​​Великий вклад у справу розвитку християнства в Родезії зробили місіонери-африканці з півдня. Один з таких місіонерів був родом з Трансваалю і звали його Молеле. Він підтримував тісні зв'язки з іншими місіонерами, незалежно від конфесії, та має статус мученика за віру.

В Родезію Молеле прибув у 1892 році. Він подружився з вождем Ненгуво, чиє плем'я проживало неподалік Маранделасу. Вже у 1896 році місіонеру вдалося започаткувати повноцінну християнську місію з церковною школою при ній. Коли розпочалося повстання матабеле, до Молеле дійшли чутки про те, що його збираються вбити: християнство у дикунів асоціювалося виключно з білими, а тому кожен проповідник, незалежно від кольору шкіри, вважався ворогом. Навіть друг проповідника, вождь Ненгуво, багато разів просив його просто втікти на південь, допоки він ще мав таку можливість. Втім, Молеле не збирався нікуди тікати: він вирішив залишитись при своїй пастві та школі та відкрито продовжував проповідувати.

Невдовзі, Молеле дізнався, що неподалік місії повсталі напали на двох європейців: капітана Бреммера, який загинув в цій сутичці, та фермера Джеймса Уайта, якому вдалось втекти попри важке поранення. Проповідник кинувся на пошуки пораненого і невдовзі зумів його знайти- знесиленого і стікаючого кров'ю. Він добре знав, що неподалік, Уайта розшукують декілька загонів озброєних матабеле, але попри це він завантажив фермера на візок і повіз до місії, аби надати допомогу.

Вже біля церкви Молеле побачив натовп африканців. Спершу йому здалося, що це були чергові біженці, що шукали порятунку від жорстокостей війни, але це виявилися бунтівники: як тільки вони побачили пораненого білого, то одразу відкрили вогонь. Поранений Уайт прийнявся відстрілюватися, та навіть запропонував місіонеру свою запасну рушницю, але той відмовився вбивати навіть у такій ситуації. Під час перестрілки Уайта було вбито, а проповідника поранено. Він намагався втекти і сховатись, але досить швидко його, знесиленого, наздогнали та закололи списами. Цієї ж ночі бунтівники вбили обох його синів, а дружину та дочку побили, зґвалтували та кинули помирати: на щастя, їм вдалося вилікуватись від ран та вижити.

В Марранделасі, неподалік інституту, росте велике дерево, під яким було поховано місіонера та фермера, якого він намагався врятувати. На дереві була закріплена табличка:
"Пам'яті Молеле, 24 липня 1896 року. Він загинув, рятуючи життя Джеймса Уайта. Немає більшої любові аніж та, за якої віддають життя за друга."

Цей самий вираз через 70 років буде вибитий на знаменитому пам'ятнику бійцю Родезійської Легкої Піхоти.

В жаркому африканському кліматі так і хочеться скупатись.

Інколи бійці таки ігнорували рекомендації командування щодо невикористання водойм у буші)

Милі створіння, представники африканської фауни, зайняті своїми справами.

Фото з архіву ветерана RLI.

Родезія, 70-ті.

​​Іноді можна натрапити на фото родезійців, озброєних пістолетами-кулеметами та, набагато рідше, карабінами у пістолетному калібрі. Вони були надзвичайно популярними у цивільних, приватних охоронців, поліціянтів та бійців Родезійських Сил Охорони. Втім, ви ніколи не зустрінете фото бойового слідопита, спецпризначенця чи скаута, озброєного цим типом зброї. І хоч, на перший погляд, така зброя непогано підходить для солдат, що багато часу проводять в буші, у них були свої причини надавати перевагу іншим видам озброєння: гвинтівкам, кулеметам та навіть дробовикам.

Однією з причин впевненості солдат у нераціональності вибору пістолета-кулемета при вистеженні була історія, гарно відома кожному офіцеру родезійської армії.

Отже, наприкінці 50-х років у Кенії повстання Мау Мау досягло свого піку. Мау Мау були бандами молодих людей з племені Кікуйю, які боролися на незалежність від Британії за допомогою відверто варварських методів.
Одного разу, група британських солдатів блокували район, в якому переховувалася одна з таких банд. Він знаходився високо в лісах Абадар, на схилах гори Кенія. Всіяний густими поростями бамбуку, погано освітлений і дуже вологий, цей ліс був місцем вкрай неприємним. Британський патруль провів грамотний аналіз дій терористів, та організував засідку в місці, де стежка проходила через гірський струмок. Бійці провели кілька днів на позиціях- вони змерзли, наскрізь промокли, але були рішуче налаштовані на блокування і знищення якомога більшої кількості терористів.

