Наслідком атак українських БПЛА на російські НПЗ стало різке зростання експорту в РФ бензину з Білорусі.

Динаміка наразі наступна:
Січень - 0 тонн;
Лютий - 590 тонн;
Березень - вже 3000 тонн.

Метою є забезпечення потреб внутрішнього ринку, бо як я вже вказував, в РФ бензину виготовляють не так вже й багато.

Висновок: атаки на НПЗ не лише треба продовжувати, але і всебічно розширювати, постійно додаючи до списку цілей нові обʼєкти та регіони. Скоро посівна, потреби в пальному у нашого ворога будуть величезні. А будь-які логістичні трудності в російському тилу нам тільки на руку.

Тайвань розкритикував США за відмову від воєнної підтримки України, бо це девальвує імідж США як надійного партнера та наддержави. Конкретно міністр іноземних справ Тайваню Джозеф Ву сказав наступне: «Якщо Росії вдасться окупувати більшу частину території України, це буде розглядатися як перемога авторитарних держав, і тоді Китай, спостерігаючи, як деградує американська система прийняття рішень, може сприйняти цю слабкість як успіх російської стратегії захоплення чужих територій та приклад для наслідування, і нападе на острів».

Цікавий в усіх сенсах заклик, особливо враховуючи, що Тайбей мало цікавлять проблеми Києва. Проблема в іншому – американські гарантії це єдине, що утримує Китай від нападу на Тайвань. В 60-ті роки ХХ століття на Заході була поширена «теорія доміно». Сутність її в тому, що якщо комунізм перемагає в якійсь з країн Південно-Східної Азії, то автоматично почне поширюватись на сусідні країни, як «ефект доміно». Зараз тайванці вибудовують «теорію доміно 2.0» – якщо США сьогодні відмовляється від своїх гарантій одній країні, то, відповідно, завтра відмовить іншій (до речі, першою кістянкою в цьому плані виявився Афганістан влітку 2021 року, про який зараз всі воліють не згадувати). І наголошують, що все це ставить під сумнів імідж США як світового гаранта та наддержави (а проти цього іміджу в самих США не заперечують ні демократи, ні республіканці).

Почекаємо на якусь відповідь (або відповіді) з США.

В Україні ТЦК почали потроху публікувати статистику ухилянтів від мобілізації. Наразі це зробили в трьох областях:

• Івано-Франківська – 40 000;
• Полтавська – 30 000;
• Волинська – 8000.

Загалом це людей на 13 умовних бригад.

Тут цікаво, що загальна кількість чоловіків призовного віку (від 25 до 60 років, що мають ІПН) в Україні дорівнює біля 11,1 мільйона. З них:

• понад 1 мільйон вже служить;
• 3 мільйони на окупованих територіях;
• 1 мільйон за кордоном;
• 1,5 мільйони мають різні групи інвалідності.

Лишається десь 4,5 мільйони осіб. З них близько 950 тисяч чоловіків перебувають у тіні – за них державі відомий лише ІПН, і все (тобто вони офіційно не працюють і не платять податків).

Попри доволі сумну статистику, прямо зараз ситуація з поповненням військ не виглядає критичною. В ЗСУ триває аудит, метою якого є перевірити доцільність використання людських ресурсів. У нас вистачає в/ч, розформування яких і скерування їхнього о/с в інші підрозділи ніяк не відіб’ється на загальній боєздатності війська. В цьому сенсі зовсім не дивує, що військові відмовились від раніше опублікованих даних про необхідність мобілізації 500 000 чоловіків.

Тут можна навести історичний приклад Німеччини літа 1944 року, коли рейхсфюрер СС Гіммлер очолив Армію резерву. Тоді теж провели аудит і в тилових гарнізонах виявили біля 1 мільйону солдатів, які спокійно собі служили подалі від фронту, сильно тим не переймаючись. Їх скерували на поповнення старих та формування нових частин. За рахунок цього восени 1944 року Вермахту вдалося наскребти резервів для утримання фронтів як на Заході, так і на Сході.

