Редакція «Зони Відповідальності» складається на 100% із могилянців і, відповідно, на 100% зі студентів. Блокування Шкарлетом виборів президента Києво-Могилянської академії – остання крапля. Далі Шкарлет має позбутися крісла міністра.

​​Час плинний, академія страйкуватиме!
 
Будь-які зміни відбуваються не людьми, які сидять склавши руки, а людьми, які рвуть за ці зміни - за змінами стоять радикальні дії. Я, як студент-політолог з Могилянки, моя подруга, також студентка-політологиня з Могилянки, відчуваємо перед собою обов'язок закликати усіх, хто причетний до університетського життя, особливо могилянців, твердо вийти на страйк проти Шкарлета у п'ятницю!
 
Шкарлет не визнає вибори в Могилянці, попри їх законність. Він посилається на те, що під час виборів невідомі люди винесли одну і спаплюжили зеленкою іншу скриньку для бюлетенів. За зверненням виборчої комісії, студентського самоврядування та за підписаними протоколами це не змінює хід виборів. Переміг той, кого обрали. Шкарлет вчепився за тих молодиків, наче це якась серйозна причина. Раджу задуматися, кому із кандидатів був вигідний такий процес? С. Квіту, який сміливо ставив себе на дебатах, О. Гуменній, яка, схоже, під кінець змирилася і перестала боротися, чи, може, теперішньому незаконно призначеному в.о. Д. Азарову, який на четвертих виборах,  отримавши ну дуже малий відсоток, повідомив, що у п'ятих участі не братиме, аби Могилянка нарешті обрала президента. Уся могилянська спільнота, від викладачів до студентів, хотіла обрати президента, адже без нього Могилянка не може розвиватися, діяти стратегічно та ставати кращою у виковуванні української еліти. Питання "Кому вигідно?" приводить нас до висновку, що ця подія, Шалену важливість якій надає Шкарлет, була замовлена ззовні. Я припускаю, що короля договорняків Шкарлета, якого й призначили договорняком, загнали у пастку і він, замість того, аби здатися і підкоритися демократичному вибору могилянців, вперся рогами. Ми упремося у відповідь.
 
Цей пан був у печінках з моменту призначення. Плагіатор, людина, яка взагалі не мала потрапити хоч на якусь посаду в МОН. Людина, яка покриває ректора, що відрахував студентів за їх опозиційність до незаконної мафіозної забудови, і ще неймовірно багато чого. Людина, яка саботує розвиток Могилянки. Шкарлета нарешті мають зняти з посади, поки відкликаються поодинокі депутати типу Грищука чи Голови ВР. Мета могилянців зараз - показати, що рейтинг Слуг і Зеленського посипеться ще швидше, якщо прості речі не будуть зроблені:
 
Сергій Квіт буде визнаним Президентом КМА.
Шкарлет подасть у відставку
Ректора НАУ знімуть з посади, а студентів-опозиціонерів Володмира Падєріна та його товаришів поновлять у навчанні.
Ректорку-плагіаторку ХНУ ім. В. Каразіна, на призначення якої дав добро Шкарлет, буде знято з посади.
 
Могилянка боролася із Табачником, тепер люди Табачника хочуть помсти. Їм потрібно дати по пиці. Руки геть від Могилянки!

Долучитися до страйку можна у цьому чаті: https://t.me/+c9GHRDmkdk42NmIy
 
Павло Гуль та Уляна Костенко, могилянці, головні редактори «Зони відповідальності».

Чому нові політики так швидко стають «старими», або ще раз про проблеми українських політичних еліт

«Старі політики поставили країну на беззвучний режим…» – так починався ролик у рамках передвиборчої кампанії однієї з нинішніх парламентських партій, яка колись мала великий кредит довіри, позиціонуючи себе як «нові» обличчя, однак згодом втратила його, отримавши репутацію «старих» політиків. Нещодавно «Українська правда» опублікувала новину про створення Сергієм Притулою нової політичної сили – «Політичної партії «24 серпня».  Це породило шквал дискусій, з-поміж яких цікавим є те, як довго партія втримуватиме довіру електорату та чи не стане черговим мертвонародженим дитям української політики. 
 
