6-й батальйон спеціального призначення у складі 12-ої бригади «Азов» оголошує набір вмотивованих добровольців!

Бригада збільшується і створює новий, 6-й батальйон.

Його формують азовці — кадрові військові, досвідчені воїни, які самі пройшли шлях від солдатів до командирів. Це люди з великим бойовим та інструкторським досвідом.
Їхня мета — передати багаторічні знання бойових дій і разом наблизити перемогу.

Батальйону потрібні добровольці на посади:

- Стрільців
- Кулеметників
- Гранатометників
- Медиків
- Командирів та навідників мінометного розрахунку
- Операторів ПТРК
- Операторів великокаліберних кулеметів
- Операторів БПЛА, зокрема FPV-дронів
- Механіків-водіїв гусеничної техніки
- Водіїв вантажівок, автобусів, тралів
- Слюсарів, електриків, зварювальників
- Інженерів техпідтримки – системних адміністраторів

Заповнюй анкету на сайті azov.org.ua. Вказуй у коментарях, що йдеш до 6-го батальйону спеціального призначення. Головна вимога до тебе — мотивація. Наші інструктори-професіонали навчать всьому іншому.

Зроби свій вибір.

АЗОВ | Фінансова підтримка | Instagram | YouTube | Twitter | Facebook | TikTok | WhatsApp| Сайт

Зеленський дав нове інтерв’ю. З цікавого:

• Україна розробляє власну зброю від ворожих КАБів.
• У нас немає снарядів для контрнаступальних дій, тільки для оборонних.
• На гарячих напрямках фронту будівництво ліній оборони завершили на 92-98%.
• З літаками все кепсько – цього року нам дадуть винищувачів лише 10% від необхідного обсягу.
• Щоб повністю закрити Україну нам потрібно 25 систем Patriot по 6-8 батарей в кожній або аналогів.

Висновок: цього року з нашого боку тільки оборонні дії. До речі наразі наша оборонна стратегія на фронті успішно працює, навіть по відкритих джерелах видно, що рівень втрат противника в людях та техніці чималий, при незначних результатах на окремих ділянках фронту.

Трохи кумедно бачити, тепер вже публічний, заклик адміністрації США до України не атакувати російські НПЗ. Бо мовляв, наші удари «вплинуть на світовий енергетичний ринок».

Насправді все простіше. Не «енергетична криза» хвилює Білий дім (бо російські нафтопродукти на ринку грають другорядну роль), а подальша втрата провідних позицій США. Наразі останні самоусунулися від допомоги Україні. Їх місце зайняли Великобританія та Франція, які і виявились основними спонсорами нинішньої війни дронів у нашому виконанні. Очевидно, що ці дві країни також беруть участь у плануванні та виборі цілей для атак. Випробуючи тим самим свої безпілотні системи в сучасній війні.

А ось американці, які завжди були на провідних ролях та звикли до цього, тепер втратили контроль та вплив на прийняття рішень, поступившись британцям та французам. Ось це американську адміністрацію насправді і непокоїть.

Від жодного військового не чув позитивної оцінки ухваленого закону про мобілізацію. ТЦК не отримують належних повноважень, а до ухилянтів закон занадто м’який. А запроваджена мотивація військових на даному етапі війни вже мало кого буде реально мотивувати.

Іран в ночі здійснив операцію «Вірна обіцянка», завдавши по Ізраїлю масованого удару безпілотниками та балістичними ракетами. Відразу всіх заспокою – «Третя світова» не почнеться. Втім, цікаві моменти, на які варто звернути увагу, звісно ж є.

1. Тегеран пояснив, що даний удар є помстою за атаку Ізраїлем іранського консульства в Дамаску. Тепер «питання вичерпане», і подальших ударів не передбачається, якщо Ізраїль нічого не буде робити у відповідь. Тут показово, що Іран не змовчав, як це було всі попередні рази, а дав пряму відповідь (до цього його «відповіді» були атаками іранських проксі на кшталт «Хезболли» чи хусітів, але тут завдали прямого удару).

