Вітання. Усе в цьому світі народжується та помирає, або еволюціонує. У мене, головного редактора, "Петра Думи", був вибір: дати проекту вмерти чи розвинутися у щось нове, бо змінився я, змінився світ. Було обрано розвиток. Я поставив перед собою цілі, які скоординували цей новий проект – «Зона відповідальності». Цілями «Зони відповідальності» є:

Просування та розвиток ідей особистої відповідальності серед якомога більшої кількості людей. Цим концептом буде пронизана кожна дія проекту.

Розвиток політичного мислення читачів та просвіта, протистояння ворожим наративам

Просування національно-раціонального мислення.

Дослідження та поширення української ідентичності в усіх її проявах, її захист та обґрунтування.

Ці цілі я і моя співголовна редакторка, моя подруга, будемо надалі реалізовувати.

Феномен української містячковості

Однією з найцікавіших метафор про буття української нації є вислів Ярослава Грицака: мовляв, Україна схожа на джмеля, що за всіма законами аеродинаміки не мав би літати, але літає. Напередодні Дня Соборності в контексті цього парадоксу найбільше турбує феномен взаємоіснування, з одного боку, потягу до централізації та консолідації української нації та, з іншого, сильної регіональної ідентичності, містячковості. Варто зауважити, що у цьому пості ці два поняття разом із терміном «локальна ідентичність» означають усвідомлення своєї приналежності до певного населеного пункту, а й до регіону на кшталт Західної України, Південної України, Східної України та ін. Саме це підживлює одвічну українську дилему: федералізм чи унітаризм? Не трагічні, але доволі драматичні відмінності між Заходом та Сходом призводять до розбіжностей в баченні українського проекту. Як наслідок, маємо відторгнення одне від одного, посилення регіональної ідентичності. Додамо до цього політичні маніпуляції: роками повторювальну мантру про оголений нерв країни – Донбас – який всіх годує, та про поділ України на три сорти – і отримаємо трайбалізм, перехідне суспільство з проблемами визначення власних орієнтирів. 
 
Соціологічні опитування свідчать, що домінуючою є національно-громадянська ідентичність, проте є сумніви, що «східняки» уявляють український проект так само, як жителі Західної України. Відтак, «західні» та «східні» бачення України є «містячковими» баченнями, результатами проекції локальних ідентичностей кожного з регіонів на загальноукраїнський рівень. При цьому не мається на увазі, що уявлення жителів однієї частини країни ототожнюється з абсолютним добром, а іншої – з абсолютним злом. Ба більше, у найгірших випадках спостерігаємо ефект «ми-вони», коли самоідентифікація, скажімо, жителів Східної України відбувається «від противного», напротивагу якимсь атрибутам ідентичності західних українців. Промовистий приклад – скандування в Одесі на 9 травня гасла «Вон из Одессы, бандеровские бесы!»: одесити протиставляють свою регіональну ідентичність «бандерівцям» – негативному кліше, що асоціюється з ідентичністю жителів Західної України. Натомість національно-громадянська ідентичність має постати як компромісна, сформована з малих складових, які не є антагоністичними, а навпаки доповнюють одна одну. Саме це і зробить український національний проект винятковим та особливим.  
 
Не менш важливим складником містячкової ідентичності є довіра до місцевої влади, яка на сьогоднішній день є більшою, ніж довіра до центральної. З одного боку, ця тенденція є цілком природньою та пояснюється просто: місцеві чиновники безпосередньо підзвітні громадянам, результати їхньої роботи наочніші, а контакт з ними прямий. З іншого боку, вона вказує на неспроможність вищого керівництва продукувати ті наративи, що мали б консолідуючу функцію. 
 
Розвинутої регіональної ідентичності не варто соромитися: вона є суттєвим чинником формування почуття відповідальності, громадянськості на первинному рівні. Позитивне, а не токсичного почуття локальної ідентичності сприяє перетворенню байдужого та інфантильного громадянина на зацікавленого та спроможного взяти відповідальність за майбутнє. Інакше навіть найефективніші реформи децентралізації, всі зусилля держави та її установ, інститутів громадянського суспільства будуть недостатніми. Локальний рівень ідентичності – це потужний майданчик для засвоєння основного імперативу демократії: не буває свободи без відповідальності.

