Нотатки на серветці

Як зрозуміти що вже настав час закінчувати стосунки або що вони вже закінчилися? І це не просто про стосунки у парі, а й про дружбу.

Мені здається, що всі ми мало вміємо бути й жити у стосунках. Я бачу дві моделі, які переважають у взаємодії. Перша - це жертовність, коли я так хочу сподобатися і так хочу зберегти все, що є, що не помічаю, що будую стосунки догоджаючи у всьому. Друга модель – інфантильна, це коли інший наділяється нами якостями чарівного джину і ми очікуємо від нього, що він втілить у життя всі наші очікування та мрії. І в першому і в другому випадку після очікування та надій обов'язково приходить розчарування. Коли ми живемо та обираємо жертовність, то приходить розчарування, що ніхто не оцінив цього і не зрозумів. У разі наділення свого партнера правом реалізовувати всі заповітні мрії та очікування, ми теж стикаємося з тим, що він, крім нас, ще живе і своє життя. І там є його мрії, бажання, плани, і вони можуть не співпадати з нашими. Інший – це завжди інший.

Не має сенсу детально розбиратися, хто і в яку модель грає, а ось зрозуміти, що стосунки це точно не гарантія реалізації наших очікувань, варто. У будь-яких відносинах, любовних чи дружніх є спади та підйоми. Є дні, тижні, місяці, коли ми живемо в радості, розумінні та любові, а є відливи, коли настає не розуміння, прохолода, конфлікти. І те, й інше і є стосунки.
Охолодження чи непорозуміння у відносинах не є сигнал їх закінчення. Це певний життєвий цикл, коли щось закінчується і потрібно перезавантаження чи пауза, щоб розпочався якийсь новий етап. Але ми лякаємося за себе та своє майбутнє і дуже часто катапультуємося зі стосунків раніше. Ми боїмося негативних емоцій та переживань, ми не готові жити у невідомому чи незрозумілому.
Саме тому здорові стосунки можуть будувати люди, здатні переживати різну гаму емоцій, розпізнавати їх та розуміти, що інший завжди інший.

☕️❤️Зі спостережень

Все більше і більше бачу, що всі, хто живе у війні, вибирає 2 моделі поведінки або способу життя.
Перший - це захист або броня, коли я максимально ізолюю себе від негативу і фокусуюсь тільки на конкретних речах, наприклад заробляння грошей, побудова бізнесу, розробка проєкту, будівництво будинку, накопичення грошей на щось чи ще якась іншая ідея. Я вирішую для себе, що війна десь там, а тут мені треба думати про головне і не давати собі розсипатися на частини. Навколо формувати плюс мінус таке ж коло спілкування, не допускаю думки, що все, що я будую, може бути зруйновано.

Другий – життя без шкіри. Це коли стан змінюється від апатії до безпорадності. Час від часу накриває паніка та істерика, здається, що весь світ проти тебе. Війна кожним вибухом чи новиною пульсує під шкірою. Сон давно втрачений, інтерес до життя на межі неповернення. Намагаєшся допомогти всім і скрізь. Співчуття до інших змінюється жалістю до себе. Це постійна емоційна гойдалка.

І той і другий спосіб життя не дуже життєвий та мало про психічне здоров'я.
Перший - це захист і уникнення реальності, спроба вижити створюючи свій світ. Як наслідок недопущення переживання болю та страху. Не допущення й заборона на такі переживання завжди вибухонебезпечно і точно рвоне колись.

Другий спосіб життя теж має характер уникнення, але інший мотив, мотив зависнути в стражданні й перечекати там, не даючи собі жити й дихати. Тут є переживання болю та страхів, але немає виходу з них. Зависання в страхах не дає вдихнути нову порцію кисню. Тому такий спосіб життя нагадує тривале пірнання на межі ядухи від болю.