2. Кількості запущених Іраном цілей називають різні, проте скільки ж їх було насправді – невідомо. Іранці застосували тактику перевантаження ППО – комбінований удар БПЛА та ракет, плюс запуск фальшованих цілей. Низка іранських ракет мають боєголовки, що розділяються, відповідно, ще більше ускладнюючи роботу ППО.

3. Як це завжди буває, обидві сторони оголосили про «перемоги» - Ізраїль про 99% збитих цілей, а Іран – що 50% ракет вразили намічені цілі. Наразі виглядає, що тактика Ірану хоча б частково, але спрацювала – вже є достатньо відео влучань по різних об’єктах на території Ізраїлю. Зокрема, 7 ракет влучили в авіабазу в Рамоне (звідки злітав літак, що завдав удару по Дамаску). Шкода і втрати оцінюються, але повної інформації, очевидно, ніхто публічно оголошувати не буде. Проте переможну медійну картинку Тегеран отримав.

4. Вже на початку атаки в Тегерані пролунали вибухи. Спочатку думали, що це вже удари Ізраїлю у відповідь, а потім виявилось, що це бракована іранська ракета впала на землю на старті. Також мінімум одна іранська ракета залетіла в столицю сусідньої Йорданії.

5.Обидві сторони апелюють до ООН, що навіть кумедно в нинішніх умовах. Очевидно, що враховуючи позицію Росії та КНР, резолюції радбезу ООН з засудженням іранської атаки не буде. Але весь світ вже просить Ізраїль «не допустити ескалації».

6. Що далі? Зараз хід за Ізраїлем. Їхньому прем’єру Нетан’яху в цілому вигідна подальша розкрутка конфлікту. Режим його не дуже популярний, а війна дозволить згуртувати населення. Плюс в Ірані, який кинув явний виклик на лідерство в регіоні, є чимало цілей, які Ізраїль давно прагне знищити, зокрема, ядерні об’єкти. Ну і в США вже пообіцяли прискорено розглянути закон про допомогу Ізраїлю. Тому черговий регіональний конфлікт цілком можливий.

В суботу в США мають голосувати за виділення 60 млрд доларів у кредит для допомоги Україні. Що цікаво, наразі обидві партії досягли в цьому питанні певного консенсусу. Гроші будуть даватися в кредит (при цьому в кінці цього року Байден має право списати 50% цього кредиту), плюс десь третина суми піде на відновлення арсеналів США. В цілому непоганий для нас варіант, цінність якого в тому, що закидуємо місток в стан республіканців-трампістів.

При цьому, відсутність американської допомоги в першому кварталу цього року, на мій погляд, певною мірою позитивно вплинула як на низку важливих процесів. Перш за все, Європа почала ще більше мобілізуватися та потроху нарощувати допомогу для нашого війська, попри свої скромні можливості. А по-друге, в Україні теж активізувались процеси зі збільшення виробництва власної зброї.

Нарешті наші збили перший російський стратегічний бомбардувальник Ту-22М3. Сьогодні вночі він стріляв ракетами по Одесі, і за даними ГУР був перехоплений нашим ЗРК С-200. Дістали його за 300 кілометрів від нашого кордону. Літак впав біля Моздоку, з чотирьох членів екіпажу двоє загинули. Як то кажуть, з почином!

Як я і очікував, Палата представників прийняла 60,8 млрд доларів в кредит від США для допомоги Україні. Далі Сенат та Байден, тобто в принципі справу вирішено.

Цієї весни в суспільстві діаметрально протилежні настрої в порівнянні з минулорічною. Тоді була ейфорія від того, що скоро почнеться неминучий, як рок, український контрнаступ, який якщо і не закінчить війну перемогою, то принаймні максимально її наблизить. Натомість зараз про наші контрнаступи кажуть лише популісти, а суспільство поступово охоплює зневіра в позитивному закінченні війни (зокрема, за даними соцопитувань, кількість тих, хто вірить в «безумовну перемогу» постійно скорочується). Звичними сюжетами медіа стало протиставляння військових цивільним, суспільство непокоїть закон про мобілізацію та «утиски прав» українців, що перебувають за кордоном. З поповненням ЗСУ відчуваються чималі труднощі, недарма анонсували створення окремих підрозділів з ув’язнених, які погодяться йти до армії.