​​Однак серйозним викликом для містячкової ідентичності як для основи відповідальності є деформована структура економіки у східних регіонах. Гіпертрофована індустріалізація призвела до того, що життя концентрується навколо одного або декількох підприємств.  Як результат отримуємо перетворення керівників та власників підприємств на місцевих феодалів, що виступають у ролі «батька рідного», піклуючись про матеріальний та соціальний стан робітників, вимагаючи натомість безумовної політичної лояльності. Українські громадяни в цих регіонах мають низьку соціальну мобільність та політичну відповідальність. Їхня регіональна ідентичність означає прив’язку не до території або краян, а до того чи іншого власника-олігарха.  
 
Містячковість властива будь-якій нації і є первинним для будь-якої людини. Це цілком нормальне явище, яке може бути напрочуд корисним для суспільства з незрілою демократією та нерозвинутим почуттям відповідальності. Однак регіональна ідентичність набуває токсичного характеру, коли починає конкурувати із загальнонаціональною ідентичність. Для подалання шкідливої містячковості, загрози атомізації українського суспільства передовсім необхідний пошук компромісів та просвіта. Необхідно проектувати на український загал ні донецьку, ні київську, ні галицьку ідентичність, а складену з окремих частин (і саме цим унікальну!) українську. Адже, як казав Ернест Ренан, нація – це щоденний плебісцит.  
 
Україна почнеться з громади тільки тоді, коли ця громада усвідомить себе в глобальному контексті, без етнографічних або регіональних кордонів на ментальній мапі. Ти відповідальний не лише за своє місто чи село – ти відповідальний за всю Україну.

Авторка посту: Уляна Костенко
Картина: «В дорозі», 1956 рік, Йосип Бокшай.

Чекання на прихід конструктивної опозиції

Особисто Я отримую шалене задоволення, переглядаючи різноманітні виступи у нашій Раді, коли політик А емоційно визначає, чому політик Б – поганець, крадій і взагалі має бути позбавлений священного права володарювати. І певен, велика частина українців отримують від цього задоволення, а ще більша – вважають це сутністю політики. Мені після цього поста можуть закинути, що насправді українці думають, що політики завжди грають під столом, десь у тінях та разом з олігархами, але це помилка. Ми мислимо одночасно у цих двох категоріях: віримо, що політичний процес відбувається саме криками і емоціями, на підсвідомому рівні сподіваємося на демократію, так і думаємо, що під столами олігархи справді розігрують свої козирі, адже нам це відомо.

Отже, чи добре, що українці вважають емоції та шоу сутністю політики? Звісно ж ні. Буду великим і нахабним брехуном, якщо скажу, що у світі тренду на емоційну політику не існує. Він існує і знаходиться в стадії найбільшого піднесення з часів передднів Другої Світової. Але обширна наявність цього явища на Заході не скасовує того, що це погано (шах і мат, меншовартісні друзі!). Найголовніша проблема бачення політики, подолання проблем через шоу у тому, що через емоцію неможливо щось вирішити. Задум утворення демократичної системи був у тому, аби виборці обирали політиків, які роблять чи робитимуть краще, прийматимуть доцільніші рішення. Тепер ж у світі набуває популярності нова форма: обирати, як папуги, найяскравішого партнера, тобто політика. Це загрожує якраз тим, що важливість діяльності політика шалено зменшується, відкривається дорога до популізму, а популізм - це болото під колесами і незмащене колесо нашого воза демократії одночасно.

Найцікавіше в дослідженні витоків популізму у тому, що в Україні, за роки Незалежності так точно, неемоційної політики просто не було. Це, як каже професор і політолог Олексій Гарань, просто "крейзі", адже наша державність чудом збереглася. Цікавим фактом є ще те, що жадання емоційності навіть рятує Українську державність. Але про це трохи згодом.

