Скаут Селуса, Клайв Полсон, виражає свою думку щодо підтримки владою Мозамбіку бойовиків ЗАНЛА, 1979 рік.

Ну що ж, Клайве. Просто і доступно.

Я з тобою солідарний)

Малоосвічені люди часто бояться і ненавидять те, чого не розуміють.

Так трапилось і з пам'ятниками Сесілу Джону Родсу. Чоловіка, якого сучасники називали "найвизначнішою людиною нашого часу", в наш вік ліво-ліберальної пропаганди прийнято ненавидіти.

На фото-могила Родса. Згідно його заповіту, Сесіл був похований у Родезії, країні, що він заснував на землі, яку він любив.

І хоч за життя Родса поважали і білі, і чорні, вже через вісімдесят років після його смерті деяка частина місцевих чорних почала вважати його за диявола.

Місцеві землероби почали звинувачувати могилу у неврожаях і бідах- "диявол Родс", за їх думкою, отруює землю. Втім, всі їх спроби добитися перепоховання магната успіхом не закінчилися- навіть людожер Мугабе не став паклюжити пам'ять будівника Імперії.

В наш же час, пам'ятники Родсу трощать "освічені" ліваки.

Просто красивий арт, що не має особливого змісту)

Іноді можна щось беззмістовне запостити, вірно?

​​У колі деяких сучасних "істориків" давно існує сформована думка про те, що родезійської нації ніколи не існувало. Їх основним аргументом є теза, закріплена у великий кількості статей та підручників: "сприйняття білих родезійців як окремої нації було передчасним". Що ж, дозвольте мені з цим не погодитись.

Поняття "родезієць" має, по суті, два визначення. У широкому сенсі родезієць- це громадянин Родезії. Будь-яка особа, незалежно від кольору шкіри, національності і походження, що має родезійський паспорт- є родезійцем.

У більш вузькому родезієць- це біла людина британського походження, що народилася у Родезії, говорить англійською і є носієм специфічної культури білих африканців. Як розказували мені ветерани тієї війни і колишні громадяни тієї країни, родезійці були просто ще одним племенем, наряду з іншими племенами, що проживали на цих землях. Чорні мешканці Родезії, як ви вже це знаєте, були етнічно розбиті на дві групи, два племені: шона і матабеле. Вони говорили різними мовами, мали дещо різну культуру та історію. Для освіченого громадянина схема соціальної свідомості виглядала приблизно так: на першому місці- сім'я, за ним- крааль, потім клан, плем'я і, зрештою, громадянство. Навіть терористи при формуванні своїх рухів виходили перш за все з племінної приналежності: ЗАНУ складалася з шона, а ЗАПУ- з матабелів. Білі ж були третім народом, третім племенем цієї держави.

Втім, між племенем "родезійців" та чорними племенами була суттєва різниця: не можливо було стати шона чи матабелом у "широкому" сенсі. Родезійці радо приймали у свої ряди усіх, хто приймав їх мораль, мову, культуру та закон. Не мало значення звідки ти: з США, Франції, Кенії чи Ірландії- у тебе є шанс набути статус родезійця, якщо не по крові, то по духу. І твої діти, народжені в цій країні, будуть родезійцями за народженням. Чорний чи білий, англіканець чи католик- все це не має значення. Культура і самоідентифікація, ось що головне. Саме для цього і існує інститут громадянства. Для більшості чорного населення країни громадянство, як я зазначив вище, було на останньому місці, в той час як для родезійців- на першому.

Варто зазначити, що у словах "експертів" існує явне протиріччя: якщо родезійської нації не існувало, то звідкіля взятися родезійському націоналізму- зі слів тих самих істориків- ідеологічній основі діяльності Сміта та й усієї партії "Родезійський Фронт?" (до речі, для тих хто не знав, канал названо саме на честь правлячої партії незалежної Родезії). Родезійський націоналізм, по суті, базувався на простій і зрозумілій тезі: білі родезійці є окремим народом, як от африканери у ПАР, а тому мають право на самовизначення. І родезійцем, на відміну від африканера, можна було стати. Саме тому, з моєї точки зору, родезійська нація базувалася не на етносі, а на ідеї.

