От і кадри з камери FP-1/2 з пусками некерованих авіаційних ракет під час атаки по об'єктам в Криму.

cred

Бригади що постять в інтернет ураження противника майже в режимі реального часу, ви задумувались що його командування може не знати реальний стан справ груп інфільтрації?

Або ок, якщо командування підрозділу не космонавти, то задумувались ви що доповідь на дивізію могла не піти і там на горі думають що досягають успіхів? що їх засоби домінують, маршрути нами не контролюються і можна спускати накази далі?

Ви ж самі інформуєте противника краще ніж його підлеглі і вони теж аналізують, і від цього складніше буде не медійникам і не адміну телеграм каналу, а піхотинцю на точці та засобам реагування

це війна, а не змагання контенту, +3 підписника до тг каналу не рівноцінні цілому комплексу проведених робіт, користуйтесь відсутністю обізнаності, реалізуйте це як перевагу… але про що я

Перша українська КАБ готова до бойового застосування

Продовжуємо розвивати українські high tech-рішення для фронту. Учасник Brave1 створив першу українську керовану авіаційну бомбу, яка вже пройшла необхідні випробування та готова до бойового застосування.

Розробка тривала 17 місяців. Українська КАБ має унікальну конструкцію та створена з урахуванням реалій сучасної війни. Це не копія західних чи радянських рішень, а власна розробка українських інженерів для ефективного ураження укріплень, командних пунктів та інших цілей ворога на десятки кілометрів углиб після пуску.

Бойова частина — 250 кг. Міноборони вже закупило першу експериментальну партію. Зараз пілоти відпрацьовують бойові сценарії та адаптують застосування нового засобу в реальних умовах війни.

Україна переходить від імпорту окремих рішень до створення власної high tech-зброї, яка системно посилює Сили оборони та дає технологічну перевагу на полі бою.

Незабаром українські КАБи працюватимуть по цілях ворога. Масштабуємо рішення, які збільшують дальність і точність ураження та змінюють правила сучасної війни.

​​"Кто хочет слишком ускорить войну, тот нередко ее затягивает, ибо, не желая дожидаться, пока подвезут необходимые запасы или пока события созреют, он затрудняет то, что могло бы получиться легко. Так что на каждый день, который он думал выиграть, он теряет больше месяца; не говорю уже о том, что от этого возможны еще худшие беды.

Кто хочет во время войны тратить меньше, тот тратит больше; ничто не требует таких денег и такой безудержной их траты, как войны; чем обильнее запасы, тем скорее войне конец; кто не считается с этим ради сбережения денег, тот затягивает дело и тратит несравненно больше. Поэтому нет ничего пагубнее, чем вступать в войну, не имея крупных наличных денег, изыскивая средства время от времени; это способ питать войну, а не вести ее к концу."

//Франческо Гвиччардини, "Заметки о делах политических и гражданских" (1525)//

#книги #терції

​​"20-21 жовтня 1914

<...> Ми йдемо пліч-о-пліч, не промовляючи ні слова. На горизонті ще проглядається слабке світло. Плато чорніє, простягаючись у нескінченність.
«Дивись!» — каже мені Раво.
Він поклав руку мені на плече, і його витягнута рука вказує мені на високий силует хреста, що стоїть поруч із нами на краю канави: той, що охороняє могилу артилеристів.
Ми зупинились. Приглушеним голосом він каже:
«Ще один!… Там, у полі, ледь зійшовши з дороги, натрапляєш на них на кожному кроці. Не наважуєшся йти, ні вперед, ні назад. Щойно, у наступаючій ночі, був момент, коли мені здалось, що поверхня поля ворушиться… Ходімо звідси».
Ми продовжуємо наш шлях, прискорюючи кроки, щоб швидше втекти від тривоги, що стискає нам серця. У глибині ще світлого неба перші зірки, що з’явились, вже яскраво мерехтять.

