Хоча тема Родезії не дуже популярна в інтернет-митців, трапляються іноді круті роботи)

Чудовий арт, присвячений Скаутам Грея.

​​Терористичні організації ЗАНУ і ЗАПУ, які базувалися за межами Родезії і формували терористичні загони для збройної боротьби з нею, себе терористами, звичайно, не вважали. Їх лідери позиціонували себе як "партії у вигнанні", а загони своїх головорізів- "армією у вигнанні".

Річ у тім, що вже на початку 60-х років, ще до проголошення Родезією незалежності, ці невеличкі групи радикально лівих маргіналів проголосили про свій намір "силою вигнати колонізаторів з Родезії та взяти владу". Вже тоді навіть їм було зрозуміло, що демократичним шляхом вони до влади прийти не зможуть: білі не підтримають соціалістів за будь-яких обставин (нагадуємо, вирує Холодна Війна), а чорні, в більшості своїй, або задоволені правлячим режимом в країні, або взагалі є абсолютно аполітичними. Очевидно, уряду не сподобалось таке формулювання питання: жодна країна не буде толерувати на своїй землі терористів, що погрожують повалити законно обрану владу, а тому як ЗАНУ, так і ЗАПУ були заборонені, а ряд їх лідерів було ув'язнено (наприклад, того самого Мугабе запроторили до в'язниці на 10 років). Представники цих "політичних сил" поспішили втекти з країни- ніхто з них не був готовий нести відповідальність перед законом.

Сам факт існування двох військових організацій, які були підтримані різними країнами соцблоку- вказує на те, що в Родезії не існувало ніякого масового антиколоніального руху. Кожна з цих організацій, як покаже історія пізніше, ставила на собі на меті отримання влади, а не звільнення населення від якогось міфічного колоніального ярма, хоча останнє твердження було основою їх пропаганди.

ЗАНУ і ЗАПУ, на відміну від їх аналогів в українських реаліях- ЛНР та ДНР, були (номінально) ідеологічно різними організаціями. Терористи ЗАНУ притримувалися китайської маоїстської позиції та отримували озброєння та військову підготовку від Китаю. Їх колеги з ЗАПУ, під проводом Джошуа Нкомо, сповідали марскизм-ленінізм та були поплічниками СРСР. Крім того, навіть етнічно вони складалися з представників різних народів- Мугабе і його солдати, в основному, були представниками шона, а бійці ЗАПУ, своєю чергою, набиралися з матабелів.

Існує цікава думка, що вибір комунізму в якості основної ідеології радше мав для цих організацій меркантильну ціль. В цей час, як показує практика, варто було будь-якій маргінальній організації крикнути, що вона обожнює Леніна (Мао, Чучхе, Пола Пота, Хо Ши Міна, Че Гевару або будь-кого з інших комуністичних "святих"), то на голови таких новоявлених бійців з капіталізмом починали падати ящики, повні автоматів калашнікова. Крім того, марксисти та маоїсти не цуралися отримувати допомогу і від країн Заходу, як от Британії чи США, а також гроші від Всесвітнього Союзу Церков (які вони масово палили, хех). Тобто, ідеологія мала значення тільки номінально- по факту чорним расистам потрібні були тільки гроші, допомога військових інструкторів, медіапідтримка та озброєння- і не важливо, звідки вони беруться.

На піку своєї могутньості кожна з цих організацій мала по 20 000 солдатів: навчених, озброєних та зазомбованих пропагандистами. Втім, навіть маючи такі чималенькі сили та уклавши між собою союз- військової переваги над Родезійськими Силами Безпеки вони досягти не змогли: у прямому протистоянні з армією вони, раз за разом, терпіли поразку.

Історія не знає слова "якби". Втім, якщо все-таки дозволити собі проаналізувати ситуацію, то можна дійти висновку: в разі відсутності західних санкцій, перемога Родезії була б неминучою. А в разі відсутності підтримки терористів країнами соцблоку- збройна боротьба цих маргіналів взагалі була б неможливою.

Єдиний висновок, який можна зробити- падіння Родезії є результатом спільної роботи як комуняк, так і західних держав. Цікаво лише, чи вони задоволені результатами своїх дій сьогодні.

Військовослужбовець родезійської армії.

Зазвичай, в буш з собою брали мінімум 2-3 фляги води. Запаси поповнювали при першій можливості- на річках, струмках чи озерах.

Справжній бойовий блекфейс у виконанні Скаутів Селуса.
Звичайно, білий не може видати себе за чорношкірого, як би він не маскувався. Але здалеку терористам було і справді важче ідентифікувати Скаутів, що таким чином себе фарбували. І це неоднократно рятувало бійцям життя, даруючи дорогоцінні секунди.

Бійці Родезійської Легкої Піхоти повертаються на базу через столицю Родезії, місто Солсбері.

Солдати часто пересувалися на тренування та з них на відкритих вантажівках.

Крім того, на честь круглої дати- тисяча(!) підписників, я вирішив розіграти 6 шевронів!

Просто тицяйте кнопку під постом і беріть участь!

