В Україні триває війна на виживання, що потребує максимальної концентрації зусиль та уваги з боку уряду й суспільства. Збройні Сили, сповнені багатьох проблем, потребують постійних змін та покращень. В умовах кризи комплектації та дезертирства, найбільш гострою є потреба в реформі кадрової політики українського війська. Активізація її розробки під керівництвом Міністра Оборони Федорова супроводжувалась компліментарною інформаційною кампанією: аж до того, що вона нібито зможе поставити хрест на силових методах доставки рекрутів. Втім, опубліковане в ЗМІ явно не відповідає амбіціям. Давайте розберемося, що ж не так.

Виходячи з презентованого в ЗМІ, основною ідеєю реформи є збільшення виплат для піхоти. Дії піхотинця будуть розділені на три категорії: наступальні, ударно-пошукові (щоб це не значило) та перебування на позиції. Відповідно, вони отримають різну тарифікацію день-в-день. Додається помітна кількість одноразових виплат, але їх технічна частина та реалізація під питанням. Щодо інших категорій військовослужбовців я помітних змін не спостерігаю. Отже, як тут, так і в минулих змінах (додаткові премії, «18-24») відстежується думка політичного керівництва, що висока оплата за виконання небезпечних бойових завдань буде стимулювати людей самостійно долучатися до війська та не покидати його. Почнемо з фундаментальних помилок, котрі помітні в логіці прийняття рішень, й потім перейдемо до більш практичних питань.

• Демографічний потенціал добровільного рекрутингу вичерпаний у 2024-ому році. Велика кількість добровольців та мобілізованих у перші роки війни забезпечувалась високим рівнем політичної мотивації, явно більшим ніж у противника. Проте це був лімітований ресурс. Ті, хто потенційно розглядав би виконання небезпечних завдань, за чотири роки вже дісталися до війська. Люди, які б зацікавились грошовою винагородою за штурмові дії, вже відсутні серед цивільних. Водночас, серед цивільних достатньо потенційних кадрів для війська, які були б зацікавлені в гідній платні на посаді з невеликим ризиком. Цільова аудиторія рекрутингу хибна, й за роки ця помилка все ще не усвідомлена керівництвом.

• Успіх російського рекрутингу не має жодного стосунку до тих реалій комплектації, в котрих опинилися ми. По-перше, населення РФ як мінімум в 5 разів перевищує населення України. По-друге, до війни кількість ув'язнених в РФ у 10 разів перевищувала цей же показник в Україні. Це ключове, оскільки російський рекрутинг паразитує на маргіналітеті. В протоколах допиту полонених є дві категорії «рекрутів»: «перебуваючи в скрутному матеріальному становищі (борги, аліменти)» та «уникаючи кримінального покарання». Тож ці категорії населення у нас менші й в абсолютних, й в відносних числах. По-третє, росіян добре тримають в інформаційному вакуумі відносно того, як виглядає війна й які насправдіуґ умови служби в армії. Багато в чому їх рекрутинг тримався на звичайному обмані – «не штурм» вже став анекдотом. Для подібних практик в Україні вже запізно.

• Грошова винагорода є важливою мотивацією особового складу. Завдяки ній люди забезпечують свої сім'ї, вирішують щоденні проблеми, психологічно розвантажуються, купують додаткове спорядження. Проте всі, хто зараз у війську – це ті, хто потрапив сюди примусово або за покликом серця. Наші збройні сили вже ніколи не стануть армією найманців. Так, певні категорії іноземців добре мотивуються грошима, проте нерідко вони демотивуються швидше, ніж встигають його отримати.

Таким чином, я підводжу до фундаментального висновку, від якого буду відштовхуватися далі. Як би це не було політично привабливо, проте на даному етапі розвитку Збройних Сил підхід, націлений на мотивацію цивільних, є хибним. Замість цього вкрай гострою є потреба в новій стратегії, яка забезпечить гідні умови проходження служби з дня, як людина потрапляє в армію. Навіть якщо вона була доставлена під конвоєм – як військовослужбовець, вона має потрапити під державну опіку негайно, а не коли переживе декілька штурмів своєї позиції. Інакше все, що чекає на рекрута – розчарування з усіма наслідками для його боєготовності.