Бандити відчували небезпеку та вирішили обійти район аби знайти більш безпечне укриття. Вони приховано просувалися вздовж стежки, напружені й налякані, все ближче і ближче підходячи до місця засідки. Коли вони досягли струмка- то потрапили під шквальний вогонь та кинулися перебиратися на той берег. Декілька з них було вбито в той час, як інші розсіялись десь в бамбукових паростях.
Командир терористів, кривавий злочинець, на ім'я Дедан Кіматі, вже давно перебував в розшуку за вчинені ним злодіяння. В цей день він був вдягнутий у стару британську шинель з важкого сукна та був обвішаний усілякими особистими речима, як от ложки і фляги, як це було заведено в тій банді.

Чіпляючись за своє життя, Кіматі кинувся тікати вниз по струмку і один з британскьих солдатів кілька разів поцілив його з свого 9-мм карабіну Pachett. Втім, лідеру бандитів вдалося втекти, хоча йому в спину прилетіло кілька куль всього з 25 метрів!

Під час розбору операції той солдат, що влучив в Дедана дуже жалівся, що він чітко бачив, як кулі влучали в бандита, але відлітали від його спини. Дещо пізніше, під час експерименту було виявлено, що британські 9-мм 129 грейневі кулі з суцільною оболонкою не завжди пробивали навіть мокру армійську ковдру, складену вдвоє.

В результаті своєї "магічної" втечі, Кіматі отримав містичної репутації серед місцевих забобонних селян Кікую, яку він усіляко підтримував. Бандит стверджував, що його неможливо вбити британськими кулями та ще протягом довгих років продовжував свою терористичну кампанію, калічачи та вбиваючи місцевих африканців своїм гострим списом. Врешті-решт британці таки спіймали його та повісили- в покарання за всі скоєні ним злочини.

І хоч скептики можуть поставити під сумнів цю байку, (я й сам сумніваюсь в її правдивості, бо гарно знайомий з можливостями подібних боєприпасів)- офіцери все ж сприймали її більш ніж серйозно, а тому були рішуче проти використання карабінів у пістолетних калібрах під час автономних операцій в буші.

На фото- той самий Дедан Кіматі (зправа) , садист на вбивця, якого в наш час називають "борцем за свободу".

Алуетт, робочий коник родезійської авіації.

​​На мою думку, сутність тієї чи іншої події неможливо до кінця зрозуміти, опираючись тільки на сухі статистичні дані чи нудний перелік дат. Свідчення очевидців- ось, що вдихає життя в опис подій, а тому саме вони є вікном у той час. Розказуючи про війну недостатньо просто описувати ту чи іншу битву- адже більшість часу солдати проводили поза боєм. Іноді, для розуміння конктексту тієї епохи, варто звернути свою увагу і на прості, буденні речі. Сьогодні я переповім вам історію, яку розказав Ян Буттеншоу, ветеран RLI та активний учасник родезійської ветеранської спільноти.

Одного ранку, влітку 1971 року, коли я служив командиром 8 відділення 2 коммандо, мене покликали в офіс командира (тоді ним був Пет Хілл) та поставили мені важливе завдання. Мене призначили командиром групи з 10 найкращих бійців другого коммандо та заявили, що для нас є спеціальне завдання в Мозамбіку. В якості перекладача з португальської до групи було приписано Тревора Ходсона. Задачу було сформульовано з дотриманням повної секретності: все, що я отримав в якості брифінгу, так це те, що завтра з ранку наша група при повному озброєнні має прибути до штабу Повітряних Сил, де нас буде забезпечено провізією на два дні та всім необхідним, після чого нас літаком перекинуть в містечко Тете. Завдання мене дещо спантеличело- раніше мене ніколи не відправляли за кордон. Втім, наказ є наказ.

Наступного ранку вся наша група, при повному озброєнні, була доставлена в Тете на літаку Дакота з військової бази Нью Сарум. При прибутті нас зустрів Дадлі Ковентрі та декілька інших офіцерів, що командували відділенням нашої військової розвідки в Мозамбіку. Тут нам і роз'яснили суть завдання: нам всього-навсього треба було перевезти вантажівку радіозв'язку з Тете до Солсбері!

Ми, звичайно, дещо засмутились, адже очікували справжньої пригоди. Втім, такому застосуванню нашого підрозділу була причина: ФРЕЛІМО влаштовувала засідки на дорозі Тете-Чангара все частіше і частіше, а тому ризикувати обладнанням ніхто не хотів. Отже, представники розвідки і зв'язку вилетіли в Солсбері на тій Дакоті, що доставила нас. Лишився лише Джиммі Лі, один з розвідників: він відмовився летіти літаком, адже останні 6 тижнів був за кермом цієї вантажівки і не хотів довірити її управління будь-кому. Якраз перед відльотом Дакоти прибуло два літаки "Провост"- які отримали завдання забезпечувати безпеку нашого руху з повітря- штаб ДУЖЕ хотів, аби вантажівка дісталася до Родезії без пригод.