Коли ми говоримо про «старих» політиків, то маємо на увазі політика, від якого буквально втомилося суспільство, який дискредитував себе гучними скандалами або не виконав передвиборчі обіцянки. Парламентські вибори 2019 року продемонстрували ступінь втоми українських виборців від старої генерації. Однак депутати партії «Слуга народу», якій сьогодні хоча  й вдається зберегти достатню кількість свого електорату та втримати внутрішньофракційну єдність, замітно "постарішали", потрапляючи у корупційні або інші публічні скандали. Інший яскравий приклад – «Голос», "старіння" якого супроводжується стрімкою втратою підтримки українського суспільства.
 
Так звана «нова» кров зустрічається зі «старою» і або захлинається в антагонізмі, або йде на співпрацю задля власного виживання, адже «старі» еліти мають значно більше ресурсів, якими готові поділитися в обмін на кооперацію. Яскрава ілюстрація: підтримка лідеркою фракції «Голос», Кірою Рудик, Петра Порошенка, якому висувають підозру у держзраді. Хоча даний союз здається стратегічно продуманим кроком, адже обидві політичні сили мають спільну патріотичну електоральну базу та є опозиційними у парламенті, він свідчить про те, що витримувати імідж «нової» генерації українським політикам вкрай важко. Прикметно, як це контрастує з заявами від серпня 2020 року, коли пані Рудик зазначала, що Порошенко є більшим політичним ворогом, ніж Зеленський. Доля «нових» політиків у рамках існуючої системи – виродження або угоди з власним сумлінням. Іншим викликом стає побудова внутрішньопартійної демократії. В українському суспільстві існує стійкий запит на персоналістські партії, побудовані навколо авторитету однієї особи. Певний час така конструкція може протриматися, однак, коли лідер залишає партію, виникає криза, з якою «молоді» політики не здатні впоратися через відсутність досвіду та налагоджених механізмів внутрішньої співпраці. Саме це сталося з «Голосом» після уходу Святослава Вакарчука. Урешті-решт, нові політичні сили не працюють у вакуумі, а вимушені вбудовуватися в існуючу олігархічну систему: молоді політичні еліти так само, як і старі, підозрюються у зв’язках з тими чи іншими фінансово-промисловими групами. Отже, в нинішніх умовах існує ризик, що якісна ротація ніколи не відбудеться. 
 
В умовах демократії політичний процес можна порівняти з функціонуванням ринкової економіки: політичні сили постають у відповідь на запити громадян. Сильні патерналістські почуття українського суспільства частково пояснюють феномен персоналістських партій, а вимагання простих відповідей на складні питання – популізм та інші брудні політичні технології. Формується політична і, зокрема партійна, культура, яку не витримує імідж чесних та «свіжих» політиків. Це конфліктує з існуючим запитом на нові обличчя, які символізують зміни. Однак зміни результативні тоді, коли вони глибинні. Суспільство має вимагати створення умов для продуктивної та конструктвиної діяльності нових облич, які будуть нести пряму відповідальність за свої політичні рішення.

Реформи мають бути орієнтовані на формування почуттів взаємної відповідальності між електоратом та обранцями. Український парламентаризм міг би використати досвід американської виборчої системи, який полягає у постійній частковій ротації конгресменів (кожні два роки обираються депутати до палати представників, а третина сенаторів переобирається): це змушує депутатів більше дбати про свою репутацію та працювати ефективніше, а виборців – бути більш залученими у політичний процес та обізнаними в ньому. Більш радикальний крок – перехід до парламентської республіки, механізми якої забезпечать пряму підзвітність українського парламенту виборцям як органа з найбільшою легітимністю. 
 