[1/3]

[2/3]

За час служби я накопичив певну кількість пропозицій, котрими наважусь поділитися з читачами. Перед публікацією я обговорив їх зі своїм товаришем, начальником служби персоналу, й цей текст був у тому числі доповнений ним. Буду радий прочитати й ваші думки на цю тему в коментарях, особливо тих, хто краще поінформований в специфічних питаннях. Отже, почнемо.

• Оскільки ми не можемо відмовитися від силових методів доставки рекрутів, ми маємо унормувати їх. Наразі реалії комплектації не синхронізовані з будь-якою політикою й є постійною імпровізацією. Країна потребує створення з'єднань, будь-то в складі ТЦК, НПУ чи НГУ, які матимуть кадри та джерела їх поповнень, повноваження, спецзасоби та доступ до поліцейських баз. Жодна вищезазначена структура не має в повній мірі всього необхідного.

• Порядок того, що далі має відбутися з мобілізованим, має бути прозорим. Невизначеність позбавляє контролю над ситуацією, тому важливим є інформування щодо етапів, котрі врешті призведуть до потрапляння в підрозділ.

• Мобілізовані мають мати право в певний момент обрати підрозділ та посаду, а підрозділи мають мати право надати їм таку можливість. Типова ситуація: «хочу потрапити до вас, я в ТЦК/НЦ». Зазвичай тут вже нічого не вдієш. Хоча військовослужбовці зазвичай краще сприймають ті місця служби, що обрали самі, а багато підрозділів потребують саме цих спеціалістів.
На мою думку, має бути так: підрозділи у визначений термін реєструються для прибуття в НЦ у відомий рекрутам період розподілення, рекламують його та дають можливість піти до них. Наразі, наскільки мені відомо, можливість вибору є, але не дуже зрозуміло, хто й що тобі пропонує. А ті, кому ти довіряєш, зазвичай не мають до тебе доступу.

• Мобілізовані мають одразу отримати підйомні. Перші гроші людина бачить в армії вже після БЗВП, й ці «гроші» – 20,000 гривень. А має отримати суму вдвічі більшу, бажано ще до початку підготовки. Друга пристойна сума має надійти за успішне завершення БЗВП без СЗЧ. Це буде значно сприяти акліматизації та вирішенню побутових та особистих питань. Життя та здоров'я не купиш за гроші. Але відсутність останніх різко негативно впливає на особовий склад.

• Ті, хто долучився до війська добровільно, мають отримати додаткове винагородження за те, що зекономили державі сили та нерви. Проте цей факт не має істотно впливати на подальшу службу, оскільки мобілізовані не мають бути дискриміновані.

• Структура матеріальної винагороди в СОУ складається з двох частин: грошове забезпечення та додаткова винагорода. Грошове забезпечення формується за складною формулою, проте фактично змінюється мінімально. Воно повинно бути гнучким й гідним. Певні кадри на важливих посадах мають отримувати не менше, ніж дехто отримує з додатковою винагородою. Звичайна ситуація: ті, від кого критично залежить безперебійна діяльність підрозділу, вимушені виживати на копійки, оскільки рідко перебувають в районі виконання, де «платять 30-ку». Ті, хто роблять виснажливу роботу (нерідко після важких травм), сильно деморалізовані фактичним падінням доходів, особливо відносно цивільного сектору. А спеціалісти, які потрібні, демотивуються вже на етапі співбесіди, коли дізнаються потенційне ГЗ. Вже є система тарифних розрядів – залишилося це все зробити по-людськи.

• Ідея платити піхоті згідно з трьома абстрактними категоріями демонструє страх заплатити зайве «недостойним», а не спробу винагородити тих, хто ризикує найбільше. Оскільки мова про виплати в еквіваленті $200-900 в день в залежності від ризику, то така дріб'язковість тільки дискредитує Міністерство Оборони. Загалом, через цей страх ми вже маємо складну систему нарахування додаткової винагороди, котра дуже далека від принципу пока-йоке. Важко передати, що відчувають бійці, коли була допущена помилка в журналі бойових дій, й це стало критичним в нарахуванні їм винагороди. З появою цієї системи кількість помилок буде тільки зростати, а з ними – недовіри до системи та фрустрації. Система нарахування додаткової винагороди має бути пласкою, зрозумілою, передбачуваною для особового складу та складною в допущенні помилок.

