та суспільстві.
Чесно кажучи, читати це було трохи моторошно. Тому що розумієш, наскільки зв'язок з релігією може зайти далеко і не туди, «середньовіччя» почалось не так давно і триває й досі. Книжка складна за своє суттю, але не викладом думок, яка відкриває новий близький-далекий світ.
9 джинсових курток поверх чадри з 10
«Лицар, дама, авангард» Валентина Клименко, Родовід
Останніми тижнями на моїй книжковій полиці в перших рядах книжки про український авангард: «Казимир Малевич. Київський аспект», «Случаї» Дмитра Горбачова, «Нова генерація» Мирослави Мудрак, автобіографічні записки Малевича і статті та маніфести авангардистів.(Так що готуйтесь до постів!). І, власне, «Лицар, дама, авангард» — інтерв'ю з Жан-Клодом Маркаде, малевичезнавцем та мистецтвознавцем.
Жан-Клод Маркаде разом зі своєю дружиною Валентиною Васютинською, мистецтвознавицею українського походження, багато породожували радянською Україною в пошуках документів, архівів та робіт авангардистів. Показати те, що є, наважується лише вищезгаданий Дмитро Горбачов, за що його звільняють з Київського художнього музею (той що НХМУ). А «на зло» всім Валентина починає досліджувати українське мистецтво і видавати книжки, присвячені темі. В книзі багато розмов про те, хто такі українські авангардисти, про особисте життя Маркаде та Валентини (може навіть забагато), про наукові роботи та Малевича. Читати раджу у зв'язці зі «Случаями» для розуміння контексту: чому ми досі мало досліджуємо український авангард, скільки ще не відкритих художників-емігрантів та й загалом про те, що це за дивні люди — мистецтвознавці. Ну і звісно, щоб повірити в реальність, де можна писати про мистецтво і жити в великому будинку десь біля Парижу (але це я заздрю вже).
Якщо одним речененням про що ця книга, то це інтерв'ю, які стрибають з однієї теми на іншу, щоб увіковічнити друкованим словом епоху і зовсім інший світ, паралельний нашому.
Останніми тижнями на моїй книжковій полиці в перших рядах книжки про український авангард: «Казимир Малевич. Київський аспект», «Случаї» Дмитра Горбачова, «Нова генерація» Мирослави Мудрак, автобіографічні записки Малевича і статті та маніфести авангардистів.(Так що готуйтесь до постів!). І, власне, «Лицар, дама, авангард» — інтерв'ю з Жан-Клодом Маркаде, малевичезнавцем та мистецтвознавцем.
Жан-Клод Маркаде разом зі своєю дружиною Валентиною Васютинською, мистецтвознавицею українського походження, багато породожували радянською Україною в пошуках документів, архівів та робіт авангардистів. Показати те, що є, наважується лише вищезгаданий Дмитро Горбачов, за що його звільняють з Київського художнього музею (той що НХМУ). А «на зло» всім Валентина починає досліджувати українське мистецтво і видавати книжки, присвячені темі. В книзі багато розмов про те, хто такі українські авангардисти, про особисте життя Маркаде та Валентини (може навіть забагато), про наукові роботи та Малевича. Читати раджу у зв'язці зі «Случаями» для розуміння контексту: чому ми досі мало досліджуємо український авангард, скільки ще не відкритих художників-емігрантів та й загалом про те, що це за дивні люди — мистецтвознавці. Ну і звісно, щоб повірити в реальність, де можна писати про мистецтво і жити в великому будинку десь біля Парижу (але це я заздрю вже).
Якщо одним речененням про що ця книга, то це інтерв'ю, які стрибають з однієї теми на іншу, щоб увіковічнити друкованим словом епоху і зовсім інший світ, паралельний нашому.
Знову помучаю вас підбіркою. Цього разу — автобіографічними книжками, біографіями, листами. Часто вони читаються крутіше, ніж звичайні романи. Частина перша.
⚡️Пеггі Гуггенхайм «На пике века. Исповедь одержимой искусством». Автобіографія колекціонерки мистецтва, яка відкрила світу Марка Ротко, дружила з Марселем Дюшаном, була одружена з Максом Ернстом та підтримувала ще багатьох художників-модерністів. Цю книжку часто критикують за відвертість, навіть пліткарство, і увагу до «ми були в готелі такому-то, їли щось там». Але про художні методи можна почитати того ж Пітера Гея («Модернізм»), а хто вам ще розкаже про те, як кохатись з Дюшаном?
⚡️Луї Бунюель «Останній подих». Авангардний кінорежисер розповідає про культові фільмі, розквіт іспанської культури та репресії за наказом Франко (дуже нагадує наше Розстріляне відродження), дружбу з Сальвадором Далі та Галу, яка взяла над художником керування, Новий Голівуд та роздуми про старість. Оповідь буквально від раннього дитинства до останнього подиху.
⚡️Ван Гог «Листи до брата Тео». Інтимні та щирі листи Ван Гога до свого брата, який підтримував його та вірив у нього завжди. Творчі пошуки, нещасне кохання, опікування над вагітною жінкою, дружба з Гогеном і дуууууже багато роботи. Нарешті без стереотипів про Ван Гога, не божевільного художника, а надзвичайно працьовиту людину. Його філософія та думки абсолютно прекрасні.
⚡️️Сильвія Плат «Під скляним ковпаком». Тут досить нетипова книжка: майже повністю автобіографічна, окрім декількох деталей, але написана як фікшн. Дуже сильний роман про депресію, вибір жінки у житті, культуру споживання та успіху. Написаний у 60-тих він особливо актуальний для молодих дівчат. Прочитаний минулого тижня, я дуже пошкодувала, що не прочитала це у 16.