Проте проблема в тому, що аудит та його наслідки – це короткотермінове рішення. Бо через певний час знову постане питання поповнення ЗСУ, і подальшої мобілізації цивільних, бо більше з війська забирати на фронт не буде кого. І в цьому плані, як ми побачили на початку цього допису, в нас ситуація така собі.

В Європі далі поширюється думка, що в випадку повномасштабного конфлікту їй прийдеться воювати самій, без підтримки США. Зокрема, це міркування озвучив голова німецького оборонного концерну «Рейнметал» Армін Паппергер в інтерв’ю Financial Times. На його думку основну увагу США зосереджують на азійсько-тихоокеанському регіоні, в той час як Європа сама має дбати про свою безпеку.

Сутність в тому, що Європа десятиліттями звикла ігнорувати власну безпеку, покладаючись на захист США. Саме тому європейські країни НАТО регулярно не доплачували в бюджет альянсу потрібні внески – Німеччина, Іспанія, Італія, Бельгія тощо. Президент Трамп, під час своєї першої каденції, регулярно критикував їх за це. Ба більше, європейці скорочували фінансування власних збройних сил, внаслідок чого сьогодні кризові процеси спостерігаються в арміях багатьох європейських країн, зокрема, Британії, Німеччині, Франції. Тому нинішнє НАТО – це «паперовий тигр», а не реальна сила. Глобальна бюрократична структура, а не ефективний воєнний блок.

В нинішніх США бачимо діаметральне протилежне розуміння майбутнього НАТО. Байден та демократи прагнуть залишити все як є, без жодних змін – бюрократія, недофінансування, неефективність. Тобто все і далі буде гнити.

В свою чергу Трамп та республіканці розуміють, що НАТО, в нинішній формі, нежиттєздатне. Тому систему треба радикально міняти. За їхнім сценарієм в Європі має виникнути власний оборонний союз, з яким США будуть взаємодіяти, на правах «старшого партнера». Проте брати на себе вирішення всіх європейських оборонних проблем вони не хочуть і не будуть, що цілком закономірно. Очевидно, що спільне докладання зусиль в безпеку та тісна взаємодія має забезпечити стабільність як в Європі, так і в Азії. І найшвидше, майбутнє саме за цим сценарієм.

А що Україна? У нас є всі шанси зайняти гідне місце в новій системі світової безпеки. За певних і очевидних умов, звісно.

6-й батальйон спеціального призначення у складі 12-ої бригади «Азов» оголошує набір вмотивованих добровольців!

Бригада збільшується і створює новий, 6-й батальйон.

Його формують азовці — кадрові військові, досвідчені воїни, які самі пройшли шлях від солдатів до командирів. Це люди з великим бойовим та інструкторським досвідом.
Їхня мета — передати багаторічні знання бойових дій і разом наблизити перемогу.

Батальйону потрібні добровольці на посади:

- Стрільців
- Кулеметників
- Гранатометників
- Медиків
- Командирів та навідників мінометного розрахунку
- Операторів ПТРК
- Операторів великокаліберних кулеметів
- Операторів БПЛА, зокрема FPV-дронів
- Механіків-водіїв гусеничної техніки
- Водіїв вантажівок, автобусів, тралів
- Слюсарів, електриків, зварювальників
- Інженерів техпідтримки – системних адміністраторів

Заповнюй анкету на сайті azov.org.ua. Вказуй у коментарях, що йдеш до 6-го батальйону спеціального призначення. Головна вимога до тебе — мотивація. Наші інструктори-професіонали навчать всьому іншому.

Зроби свій вибір.

АЗОВ | Фінансова підтримка | Instagram | YouTube | Twitter | Facebook | TikTok | WhatsApp| Сайт

Зеленський дав нове інтерв’ю. З цікавого:

• Україна розробляє власну зброю від ворожих КАБів.
• У нас немає снарядів для контрнаступальних дій, тільки для оборонних.
• На гарячих напрямках фронту будівництво ліній оборони завершили на 92-98%.
• З літаками все кепсько – цього року нам дадуть винищувачів лише 10% від необхідного обсягу.
• Щоб повністю закрити Україну нам потрібно 25 систем Patriot по 6-8 батарей в кожній або аналогів.