Життя здорової демократії має супроводжуватися політичною боротьбою, протистоянням між владою та опозицією. Україна, яку я не посмію назвати здоровою, але й хворою також, не виняток. У нас весь час відбуваються переслідування опозиції, узурпація влади, несправделивості, інтриги та зміна політичного контексту з ніг на голову шляхом революцій. Перечитайте попереднє речення ще раз. Чи помітили ви у ньому словосполуку "виборені та прийняті рішення"? Я теж. Я не ужив її через те, що вона не описує протистояння влади та опозиції в Україні взагалі. Звісно, бували винятки, та вони не формують картини, а вона така: українська опозиція в протистоянні з владою емоційна.

​​Емоційне протистояння опозиції владі й навпаки створює політичний вакуум, коли опозиція розкидується гучними заявами, звинувачує владу, водить людей на акції, але взагалі не пропонує альтернатив і чітких кроків вирішення проблем. Цим наш парламент відрізняється від британського: у нашому кафедра для промов, а у них – стіл для дебатів. До цього допису мене надихнула трагікомедія із Порошенком, якого зараз тягають по судах. Чи слухали ви колись його промови в Раді? Він кричить, звірствує та максимально красномовно розповідає звичайному люду, яка зелена влада неукраїнська та популістична (у чому він правий), але жодного разу не дає відповідей на запитання: "…правда, яка розумная цьому альтернатіва?". Ви можете сказати, що це такий політтехнологічний хід, адже для Порошенка як для колишнього президента буде дуже болісною предметна критика його предметної критики, але мені в це мало віриться. Порошенко, який весь з себе право-центрист, полюбляє закидати соціалістичні заяви, а його прихильники пояснюють це тим, що це такий геніальний політтехнологічний хід. На мою думку, Порошенко несвідомо продовжує невидиму лінію, яка пов'язує кожну українську опозицію – лінію максимуму емоцій та нуля альтернативних рішень. І він, як би це дивно не звучало, у цьому не винен, бо окрім того, що український парламент збудований таким чином (що можна було б змінити), українцям підходить такий формат спілкування між владою і опозицією.

Ми вже розуміємо, що в Україні опозиція не конструктивна і не бажає входити в предметну розмову із владою (що було б набагато ефективніше) через свої причини. Я не даватиму універсальних відповідей на універсальні питання, бо занадто недосвідчений, і не відповідатиму, як змінити цю ситуацію, окрім зміни політичних запитів (для розумних: запитом має стати не шоу, а рішення) та зміни формату політичного процесу (дебати мають стати основою українського парламентаризму).

Тепер вас, напевно, цікавить, де ж ця українська традиція емоційної опозиції вберегла Українську державність. Відповідаю. Як би не хотілося жити в повному українському контексті, найбільшою після Слуг народу партію, яка пройшла у Раду у 2019 році є ОПЗЖ. Так от, ОПЗЖ також опозиційна партія і також є емоційною партією. Через поєднання цієї суміші заросійської та емоційної політики маємо результат: російський політичний голос вельми слабкий і здатен лише на істеричні крики про біндер та геноцид пам'яті російської мови. Таку опозицію просто ніхто не слухає, вона у вічнім ігнорі від користувача "український народ". Виходить, завдяки традиційній емоційності, українська держава врятована, бо ОПЗЖ не пропонує конструктивних рішень, а через що не отримує більше голосів на наступних виборах. Але постає одне маленьке і неприємне питання: а що буде якщо ОПЗЖ стане першою конструктивною опозицією?

P.S: між Зеленським і Порошенком, обиратиму Порошенка, у першому ж турі, вони обидва - останні у списку пріоритетів.

Автор поста: Павло Гуль
Нижче: безіменна картина маслом, 2022 рік, автор усім відомий.

Ми дійшли до позначки 100. Нехай цим 100 буде відомо: ми віримо в Україну, хочемо їй найкращого. Редакція вважає, що без формування почуття власної відповідальності, громадської вимоги до утворення однорідної ідентичності та встановлення критичності у політиці не можливо отримати сприятливу економічну і політичну ситуацію. Тож вимагайте того, що правильно! Змиритися - означає померти.

Сьогодні 100, а завтра 1000!