Тим більш цікавим є факт наявності людей, що етнічно і культурно визначають себе родезійцями: як за наявністю родезійського паспорту, так і за кров'ю. Не всі з тих 300 000 тисяч білих, що проживали на цих землях, померли, панове "експерти". І допоки живі вони, живе і ця маленька, але горда нація.

Панове, завдяки підписнику і активному учаснику спільноти, @gneusmartius83 маємо ось таку офігєзно детальну мапу Родезії у надзвичайно хорошій якості.

Так що, якщо ви хотіли б собі роздрукувати мапу Родезії- тепер у вас є така можливість)

Дуже непогана книга на тему війни у Родезії. Автори детально розглядають тему, зупиняючись на цікавих деталях.

Втім, звичайно, деяка частина "павєстачки" там теж є, тож читач має бути уважним і відсікати факти від політичних поглядів авторів.

Натюрморт по-родезійськи: G3, прапор та спорядження.

До речі, протистояння G3 і FN FAL таке ж давнє і гаряче, як AK та AR-15. Але, як би дивно це не було, час підніс на перше місце саме G3: ця гвинтівка до сих пір ще використовується у різних арміях світу. В той самий час, FN FAL вже давно поступився більш сучасним платформам і його можна зустріти хіба у Південній Америці.

Знаменита карикатура Сесіла Родса та його амбіцій.

Те, що мало б виглядати як іронічний жарт, радше нагадує величний пам'ятник людині та її мріям.

Родезійський військовослужбовець, озброєний кулеметом Browning 1919.

Родезійська залізниця.

Взагалі, залізниця грала дуже важливу роль у родезійській сировинній економіці. З шахт та кар'єрів потягами транспортували різноманітну руду. Найбільші міста були об'єднані залізничним сполученням.

Звичайно, терористи під час війни нерідко обирали своїми цілями саме рейки та мости: кількома кілограмами дешевої вибухівки їм вдавалося наносити державі та підприємствам серйозні збитки. Втім, інфраструктуру швидко відновлювали.

Судячи з усього, ненависть до залізниці каффіри зберегли навіть дірвавшись до влади- тільки цим можна пояснити той факт, що стан зімбабвійсткої залізниці назвати інакше як жахливим не вийде.

Карабін "Кобра", одна з кількох варіантів подібної зброї для цивільних, розроблена умільцями в Родезії.

Подібні розробки виникли через любов родезійців до П-к "УЗІ". Справжній народний улюбленець, втім, не був доступний усім бажаючим: все ж торгово-економічна блокада давалася в знаки.

Карабіном я цю зброю назвав неспроста: автоматичного режиму вогню в неї не було.

Скаут Селуса під час відпочинку, так званого R&R.

Коротка відпустка на кілька тижнів- і знову в бій.

Мої вітання, панове!

Пропоную до вашої уваги новий лонгрід, який дехто з вас так сильно просив)
Є тут любителі почитати? А любителі зброї?

Сьогодні пропоную вам трохи поговорити не про конкретну модель стрілецької зброї, а на систему поглядів на зброю у контексті виконання тієї чи іншої задачі. При написанні я намагався комбінувати як власний досвід, так і родезійський підхід. І хоча в цій статті я звертаюсь першою чергою до досвіду родезійців, наведена інформація на моє стійке переконання дуже актуальна і сьогодні.

Чекаю вашого фідбеку)

https://telegra.ph/Zbroyarska-f%D1%96losof%D1%96ya-rodez%D1%96jskij-dosv%D1%96d-07-15

Скаут Селуса позує з трофейним озброєнням.