«Ти коли-небудь замислювався про інших загиблих, про тих, кого ми не знали, про всіх загиблих з інших полків? Тільки наш полк залишив за собою сотні трупів. Скрізь, де ми проходили, за нами з’являлися маленькі хрестики, дві гілки з причепленим червоним кепі. Ми навіть не знали, скільки їх залишаємо: ми йшли… І в той самий час йшли інші полки, сотні полків, кожен з яких залишав за собою сотні й сотні загиблих. Уявляєш собі це? Цю безліч? Навіть уявити собі не наважуєшся… А ще є всі ті, кого візки трясли по дорогах, кровоточили на своїх солом'яних підстилках, ті, кого фургони з червоним хрестом везли до всіх міст Франції, мертвих з карет швидкої допомоги та мертвих з лікарень. Знову хрести, натовпи хрестів, щільно вишикуваних у військових кладовищах.»

Голос, що ще хвилину тому був стриманим, з кожною миттю ставав сильнішим, а потім знову згасав:

«Але я передбачаю, — сказав він, — лихо, ще гірше, ніж ці масові вбивства… Можливо, про цих бідолах дуже швидко забудуть… Замовкни, послухай: вони будуть першими загиблими, тими з 14-го. А буде ще стільки інших! І на цих купах трупів буде видно лише останніх полеглих, а не скелети, що лежатимуть під ними… Хто знає? Оскільки війна, безперечно, чіпляється за світ, як ракова пухлина, хто знає, чи не настане час, коли світ звикне жити з цією бруднотою на собі? Все буде йти своєю чергою, розумієш, війна стане терпимою, прийнятною. І буде нормальним ходом речей, що молодих людей відправлятимуть на смерть.»

Він замовкає. Ми входимо в ліс. Я ледь розрізняю його силует.
«Моя біда, бачиш, в тому, що я трохи раніше за багатьох інших зрозумів, що ця війна триватиме і триватиме… Це вразило мене як удар, настільки жорстокий, що я відразу ж був розбитий… Але це мине. Я оговтаюся.»"

//Моріс Женевуа, "Ми з 14-го" (Maurice Genevoix, Ceux de 14)//

#книги #ПСВ #війна

​​"Политика Гитлера и в большом и в малом противоречила всем законам военного искусства. Все его мысли и действия все больше фокусировались на том, чтобы удержать захваченное, вернуть утерянное и никогда нигде ничего не сдавать. Таков был склад его ума, мысль о том, что его заставят перейти к стратегической обороне, никогда не приходила ему в голову. Но получилось именно так, хотя в серии директив ОКВ, которые мы столь срочно готовили, об этом не было ни слова. Чем больше нас принуждали к обороне, тем точнее мы оценивали противника и его потенциальные возможности; и все-таки, несмотря на ряд неприятных сюрпризов, с которыми нам пришлось столкнуться, этому не придавалось должного значения. Чем больше осложнялась обстановка, тем чаще Гитлер заявлял, что противник скоро «исчерпает свои силы». И в мыслях не было оставить какую-нибудь территорию или рискнуть на каком-нибудь участке, каким бы бесполезным или второстепенным он ни был, тем более вообще уйти с каких-то театров военных действий. Между тем только таким путем и можно было заполучить резервы, которые обеспечили бы нам определенную свободу инициативных действий и возможность использовать мобильность вместо того, чтобы сидеть привязанными повсюду к куску земли. Нет! Мы должны удерживать там наши позиции, иначе «потеряем тяжелую боевую технику»; мы должны стоять где стоим, потому что это единственная эффективная форма обороны; мы должны связать на этом участке силы противника, иначе он повернет куда-нибудь еще, хотя в результате сами сидели привязанными до тех пор, пока не оказалось, что уже слишком поздно что-то предпринимать. Именно на таких «принципах» и основывались наши решения; принимали их только день в день; они рождались слишком поздно и в результате бесконечных монологов; к несчастью, они выливались в приказы, которые не подлежали обсуждению; они приводили к потере одного района за другим, и мы все больше уступали инициативу противнику."

//Вальтер Варлимонт, "В ставке Гитлера. Воспоминания немецкого генерала"//

#ДСВ #війна