​​"Кто хочет слишком ускорить войну, тот нередко ее затягивает, ибо, не желая дожидаться, пока подвезут необходимые запасы или пока события созреют, он затрудняет то, что могло бы получиться легко. Так что на каждый день, который он думал выиграть, он теряет больше месяца; не говорю уже о том, что от этого возможны еще худшие беды.

Кто хочет во время войны тратить меньше, тот тратит больше; ничто не требует таких денег и такой безудержной их траты, как войны; чем обильнее запасы, тем скорее войне конец; кто не считается с этим ради сбережения денег, тот затягивает дело и тратит несравненно больше. Поэтому нет ничего пагубнее, чем вступать в войну, не имея крупных наличных денег, изыскивая средства время от времени; это способ питать войну, а не вести ее к концу."

//Франческо Гвиччардини, "Заметки о делах политических и гражданских" (1525)//

#книги #терції

​​"20-21 жовтня 1914

<...> Ми йдемо пліч-о-пліч, не промовляючи ні слова. На горизонті ще проглядається слабке світло. Плато чорніє, простягаючись у нескінченність.
«Дивись!» — каже мені Раво.
Він поклав руку мені на плече, і його витягнута рука вказує мені на високий силует хреста, що стоїть поруч із нами на краю канави: той, що охороняє могилу артилеристів.
Ми зупинились. Приглушеним голосом він каже:
«Ще один!… Там, у полі, ледь зійшовши з дороги, натрапляєш на них на кожному кроці. Не наважуєшся йти, ні вперед, ні назад. Щойно, у наступаючій ночі, був момент, коли мені здалось, що поверхня поля ворушиться… Ходімо звідси».
Ми продовжуємо наш шлях, прискорюючи кроки, щоб швидше втекти від тривоги, що стискає нам серця. У глибині ще світлого неба перші зірки, що з’явились, вже яскраво мерехтять.

«Ти коли-небудь замислювався про інших загиблих, про тих, кого ми не знали, про всіх загиблих з інших полків? Тільки наш полк залишив за собою сотні трупів. Скрізь, де ми проходили, за нами з’являлися маленькі хрестики, дві гілки з причепленим червоним кепі. Ми навіть не знали, скільки їх залишаємо: ми йшли… І в той самий час йшли інші полки, сотні полків, кожен з яких залишав за собою сотні й сотні загиблих. Уявляєш собі це? Цю безліч? Навіть уявити собі не наважуєшся… А ще є всі ті, кого візки трясли по дорогах, кровоточили на своїх солом'яних підстилках, ті, кого фургони з червоним хрестом везли до всіх міст Франції, мертвих з карет швидкої допомоги та мертвих з лікарень. Знову хрести, натовпи хрестів, щільно вишикуваних у військових кладовищах.»

Голос, що ще хвилину тому був стриманим, з кожною миттю ставав сильнішим, а потім знову згасав:

«Але я передбачаю, — сказав він, — лихо, ще гірше, ніж ці масові вбивства… Можливо, про цих бідолах дуже швидко забудуть… Замовкни, послухай: вони будуть першими загиблими, тими з 14-го. А буде ще стільки інших! І на цих купах трупів буде видно лише останніх полеглих, а не скелети, що лежатимуть під ними… Хто знає? Оскільки війна, безперечно, чіпляється за світ, як ракова пухлина, хто знає, чи не настане час, коли світ звикне жити з цією бруднотою на собі? Все буде йти своєю чергою, розумієш, війна стане терпимою, прийнятною. І буде нормальним ходом речей, що молодих людей відправлятимуть на смерть.»

Він замовкає. Ми входимо в ліс. Я ледь розрізняю його силует.
«Моя біда, бачиш, в тому, що я трохи раніше за багатьох інших зрозумів, що ця війна триватиме і триватиме… Це вразило мене як удар, настільки жорстокий, що я відразу ж був розбитий… Але це мине. Я оговтаюся.»"

//Моріс Женевуа, "Ми з 14-го" (Maurice Genevoix, Ceux de 14)//

#книги #ПСВ #війна

​​"Политика Гитлера и в большом и в малом противоречила всем законам военного искусства. Все его мысли и действия все больше фокусировались на том, чтобы удержать захваченное, вернуть утерянное и никогда нигде ничего не сдавать. Таков был склад его ума, мысль о том, что его заставят перейти к стратегической обороне, никогда не приходила ему в голову. Но получилось именно так, хотя в серии директив ОКВ, которые мы столь срочно готовили, об этом не было ни слова. Чем больше нас принуждали к обороне, тем точнее мы оценивали противника и его потенциальные возможности; и все-таки, несмотря на ряд неприятных сюрпризов, с которыми нам пришлось столкнуться, этому не придавалось должного значения. Чем больше осложнялась обстановка, тем чаще Гитлер заявлял, что противник скоро «исчерпает свои силы». И в мыслях не было оставить какую-нибудь территорию или рискнуть на каком-нибудь участке, каким бы бесполезным или второстепенным он ни был, тем более вообще уйти с каких-то театров военных действий. Между тем только таким путем и можно было заполучить резервы, которые обеспечили бы нам определенную свободу инициативных действий и возможность использовать мобильность вместо того, чтобы сидеть привязанными повсюду к куску земли. Нет! Мы должны удерживать там наши позиции, иначе «потеряем тяжелую боевую технику»; мы должны стоять где стоим, потому что это единственная эффективная форма обороны; мы должны связать на этом участке силы противника, иначе он повернет куда-нибудь еще, хотя в результате сами сидели привязанными до тех пор, пока не оказалось, что уже слишком поздно что-то предпринимать. Именно на таких «принципах» и основывались наши решения; принимали их только день в день; они рождались слишком поздно и в результате бесконечных монологов; к несчастью, они выливались в приказы, которые не подлежали обсуждению; они приводили к потере одного района за другим, и мы все больше уступали инициативу противнику."