Висновок: цього року з нашого боку тільки оборонні дії. До речі наразі наша оборонна стратегія на фронті успішно працює, навіть по відкритих джерелах видно, що рівень втрат противника в людях та техніці чималий, при незначних результатах на окремих ділянках фронту.

Трохи кумедно бачити, тепер вже публічний, заклик адміністрації США до України не атакувати російські НПЗ. Бо мовляв, наші удари «вплинуть на світовий енергетичний ринок».

Насправді все простіше. Не «енергетична криза» хвилює Білий дім (бо російські нафтопродукти на ринку грають другорядну роль), а подальша втрата провідних позицій США. Наразі останні самоусунулися від допомоги Україні. Їх місце зайняли Великобританія та Франція, які і виявились основними спонсорами нинішньої війни дронів у нашому виконанні. Очевидно, що ці дві країни також беруть участь у плануванні та виборі цілей для атак. Випробуючи тим самим свої безпілотні системи в сучасній війні.

А ось американці, які завжди були на провідних ролях та звикли до цього, тепер втратили контроль та вплив на прийняття рішень, поступившись британцям та французам. Ось це американську адміністрацію насправді і непокоїть.

Від жодного військового не чув позитивної оцінки ухваленого закону про мобілізацію. ТЦК не отримують належних повноважень, а до ухилянтів закон занадто м’який. А запроваджена мотивація військових на даному етапі війни вже мало кого буде реально мотивувати.

Іран в ночі здійснив операцію «Вірна обіцянка», завдавши по Ізраїлю масованого удару безпілотниками та балістичними ракетами. Відразу всіх заспокою – «Третя світова» не почнеться. Втім, цікаві моменти, на які варто звернути увагу, звісно ж є.

1. Тегеран пояснив, що даний удар є помстою за атаку Ізраїлем іранського консульства в Дамаску. Тепер «питання вичерпане», і подальших ударів не передбачається, якщо Ізраїль нічого не буде робити у відповідь. Тут показово, що Іран не змовчав, як це було всі попередні рази, а дав пряму відповідь (до цього його «відповіді» були атаками іранських проксі на кшталт «Хезболли» чи хусітів, але тут завдали прямого удару).

2. Кількості запущених Іраном цілей називають різні, проте скільки ж їх було насправді – невідомо. Іранці застосували тактику перевантаження ППО – комбінований удар БПЛА та ракет, плюс запуск фальшованих цілей. Низка іранських ракет мають боєголовки, що розділяються, відповідно, ще більше ускладнюючи роботу ППО.

3. Як це завжди буває, обидві сторони оголосили про «перемоги» - Ізраїль про 99% збитих цілей, а Іран – що 50% ракет вразили намічені цілі. Наразі виглядає, що тактика Ірану хоча б частково, але спрацювала – вже є достатньо відео влучань по різних об’єктах на території Ізраїлю. Зокрема, 7 ракет влучили в авіабазу в Рамоне (звідки злітав літак, що завдав удару по Дамаску). Шкода і втрати оцінюються, але повної інформації, очевидно, ніхто публічно оголошувати не буде. Проте переможну медійну картинку Тегеран отримав.

4. Вже на початку атаки в Тегерані пролунали вибухи. Спочатку думали, що це вже удари Ізраїлю у відповідь, а потім виявилось, що це бракована іранська ракета впала на землю на старті. Також мінімум одна іранська ракета залетіла в столицю сусідньої Йорданії.

5.Обидві сторони апелюють до ООН, що навіть кумедно в нинішніх умовах. Очевидно, що враховуючи позицію Росії та КНР, резолюції радбезу ООН з засудженням іранської атаки не буде. Але весь світ вже просить Ізраїль «не допустити ескалації».