Що робити?
Перший крок – побачити та усвідомити як живеш зараз ти та твої близькі. Розуміння дає змогу знайти вихід.
Другий крок - дозволити собі переживати весь спектр негативу: біль, страх за майбутнє, страх за себе, паніку і безпорадність, але виринати коли хвиля закінчується.
Третій крок – не ставити життя на паузу, жити його переживаючи все і при цьому підтримуючи себе.
Нам треба стати канатохідцями, здатними рухатися, дихати й не втрачати рівновагу.

Нотатки на серветці.

Мені стало складно зустрічатися з людьми, особливо новими чи мало знайомими. Мені це просто не потрібно, кожна зустріч як зусилля над собою, мене дратують люди. Що це таке? Я соціопат?

Завдяки інтернету ми навчилися легко знаходити у себе всі діагнози 😂 і це іноді навіть весело. Ну насправді з вами все нормально, в умовах тривалого стресу життя в країні, де йде війна. І нам усім трохи не вистачає інформування про те, що може відбуватися з психікою людини та як вона включає режим збереження.
Під впливом стресових чинників ми можемо відчувати бажання знизити рівень соціальних контактів, оскільки просто входимо у режим енергоощадження. Тому коло спілкування звужується і це може помітити багато хто. Так само є зниження мотивації на дії, а це теж зазвичай не штовхає розширювати коло зв'язків і знайомств. Тому, в рамках того, що відбувається, - це швидше необхідність, ніж привід для тривоги.

Але якщо говорити про повну картину, то варто звернути увагу на додаткові емоційні та фізичні стани. Якщо спілкування з іншими включає тривогу, напади страху або агресію, то варто звернути увагу на ці сигнали та вирушати до психолога або на прийом до невролога. Режим самозбереження енергії через звуження кола контактів природна реакція життя у постійному стресі, напади страху чи агресії - це не норма в ментальному здоров'ї людини.
Рятувальний жилет ніхто не подасть нам, якщо ми не розуміємо себе і не говоримо про це.
Просити допомоги – це нормально.

Щоразу коли ми чимось чи кимось засмучені, не варто шукати винного.
Це не допомагає.

А ось дізнатися про свої очікування, усвідомити які ж вони були, це можливо допоможе. Очікування від людини, ситуації, події, подарунка, задоволення… саме що ми хотіли отримати на старті й що отримали в реальності.
Ось це і є корінь, де саме і народився наш розлад, смуток, страх чи тривога. Очікування, проєкція не майбутнє, як має бути й факт як є, як сталося. Ось цей укол розчарування і запустив ланцюжок емоцій, станів та можливо дій.
Ми набагато цікавіші, ніж можливо думали чи знали.

Від страху не можна втекти чи сховатися, сподіваючись перечекати. Він завжди є десь у сусідній кімнаті, на вулиці за рогом, або в літаку, який відривається від землі.

Від страху можна тікати й не визнавати його все життя, заперечувати чи люто боротися. А можна перетворити страх на звичайну емоцію, просто дозволяючи собі його зустрічати. Зустрічати та проживати, як хвилю, як дощ, як будь-який інший стан. Поки ми живі, ми можемо боятися і тривожитися, страх – така сама частина нашого життя, але й він минає.

Страх перед страхом не допомагає, допомогає дозволяти собі бути живим і відчувати все.

Як ти?
Ця фраза не втратила своєї актуальності та наповнилася для українців безліччю смислів. У цій фразі любов і біль і тривога і турбота. І ці прості слова часто такі необхідні кожному з нас як кисень. Це не формальне питання – це рука та погляд звернений до іншого. І якщо вас хтось запитує про вас, а вам є що розповісти чи попросити допомоги, не ігноруйте свої внутрішні потреби та сигнали.

Бути сильним означає бути уважним до себе. Бути уважним до себе – це не закривати правду на свої стани та переживання, вчитися це висловлювати та шукати допомоги, коли це необхідно.
Я не сплю, я став більш тривожним, у мене трапилася панічна атака, я частіше плачу, я не можу зосередитися на роботі, вранці важко встаю з ліжка, зовсім не хочу йти на роботу і так далі… всі ці скарги кричать вам про те, що необхідно мінімум поговорити про це з близькими, а далі звертатися до психологів, неврологів та психіатрів. Немає можливості чекати, тут і зараз необхідно займатися собою.