Загалом, становище важке. Ворог відновлює та накопичує сили. Недарма Буданов дає прогнози про важкі середину травня – та початок літа (а не про те, що ми будемо в Криму цього року, як два роки перед тим). Кількість контрактників, які записуються в армію РФ, не зменшується, що пояснюється взаємодією патріотичної пропаганди та високими виплатами, що приваблює чоловіків з депресивних регіонів, а також примусовою мобілізацією та переводом на контракт мігрантів з Середньої Азії, які отримують російські паспорти. ВПК у них теж працює, навіть міністр оборони Німеччини каже, що російські заводи вже не тільки задовольняють потреби війська, а заповнюють склади. І згідно заяв декого з їхніх військових, воювати з Україною РФ збирається до 2029 року.

Проте всіх заспокою, до 2029 року ця війна не триватиме. Справа в тому, що зараз світ очікує перезавантаження глобальної геополітичної повістки, у зв’язку з потенційним приходом до влади Трампа в США (цікаво, що останній вже змінив свою риторику стосовно України, ставши до нас більш прихильним). Неминучим наслідком цього стане примус України та Росії до миру чи то до перемир’я, орієнтовно це станеться десь в першій половині наступного року. Не буду зараз гадати про умови, бо це без сенсу.

Очевидно, що росіяни в цій ситуації, за час, що лишився, будуть намагатися просунутися на фронті якомога далі, щоб відкусити побільше нашої території. У нас інше завдання – втримати територію, та по можливості відбити хоча б частку втраченого. З цього випливає наша очевидна стратегія на середину та другу половину цього року – перебувати в обороні, щоб вимотати та знекровити російські армії, що підуть в наступи на різних ділянках фронту, та при нагоді завдавати потужні контрудари, в сподіванні, що вони не лише відкинуть противника, але і створять умови для деокупації тих чи інших районів. Щоб завоювати побільше вигідних позицій перед тим, як нас почнуть змушувати до перемовин.

Чи під силу нам це? Цілком, попри весь негатив, що зараз вітає навколо нашої країни, армії та оборонних зусиль. Бо позитивних моментів для нас теж вистачає. Іноземна допомога нам йде, нехай і не так, як хотілося б, але постійно. Ми продовжуємо бити по російських НПЗ, нафтових сховищах та по воєнно-промисловим об’єктам. Фронт в цілому тримається, хоча противник просувається в деяких секторах Донецької області, критичної загрози там наразі немає. Ключове питання в доукомплектації бойових бригад та в можливості забезпечити якісний вишкіл. Час і ресурси наразі для цього також є. А далі, як казали у нас в команді в часи мого футбольного юнацтва перед матчем з сильним суперником: «поборемося».

Американські ЗМІ повідомляють, що ЗСУ відвели з передової американські танки «Абрамс», бо не можуть забезпечити їм надійний захист від російських ударних дронів, якими наразі насичений повітряний простір над фронтом. Бачимо, наскільки в черговий раз змінилися правила війни за ці два з хвостиком роки. Ударні дрони-камікадзе, які зараз активно використовують обидві сторони, зі звичайного засобу бойових дій вже стали фактором, який впливає на їхній характер та застосування інших засобів. Перш за все бронетанкової техніки.

Наразі у противника вже існує кілька одиниць танків, повністю вкритих спеціальними антидроновими «мангалами». Виглядає таке собі, але свою захисну функцію від дронів виконує. Ворожа пропаганда вже почала активно розкручувати образ «цар-танк», або «цар-мангал» – невразливий та смертоносний. Дійсно, знищити такий танк дроном – це треба мати дуже велику вдачу. Залишається сподіватися на протитанкові міни, або на пряме влучання з гармати чи нашого танку. Що теж достатньо складно. Один з них, до речі, нещодавно наїхав на нашу міну під Красногорівкою, але не був знищений, тільки отримав пошкодження.