Чекайте другу (а може й третю частину), пишіть що ще варто почитати і діліться каналом з іншими ❤️
⚡️Пеггі Гуггенхайм «На пике века. Исповедь одержимой искусством». Автобіографія колекціонерки мистецтва, яка відкрила світу Марка Ротко, дружила з Марселем Дюшаном, була одружена з Максом Ернстом та підтримувала ще багатьох художників-модерністів. Цю книжку часто критикують за відвертість, навіть пліткарство, і увагу до «ми були в готелі такому-то, їли щось там». Але про художні методи можна почитати того ж Пітера Гея («Модернізм»), а хто вам ще розкаже про те, як кохатись з Дюшаном?
⚡️Луї Бунюель «Останній подих». Авангардний кінорежисер розповідає про культові фільмі, розквіт іспанської культури та репресії за наказом Франко (дуже нагадує наше Розстріляне відродження), дружбу з Сальвадором Далі та Галу, яка взяла над художником керування, Новий Голівуд та роздуми про старість. Оповідь буквально від раннього дитинства до останнього подиху.
⚡️Ван Гог «Листи до брата Тео». Інтимні та щирі листи Ван Гога до свого брата, який підтримував його та вірив у нього завжди. Творчі пошуки, нещасне кохання, опікування над вагітною жінкою, дружба з Гогеном і дуууууже багато роботи. Нарешті без стереотипів про Ван Гога, не божевільного художника, а надзвичайно працьовиту людину. Його філософія та думки абсолютно прекрасні.
⚡️️Сильвія Плат «Під скляним ковпаком». Тут досить нетипова книжка: майже повністю автобіографічна, окрім декількох деталей, але написана як фікшн. Дуже сильний роман про депресію, вибір жінки у житті, культуру споживання та успіху. Написаний у 60-тих він особливо актуальний для молодих дівчат. Прочитаний минулого тижня, я дуже пошкодувала, що не прочитала це у 16.
Чекайте другу (а може й третю частину), пишіть що ще варто почитати і діліться каналом з іншими ❤️
Тетяна Яблонська. Щоденники, спогади, листи. Родовід.
Повертаючись до автобіографій, щоденників та листів, відчула сильне бажання поділитись цією книгою. Про українських художників досі мало подібних видань, а вони надзвичайно цінні. Наприклад, ця книжка про Яблонську від Яблонської — не просто про художницю, яку ми знаємо за картинами «Хліб», «Ранок», «Весілля», «Юність», а про художника, який існує в тоталітарній системі.
Її батько мріяв втекти з Союзу ще у 20-х роках, в нього майже вдалось, однак в останній момент їх надурили і всією сім'єю, вночі, вони стояли десь біля польського кордону. Яблонська все життя боялась, що хтось дізнається про це і її або родину репресують. Про це вона розповіла дітям тільки після проголошення незалежності у 1991 році. Вона бачила, як ведуть арештованих бойчукістів. Щиро вірила в Сталіна і щиро намалювала веселих колгоспниць у «Хлібі». Її дивувало лицемірство художників на з'їздах та пленумах, вона висміювала абстракціоністів, але згодом визнала свою неправоту. За п'яних людей на «Весіллі» Яблонську звинуватили у негативному висвітленні радянських людей, а альбом ілюстрований віршами Драча знищили. Водночас, вона детально розповідає про створення своїх найвідоміших картин, говорить про відчуття себе в країні та особисті переживання.
Це величезна книга не на один вечір, а може й тиждень. Її можна читати повільно, можна обрати найцікавіше для себе. А ще — розглядати роботи Яблонської від перших портретів та замальовок до яскравих кольорів і вільних сюжетів.
10 весільних мотивів з 10
Повертаючись до автобіографій, щоденників та листів, відчула сильне бажання поділитись цією книгою. Про українських художників досі мало подібних видань, а вони надзвичайно цінні. Наприклад, ця книжка про Яблонську від Яблонської — не просто про художницю, яку ми знаємо за картинами «Хліб», «Ранок», «Весілля», «Юність», а про художника, який існує в тоталітарній системі.
Її батько мріяв втекти з Союзу ще у 20-х роках, в нього майже вдалось, однак в останній момент їх надурили і всією сім'єю, вночі, вони стояли десь біля польського кордону. Яблонська все життя боялась, що хтось дізнається про це і її або родину репресують. Про це вона розповіла дітям тільки після проголошення незалежності у 1991 році. Вона бачила, як ведуть арештованих бойчукістів. Щиро вірила в Сталіна і щиро намалювала веселих колгоспниць у «Хлібі». Її дивувало лицемірство художників на з'їздах та пленумах, вона висміювала абстракціоністів, але згодом визнала свою неправоту. За п'яних людей на «Весіллі» Яблонську звинуватили у негативному висвітленні радянських людей, а альбом ілюстрований віршами Драча знищили. Водночас, вона детально розповідає про створення своїх найвідоміших картин, говорить про відчуття себе в країні та особисті переживання.
Це величезна книга не на один вечір, а може й тиждень. Її можна читати повільно, можна обрати найцікавіше для себе. А ще — розглядати роботи Яблонської від перших портретів та замальовок до яскравих кольорів і вільних сюжетів.
10 весільних мотивів з 10
Не можу не поділитись роботами Тетяни Яблонської: «Хліб» (1949), «Ранок»(1954) ,«Насіння» (1969), «Лебеді» (1966), «Весілля»(1964), «Юність» (1969).