6. Що далі? Зараз хід за Ізраїлем. Їхньому прем’єру Нетан’яху в цілому вигідна подальша розкрутка конфлікту. Режим його не дуже популярний, а війна дозволить згуртувати населення. Плюс в Ірані, який кинув явний виклик на лідерство в регіоні, є чимало цілей, які Ізраїль давно прагне знищити, зокрема, ядерні об’єкти. Ну і в США вже пообіцяли прискорено розглянути закон про допомогу Ізраїлю. Тому черговий регіональний конфлікт цілком можливий.

В суботу в США мають голосувати за виділення 60 млрд доларів у кредит для допомоги Україні. Що цікаво, наразі обидві партії досягли в цьому питанні певного консенсусу. Гроші будуть даватися в кредит (при цьому в кінці цього року Байден має право списати 50% цього кредиту), плюс десь третина суми піде на відновлення арсеналів США. В цілому непоганий для нас варіант, цінність якого в тому, що закидуємо місток в стан республіканців-трампістів.

При цьому, відсутність американської допомоги в першому кварталу цього року, на мій погляд, певною мірою позитивно вплинула як на низку важливих процесів. Перш за все, Європа почала ще більше мобілізуватися та потроху нарощувати допомогу для нашого війська, попри свої скромні можливості. А по-друге, в Україні теж активізувались процеси зі збільшення виробництва власної зброї.

Нарешті наші збили перший російський стратегічний бомбардувальник Ту-22М3. Сьогодні вночі він стріляв ракетами по Одесі, і за даними ГУР був перехоплений нашим ЗРК С-200. Дістали його за 300 кілометрів від нашого кордону. Літак впав біля Моздоку, з чотирьох членів екіпажу двоє загинули. Як то кажуть, з почином!

Як я і очікував, Палата представників прийняла 60,8 млрд доларів в кредит від США для допомоги Україні. Далі Сенат та Байден, тобто в принципі справу вирішено.

Цієї весни в суспільстві діаметрально протилежні настрої в порівнянні з минулорічною. Тоді була ейфорія від того, що скоро почнеться неминучий, як рок, український контрнаступ, який якщо і не закінчить війну перемогою, то принаймні максимально її наблизить. Натомість зараз про наші контрнаступи кажуть лише популісти, а суспільство поступово охоплює зневіра в позитивному закінченні війни (зокрема, за даними соцопитувань, кількість тих, хто вірить в «безумовну перемогу» постійно скорочується). Звичними сюжетами медіа стало протиставляння військових цивільним, суспільство непокоїть закон про мобілізацію та «утиски прав» українців, що перебувають за кордоном. З поповненням ЗСУ відчуваються чималі труднощі, недарма анонсували створення окремих підрозділів з ув’язнених, які погодяться йти до армії.

Загалом, становище важке. Ворог відновлює та накопичує сили. Недарма Буданов дає прогнози про важкі середину травня – та початок літа (а не про те, що ми будемо в Криму цього року, як два роки перед тим). Кількість контрактників, які записуються в армію РФ, не зменшується, що пояснюється взаємодією патріотичної пропаганди та високими виплатами, що приваблює чоловіків з депресивних регіонів, а також примусовою мобілізацією та переводом на контракт мігрантів з Середньої Азії, які отримують російські паспорти. ВПК у них теж працює, навіть міністр оборони Німеччини каже, що російські заводи вже не тільки задовольняють потреби війська, а заповнюють склади. І згідно заяв декого з їхніх військових, воювати з Україною РФ збирається до 2029 року.

Проте всіх заспокою, до 2029 року ця війна не триватиме. Справа в тому, що зараз світ очікує перезавантаження глобальної геополітичної повістки, у зв’язку з потенційним приходом до влади Трампа в США (цікаво, що останній вже змінив свою риторику стосовно України, ставши до нас більш прихильним). Неминучим наслідком цього стане примус України та Росії до миру чи то до перемир’я, орієнтовно це станеться десь в першій половині наступного року. Не буду зараз гадати про умови, бо це без сенсу.

