​​"Политика Гитлера и в большом и в малом противоречила всем законам военного искусства. Все его мысли и действия все больше фокусировались на том, чтобы удержать захваченное, вернуть утерянное и никогда нигде ничего не сдавать. Таков был склад его ума, мысль о том, что его заставят перейти к стратегической обороне, никогда не приходила ему в голову. Но получилось именно так, хотя в серии директив ОКВ, которые мы столь срочно готовили, об этом не было ни слова. Чем больше нас принуждали к обороне, тем точнее мы оценивали противника и его потенциальные возможности; и все-таки, несмотря на ряд неприятных сюрпризов, с которыми нам пришлось столкнуться, этому не придавалось должного значения. Чем больше осложнялась обстановка, тем чаще Гитлер заявлял, что противник скоро «исчерпает свои силы». И в мыслях не было оставить какую-нибудь территорию или рискнуть на каком-нибудь участке, каким бы бесполезным или второстепенным он ни был, тем более вообще уйти с каких-то театров военных действий. Между тем только таким путем и можно было заполучить резервы, которые обеспечили бы нам определенную свободу инициативных действий и возможность использовать мобильность вместо того, чтобы сидеть привязанными повсюду к куску земли. Нет! Мы должны удерживать там наши позиции, иначе «потеряем тяжелую боевую технику»; мы должны стоять где стоим, потому что это единственная эффективная форма обороны; мы должны связать на этом участке силы противника, иначе он повернет куда-нибудь еще, хотя в результате сами сидели привязанными до тех пор, пока не оказалось, что уже слишком поздно что-то предпринимать. Именно на таких «принципах» и основывались наши решения; принимали их только день в день; они рождались слишком поздно и в результате бесконечных монологов; к несчастью, они выливались в приказы, которые не подлежали обсуждению; они приводили к потере одного района за другим, и мы все больше уступали инициативу противнику."

//Вальтер Варлимонт, "В ставке Гитлера. Воспоминания немецкого генерала"//

#ДСВ #війна

​​"17 січня 1917

Моріс Баррес цитує уривок з твору одного дев’ятнадцятирічного «мислителя»: «Я завжди вірив у необхідність еліти, але еліти, яка справді гідна цієї назви, яка усвідомлює свої обов’язки, дієва та здатна виховувати маси. Ця еліта зараз є непохитною та відважною. Вона веде війну і зможе довести її до успішного завершення.» Бідний хлопчисько! Йому пощастило, що він бачить навколо себе наполегливу й відважну еліту. Особисто я шукаю її даремно. За цього режиму Вітчизна, безсумнівно, має культ і віруючих, але вона не має священиків, не має пророка… На яку велику постать, подібну до маяка, можуть орієнтуватися очі бідних, що зазнали краху в злиднях, якими є незліченні солдати, до кого їм звернутися, хто їх втішить і підбадьорить? У нас на чолі лише дрібні політики, розумні, дуже розумні, занадто розумні, але всі вони, так чи інакше, морально зіпсовані. Жоден з них не веде чисте життя і не викликає поваги. І оскільки їх призначення на найвищі посади не додає їм величі в очах зневажливого народу, якого вони самі навчили зневажати всіх богів і всі величі, і оскільки їх критикують та з ними борються серед цього народу з його розумною та безжальною логікою, вони не мають жодного морального впливу на націю.

У німців є кайзер, який не побоявся взяти собі військового кумира Гінденбурга, що повністю уособить Вітчизну. У нас немає нікого, хто був би гідним або міг би представляти Францію. Заздрість, ця невиліковна рана будь-якої демократії, є головною перешкодою. Бідна Франція, ти блукаєш у темряві.

А на нижчих щаблях, де ж факели, якщо немає маяка? Де провідники для бідних солдат 2-го класу, для невідомих, без звань, для тих, кого лікують або приборкують словами «Закрий рота»? Наші офіцери? Я вже відзначав їх походження, їх рівень; їх вплив відповідає їх калібру. Рекрути, 98 % яких, якби не катастрофа, закінчили б свою кар’єру в старечій немічності ад’ютантів мирного часу, які трохи розгублені через своє несподіване підвищення до офіцерського звання, які в будь-якому разі абсолютно нездатні не те що виконувати свої обов’язки офіцерів, а навіть уявити собі це. У несподівано отриманих погонах вони бачать лише золотий відблиск, підвищення зарплати, можливість подарувати своїм дружинам більше розкоші поганого смаку, для тих, хто одружений, — зручності для більш розкішних «вечірок», для неодружених гуляк — можливість краще розважитися, для всіх — міцнішу опору, щоб утвердити свою сумнівну владу над простими солдатами та підлеглими.

Колись були офіцери діючої служби, які мали справжню силу духу. Це були або випускники Сен-Сіра з широким загальним кругозором, або випускники Сен-Мексента з меншим рівнем освіти, але з безперечною енергією та інтелектом, досконалі в одній дисципліні, які знали свої правила, права та обов’язки. Вони померли, їх убили; таких людей залишилося так мало, що їх уже не зустрінеш у підрозділах. Деякі з них, ті, хто вижив у великій бійні, були підвищені до вищих звань або покликані до штабів. Серед них, безперечно, були й нездари, гуляки, але їх було набагато менше, ніж про них говорили, і багато суворих чоловіків, сліпих професіоналів, відданих абсолютному обов’язку, про яких ніхто не підозрював. Але вони занадто високо, їх надто мало, щоб становити діючу еліту. Великий вулик спустошився, збирачки загинули від виснаження. Щоб продовжувати виробляти мед, покликали безплідних трутнів.

Еліта? Лідери? Ні, я їх не бачу. Я бачу єдиною опорою цього бідного французького народу лише його незмінний інстинкт, його здоровий глузд, які без слів, без ідеалів переконують його, що розумно «триматися», зупинити бурю, добре захищатися, ризикуючи потонути. Кожен відчуває це більш-менш чітко. І саме це змушує терпіти дурість одних, гордість інших, всілякі страждання. Усі переконані, що вони — творці одного й того ж твору. Католики йдуть заради Бога, хитрі — з корисливих міркувань, скептики — з республіканських переконань, а всі разом — заради вічної Франції."

//Edouard Cœurdevey, "Carnets de Guerre 1914-1918"//

#ПСВ #Франція

Хммм

cnc posting pt8 prolly

Українські військові після повернення з полону дедалі частіше стикаються з тим, що їхні виплати зникли, а майно переписане на родичів.

За словами волонтерки Нелі Холод, таких випадків уже «безліч». Після обмінів звільнені бійці нерідко шукають адвокатів, бо залишаються без грошей. Хтось дізнається, що дружина втекла за кордон із виплатами, а хтось — що родичі переписали майно на себе.

Подібних історій настільки багато, що звільнені військові навіть створили чат під назвою «Пограбовані своїми». Зараз там уже 10 людей, і це лише з одного обміну.

Є хороші результати від воїнів Центру спецоперацій «А» СБУ. Уражено штаб російських ефесбешників та знищено зенітний комплекс «Панцир-С1» на нашій тимчасово окупованій території. Завдяки тільки одній цій операції російські втрати – близько сотні окупантів знищеними та пораненими. Росіяни повинні відчувати, що цю свою війну вони мають завершувати. Українські санкції середньої та дальньої дистанцій продовжать працювати.