З іншого боку, висока бойова ефективність такої машини сумнівна, бо обертати башту цей «танк» нормально не може. Тому його лишається використовувати в стилі німецьких «Фердинандів» 1943 року випуску – тобто або для лобових штурмів (від чого німці швидко відмовилися), або для дій із засідок на безпечній відстані. А отже навряд чи росіяни будуть масово вкривати свої танки такими «мангалами». Будуть шукати інші засоби захисту.

Проблема в тому, що у нас з антидроновим захистом для бронетехніки теж доволі складно. Розробки є, зокрема різних засобів РЕБ для встановлення на танки. Проте серійних зразків немає, як і хоча б офіційно затверджених. З виробництва чи від союзників техніка приходить без засобів захисту, тому військовим приходиться думати на місці. І вже на фронті встановлюють на техніку антидронові решітки, як нещодавно в 47-й артилерійській бригаді ЗСУ.

Проте панацеєю це не є, потрібний комплексний підхід. Інакше скоро за «Абрамсами» в тил поїде і інша бронетехніка, а піхота на передовій лишиться без підтримки.

81-річниця створення добровольчої дивізії військ СС "Галичина", найбільш мотивованої та вишколеної української військової формації ХХ століття. Добровольці, які взяли до рук зброю, щоб боротися з тим ворогом, проти якого ми зараз продовжуємо воювати. Це наш спадковий чин, то ж примножуємо славу Дивізії!

В цей день традиційно всіх скеровую до свого відео про Дивізію на каналі "Історія без міфів", впевнений, що багатьом буде цікаво.

https://www.youtube.com/watch?v=hktFBJBgcQE&ab_channel=%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%D0%91%D0%B5%D0%B7%D0%9C%D1%96%D1%84%D1%96%D0%B2

«Азову» — 10 років.

Це шлях від кількох десятків добровольців, що мали лише мотивацію і віру в справедливість, до бригади спеціального призначення — одного з найбільш ефективних підрозділів Сил оборони.

Маріуполь, Мар’їнка, Іловайськ, Широкине, Бердянське, Водяне, Сопине, Гнутове, Лебединське, Пікузи, Павлопіль, Світлодарська дуга. І знову Маріуполь. Велика Новосілка, Оріхівський напрямок, Кремінські ліси.

Цей шлях не був простим, нам є кого шанувати, є про кого згадати, але немає часу складати руки. Бо наш обов'язок — продовжувати справу тих, хто не дожив до цього дня. Наша найбільша мотивація — помста і боротьба за побратимів, які досі знаходяться в полоні.

Сьогодні «Азову» — 10 років.

Попереду нас чекають важкі бої. «Азов» готовий прийняти їх із честю.

Слава Україні.

Говорять про мирну конференцію в Швейцарії у червні цього року. Деякі наші можновладці покладають на неї великі надії, судячи з їхньої риторики. Проте очевидно, що толку від того саміту не буде. Навіть не тому, що Росія вже відмовилась брати в ньому участь (хоча вести розмови про мир за відсутності одного з головних фігурантів справи якось дивно). І не тому, що нинішні ліберальні еліти Заходу беззубі та жалюгідні. Вони апріорі не можуть нічого серйозного спродукувати. Ба більше, розбудувати ефективну систему безпеки на європейському континенті, не говорячи вже про світ.

Сутність у тому, що наразі немає жодних передумов для досягнення миру та припинення конфлікту. Поштовхів для мирних переговорів у такій війні, як наша, може бути тільки три – воєнні поразки, виснаження когось з опонентів, радикальні геополітичні зміни. Нічого з цього не спостерігаємо.

Завдати противнику дійсно серйозної поразки за останні 1,5 роки ЗСУ не змогли. Ворог накопичив резерви, завдяки чому сильно тисне на Донбасі. Постійно, не зупиняючись. Новини не передають всього того, що там дійсно відбувається. І є реальна загроза появи ближнім часом ще кількох гарячих точок на фронті, там, де зараз відносне затишшя.