Українські політики стають «старими» в умовах системи, яка не мотивує тримати своє обличчя перед виборцями та працювати ефективно для втримання довіри електорату. Високий рівень підзвітності в умовах парламентської республіки або частих виборів зумовить відповідний рівень відповідальності перед громадянським суспільством. Можливо, саме тоді українцям вдасться подолати відчуття «емоційної гойдалки» у стосунках з владою: спочатку ейфорія, а потім розчарування. Якщо докорінна зміна системи відбудеться, то такі політичні сили як «Політична партія «24 серпня» матимуть шанс уникнути долі одноденних політичних проектів, а представники дискредитованого істеблішменту остаточно перетворяться на політичних трупів.
 
Авторка поста: Уляна Костенко.
Нижче: картина Володимира Кузнецова "Коліївщина. Страшний суд", яка була зафарбована в "Мистецькому арсеналі" 25 липня 2013 року в день перед візитом В. Януковича та інших українських і російських можновладців.

Держава сипеться, бо ти - бісова душа, протестуєш

«Зона відповідальності» в принципі задумувалася як канал, який досліджує, обмірковує та переосмислює наративи. Недавно, після страйку могилянців, у чаті страйккомітету я наткнувся на скриншоти неймовірно тупих і смішних коментарів на кшталт: "В Киеве и бесплатно? Не смешите мои седины! В Киеве нет бедных студентов, есть только интерес или бабло!"(В Києві і безкоштовно? Не смішіть мою сивину! У Києві немає бідних студентів, є тільки інтерес або бабло!). Ці коментарі мені нагадали про те, в якій бульбашці я все-таки живу, про те, що деякі негативні речі досі існують. Про те, що з ними відповідно потрібно далі боротися, це є моя громадянська відповідальність.

Важливо зазначити, що, розбиравши антипротестні наративи, я навмисно пропускав коментарі зі словами зневаги чи ненависті до перемоги Майдану. Мені здається люди, які приходять до таких умовиводів, мають катастрофічно глибокі і пропагандистсько заангажовані логічні зв'язки, що просто не можуть бути вилікуваними. Вони мають бути ізольованими, тому на їх слова звертати увагу - контрпродуктивно.

Пройшло тридцять років після того, як ми виповзли із совка. Приблизно вісім років тому українська нація переродилася, приблизно стільки ж воює. Минуло стільки часу і стільки подій, а спадок радянського союзу досі нас не полишає. У свідомості людей, коли ми говоримо про протести, досі зберігається факт заборони свободи думки і зібрань, неможливості супротиву священній владі. У людей, які не були на масових українських маніфестаціях чи у людей, які в принципі народилися уже в часи Незалежності і були виховані нафталіновими "батьками-совками", законсервувався страх держави та її репресій як нормальна форма суспільного устрою. Тепер же, коли цей концепт не відповідає реальності (ці ж люди, попри свій інтелект, точно відчувають як стало дихатися вільніше), вони обурюються: "як сміють студенти проявляти до міністра таку неповагу?!", або ж взагалі питають: "Де поліція? Чому не розганяють? Слабо.". Бачення держави "прекрасною і сильною" - це абсолютно повністю спадок радянського союзу, спадок мислення, коли думка індивіда, якому має служити держава, просто неважлива, а її висловлення - зневага до "найбільшої соціальної благодаті". Мені завжди було смішно з того, що ці люди, які дуже часто говорять про те, що протести не мають мати місце в сучасному світі, обурюються і йдуть під усі владні структури після підвищення тарифів. Що це? Шизофренія? Шлункове мислення? Або хрестик зніміть, або труси одягніть - ось моя думка щодо цього наративу. В принципі, дуже цікавим спостереженням є те, що усі ці радянські наративи "чіпляються" саме до радянського чєловєка, політична свідомість якого не те що хвора, а алогічна, бо він живе одночасно у реальності, де "держава повинна" і де держава "свята". Так, друже, не працює.