//Вальтер Варлимонт, "В ставке Гитлера. Воспоминания немецкого генерала"//

#ДСВ #війна

​​"17 січня 1917

Моріс Баррес цитує уривок з твору одного дев’ятнадцятирічного «мислителя»: «Я завжди вірив у необхідність еліти, але еліти, яка справді гідна цієї назви, яка усвідомлює свої обов’язки, дієва та здатна виховувати маси. Ця еліта зараз є непохитною та відважною. Вона веде війну і зможе довести її до успішного завершення.» Бідний хлопчисько! Йому пощастило, що він бачить навколо себе наполегливу й відважну еліту. Особисто я шукаю її даремно. За цього режиму Вітчизна, безсумнівно, має культ і віруючих, але вона не має священиків, не має пророка… На яку велику постать, подібну до маяка, можуть орієнтуватися очі бідних, що зазнали краху в злиднях, якими є незліченні солдати, до кого їм звернутися, хто їх втішить і підбадьорить? У нас на чолі лише дрібні політики, розумні, дуже розумні, занадто розумні, але всі вони, так чи інакше, морально зіпсовані. Жоден з них не веде чисте життя і не викликає поваги. І оскільки їх призначення на найвищі посади не додає їм величі в очах зневажливого народу, якого вони самі навчили зневажати всіх богів і всі величі, і оскільки їх критикують та з ними борються серед цього народу з його розумною та безжальною логікою, вони не мають жодного морального впливу на націю.

У німців є кайзер, який не побоявся взяти собі військового кумира Гінденбурга, що повністю уособить Вітчизну. У нас немає нікого, хто був би гідним або міг би представляти Францію. Заздрість, ця невиліковна рана будь-якої демократії, є головною перешкодою. Бідна Франція, ти блукаєш у темряві.

А на нижчих щаблях, де ж факели, якщо немає маяка? Де провідники для бідних солдат 2-го класу, для невідомих, без звань, для тих, кого лікують або приборкують словами «Закрий рота»? Наші офіцери? Я вже відзначав їх походження, їх рівень; їх вплив відповідає їх калібру. Рекрути, 98 % яких, якби не катастрофа, закінчили б свою кар’єру в старечій немічності ад’ютантів мирного часу, які трохи розгублені через своє несподіване підвищення до офіцерського звання, які в будь-якому разі абсолютно нездатні не те що виконувати свої обов’язки офіцерів, а навіть уявити собі це. У несподівано отриманих погонах вони бачать лише золотий відблиск, підвищення зарплати, можливість подарувати своїм дружинам більше розкоші поганого смаку, для тих, хто одружений, — зручності для більш розкішних «вечірок», для неодружених гуляк — можливість краще розважитися, для всіх — міцнішу опору, щоб утвердити свою сумнівну владу над простими солдатами та підлеглими.

Колись були офіцери діючої служби, які мали справжню силу духу. Це були або випускники Сен-Сіра з широким загальним кругозором, або випускники Сен-Мексента з меншим рівнем освіти, але з безперечною енергією та інтелектом, досконалі в одній дисципліні, які знали свої правила, права та обов’язки. Вони померли, їх убили; таких людей залишилося так мало, що їх уже не зустрінеш у підрозділах. Деякі з них, ті, хто вижив у великій бійні, були підвищені до вищих звань або покликані до штабів. Серед них, безперечно, були й нездари, гуляки, але їх було набагато менше, ніж про них говорили, і багато суворих чоловіків, сліпих професіоналів, відданих абсолютному обов’язку, про яких ніхто не підозрював. Але вони занадто високо, їх надто мало, щоб становити діючу еліту. Великий вулик спустошився, збирачки загинули від виснаження. Щоб продовжувати виробляти мед, покликали безплідних трутнів.

Еліта? Лідери? Ні, я їх не бачу. Я бачу єдиною опорою цього бідного французького народу лише його незмінний інстинкт, його здоровий глузд, які без слів, без ідеалів переконують його, що розумно «триматися», зупинити бурю, добре захищатися, ризикуючи потонути. Кожен відчуває це більш-менш чітко. І саме це змушує терпіти дурість одних, гордість інших, всілякі страждання. Усі переконані, що вони — творці одного й того ж твору. Католики йдуть заради Бога, хитрі — з корисливих міркувань, скептики — з республіканських переконань, а всі разом — заради вічної Франції."

//Edouard Cœurdevey, "Carnets de Guerre 1914-1918"//

#ПСВ #Франція

Хммм

cnc posting pt8 prolly

Українські військові після повернення з полону дедалі частіше стикаються з тим, що їхні виплати зникли, а майно переписане на родичів.

За словами волонтерки Нелі Холод, таких випадків уже «безліч». Після обмінів звільнені бійці нерідко шукають адвокатів, бо залишаються без грошей. Хтось дізнається, що дружина втекла за кордон із виплатами, а хтось — що родичі переписали майно на себе.

Подібних історій настільки багато, що звільнені військові навіть створили чат під назвою «Пограбовані своїми». Зараз там уже 10 людей, і це лише з одного обміну.

Є хороші результати від воїнів Центру спецоперацій «А» СБУ. Уражено штаб російських ефесбешників та знищено зенітний комплекс «Панцир-С1» на нашій тимчасово окупованій території. Завдяки тільки одній цій операції російські втрати – близько сотні окупантів знищеними та пораненими. Росіяни повинні відчувати, що цю свою війну вони мають завершувати. Українські санкції середньої та дальньої дистанцій продовжать працювати.