АК, СКС, ППШ, набої 12,7 та 7.62х54R та вибухівка.
Чого в тій купі тільки немає)

Не тільки війною.

Панове скаути відпочивають на озері Каріба- найбільшому рукотворному водосховищі усієї Південної Африки.

Попри те, що з іншого боку водойми знаходилися позиції (в тому числі і артилерійські) ворога, Каріба залишалась популярним місцем для відпочинку.

Особливо на фото радує трилітрова банка пива, що її спустошує один з бійців. Якщо відпочивати- то з розмахом!

На цьому фото відмінно видно внутрішній "інтер'єр" G-кару- десантної модифікації гелікоптеру Алуетт-3.

Найбільшої уваги, на мою думку, заслуговує чудернацький приціл кулемета.

Родезія, 1952 рік.

Сімейна пара зі своїм авто, як раз навпроти приміщення мерії міста Солсбері.

Після Другої Світової велика кількість мешканців британських островів кинулося в Африку у пошуках кращого життя. Разом із тими, хто жив на цій землі вже понад 50 років, їм вдалося збудувати сучасне процвітаюче суспільство.

На жаль, ненадовго.

Вчора день автомобілями закінчили, а сьогодні розпочнемо.

Ще одне фото з Солсбері)

​​Падіння Родезії, як відомо, трапилося у 1980 році. Тоді на "виборах", під контролем міжнародної спільноти, до влади прийшов терорист-людожер Роберт Мугабе. Ця історія є цікавою сама по собі, але сьогодні я поділюся з вами лише однією з її елементів. Цей маленький штрих, крихітна деталь, яка демонструє увесь цинізм світової спільноти, що поховала країну гордих і сильних людей.

Великобританія мала вимоги до родезійців, без виконання останніми яких Лондон відмовився б визнати вибори у країні. Британці вимагали наступне: загальне голосування за принципом "1 людина- 1 голос", допущення до виборів "опозиційних кандидатів" (себто ватажків терористів, Мугабе і Нкомо), роззброєння родезійської армії і, що для Тетчер було найголовнішим, тимчасове відновлення влади Великобританії над Родезією. Себто проведення, організація і контроль над проведенням "виборів" лягала на плечі британських чиновників та військовослужбовців, а в небі над Солсбері майорів Юніон Джек. Цей акт приниження, який мав на меті виключно задовільнити прагнення лондонських снобів до мавпячого тріумфу, ознаменував собою "приборкання бунтівників". Без честі і звитяги, шляхом обману, пропаганди та брудних політичних інсинуацій, Великобританія здобула таку бажану і, разом з тим, абсолютно беззмістовну перемогу. І за такий неймовірний "подвиг", звичайно, вірним підданим королеви необхідно було вручити нагороду.

Перед вами нагорода, призначена для військових та цивільних службовців країн Співдружності, що приймали участь у тому принизливому фарсі у 1980 року. Медаль вручали усім тим "вірнопідданим" Королеви Єлизавети, які протягом 14 днів, у період з грудня по березень, перебували в Родезії та так чи інакше допомагали у проведенні "виборів". Військовослужбовці Великобританії, Автсралії, Нової Зеландії, Кенії та Фіджі, а також представники англійської номенклатури- ось хто був удостоєний "честі" отримати цей шматок металу. Цей нагрудний знак, так звана "Родезійська медаль", є, на мою думку, яскравою демонстрацію того, у що перетворилась Великобританія у другій половині ХХ століття.

І поки покидьки вішали один одному на груди цей значок, Мугабе вже розпочинав Гухурахунді- справжній геноцид четверті населення країни.

Цікаво, що відчувають нагороджені медаллю сьогодні, коли знають, до чого привели їх дії. Чи відчувають вони гордість за свій вчинок? Чи, може, сором?
Чи знайшлася людина, що жбурнула цю нагороду за зраду в обличчя тому, хто її видав?

Хочеться вірити.