☕️❤️Що я знаю про любов?

Багато хто скаже що це дивне питання, бо всі ми знаємо що таке любити.  Але якщо я запитаю 10-20 людей, то всі вони будуть казати про своє, що саме вони вкладають в це слово та почуття.
Для когось любов це турбота про іншого чи навпаки дозволити максимальну свободу. Ще для когось любов це самопожертва, а для іншого навпаки бути поряд та вільно проявляти себе без осуду. 
Любов складна чи ні? Вона дар чи покарання ?
Одне я знаю точно вона дуже потрібна кожному, як повітря та світло.
Й це не тільки слово, це здатність ділитись чимось, отримуючи задоволення. Та отримувати з насолодою не чекаючи коли це закінчиться. Мабуть, любов сильніше за страхи, бо саме любов до життя перемагає багато перешкод.

Про стосунки з собою

Як давно, ви побачивши своє відображення дзеркалі були задоволені?
І це стосується не лише жінок, це про всіх. Ось сьогодні, наприклад, вранці чистили зуби та бачили себе або потім коли виходили з квартири. Ви точно сьогодні зустрічалися зі своїм відображенням. І що? Ви його не помітили зовсім чи знайшли в собі купу вад? Як це відбувається?
Здається, що це якийсь простий і ритуал, що він нічого не означає, - дивитись у дзеркало коли причісуєшся або одягаєшся, але ні.
Щоразу коли ми бачимо себе ми посилаємо собі сигнали, даємо увагу і заряджаємо енергією. Питання які це сигнали та які енергії? А тепер згадаєте свій ранок і своє спілкування із собою? Думаю що у більшість - це було про те, як ми не так виглядаєте і в чому ми не досконалі. Чи була у вашому погляді на себе теплота, доброта, співчуття, любов, розуміння, радість і таке інше? Якщо так, то ви щаслива людина й вмієте взаємодіяти з собою, якщо ні - то знайте, що ключ до розуміння та відносин з іншими лежить у тому місці, де ви вчитеся бути трохи більш уважним до себе, коли ви собі цікаві.

Нотатки на серветці.

Майже рік страждаю з болями та спазмами в області шиї чи попереку, чи плечей. Одне змінює інше. Пройшов МРТ, курси уколів та різне лікування і все це повертається. Мене відправили до психіатра, той сказав пити антидепресанти, але я поки що боюся. Прийшов до вас.

Такий або схожий запит звучить все частіше, боліти може все, що завгодно, наприклад - голова або кисті. Але ситуація плюс мінус схожа, після діагностики та лікування, полегшення короткочасне чи взагалі не настає. І це пов'язано якраз із накопиченим стресом.
Тіло як губка вбирає всі тривоги, страхи, переживання і спазмується в різних місцях не в змозі перетравити.
Тому що все нові й нові порції напруження хвилями накочує на людину.

Як собі допомогти?

Перший крок - це усвідомлення того, що якщо лікарі не знайшли причини й у вас немає нічого серйозного, то ви точно не помрете і не варто лякати себе ще сильніше. Треба розбиратися із собою роблячи крок на зустріч до себе, а не продовжуючи бігати у пошуках порятунку.

Другий крок - це зрозуміти що напруга і спазм - це не пережиті емоції, які трапляються, а ми блокуємо і не усвідомлюємо їх до кінця. Які? Найчастіше страх за себе, близьких, майбутнє, а також тривога та невдоволення собою.
Бути сильним і тримати всі переживання в собі вже не працюють. Варто спробувати говорити про це і є на рівні почуттів, переживань і станів.

Третій крок - знайти техніки та інструменти, які знижують тривожність, не пригнічуючи її, а переживаючи. В інтернеті вже багато джерел для цього. Почати займатися цим регулярно.