Ваша Редакція «Зони відповідальності»

Філософія об’єктивізму: український вимір (до 117-річчя з Дня народження Айн Ренд)

Період перебування українських теренів у складі Радянського Союзу є однією з найтрагічніших сторінок нашої історії. Окупаційна влада систематично ліквідовувала почуття індивідуалізму, яке колись було питомим для кожного українця, власної гідності та самостійності й насаджувала чужий нам колективізм. І поки світом крокував привід комунізму, знищуючи все на своєму шляху, американська письменниця Айн Ренд розробляла унікальну концепцію – філософію об’єктивізму.

Роки перебування під радянською окупацією вбили в українській культурі уявлення про людину як про вільну, незалежну особистість. Цілісною та вартісною соціальною одиницею тепер є колектив, а не Людина, що розуміється лише «гвинтик», а не вільний творець. Для того, щоби відстояти нашу територіальну цілісність, досягти економічного зростання та соціальної стабільності, ми маємо перестати сподіватися на політиків, почати керуватися раціо, а не емоціо й усвідомити своє право на щастя. Необхідно навчитися жити власним самостійним життям, нести відповідальність за свої вчинки – головна ідея Айн Ренд, утілення якої не вистачає сучасному українському суспільству.

https://telegra.ph/Fіlosofіya-obyektivіzmu-ukrainskij-vimіr-do-117-rіchchya-Ajn-Rend-02-01

Редакція «Зони Відповідальності» складається на 100% із могилянців і, відповідно, на 100% зі студентів. Блокування Шкарлетом виборів президента Києво-Могилянської академії – остання крапля. Далі Шкарлет має позбутися крісла міністра.

​​Час плинний, академія страйкуватиме!
 
Будь-які зміни відбуваються не людьми, які сидять склавши руки, а людьми, які рвуть за ці зміни - за змінами стоять радикальні дії. Я, як студент-політолог з Могилянки, моя подруга, також студентка-політологиня з Могилянки, відчуваємо перед собою обов'язок закликати усіх, хто причетний до університетського життя, особливо могилянців, твердо вийти на страйк проти Шкарлета у п'ятницю!
 
Шкарлет не визнає вибори в Могилянці, попри їх законність. Він посилається на те, що під час виборів невідомі люди винесли одну і спаплюжили зеленкою іншу скриньку для бюлетенів. За зверненням виборчої комісії, студентського самоврядування та за підписаними протоколами це не змінює хід виборів. Переміг той, кого обрали. Шкарлет вчепився за тих молодиків, наче це якась серйозна причина. Раджу задуматися, кому із кандидатів був вигідний такий процес? С. Квіту, який сміливо ставив себе на дебатах, О. Гуменній, яка, схоже, під кінець змирилася і перестала боротися, чи, може, теперішньому незаконно призначеному в.о. Д. Азарову, який на четвертих виборах,  отримавши ну дуже малий відсоток, повідомив, що у п'ятих участі не братиме, аби Могилянка нарешті обрала президента. Уся могилянська спільнота, від викладачів до студентів, хотіла обрати президента, адже без нього Могилянка не може розвиватися, діяти стратегічно та ставати кращою у виковуванні української еліти. Питання "Кому вигідно?" приводить нас до висновку, що ця подія, Шалену важливість якій надає Шкарлет, була замовлена ззовні. Я припускаю, що короля договорняків Шкарлета, якого й призначили договорняком, загнали у пастку і він, замість того, аби здатися і підкоритися демократичному вибору могилянців, вперся рогами. Ми упремося у відповідь.
 
Цей пан був у печінках з моменту призначення. Плагіатор, людина, яка взагалі не мала потрапити хоч на якусь посаду в МОН. Людина, яка покриває ректора, що відрахував студентів за їх опозиційність до незаконної мафіозної забудови, і ще неймовірно багато чого. Людина, яка саботує розвиток Могилянки. Шкарлета нарешті мають зняти з посади, поки відкликаються поодинокі депутати типу Грищука чи Голови ВР. Мета могилянців зараз - показати, що рейтинг Слуг і Зеленського посипеться ще швидше, якщо прості речі не будуть зроблені:
 
Сергій Квіт буде визнаним Президентом КМА.
Шкарлет подасть у відставку
Ректора НАУ знімуть з посади, а студентів-опозиціонерів Володмира Падєріна та його товаришів поновлять у навчанні.
Ректорку-плагіаторку ХНУ ім. В. Каразіна, на призначення якої дав добро Шкарлет, буде знято з посади.
 