Очевидно, що росіяни в цій ситуації, за час, що лишився, будуть намагатися просунутися на фронті якомога далі, щоб відкусити побільше нашої території. У нас інше завдання – втримати територію, та по можливості відбити хоча б частку втраченого. З цього випливає наша очевидна стратегія на середину та другу половину цього року – перебувати в обороні, щоб вимотати та знекровити російські армії, що підуть в наступи на різних ділянках фронту, та при нагоді завдавати потужні контрудари, в сподіванні, що вони не лише відкинуть противника, але і створять умови для деокупації тих чи інших районів. Щоб завоювати побільше вигідних позицій перед тим, як нас почнуть змушувати до перемовин.

Чи під силу нам це? Цілком, попри весь негатив, що зараз вітає навколо нашої країни, армії та оборонних зусиль. Бо позитивних моментів для нас теж вистачає. Іноземна допомога нам йде, нехай і не так, як хотілося б, але постійно. Ми продовжуємо бити по російських НПЗ, нафтових сховищах та по воєнно-промисловим об’єктам. Фронт в цілому тримається, хоча противник просувається в деяких секторах Донецької області, критичної загрози там наразі немає. Ключове питання в доукомплектації бойових бригад та в можливості забезпечити якісний вишкіл. Час і ресурси наразі для цього також є. А далі, як казали у нас в команді в часи мого футбольного юнацтва перед матчем з сильним суперником: «поборемося».

Американські ЗМІ повідомляють, що ЗСУ відвели з передової американські танки «Абрамс», бо не можуть забезпечити їм надійний захист від російських ударних дронів, якими наразі насичений повітряний простір над фронтом. Бачимо, наскільки в черговий раз змінилися правила війни за ці два з хвостиком роки. Ударні дрони-камікадзе, які зараз активно використовують обидві сторони, зі звичайного засобу бойових дій вже стали фактором, який впливає на їхній характер та застосування інших засобів. Перш за все бронетанкової техніки.

Наразі у противника вже існує кілька одиниць танків, повністю вкритих спеціальними антидроновими «мангалами». Виглядає таке собі, але свою захисну функцію від дронів виконує. Ворожа пропаганда вже почала активно розкручувати образ «цар-танк», або «цар-мангал» – невразливий та смертоносний. Дійсно, знищити такий танк дроном – це треба мати дуже велику вдачу. Залишається сподіватися на протитанкові міни, або на пряме влучання з гармати чи нашого танку. Що теж достатньо складно. Один з них, до речі, нещодавно наїхав на нашу міну під Красногорівкою, але не був знищений, тільки отримав пошкодження.

З іншого боку, висока бойова ефективність такої машини сумнівна, бо обертати башту цей «танк» нормально не може. Тому його лишається використовувати в стилі німецьких «Фердинандів» 1943 року випуску – тобто або для лобових штурмів (від чого німці швидко відмовилися), або для дій із засідок на безпечній відстані. А отже навряд чи росіяни будуть масово вкривати свої танки такими «мангалами». Будуть шукати інші засоби захисту.

Проблема в тому, що у нас з антидроновим захистом для бронетехніки теж доволі складно. Розробки є, зокрема різних засобів РЕБ для встановлення на танки. Проте серійних зразків немає, як і хоча б офіційно затверджених. З виробництва чи від союзників техніка приходить без засобів захисту, тому військовим приходиться думати на місці. І вже на фронті встановлюють на техніку антидронові решітки, як нещодавно в 47-й артилерійській бригаді ЗСУ.

Проте панацеєю це не є, потрібний комплексний підхід. Інакше скоро за «Абрамсами» в тил поїде і інша бронетехніка, а піхота на передовій лишиться без підтримки.

81-річниця створення добровольчої дивізії військ СС "Галичина", найбільш мотивованої та вишколеної української військової формації ХХ століття. Добровольці, які взяли до рук зброю, щоб боротися з тим ворогом, проти якого ми зараз продовжуємо воювати. Це наш спадковий чин, то ж примножуємо славу Дивізії!

В цей день традиційно всіх скеровую до свого відео про Дивізію на каналі "Історія без міфів", впевнений, що багатьом буде цікаво.

https://www.youtube.com/watch?v=hktFBJBgcQE&ab_channel=%D0%86%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F%D0%91%D0%B5%D0%B7%D0%9C%D1%96%D1%84%D1%96%D0%B2

«Азову» — 10 років.