Життя в Україні не обходиться без Росії, і поки ми цю ситуацію не виправили, нам доводиться потерпати від її інформаційно-психологічних операцій. Наш ворог не спав і засіював український та й свій, москвабадський, простори новими надбудовами над радянським наративом. Мені не відомо, чи це такий хворобливо-холодний раціоналізм, чи хитрий прорахунок, але факт залишається фактом: росіяни подарували нам наратив "вони проплачені". Бачте, деякі люди, чия свідомість стала більш відкритою перестали бачити у "плювку в лице" державі велику проблему, натомість, через те, що ніщо нікуда не зникає і ні звідкіля не берецця, вакуум пострадянського мислення мусив бути заповненим. Відповідно, виникла логічна зв'язка нового покоління, яка еволюційно пересягла думки про те, що держава – свята, і ставити під питання правильність її руху - не можна і взагалі гріх. Вона формулююється приблизно так: чесний протест - це нормально у відносинах з державою, але зараз усі протести проплачені. Це неймовірно хитрий та важкий наратив, адже будь-яка людина жадає, аби "протест був чесним". Цей наратив найбільш важко зламати, бо його обожнюють інфо-помийки, типу Страна.юа, і безконтрольно юзають щодо кожного непроросійського протесту. Проблема його в тому, що тут зіграє фактор критичного мислення. Якщо в радянській формі антипротесний наратив витікає через відсутність політичного мислення і свідомості в принципі, то в пострадянській моделі, яка вже пізнала буття політичне, відсутнє критичне мислення. Частіше за усе, коли кажуть "мітинг проплачений", довести це майже не можливо, бо докази такого, якщо якиймось (магічним) чином були віднайдені, можна легко підробити. Звісно, пам'ятаю і випадки, коли підстави були вагомі, наприклад з тітушнею, але всеодно знаходилися люди, з того ж табору, які цією хворобою страждає, що це просто підробка. Тому фактично, коли такі люди чують із заросійських ЗМІ про проплачений протест, вони вірять на слово, не перевіряють фактів та вважають себе володарями неймовірних інсайдів. В принципі, заросійські пропагандисти часто використовують пихатість посттоталітарного мислення на свою користь, даючи: "слухайте нас, адже ви критично мислите". З такої затравочки вже витікає образ Шарія, який під соусом фактажу та критичного милсення передає свою пропагандистську повісточку. Неймоврні еволюції, так? Наративи взагалі цікаві: ми можемо зустріти трьох різних людей, з трьох різних поколінь, і в усіх трьох може бути спаплюжена свідомість різними, але рідними між собою, наративами.

Хотілося б зачепити ще одну гілку сім'ї із антипротестного мислення. Ми, українці, маємо маленьку проблему - меншовартість, яку розвинули завдяки своєму підімперському статусу та пригадали у перше десятиліття творення Незалежності. Наступний наратив - покруч тоталітарного та патріотично-українського. Часто ми можемо почути слова про те, що не можна розхитувати українську державність, бо вона свята, або ж, більш меншовартісне – не можна розхитувати українську державність, бо вона посипеться. Цей наратив – найбільша заноза в сраці. Виступиш проти нього - отримаєш в ніс за неукраїнську позицію. Справа в тому, що він базується на тому, що протести справді можуть розхитати державу завдяки засиллям ворога, проте наратив не враховує, що більшість протестів не антидержавні. Більшість протестів спрямовані на те, аби держава прибрала за собою, чи перестала гадити у під'їзді. Тут і випливає ще тонша проблема: вважається, що сила держави вимірююється її розміром (пам'ятаєте наратив про втрачену промисловість?), а не якістю надання послуг.

​​Прослідковуючи за цим деревом антипротестного наративу, я мусив обрізати перехідні гілки, кущі та інші метафори щодо дерева. Найголовніша ідея, яка їх частіше за усе поєднює, є ідея одночасної могутності і непохитності держави, яка, у вигідних моментах, мімікрує в ідею максимальної її крихкості. Єдиним рішенням для лікування таких хвороб я бачу поширення розуміння, що держава має забезпечувти елементарні потреби у безпеці та якісні послуги, а не золоті гори і суспільний добробут. Задумайтеся: кому максимально вигідно, аби ви боготворили державу і не йшли проти її свавілля? У кого залишається монополія, у кого є інструменти та домовленості?