Могилянка боролася із Табачником, тепер люди Табачника хочуть помсти. Їм потрібно дати по пиці. Руки геть від Могилянки!

Долучитися до страйку можна у цьому чаті: https://t.me/+c9GHRDmkdk42NmIy
 
Павло Гуль та Уляна Костенко, могилянці, головні редактори «Зони відповідальності».

Чому нові політики так швидко стають «старими», або ще раз про проблеми українських політичних еліт

«Старі політики поставили країну на беззвучний режим…» – так починався ролик у рамках передвиборчої кампанії однієї з нинішніх парламентських партій, яка колись мала великий кредит довіри, позиціонуючи себе як «нові» обличчя, однак згодом втратила його, отримавши репутацію «старих» політиків. Нещодавно «Українська правда» опублікувала новину про створення Сергієм Притулою нової політичної сили – «Політичної партії «24 серпня».  Це породило шквал дискусій, з-поміж яких цікавим є те, як довго партія втримуватиме довіру електорату та чи не стане черговим мертвонародженим дитям української політики. 
 
Коли ми говоримо про «старих» політиків, то маємо на увазі політика, від якого буквально втомилося суспільство, який дискредитував себе гучними скандалами або не виконав передвиборчі обіцянки. Парламентські вибори 2019 року продемонстрували ступінь втоми українських виборців від старої генерації. Однак депутати партії «Слуга народу», якій сьогодні хоча  й вдається зберегти достатню кількість свого електорату та втримати внутрішньофракційну єдність, замітно "постарішали", потрапляючи у корупційні або інші публічні скандали. Інший яскравий приклад – «Голос», "старіння" якого супроводжується стрімкою втратою підтримки українського суспільства.
 
Так звана «нова» кров зустрічається зі «старою» і або захлинається в антагонізмі, або йде на співпрацю задля власного виживання, адже «старі» еліти мають значно більше ресурсів, якими готові поділитися в обмін на кооперацію. Яскрава ілюстрація: підтримка лідеркою фракції «Голос», Кірою Рудик, Петра Порошенка, якому висувають підозру у держзраді. Хоча даний союз здається стратегічно продуманим кроком, адже обидві політичні сили мають спільну патріотичну електоральну базу та є опозиційними у парламенті, він свідчить про те, що витримувати імідж «нової» генерації українським політикам вкрай важко. Прикметно, як це контрастує з заявами від серпня 2020 року, коли пані Рудик зазначала, що Порошенко є більшим політичним ворогом, ніж Зеленський. Доля «нових» політиків у рамках існуючої системи – виродження або угоди з власним сумлінням. Іншим викликом стає побудова внутрішньопартійної демократії. В українському суспільстві існує стійкий запит на персоналістські партії, побудовані навколо авторитету однієї особи. Певний час така конструкція може протриматися, однак, коли лідер залишає партію, виникає криза, з якою «молоді» політики не здатні впоратися через відсутність досвіду та налагоджених механізмів внутрішньої співпраці. Саме це сталося з «Голосом» після уходу Святослава Вакарчука. Урешті-решт, нові політичні сили не працюють у вакуумі, а вимушені вбудовуватися в існуючу олігархічну систему: молоді політичні еліти так само, як і старі, підозрюються у зв’язках з тими чи іншими фінансово-промисловими групами. Отже, в нинішніх умовах існує ризик, що якісна ротація ніколи не відбудеться. 
 
В умовах демократії політичний процес можна порівняти з функціонуванням ринкової економіки: політичні сили постають у відповідь на запити громадян. Сильні патерналістські почуття українського суспільства частково пояснюють феномен персоналістських партій, а вимагання простих відповідей на складні питання – популізм та інші брудні політичні технології. Формується політична і, зокрема партійна, культура, яку не витримує імідж чесних та «свіжих» політиків. Це конфліктує з існуючим запитом на нові обличчя, які символізують зміни. Однак зміни результативні тоді, коли вони глибинні. Суспільство має вимагати створення умов для продуктивної та конструктвиної діяльності нових облич, які будуть нести пряму відповідальність за свої політичні рішення.