Це шлях від кількох десятків добровольців, що мали лише мотивацію і віру в справедливість, до бригади спеціального призначення — одного з найбільш ефективних підрозділів Сил оборони.

Маріуполь, Мар’їнка, Іловайськ, Широкине, Бердянське, Водяне, Сопине, Гнутове, Лебединське, Пікузи, Павлопіль, Світлодарська дуга. І знову Маріуполь. Велика Новосілка, Оріхівський напрямок, Кремінські ліси.

Цей шлях не був простим, нам є кого шанувати, є про кого згадати, але немає часу складати руки. Бо наш обов'язок — продовжувати справу тих, хто не дожив до цього дня. Наша найбільша мотивація — помста і боротьба за побратимів, які досі знаходяться в полоні.

Сьогодні «Азову» — 10 років.

Попереду нас чекають важкі бої. «Азов» готовий прийняти їх із честю.

Слава Україні.

Говорять про мирну конференцію в Швейцарії у червні цього року. Деякі наші можновладці покладають на неї великі надії, судячи з їхньої риторики. Проте очевидно, що толку від того саміту не буде. Навіть не тому, що Росія вже відмовилась брати в ньому участь (хоча вести розмови про мир за відсутності одного з головних фігурантів справи якось дивно). І не тому, що нинішні ліберальні еліти Заходу беззубі та жалюгідні. Вони апріорі не можуть нічого серйозного спродукувати. Ба більше, розбудувати ефективну систему безпеки на європейському континенті, не говорячи вже про світ.

Сутність у тому, що наразі немає жодних передумов для досягнення миру та припинення конфлікту. Поштовхів для мирних переговорів у такій війні, як наша, може бути тільки три – воєнні поразки, виснаження когось з опонентів, радикальні геополітичні зміни. Нічого з цього не спостерігаємо.

Завдати противнику дійсно серйозної поразки за останні 1,5 роки ЗСУ не змогли. Ворог накопичив резерви, завдяки чому сильно тисне на Донбасі. Постійно, не зупиняючись. Новини не передають всього того, що там дійсно відбувається. І є реальна загроза появи ближнім часом ще кількох гарячих точок на фронті, там, де зараз відносне затишшя.

Загальне становище для нас серйозне, недарма по всій Європі знову активно мусуються чутки про відправку в Україну контингентів країн НАТО (думаю, цього не буде з низки причин, хоча б тому, що відправка військ стане кінцем НАТО в тому вигляді, яким воно є зараз; всі тамтешні бюрократи це чудово розуміють, і цього не хочуть).

В цих умовах сподіватися, що Росія раптом погодиться на мир, може тільки дуже наївна людина. До того ж, у нас чомусь вперто ігнорують факт включення до складу РФ чотирьох напівокупованих українських областей та Криму. А дарма, бо це важливий нюанс, який істотно впливає на кінцеву реалізацію нашого сакрального гасла про кордони 1991 року. «Це безперечна та сумна істина», як казав Честер Раш у «Чотирьох кімнатах».

Тому не варто мати надії на якісь там саміти чи інтервенції. Війна буде тривати, жертв та руйнувань з обох боків ще буде багато. Поки не з’являться дійсні умови для мирних перемовин.

Наразі з-за великодніх свят багато згадують про Бога. То ж приходить на пам'ять цитата з фільму про Ріддіка: «Не треба чіпати Бога. Йому не сподобається те, що буде далі».

Забавно спостерігати, як Макрон хоче всидіти на двох стільцях. Позавчора він «відправляє» війська в Україну. Вчора поїхав до Пекіну, і тепер розповідає, що у Франції немає конфлікту з РФ і не прагне змінити тамтешній режим. А сьогодні він єдиний із західноєвропейських лідерів, хто відряджає посла на чергову інаугурацію Путіна. На якого, між іншим, Міжнародний кримінальний суд у Гаазі, трохи більше року тому видав ордер на арешт; тобто де-факто той є воєнним злочинцем та нерупожатим у «цивілізованому світі» (загалом шість країн ЄС відрядили своїх представників на цей захід, Франція з них сама впливова).