Переможці будуть випадковим чином визначені у понеділок)

🎉 Цього разу переможці:

1. @VZbaranskyy
2. Пеленов Алексей
3. Volodymyr Tarnavsky
4. @Ingavarr
5. @Salo_Borsch_Power
6. @TheBigGeralt

Вітаємо!

Кількість учасників — 272.

Родезійський стиль.

Як з обкладинки модного журналу)

Скаути Селуса, тижнями перебуваючи в буші, часто не мали змоги змити з себе камуфляжної фарби.

За довгі бороди, легендарну неохайність та справжнє бойове чуханство, бійці інших підрозділів дражнили їх "ходячими підпахвами".

Співробітниця Британської Південноафриканської Поліції з Жіночої роти.

Ви тільки гляньте на цю ляльку в камуфляжі! Хіба не милота?)

Всі цікаві тактичні знахідки, що їх використовували родезійці в ході війни, не самі собою з'явилися.

Деякі прийоми, наприклад, підказали самі терористи.

https://telegra.ph/Uroki-na-pomilkah-poradi-partizan-shchodo-kontrpartizanskoi-borotbi-04-09

Співробітники поліцейського антитерористичного підрозділу Британської Південноафриканської поліції.

Ці поліціянти, по суті, мало чим відрізнялися від військових: вони виконували ідентичні завдання, носили ідентичне спорядження і навіть мали на своєму озброєнні бронеавтомобілі.

Бійці Сил Охорони. Цей підрозділ займався охороною і обороною важливих інфрастуктурних об'єктів- як державних, так і приватних.

Спорядження бійці часто-густо купляли самостійно, а тому серед них було розповзюджене нетипове для ЗС Родезії озброєння і амуніція.

Приклад спорядження родезійського військового в одному з музеїв ПАР.

Туфлі- топ.

​​Під час боєзіткнення, яке трапилось взимку 1979 року між бійцями Родезійської Легкої Піхоти та терористами Мугабе, ціллю солдат було те, що вони визначили як військовий табір.

Насправді дані розвідки були неточними. Неподалік одного з краалів в зоні проживання племен, терористи збудували так звану "медичну школу"- невеличкий табір в буші, де навчали місцевих жителів- дівчат від 16 до 20 років- надавати бойовикам медичну допомогу. І хоча деякі місцеві жителі допомагали бойовикам добровільно, (наприклад, так звані "муджібас"- підлітки, яких терористи використовували як розвідників), більшість все ж співпрацювала з ними під примусом- дуже часто під страхом страти. Цих дівчат примушували вивчати медичну справу з метою зробити з них медперсонал для бойовиків- їх селище знаходилось всього за 30 кілометрів від кордону з Мозамбіком, та використовувалось терористами як місце зустрічі. Навчання не було регулярним: час від часу терористи просто приходили в крааль серед ночі, забирали дівчат від сімей та під прицілами автоматів "супроводжували" до "школи", що знаходилася у трьох кілометрах від селища, посеред дикого бушу.

Так сталося і цього разу. 20 підлітків- серед яких було 16 дівчат, а також 8 бойовиків знаходилися в таборі. Вони як раз почали проводити заняття з надання допомоги при вогнепальних пораненнях- було близько 11-тої ранку- як над обрієм з'явилися гелікоптери. Скаути Селуса, що й знайшли цю стоянку терористів, просто зафіксували навність в таборі озброєних бойовиків і ініціювали операцію чергову операцію фаєрфорсу, одну із тих, яких родезійська армія виконувала по кілька на день.

Першим на ціль зайшов Кей-кар, командирський Алуетт-3 озброєний 20-мм гарматою. Бортстрілець одразу відкрив вогонь, в той час, як три інших гелікоптери висадили стіки піхоти- 2 стоп групи та групу переслідування.

Терористи та їх перелякані учні кинулися тікати, але було вже запізно: легка піхота при підтримці гвинтокрилів вела енергійне переслідування, а бійці стоп-груп вели вогонь на ураження по біжучім цілям.

Переслідування завершилося на березі струмка, вільного від кущів- де бійцям нарешті вдалося ідентифікувати цілі. На той момент всі вісім бойовиків були вбиті- останнього підстрелили при спробі форсувати струмок. На березі солдати побачили купку переляканих дівчат- майже дітей. Всі вони кричали від жаху, повторюючи- "ми цивільні, не стріляйте"!
Гелікоптери та солдати припинили вогонь, проте було вже запізно. 8 дівчат було вбито, дві- важко поранено.

Мертвих залишити лежати як є- по них мали прийти регулярні підрозділи. Всіх інших солдати евакуювали на найближчу базу- надати допомогу пораненим, а інших передати в руки поліції. Попереду в дівчат був суд- за співпрацю з терористами. Якщо факт їх добровільної допомоги терористам буде доведено- всі вони отримають тюремне ув'язнення. Якщо ж хтось з них брав би участь у бойових операціях прости родезійців, то в покарання отримали б смертну кару.

За час війни, з 1965 по 1979, загинуло 7000 цивільних. 450 з них- були білими. 3 750 було страчено терористами за співпрацю з урядом і відмову допомагати повстанському руху. 2800 людей загинуло, опинившись не в той час і не в тому місці- посеред бою.