Автор поста: Павло Гуль
Нижче: картина, яка безпосередньо відповідає на задані запитання - « Політична платформа», 2013 рік, автор - Іван Семесюк.

Вітаємо, друзі! Сьогоднішня стаття, присвячена сучасному теоретику лібертаріанського руху, Гансу-Герману Гоппе, була підготовлена у співпраці з АСП.
Цікавишся політикою?
Слідкуєш за світовими подіями? Хочеш розширити знання, але не знаєш де знайти раціональне зерно?
Тоді АСП: Асоціація Студентів Політологів створена для тебе!

Допоможуть розібратись в складних речах та дізнатись більше. Внутрішня кухня політології й основні терміни політолога, ексклюзивні зустрічі з відомими політичними діячами, актуальні новини та свіжа аналітика - все це ти знайдеш в АСП!

Тримай руку на пульсі та підписуйся на @kma_politology!

Вчорашнє звернення володимира путіна було переповнене різноманітними гіпертрофованими пропагандистськими наративами, акумульованими за 31 рік існування Незалежної України. Редакція «Зони відповідальності» вважає, що російський лібералізм мало чим за своєю суттю відрізняється від путінської доктрини. Попри досвід восьмирічної війни та цинізм, лицемірство та брехню, яку ми почули вночі, залишаються люди, які вірять в існування хороших росіян. Деякі українці шукають друзів серед російських лібералів. Однак їхній справжній «діагноз»  – великодержавницький шовінізм під личиною прогресивних ідеалів свободи. Розповсюджуйте даний допис серед друзів та знайомих, які живлять такі надії, адже до споживання політичного контенту потрібно ставитися відповідально.
 
https://telegra.ph/SHCHo-ne-tak-z-rosіjskim-lіberalіzmom-02-21

​​Відповідь на агонію одного маленького диктатора, або некролог імперії брехні.

Будь-яка імперія за своєю суттю ненажерлива, прагне загарбити якомога більше. Українська нація знає про це з власного багатовікового досвіду. росія вторгалася в український простір зі збоченою та нав’язливою ідеєю «руського міра» протягом 31 року нашого незалежного існування, намагалася знищити нашу ідентичність, поставити нас на коліна перед своїм триколором. Війна була перманентною, проте «гарячі» та «холодні» фази чергувалися. Сьогодні українці прокинулися від початку чергової гарячої фази. 
 
Маленький та ниций диктатор вова путін мовив зі своєї столиці, побудованої на болотах, до терплячих та слухняних підданих про те, що відповідь росії тим, в кого виникне намір «втрутитися у події, що відбуваються» (а саме розгортання військової операції на Донбасі), буде негайною та призведе до таких наслідків, з якими вони у своїй історії ще не стикалися. Він боїться повторити долю срср, адже знає, що імперія брехні – правонаступниця імперії зла – рано чи пізно розпадається. В традиціях пітєрського гебістського сленгу він нарікає, що НАТО «кинули» росію, порушивши обіцянку не на дюйм не розширюватися в напрямку Східної Європи. Очевидна агонія та страх маленького диктатора в найбільшій країні світу, історія якої заплямована кров'ю людей, що не хотіли коритися та прагнули свободи. Сучасна росія постала в результаті смерті мільйонів, але як постала, так і загине. Українська нація має намір наблизити це.
 