Четвертий крок – зайнятися своїм тілом, щоб фізично працювати з м'язами та розслаблювати їх. Вам допоможе будь-який спорт, проста зарядка, плавання та масажі. Обовʼязково регулярно.

П'ятий крок - вирушати до психолога і говорити про себе та свої проблеми як є, без бажання та спроб бути кимось іншим.

Всі кроки можуть бути не послідовні але вони працюють.

Серед нас немає слабких, є лише ті, хто ще не навчився говорити із собою чесно та підтримувати себе.

Нотатки на серветці.

– «Хочу звільнитися з роботи, у мене тут немає жодної мотивації, інтересу, не хочу вранці йти сюди»
- «Хочу терміново переїхати з квартири, де живу, мене там все дратує, сусіди, двір, шпалери ці безглузді…»
- «Напевно, нам треба розлучитися з хлопцем, тому що наші стосунки перестали приносити радість, все похмуро. Секс зник з нашого життя, говорити нема про що ... »

Це приклади фрагментів розмов, які дедалі частіше чую на консультаціях. І начебто справа життєва, люди розлучаються, переїжджають і змінюють роботу, - це відбувається завжди. Але зараз спостерігаю зовсім іншу картину, яка дуже рідко зустрічалася до війни. Що це і про що я хочу розповісти?

Люди які знаходяться у стані постійного стресу та напруги, починають відчувати тривогу. Ця тривога стає постійним станом і важко помітна. Якщо не знаєш своїх емоцій і не вмієш їх переживати, то тривожність стає нормою, вона може переростати в панічні атаки чи постійні хвороби, чи безсоння. Але це тривожність.

Людина не усвідомлюючи ланцюжок: стрес - страх за себе, близьких, майбутнє - тривога-напруга, шукає зрозумілі причини свого стану. Виникає несвідоме бажання з незрозумілого, напруженого та дискомфортного зробити зрозуміле.
І звичайно простіше знайти причину в зовнішньому. Тоді по суті відбуваються ігри розуму, коли не усвідомлюючи та не визнаючи високий градус тривожності, позначається причина – погана робота, не кохана людина, вдала подруга чи квартира.

Після цього починається низка дій, щоб реалізувати рішення. Люди розлучаються, робота змінюється і так далі, але полегшення настає на короткий час, поки воно підтримане надією від 2 тижнів до 3 місяців і приходить хвиля розчарування.
Я пишу це ні для того, щоб ніхто не розходився чи не змінював роботу, а тому щоби хочу, щоб кожен подивився на рівень своєї тривожності й зрозумів, що з ним.
Треба бути більш уважним до своїх станів та допомагати саме собі.

☀️☕️Добрий день
Якщо є запити по ситуаціях чи питання, пишіть.
Я давно не відповідала тут на ваші питання.

Людина не вгамована в страху за себе, своє майбутнє, своє обличчя.
Вона увесь час одягає парашут і ще один запасний, щоб зістрибнути з літака під назвою «своє життя» за будь-якої найменшої не те що небезпеки, а просто натяку на невідомість. Ніхто не збирається жити те, що є, зустрічаючи різні хвилі та гойдаючись на них вчитися і впізнавати себе та світ.
Ні, всі хочуть гарантій і залишатися лише у зоні зрозумілого та відомого.
І тут же паралельно тужити за святом та красою життя.

Як можна дізнатися про яскравість і красу світу навколо, якщо не виходити з кімнати? Ніяк.
Тому час от часу життя здається нудним, не цікавим і прісним. Але не тому, що воно таке і комусь не фатально не щастить, а тому що, часто ми просто трусимо і хапаємося за себе без жодного приводу й весь час смикаємо кільце рятувального парашута, ще не сідаючи на борт літака.