Загальне становище для нас серйозне, недарма по всій Європі знову активно мусуються чутки про відправку в Україну контингентів країн НАТО (думаю, цього не буде з низки причин, хоча б тому, що відправка військ стане кінцем НАТО в тому вигляді, яким воно є зараз; всі тамтешні бюрократи це чудово розуміють, і цього не хочуть).

В цих умовах сподіватися, що Росія раптом погодиться на мир, може тільки дуже наївна людина. До того ж, у нас чомусь вперто ігнорують факт включення до складу РФ чотирьох напівокупованих українських областей та Криму. А дарма, бо це важливий нюанс, який істотно впливає на кінцеву реалізацію нашого сакрального гасла про кордони 1991 року. «Це безперечна та сумна істина», як казав Честер Раш у «Чотирьох кімнатах».

Тому не варто мати надії на якісь там саміти чи інтервенції. Війна буде тривати, жертв та руйнувань з обох боків ще буде багато. Поки не з’являться дійсні умови для мирних перемовин.

Наразі з-за великодніх свят багато згадують про Бога. То ж приходить на пам'ять цитата з фільму про Ріддіка: «Не треба чіпати Бога. Йому не сподобається те, що буде далі».

Забавно спостерігати, як Макрон хоче всидіти на двох стільцях. Позавчора він «відправляє» війська в Україну. Вчора поїхав до Пекіну, і тепер розповідає, що у Франції немає конфлікту з РФ і не прагне змінити тамтешній режим. А сьогодні він єдиний із західноєвропейських лідерів, хто відряджає посла на чергову інаугурацію Путіна. На якого, між іншим, Міжнародний кримінальний суд у Гаазі, трохи більше року тому видав ордер на арешт; тобто де-факто той є воєнним злочинцем та нерупожатим у «цивілізованому світі» (загалом шість країн ЄС відрядили своїх представників на цей захід, Франція з них сама впливова).

Ну а завтра Макрон знову почне розповідати про підтримку України та відправку військ. Ось така вона, сучасна французька політика.

Те, що всіх хвилює – Харківська область. 10 травня почався російський наступ. Розвідка про нього знала і доповідала. Проте як бачимо, якихось істотних заходів для поліпшення нашої оборони так і не було вжито. Більшість свідчень звідти про те, що оборонних споруд на кордоні майже немає, як і мінних полів. За дві дні противник просунувся в сірій зоні на двох напрямках – на північний-схід від Харкова та в районі Вовчанська. Прорив наразі десь до 10 кілометрів глибиною на деяких ділянках. Загалом захоплено п’ять сіл (вірніше, те, що від них залишились, бо вони вже були знищені на початку війни) в тій же сірій зоні. На своєму лівому фланзі росіяни дійшли до Вовчанська, де за повідомленнями почались чи то бої в передмісті, чи то вже вуличні бої в самому місті.

Наразі ситуація складна, але контрольована. Наскільки відомо, з’єднатися обидва крила російських військ ще не змогли. Швидкого прориву у них також не вийшло, попри перевагу в силах. І також не дивлячись на те, що у нас на цьому напрямку стояли війська середнього рівня, які вже зазнали втрат вбитими та полоненими. Попри це вони героїчно тримаються, фронт там не валиться. І підкріплення вже прямують.

Чому не було вжито попередніх заходів з відбиття ворожого наступу – питання відкрите. Проте наразі непомітно, щоб це був «рішучий наступ на Харків», бо явно не ті сили задіяні. Більше схоже на реалізацію давно анонсованого плану по створенню «санітарної зони» на україно-російському кордоні, щоб убезпечити Білгород від періодичних рейдів українських військ. З іншого боку наразі маємо чудовий шанс, щоб вщент розбити вороже угрупування серією контрударів як безпосередньо проти наступаючих військ, так і на їхніх флангах. Бої тривають, не панікуємо, не розводимо зраду і все робимо для перемоги.