Ми відправились до штабу місцевих португальських військ, де нам повідомили, що ми можемо приєднатися до військової колони, яка вирушить в потрібному нам напрямку за кілька годин, рівно об 11:00. Тим часом той самий водій вантажівки, Джиммі, який вже непогано знав португальців, вирушив до місцевого інтенданту. Він повідомив, що на базу на невизначений час прибуло ще 12 родезійців (маючи на увазі нас, звичайно) та попросив пайок на 5 діб, а також винний та пивний пайок, який виділявся португальським військовим. Інтендант прохання задовольнив, і таким чином в нашій вантажівці опинилося трохи справжнісінької контрабанди!

Об 11 ми прибули на місце зустрічі з конвоєм, а Провости кружляли над нами в повітрі. Ми чекали португальців хвилин 30- ніхто не з'явився, а по рації нам повідомили, що відправлення конвою було перенесено на невизначений термін. Я порадився з пілотами та прийняв рішення вирушити до Солсбері без португальців- ніхто з нас не хотів стирчати в Мозамбіку довше, ніж було необхідно.

​​З дорогою нам пощастило: нещодавно тут вирували пожежі, які випалили поля і кущі навколо на багато кілометрів, а тому пілотам Провостів було легко проглядати місцевість. Щоправда, одного разу нам довелося оминати підірвану вантажівку, яка минулої ночі опинилася ціллю ФРЕЛІМО.

Коли ми дісталися Чангари, один з Провостів вирушив додому, в Родезію. Пілота іншого, Денні Саводу, ми повідомили, що хочемо заїхати в магазин та купити холодної коли. Він же попросив купити пляшечку і йому, та привезти її до злітної смуги біля місцевого армійського табору. Колу ми купили та поїхали до злітної смуги, куди Дені щойно приземлився. Ми попили коли, трохи потеревенили, після чого Провост знову піднявся в повітря, а ми вирушили в дорогу.

Десь в цей час, а було приблизно 15:30, при від'їзді з літної смуги нас підрізав Унімог португальської армії. Португальці гадки не мали про те, що ми будемо тут проїзжати, а тим більш садити і злітати літаком. Після того, як ми коротко роз'яснили нашу задачу, португальці дещо здивовано пояснили нам, що цю злітно-посадкову смугу не використовували роками, а тому використовувати її вкрай небезпечно. Втім, як ми вже знаємо, Дені в його прагненні попити холодної коли аварійність смуги не зупинила. Він полетів додому, а ми продовжили наш шлях.

Вже у сутінках ми перетнули кордон на пункті пропуску в Німапанді, де про нас були проінформовані. Тут же, на кордоні, ми випадково зустріли бійців з третього коммандо, які перебували на бойовому чергуванні, з якими ми радо поділились португальським пивом та вином.

Отже, секретне суперзавдання від командира частини опинилося невеличкою приємною мандрівкою, яка пройшла майже без пригод. За результатами цього завдання ми отримали непогані запаси пива, вина, а також португальських сухпаїв, які були покраще наших. Незадоволеними лишились хіба що розвідники- один з моїх бійців випадково розбив бокове скло у вантажівці.

Такі були справи на кордоні з Мозамбіком в той час, поки він ще був під контролем португальців. Невдовзі, там завирує війна.

Отака історія трапилася з бійцями Легкої Піхоти. На фото- пиво марки "Маніка"- саме таке бійці привезли своїм побратимам в той вечір.

І ні, це не реклама!)

Ян Сміт ознайомлюється з трофеями.

У верхній частині фото- особистий підпис Сміта.

Легкий літак Provost ПС Родезії, що я його згадував у вчорашній статті.

Джон ван Зіл, боєць RLI та активний учасник родезійської ветеранської спільноти.

Кулеметник Родезійських Африканських Стрільців

Джеймсон авеню, Солсбері, Родезія.

Черговий лонгрід, присвячений питанню мотивації африканців, які бажали захищати Родезію.

Якщо наспівувати під час читання "Sweet Banana"- стаття стає ще кращою)

https://telegra.ph/CHorn%D1%96-proti-terorizmu-chomu-voni-bilisya-05-06

Hawker Hunter Родезійських повітряних сил.

Родезійці охороняють гелікоптерний парк.

Кулемет, до речі, це Тайп 54- китайська копія ДШКМ.

Панове, я вам контенту підвіз.

Найкраще і найгірше рішення, з прийнятих Яном Смітом, прем'єр-міністром Родезії?

Питає ваш покірний слуга, відповідає- Джон ван Зіл, ветеран Родезійської Легкої Піхоти.

Військовослужбовець РАС з кулеметом BREN.

Певна кількість таких кулеметів знаходилась на озброєнні Родезії до кінця 60-х.

Продовжую публікувати фрагменти інтерв'ю, яке мені пощасливилось взяти у ветерана RLI, пана Джона ван Зіла.

Приголомшлива історія про випадок конфронтації між політизованими чорними та білою сім'єю ще до початку війни.