Ну а завтра Макрон знову почне розповідати про підтримку України та відправку військ. Ось така вона, сучасна французька політика.

Те, що всіх хвилює – Харківська область. 10 травня почався російський наступ. Розвідка про нього знала і доповідала. Проте як бачимо, якихось істотних заходів для поліпшення нашої оборони так і не було вжито. Більшість свідчень звідти про те, що оборонних споруд на кордоні майже немає, як і мінних полів. За дві дні противник просунувся в сірій зоні на двох напрямках – на північний-схід від Харкова та в районі Вовчанська. Прорив наразі десь до 10 кілометрів глибиною на деяких ділянках. Загалом захоплено п’ять сіл (вірніше, те, що від них залишились, бо вони вже були знищені на початку війни) в тій же сірій зоні. На своєму лівому фланзі росіяни дійшли до Вовчанська, де за повідомленнями почались чи то бої в передмісті, чи то вже вуличні бої в самому місті.

Наразі ситуація складна, але контрольована. Наскільки відомо, з’єднатися обидва крила російських військ ще не змогли. Швидкого прориву у них також не вийшло, попри перевагу в силах. І також не дивлячись на те, що у нас на цьому напрямку стояли війська середнього рівня, які вже зазнали втрат вбитими та полоненими. Попри це вони героїчно тримаються, фронт там не валиться. І підкріплення вже прямують.

Чому не було вжито попередніх заходів з відбиття ворожого наступу – питання відкрите. Проте наразі непомітно, щоб це був «рішучий наступ на Харків», бо явно не ті сили задіяні. Більше схоже на реалізацію давно анонсованого плану по створенню «санітарної зони» на україно-російському кордоні, щоб убезпечити Білгород від періодичних рейдів українських військ. З іншого боку наразі маємо чудовий шанс, щоб вщент розбити вороже угрупування серією контрударів як безпосередньо проти наступаючих військ, так і на їхніх флангах. Бої тривають, не панікуємо, не розводимо зраду і все робимо для перемоги.

Харківщина. Важко. Вчора у нас замінили командувача напрямком, що явно свідчить про те, що попередній не впорався. Ворог продовжує тиснути з двох напрямків, захопив ще з півдесятка зруйнованих сил. Бої йдуть в північних околицях Вовчанська. Згідно російських даних обидва крила російських військ вчора вже з’єдналися , і тепер ведуть спільний наступ фронтом шириною до 60 кілометрів. Наші наразі це не підтверджують. Станом на зараз, попри шалений тиск, прорвати фронт та вирватися на оперативний простір противнику не вдається.

Загалом воно й не дивно. Бо за даними нашої розвідки російське угрупування «Північ» нараховує 50-60 тисяч солдатів. При чому серед них навіть задіяні підрозділи «Російського африканського корпусу», першопочатково призначені для поширення російського впливу в Африці. Для масштабної операції з далекоглядними цілями – цього дуже мало.

Варіанти подальшого розвитку подій:

1.Різке підсилення військ противника на Харківщині, з наміром прорвати фронт і вийти до Харкова. Тобто те, що зараз – це така масштабна розвідка боєм.

2.Удар в іншому секторі фронту – найчастіше кажуть про Суми. Логіка в цьому є – росіянам треба розосередити наші резерви, змусивши командування ЗСУ розкидати їх по різних областях, та послабити фронт на Донбасі. При цьому про намір захопити Суми чи Харків в цьому випадку мова не йде – на це в них просто немає сил.

З нашого боку теж чимало проблем. Найгірше, що ініціатива залишається у ворога, а ми просто змушені грати по нав’язаним ним правилам. Якихось наших спроб перехопити ініціативу не бачимо. Наразі ситуація залишається контрольованою. Проте не треба мати якихось ілюзій. Коли союзники влітку 1944 року висадились в Нормандії, то для німецького командування тамтешня ситуація теж тривалий час була «важкою, але контрольованою». До моменту, коли все раптом не вийшло з під контролю, і союзники вщент не розгромили Вермахт у Франції.