Харківщина. Важко. Вчора у нас замінили командувача напрямком, що явно свідчить про те, що попередній не впорався. Ворог продовжує тиснути з двох напрямків, захопив ще з півдесятка зруйнованих сил. Бої йдуть в північних околицях Вовчанська. Згідно російських даних обидва крила російських військ вчора вже з’єдналися , і тепер ведуть спільний наступ фронтом шириною до 60 кілометрів. Наші наразі це не підтверджують. Станом на зараз, попри шалений тиск, прорвати фронт та вирватися на оперативний простір противнику не вдається.

Загалом воно й не дивно. Бо за даними нашої розвідки російське угрупування «Північ» нараховує 50-60 тисяч солдатів. При чому серед них навіть задіяні підрозділи «Російського африканського корпусу», першопочатково призначені для поширення російського впливу в Африці. Для масштабної операції з далекоглядними цілями – цього дуже мало.

Варіанти подальшого розвитку подій:

1.Різке підсилення військ противника на Харківщині, з наміром прорвати фронт і вийти до Харкова. Тобто те, що зараз – це така масштабна розвідка боєм.

2.Удар в іншому секторі фронту – найчастіше кажуть про Суми. Логіка в цьому є – росіянам треба розосередити наші резерви, змусивши командування ЗСУ розкидати їх по різних областях, та послабити фронт на Донбасі. При цьому про намір захопити Суми чи Харків в цьому випадку мова не йде – на це в них просто немає сил.

З нашого боку теж чимало проблем. Найгірше, що ініціатива залишається у ворога, а ми просто змушені грати по нав’язаним ним правилам. Якихось наших спроб перехопити ініціативу не бачимо. Наразі ситуація залишається контрольованою. Проте не треба мати якихось ілюзій. Коли союзники влітку 1944 року висадились в Нормандії, то для німецького командування тамтешня ситуація теж тривалий час була «важкою, але контрольованою». До моменту, коли все раптом не вийшло з під контролю, і союзники вщент не розгромили Вермахт у Франції.

Держесекретар США Блінкен вчора відвідав Київ. Найцікавіше в цьому візиті – вчорашня повна відсутність повітряних тривог у столиці. Виглядає як занадто явний реверанс РФ у бік США.

Чомусь згадується, що коли нарком іноземних справ СРСР Молотов в листопаді 1940 року відвідав Берлін з державним візитом, то британці влаштували авіаційний наліт на столицю Рейха. З-за цього зустріч з міністром іноземних справ Німеччини фон Ріббентропом прийшлося проводити в бомбосховищі. До речі, з цим пов'язаний відомий апокриф – нібито фон Ріббентроп заявив Молотову, що Британія вже розбита і запропонував СРСР долучитися до розподілу її колоній. На що Молотов саркастично відповів: «Якщо Британія розбита, то чому ми сидимо в бомбосховищі?».

Харківщина. Російський наступ загруз. Доволі грамотні українські дії та маневри призвели до посилення оборони та наразі повної зупинки просування ворога по всім напрямкам. За 6 днів противник просунувся десь на 8 кілометрів, окупував 8 зруйнованих сіл, ще за два села наразі йдуть бої. Все це ціною втрати 615 військових убитими та пораненими та біля 100 одиниць озброєння та техніки. З’єднатися два його атакуючих крила не змогли, тому про широкий фронт не йдеться.

Також росіяни тримають північні околиці Вовчанська, проте далі просунутися вглиб міста не можуть. Вчора вони спробували штурмувати там танками, швидко втратили два з них, на тому штурм і зупинився.

Тепер обидві сторони будуть змагатися за ініціативу – росіянам потрібно її втримати, а нам – перехопити.

Знову оживились розмови про можливі мирні перемовини. Що характерно, тепер вони йдуть з боку Росії. Путін під час свого нещодавнього візиту в Китай заговорив про це, раптом згадавши не підписані «стамбульські домовленості». Правда, зробив цікаву обмовку, що його хвилює питання легітимності Зеленського, бо як він буде підписувати документи з нелегітимним президентом?