Наразі офіційно відомо, що о п'ятій ранку по всій Україні, від Луганська до Житомира, почалися обстріли військових об'єктів. CNN зафіксували, як танки заходять в Україну через Білорусь, а Державна служба з надзвичайних ситуацій повідомляє, що ворожі війська  перейшли кордон у Чернігівській, Сумській, Луганській, Харківській областях. У результаті обстрілу позицій прикордонників в Херсонській області загинув прикордонник. Попри це українська армія відбила місто Щастя на Луганщині, а ворог поніс втрати у вигляді 50 цинкових москалів. Генеральний штаб ЗСУ повідомляє, що на об'їзній дорозі міста Харків спалено 4 російських танки. Коли стрічка новин невпинно оновлюється і відчувається інформаційний передоз, варто на мить зупинитися та усвідомити, що за кожною новиною про обстріл або відбиття наступу стоїть життя українця, який хоче жити вільно на своїй землі, і життя московського прихвостня, що нахабно зазіхнув на неї. Перший вийде з цієї війни переможцем, що гідно відстояв свободу та незалежність, а останній – вперед ногами, розібраний по частинах, переживши пекло, яке йому тут влаштують.
 
Друзі, бережіть своє життя, щоби насолодитися видами палаючого кремля. Не піддавайтеся паніці та фейкам, адже найнадійніша зброя – холодний розум та тверезе мислення. Допомагайте Збройним силам України і пам'ятайте, що будь-який внесок у спільну справу боротьби з ворогом є цінним. Вчора наша нація продемонструвала колосальний рівень самоорганізації та відповідальності, коли фонд «Повернись живим» став найбільшим проектом на Patreon за сумою щомісячних платежів. Це неймовірне надихає, адже суспільство, яке бореться за високу мету, за ідеал свободи та незалежності завжди переможе когорту тварин з покрученою свідомістю та збоченими бажаннями відтяпати шматок чужого.
 
Будьте відповідальними за своє життя та Україну.
 
Автори: Уляна Костенко та Павло Гуль, співголовреди «Зони відповідальності».
Нижче: кадр з улюбленого мультфільму дитинства співголовредів, ідеологічні корені їхнього світобачення.

Друг і однодумець редакції «Зона відповідальності» написав кілька актуальних та життєво важливих матеріалів для вашого ознайомлення. Читаймо, поширюймо серед друзів і знайомих та чинимо опір москальській навалі.

Друзі, вітаємо! Чергова стаття від нашого, тепер регулярного дописувача, друга. Поки без імен.

https://telegra.ph/Pamyatka-dlya-vsіh-hto-gotuye-chi-gotuvatime-izhu-dlya-nashih-lyudej-02-27

🛏 Доброго дня, в Житомир приїхало багато хлопців зі ЗСУ, котрим не вистачає багатьох базових речей

Тому збираємо кошти на покупку або приймаємо речі напряму, а саме:
• павербанки
• каремати
• спальники
• ліхтарики
• станки для гоління
• піна
• термобілизна
• заряджені павербанки (часто немає світла)
• подушки
• ковдри

Усі речі передамо волонтерському штабу Пласту

Картка: 4149609003309905 (Йовенко Максим Олександрович)
TG: @callingsisterray

Пропаганда - невід'ємна частина будь-якої війни. Але Кремль використовує цю зброю найбільш цинічно та зухвало. Ще з часів Чечні росіяни активно спотворювали дійсність. Саме маніпуляціями та шантажем рф досягає своїх геополітичних цілей. На жаль, всі ці ворожі наративи ми бачимо і у війні проти нас.

https://telegra.ph/Voyenna-metodika-ros%D1%96yan---usp%D1%96h-v-zalezhnost%D1%96-v%D1%96d-sili-brehn%D1%96-03-04

За даними соціологічного опитування "Рейтинг" Олександр Лукашенко в 2019 був найпопулярнішим закордонним політиком для українців. Образ "гарного господарника" сильно імпонував громадянам нашої країни. Лукашенко і піде в колхоз картоплю збирати, і кожну стайню в Білорусі проінспектує. Правда у 2020 році виявилось, що білоруський диктатор заперечував існування небезпечного Covid-19, у 2021 році знов сфальсифікував вибори і втопив революцію у крові, а у 2022 році взагалі відправляє свою армію на убій за наказом одного маніяка.