Жити чи рятуватися, зовсім відчайдушно і не втомлюючись, рятуватися без найменшої загрози, вигадуючи її та обрізаючи своє життя, стає звичкою.
Таке життя стає звичкою і перетворюється на прісне і несмачне. І хто у цьому винен?
Ніхто, крім особистого боягузтва та страху за себе, які перемагають усередині кожного бажання і пристрасть до нового, невідомого.
Але я вірю, що колись, а можливо вже зараз, хтось все-таки стане трохи сміливішим і зробить якийсь крок, який можливо раніше б відклав і не наважився.

Думки вголос

У дворі побачила школярів з величезними рюкзаками й подумала, що на мою думку зовсім несвідомо, з дитинства ми готуємо дітей до важкого життя.

Не пишу важкого у лапках, тому що більшість саме так його й сприймає. Але це здебільшого наша зумовленість на тяжкість або на те, що нічого доброго з нами станеться не може.
Будь-які прислів'я та приказки про це, на кшталт «якщо тобі легко, то йдеш ні туди» або «не смійся голосно, потім плакатимеш», програмують з дитинства на те, що від життя взагалі нічого чекати хорошого.

Але насправді це не так, тому що життя воно різне, тільки фокус нашого погляду та розуміння цього дещо спотворений.

Повернемося до школярів, бо на цій темі варто зупинитись. У сучасному світі вже давно можна зацифровувати всі підручники та забезпечити планшетами на парту, звичайно це дорого, але точно за 3-4 роки це можна зробити. Але мало хто дбатиме про це, тому що більша частина чиновників, педагогів і навіть батьків теж мають таку обумовленість, наприклад як - ми носили й вони нехай вони носять, нічого страшного. Начебто так, ну правда, все ж таки носили. Але питання – навіщо це робити зараз? Правда дитині треба одягати рюкзак в 5-7 кг при думці про школу і йти туди вже несучи тягар на спині.
Насправді у таких простих речах вже формується ставлення. Або я йду на навчання легко і просто чи несу тяжкість на спині.
Ми не помічаємо як свої установки на тягар та важкість життя ми починаємо передавати дітям, вони своїм дітям і так далі.
Думаю, що зупинити це зовсім нереально, але те, що це можна побачити та зрозуміти як це впливає на життя, точно можна. І тоді, можливо щось почне змінюватись.

Нотатки на серветці.

Останнім часом мені якось тривожно. Немає приводу, але прям хвилі тривоги, а потім смутку. Це щось означає чи з чимось пов'язано?

Це означає те, що ви жива людина і переживаєте всю гаму емоцій. Ми живемо у стані реальної війни й дуже часто переживаємо всередині тривогу. Цю тривогу включає сам сигнал сирени, або якась новина, або спілкування з кимось на тривожну тему. У такий момент виникає страх та тривога, хвиля виникає та накриває. Якщо не намагатися розумом її обіграти та прив'язати до передчуттів та не продовжувати її штучно, то ця хвиля закінчується. Як будь-який інший стан, наприклад інтересу або збудження, тривожність не триватиме нескінченно. Дозвольте собі турбуватися, розуміючи, що це тільки почуття/переживання, викликане емоцією страху і нічого більше.

Що стосується смутку, то швидше за все ці емоційні стани та переживання пов'язані з розчаруваннями. Ми час від часу маємо свої очікування, наприклад, які зміни повинні відбутися, а вони не трапляються. Умовно, ми десь у голові позначили, що те бажане нами має статися до осені, але воно не сталося. І тоді невидима хвиля розчарування накриває, а ми відчуваємо лише смуток та розпач.
Все це нормально і дуже по-людськи. Взагалі дуже по-людськи боятися, тривожитися, розчаровуватися і засмучуватися. Не варто лише вважати це якимись знаками й зчитувати це як загрозу. Всі емоції та переживання приходять і йдуть, відпускайте їх і живіть наступний момент, де вже зникає тривога і є щось інше.
Але не можу не сказати, що якщо тривожність стає нормою і такий стан триває вже місяць і більше, то варто приділити собі увагу і вирушити до психолога або лікаря. Постійна тривожність не має бути нормою.