Тут цікаво відразу декілька моментів. По-перше, саме питання легітимності. Як виявилося, воно далеко не всім очевидне. Прибічники та противники можуть написати полотна тексту в обґрунтування своєї думки, але питання це все одно не змінить. Всі крапки над «І» могла б розставити відповідна постанова Конституційного суду, проте наші політики чомусь не подбали про це. І тепер голова ВР Стефанчук радить тим, хто сумнівається в легітимності Зеленського після 21 травня самим звертатися в КС. Відразу видно мудрого стратега.

Загалом, зовсім не дивує, як наша влада в черговий раз створює проблему з нічого, додаючи додаткових балів ворожому ІПСО. А оскільки президент не дуже популярний у певних колах, вже можна прогнозувати той вал публічних сумнівів та звинувачень, який скоро розпочнеться. Тут навіть ІПСО росіян не потрібно, самі все зроблять.
По-друге, укладання будь-яких договорів з РФ в таких умовах безперспективне. Бо в будь-який момент росіяни зможуть апелювати до нелегітимності підписанта, і, відповідно, порушити договір. Скажемо, відновивши бойові дії через 1 чи 2 роки.

По-третє, публічні розмови Путіна про переговори, свідчать, що справи на фронті у росіян йдуть не дуже, попри то «победобесіє» в їхній пропаганді, яке спостерігається протягом останнього місяця. По всім секторам фронту втрати великі, просування не значне. Ба більше, Україна продовжує удари по російським об’єктам в тилу. Російська економіка, після певного зростання викликаного активним розвитком ВПК, почала призупинятися (до 2027 року там прогнозують приріст лише 2,2% на рік). Навіть акції Газпрому різко падають в ціні.

В цих умовах очевидно, що росіянам потрібна передишка. Так, саме вона їх цікавить, а не тривалий мир. Тому будь-які перемовини з таким ворогом, в основі світогляду якого лежить віроломство, мають вестись із позиції сили. Якої ми наразі не маємо. Тому і не буде ніяких перемовин ближчим часом (навскидку, десь до півроку, попередньо).

Російський наступ на Вовчанськ триває вже 10-й день. Ніби нічого особливого, але згадались події в цьому ж секторі фронту 81 рік тому. Благо, колись написав про це книгу. 2 лютого 1943 року Червона армія розпочала операцію «Зірка» – наступ на Харків. Вовчанськ теж був однією з радянських цілей. Місто боронив 2-й розвідувальний батальйон СС зі складу панцер-гренадерської дивізії СС «Дас Райх». Еліта з еліт, так би мовити. Добре вишколений, оснащений та мотивований підрозділ. Командував цим батальйоном гауптштурмфюрер СС Ганс Вайсс, який полюбляв ходити в атаки разом зі своїми солдатами. Розвідбат займав рубежі на сході від міста. Поряд стояли частини іншої елітної німецької дивізії – армійської «Гроссдойчланд».

І що по факту? 2 лютого радянська війська пішли в наступ. Конкретно на Вовчанськ наступала 69-та армія. Есесівці Вайсса боронились у своєму стилі – ініціативно, з вогником. Маневрували, контратакували, вчасно виходили з під ударів. Це попри погану погоду та відсутність нормальних доріг. Проте сили були нерівними. Коли стало зрозуміло, що перспектив утримати Вовчанськ та низку інших населених пунктів немає, німецький командувач «Папа» Гауссер просто наказав залишити весь район та відійти на інші позиції. В результаті в кінці дня 9 лютого радянські війська захопили Вовчанськ. Загалом на це у них пішло 8 днів.

Тут цікаво, що нинішня російська армія постійно апелює до «подвигів дідів» та до того, що вона може щось там «повторити». Але конкретно з Вовчанськом нічого повторити вони не змогли, сильно ув’язнувши в цьому місті без особливих перспектив наразі просунутись там далі.