[3/3]

• Має бути сформований бюджет на залучення іноземців в українське військо. Треба враховувати, що іноземці можуть розірвати контракт в будь-який момент. Й коли вони зіштовхнуться з сумою факторів, в тому числі щодо грошової винагороди, вони це зроблять. Система має бути максимально зрозумілою для них, а самі вони мають отримувати додаткову премію за безперебійну службу.

• Ті, хто воюють довше, мають отримувати підвищене ГЗ. В його структурі передбачена «вислуга», але вона незначна й не враховує відмінність вислуги під час війни. Наразі тенденції зворотні – люди розчаровані, коли бачать, що за час на війні їх доходи впали через інфляцію та нові інструкції нарахування додаткової винагороди.

• Потрібно відмовитись від принципу нарахування на підставі відстані від ЛБЗ. Не зовсім типовою, але існуючою є проблема, коли піхотна група (котра відбивала ворожі штурми) не отримувала очікуваних грошей, тому що «ЛБЗ» була проведена корпусом по ізольованому СП за порядками противника, який не виконував вогневу функцію. Основною категорією, що визначає розмір додаткової винагороди, має бути тип виконуваних бойових завдань.

• Поточна система занадто прив'язана до подобової тарифікації. Припустимо таку ситуацію: є прихований СП, що утримується групою вже два місяці. Є штурмова група, яка мені ніж за тиждень проштурмувала дві позиції противника, деблокувала цей СП та евакуювала. Питання – хто з них був важливішим? Відповіді не буде, але очевидно, хто отримає скромніше. Ті, хто виконують важкі, але нетривалі завдання, також мають отримувати достойну винагороду, наприклад, за рахунок одномоментних виплат за зачищену позицію, проведену евакуацію, стабілізацію пораненого та ін.

• Певна частина записів в журналі бойових дій – недостовірні відписки, що не пов'язані з реаліями бойових дій й існують, щоб особовому складу заплатили не три копійки. Перевірки постійно виявляють подібне й штрафують особовий склад (!), який в цей момент може виконувати бойові завдання. Система мала б наближати себе до реальності, натомість сама формує потребу в її обмані.

• Турбота про піхоту має виражатися не тільки в тому, що остання буде отримувати значні кошти, перебуваючи на ЛБЗ, але й в тому, що вона отримає достатньо для спорядження себе та вирішення своїх питань перед бойовим виходом. Це може бути реалізовано, наприклад, через додаткове винагородження під час навчань на полігоні.

• Особовий склад має мати дійсно гарантовану відпустку, розмір якої формується відповідно до виконуваних завдань. Відсутність відпусток та вихідних — це особливо демотивуючий фактор для тих, хто має сім'ї. Рано чи пізно вони починають шукати, як покинути лави війська. Терміни служби тут не врятують.

• Особовий склад має мати право на переведення хоча б раз на 18 місяців. Наразі переведення фактично унеможливлюються. Система має перебувати в русі, це оздоровить її. На інших посадах та в інших підрозділах кадри зможуть отримати новий досвід, зрости та покращити свою кваліфікацію, тим самим принісши більше користі системі в цілому. Корисними буде дата-аналіз даних про переведення: за ними можна буде виявляти проблемні та перспективні організми.

Це не всі існуючі проблеми. Армія прив'язана до кадрів. Проте українське суспільство формувало їх за остаточним принципом. За роки незалежності жодних стимулів для формування кадрового офіцерського та сержантського кістяку не з'являлося. Тепер, під час війни маємо відповідну якість військового управління. Втім, за час війни було сформовано пласт талановитих військових, багато з яких не мали військового бекграунду. Задачею Міністерства Оборони мало б бути збереження та примноження цих кадрів. Проте наразі сума факторів, що є прямим наслідком державної політики, призводить до того, що вони відчувають себе безправними та бідними кріпаками. Наразі я не спостерігаю жодних дій, що мали б це змінити. Натомість, вирують «візії та концепції», що воювати будуть тільки роботи, іноземці та найманці за $1000.

Цю війну зможе виграти тільки воюючий український народ, й він чекає гідного до себе ставлення. Час повертатися в реальність.

IDF Staff Sergeant Michael Tyukin, 21 , was killed in southern Lebanon today, four other soldiers were lightly wounded in the same incident.

He immigrated to Israel from Ukraine six years ago.