❤️☕️Бути батьками – це не означає тонути у житті своєї дитини, ні це не про це.
Бути батьками - це чути голос своєї дитини, бачити усмішку на її обличчі та розуміти її інтереси. Можливо не завжди розділяти, але розуміти та давати звучати їй уголос.
А ще – це про те, як не володіти, не підкоряти та не маніпулювати.
Це важко, я знаю.

Про страхи

Саме з них так багато починається.
Наприклад вибір, де вчитися.
Є страх, що не приймуть туди куди хочеться або не потягнеш навантаження і тоді вибираєш те, що здається більш відповідний.
Або знайомство, приховуєш увагу до когось, хто дуже подобається, тому що є страх, що тебе не оберуть.
А ще страх мріяти, просто так – дозволити собі хотіти більшого та припустити думку, що це може статися. Чому лякає? Тому що заважає горезвісна установка, що «краще синиця у руці, ніж журавель у небі». Яка синиця і до чого тут журавель?! Але обмеження є і це на кожному кроці. Як із цим бути? Бачити й розуміти, що це не ми, а наші страхи та тривоги стримують нас і крок за кроком відмовлятися від них, дозволяючи собі більше.

Про сором

Якщо внести увагу у своє життя та життя оточення, то можна відзначити масу моментів, коли нам соромно.

Наприклад, соромно запитати про гроші на роботі, буде зміна зарплати чи ні, бо можуть подумати, що для мене гроші важливіші за роботу. Або соромно запитати про допомогу когось зі знайомих, тому що вони зайняті й не хочеться їх турбувати та відвертати їхню увагу. А ще соромно здатися безпорадним або не здатним розв'язувати якісь питання. А далі, можливо, соромно перед старими знайомими, що нібито не досяг тих чи інших успіхів у бізнесі, кар'єрі. А ще буває соромно, що немає сім'ї або був невдалий шлюб і начебто з тобою щось не так.
А далі виникає сором за дітей, якщо вони щось роблять не так, або так, але не зовсім те, що бачиться іншим.
І ці перерахування можуть бути нескінченними. Це нагадує снігову кулю, в якій тоне своє життя і виникає безліч оцінок і суджень, які частіше не мають нічого спільного з реальністю і базуються на порівнянні.

Людський розум і погляд зазвичай негативний, ми не готові бачити своє життя через призму досягнень, успіхів та радості. Ми весь час шукаємо, що в нас не так і чому, порівнюємо себе з іншими на свою користь і соромимося. Дуже деструктивний стан, який не дає жодного ресурсу та мотивації.
Саме тому, я й пишу про увагу до себе, тому що звичка засуджувати себе – це часто павутина забуття, забуття, але якщо внести туди увагу, є шанс вийти з цього на світ.
А в променях світла та уваги нема потреби бути кимось іншим або соромитися, там все є як є, без потреби бути інакшим. Там є розуміння та увага до себе і немає місця сорому.

Нотатки на серветці.

-Я почуваюся нещасною, мені здається, що все, що в мене є це не те і в мене немає головного - коханого чоловіка.
Що зі мною не таке? Чому я не можу бути щасливою?

Відразу хочу зазначити, що це досить частий запит на консультації й він не лише жіночий. Чоловіки не менше страждають від самотності та відчуття, що з ними щось не так і їм увесь час не щастить.
І звичайно ж, я не зможу в одній короткій нотатці дати відповіді на всі можливі запити та ситуації.
Але я зможу підказати, з чого можна спробувати почати.

Наприклад, з того, що припустити думку, що щастя воно взагалі не залежить від іншого. Ми можемо зустрічати прекрасних людей, будувати стосунки та любити, але не інший робить нас щасливими, а наше ставлення до себе та з собою, наш дозвіл та радість у тих чи інших станах. А ще, здатність розуміти себе та вести із собою чесний діалог. І почати його варто саме з питання себе, що мене робить щасливою і чого я хочу?
Чому я хочу саме цього?
Це мій досвід і моє бажання чи це стандарти та погляди які я прийняла та повірила як у свої? Я взагалі знаю себе щасливою?
Я вірю в те, що говорю чи це моя ілюзія/захист?
Так відповідь до відповіді, можливо, виведуть на світ або виведуть з ходьби по колу.