Приклад Лукашенка не є поодиноким, але яскраво унаочнює одну проблему. Авторитаризм небезпечний для життя і здоров'я кожного і з нас. Як ще вбиває пострадянська диктатура, розглядаємо у цій статті.

https://telegra.ph/CHomu-avtoritarizm-vbivaye-03-08

«…мені здається, в нашій країні поворот до тоталітаризму можливий. Але загрозу необхідно шукати не в органах правопорядку, не в органах безпеки, міліції або навіть не в армії… Ця небезпека полягає в ментальності нас самих, в ментальності нашого народу... Нам всім здається, не приховуватиму, і мені іноді так здається, що якщо навести твердий порядок жорсткою рукою, то всім нам стане жити краще, комфортніше і безпечніше. Насправді ця комфортність дуже швидко закінчиться, адже ця жорстка рука почне нас дуже швидко душити».

Ці слова, датовані 1996 роком, на подив, належить одному з найжорстокіших диктаторів, яких знає світова історія – путіну. Але не він створив ту особливу реальність, описану в цитаті – «руський мір», в якій сьогодні існують росіяни та яку намагаються нав’язати іншим. «руський мір» – це системна ідеологія, що зазнала тривалої еволюції. З метою побудови на руїнах імперії зла нової спільноти вона поєднала всі імперські наративи минулого, якими б суперечливими вони не були. «руський мір» це і православ’я з духовними скрєпамі, й ідеал сильної держави в дусі фашизму, і сталінізм, і євразійство.

Отже, чим принципово спільнота «руського міра» відрізняється від спільноти «радянського народу»? Як руськомірну ідеологію роками нав’язували українцям і чому це не вдалося? Читайте у першій частині статті-реквіємі за «руським міром», який ми, українці, щоденно добиваємо, поки він б’ється у передсмертній агонії.

Чекайте на продовження у другій частині незабаром

https://telegra.ph/ruskij-mіr-yak-sproba-konstruyuvannya-spіlnoti-na-postradyanskomu-prostorі-requiem-for-an-imperial-dream-03-16

«Завдяки омону та путіну ми спимо спокійно, пишемо коментарі». Ця цитата звичайної російської жінки була взята з потоку коментарів, присвячених черговій спробі росіян попротестувати в січні 2021 року. Насправді її слова відображають ціннісну систему «руського міра»: прагнення стабільності, яку символізує державний апарат, та прихильність до самодержця путіна.

«Руський мір» – це не тільки складні ідеологічні концепти, а те, що супроводжує ледь не щодня, є частиною рутини, адже транслюється по телебаченню, викладається у школі або поститься у соцмережах. Як виявляється, цінності «руського міра» – це не тільки безглуздо відправляти тисячі солдат на чужі терени за ефемерні ідеали.
Детальніше про це читайте у другій частині статті-реквіємі за «руським міром»:

https://telegra.ph/ruskij-mіr-yak-sproba-konstruyuvannya-spіlnoti-na-postradyanskomu-prostorі-requiem-for-an-imperial-dream-CHastina-2-03-16

За даними соціологічного опитування «Рейтинг», 72% українців абсолютно впевнені у тому, що ми переможемо у війні з окупантами, 21% - скоріше впевнені. Непоганий результат для країни, яку четвертий тиждень тероризують балістичними й крилатими ракетами по мирних містах, для країни, що воює з ядерною державою і впевнено тримає лінії фронту під контролем, на окремих ділянках якого навіть ходить у контрнаступи. Проте зневіра все одно є регулярним супутником наших душ у ці важкі часи, тому в цій статті я доведу вам: боятися нічого і ми завершимо справу остаточної деколонізації України не тільки в просторі, але й у головах наших співвітчизників - справу, яку розпочали наші предки 430 років тому.

https://telegra.ph/Bog-lyubit-trіjcyu-03-28