Реформи мають бути орієнтовані на формування почуттів взаємної відповідальності між електоратом та обранцями. Український парламентаризм міг би використати досвід американської виборчої системи, який полягає у постійній частковій ротації конгресменів (кожні два роки обираються депутати до палати представників, а третина сенаторів переобирається): це змушує депутатів більше дбати про свою репутацію та працювати ефективніше, а виборців – бути більш залученими у політичний процес та обізнаними в ньому. Більш радикальний крок – перехід до парламентської республіки, механізми якої забезпечать пряму підзвітність українського парламенту виборцям як органа з найбільшою легітимністю. 
 
Українські політики стають «старими» в умовах системи, яка не мотивує тримати своє обличчя перед виборцями та працювати ефективно для втримання довіри електорату. Високий рівень підзвітності в умовах парламентської республіки або частих виборів зумовить відповідний рівень відповідальності перед громадянським суспільством. Можливо, саме тоді українцям вдасться подолати відчуття «емоційної гойдалки» у стосунках з владою: спочатку ейфорія, а потім розчарування. Якщо докорінна зміна системи відбудеться, то такі політичні сили як «Політична партія «24 серпня» матимуть шанс уникнути долі одноденних політичних проектів, а представники дискредитованого істеблішменту остаточно перетворяться на політичних трупів.
 
Авторка поста: Уляна Костенко.
Нижче: картина Володимира Кузнецова "Коліївщина. Страшний суд", яка була зафарбована в "Мистецькому арсеналі" 25 липня 2013 року в день перед візитом В. Януковича та інших українських і російських можновладців.

Держава сипеться, бо ти - бісова душа, протестуєш

«Зона відповідальності» в принципі задумувалася як канал, який досліджує, обмірковує та переосмислює наративи. Недавно, після страйку могилянців, у чаті страйккомітету я наткнувся на скриншоти неймовірно тупих і смішних коментарів на кшталт: "В Киеве и бесплатно? Не смешите мои седины! В Киеве нет бедных студентов, есть только интерес или бабло!"(В Києві і безкоштовно? Не смішіть мою сивину! У Києві немає бідних студентів, є тільки інтерес або бабло!). Ці коментарі мені нагадали про те, в якій бульбашці я все-таки живу, про те, що деякі негативні речі досі існують. Про те, що з ними відповідно потрібно далі боротися, це є моя громадянська відповідальність.

Важливо зазначити, що, розбиравши антипротестні наративи, я навмисно пропускав коментарі зі словами зневаги чи ненависті до перемоги Майдану. Мені здається люди, які приходять до таких умовиводів, мають катастрофічно глибокі і пропагандистсько заангажовані логічні зв'язки, що просто не можуть бути вилікуваними. Вони мають бути ізольованими, тому на їх слова звертати увагу - контрпродуктивно.

Пройшло тридцять років після того, як ми виповзли із совка. Приблизно вісім років тому українська нація переродилася, приблизно стільки ж воює. Минуло стільки часу і стільки подій, а спадок радянського союзу досі нас не полишає. У свідомості людей, коли ми говоримо про протести, досі зберігається факт заборони свободи думки і зібрань, неможливості супротиву священній владі. У людей, які не були на масових українських маніфестаціях чи у людей, які в принципі народилися уже в часи Незалежності і були виховані нафталіновими "батьками-совками", законсервувався страх держави та її репресій як нормальна форма суспільного устрою. Тепер же, коли цей концепт не відповідає реальності (ці ж люди, попри свій інтелект, точно відчувають як стало дихатися вільніше), вони обурюються: "як сміють студенти проявляти до міністра таку неповагу?!", або ж взагалі питають: "Де поліція? Чому не розганяють? Слабо.". Бачення держави "прекрасною і сильною" - це абсолютно повністю спадок радянського союзу, спадок мислення, коли думка індивіда, якому має служити держава, просто неважлива, а її висловлення - зневага до "найбільшої соціальної благодаті". Мені завжди було смішно з того, що ці люди, які дуже часто говорять про те, що протести не мають мати місце в сучасному світі, обурюються і йдуть під усі владні структури після підвищення тарифів. Що це? Шизофренія? Шлункове мислення? Або хрестик зніміть, або труси одягніть - ось моя думка щодо цього наративу. В принципі, дуже цікавим спостереженням є те, що усі ці радянські наративи "чіпляються" саме до радянського чєловєка, політична свідомість якого не те що хвора, а алогічна, бо він живе одночасно у реальності, де "держава повинна" і де держава "свята". Так, друже, не працює.