Самообман не допомагає, він лише відтягує розчарування та робить страждання звичним способом життя.

Я й подорожі.

Коли влітку 2022 року я вперше виїхала за кордон з початку війни, то де б я не була: Німеччина, Італія, Хорватія, Польща, Великобританія, я скрізь зустрічала співчуття та інтерес до себе та ситуації в країні. Люди щиро питали, допомагали.
У 2023 ця увага стала слабкою, але все ж таки була, залишалося відчуття, що світ у вигляді простих громадян стежить за ситуацією і підтримує тебе й твій народ, просто так по-людськи, знає що жити у війні - це не правильно. Війна взагалі це велике горе та темрява.
У 2024 році все частіше почала чути питання, - а що там взагалі війна у вас йде ще? Або щось на кшталт того, - як там вам страшно? Та зазвичай, відповідь уже ніхто не слухав , бо питання були формальними.

Останній рік війни, коли я буваю за кордоном, я весь час знаходжу себе у стані розгубленості, як відповідати на формальні питання й передати весь жах війни та людського горя всьому світові.
Як, коли це не хвилює й мої розмови про це нецікаві.

Люди обирають свій капсульний світ і все менше хочуть знати що-небудь за рамками цього зрозумілого та комфортного світу.
Звичайно, більшість просто сподівається, що все пройде стороною і ніяк їх не торкнеться. Або можливо, що вони розумніші й сильніші за тих, хто живе в Україні та тому в них все буде інакше.
Інакше, це все зміниться і стане тільки краще, а не гірше.

Чесно, я напевно хотіла б повірити в цю гарну ілюзію, але на жаль… це ефект доміно і реакція вже запущена. Ніколи, ніколи не рятує самообман, він просто робить опік болісним і рани від краху ілюзій болять ще сильніше. Звуження свідомості до свого вузького світу дрібних страждань - це шлях до забуття, а не до реальності.
Це моя думка ... можливо вона помилкова або примітивна, але я точно це бачу і розумію, а ще дуже хочу помилитися.

Нотатки на серветці

Все частіше і частіше, на консультацію приходять люди з різними запитами, але в основі лежить тривожність.

У багатьох є помилкове знання про тривожність, яке виглядає як тривожність = паніка. Але це не так. Тривога досить тиха емоція і стан, він викликає дискомфорт й може призвести до паніки, але далеко не завжди. Якщо у вас дуже стійкий тип нервової системи, ви дуже довго можете не розрізняти, що ви тривожні. Але тригери вже є. Наприклад, іноді може частішати серцебиття, або виникати стрибки тиску, посилене потовиділення, спазми шлунка або кишківника, порушення сну, проблеми з концентрацією уваги й так далі. Все це може виникати епізодично або тривати якийсь час і ставати вже нормою. Але це все наслідок тривожності.

Не варто ігнорувати ці симптоми, тому що вони сигналізують нам що організм просить уваги.
Коли ми продовжуємо і далі жити в стані тривожності, не усвідомлюючи це, ми посилюємо свій стан і все це може переходити до хвороб різного характеру (біль у шиє та спині, спазми м'язів, різні порушення ШКХ, мігрені та так далі) або панічні атаки.
Тому так необхідно повертати увагу до себе та визнати в собі тривожність чи хвилі тривоги, які є.
Далі почати з нею працювати, щодо цього є зараз маса порад і технік в інтернет-просторі. Варто тільки вибрати для себе те, що підходить і займатися собою.
Наше психічне та фізичне здоров'я - це основа для решти.

❤️Добрий день
Відповідаю тут сьогодні та завтра на питання та теми яки турбують