Життя в Україні не обходиться без Росії, і поки ми цю ситуацію не виправили, нам доводиться потерпати від її інформаційно-психологічних операцій. Наш ворог не спав і засіював український та й свій, москвабадський, простори новими надбудовами над радянським наративом. Мені не відомо, чи це такий хворобливо-холодний раціоналізм, чи хитрий прорахунок, але факт залишається фактом: росіяни подарували нам наратив "вони проплачені". Бачте, деякі люди, чия свідомість стала більш відкритою перестали бачити у "плювку в лице" державі велику проблему, натомість, через те, що ніщо нікуда не зникає і ні звідкіля не берецця, вакуум пострадянського мислення мусив бути заповненим. Відповідно, виникла логічна зв'язка нового покоління, яка еволюційно пересягла думки про те, що держава – свята, і ставити під питання правильність її руху - не можна і взагалі гріх. Вона формулююється приблизно так: чесний протест - це нормально у відносинах з державою, але зараз усі протести проплачені. Це неймовірно хитрий та важкий наратив, адже будь-яка людина жадає, аби "протест був чесним". Цей наратив найбільш важко зламати, бо його обожнюють інфо-помийки, типу Страна.юа, і безконтрольно юзають щодо кожного непроросійського протесту. Проблема його в тому, що тут зіграє фактор критичного мислення. Якщо в радянській формі антипротесний наратив витікає через відсутність політичного мислення і свідомості в принципі, то в пострадянській моделі, яка вже пізнала буття політичне, відсутнє критичне мислення. Частіше за усе, коли кажуть "мітинг проплачений", довести це майже не можливо, бо докази такого, якщо якиймось (магічним) чином були віднайдені, можна легко підробити. Звісно, пам'ятаю і випадки, коли підстави були вагомі, наприклад з тітушнею, але всеодно знаходилися люди, з того ж табору, які цією хворобою страждає, що це просто підробка. Тому фактично, коли такі люди чують із заросійських ЗМІ про проплачений протест, вони вірять на слово, не перевіряють фактів та вважають себе володарями неймовірних інсайдів. В принципі, заросійські пропагандисти часто використовують пихатість посттоталітарного мислення на свою користь, даючи: "слухайте нас, адже ви критично мислите". З такої затравочки вже витікає образ Шарія, який під соусом фактажу та критичного милсення передає свою пропагандистську повісточку. Неймоврні еволюції, так? Наративи взагалі цікаві: ми можемо зустріти трьох різних людей, з трьох різних поколінь, і в усіх трьох може бути спаплюжена свідомість різними, але рідними між собою, наративами.

Хотілося б зачепити ще одну гілку сім'ї із антипротестного мислення. Ми, українці, маємо маленьку проблему - меншовартість, яку розвинули завдяки своєму підімперському статусу та пригадали у перше десятиліття творення Незалежності. Наступний наратив - покруч тоталітарного та патріотично-українського. Часто ми можемо почути слова про те, що не можна розхитувати українську державність, бо вона свята, або ж, більш меншовартісне – не можна розхитувати українську державність, бо вона посипеться. Цей наратив – найбільша заноза в сраці. Виступиш проти нього - отримаєш в ніс за неукраїнську позицію. Справа в тому, що він базується на тому, що протести справді можуть розхитати державу завдяки засиллям ворога, проте наратив не враховує, що більшість протестів не антидержавні. Більшість протестів спрямовані на те, аби держава прибрала за собою, чи перестала гадити у під'їзді. Тут і випливає ще тонша проблема: вважається, що сила держави вимірююється її розміром (пам'ятаєте наратив про втрачену промисловість?), а не якістю надання послуг.

​​Прослідковуючи за цим деревом антипротестного наративу, я мусив обрізати перехідні гілки, кущі та інші метафори щодо дерева. Найголовніша ідея, яка їх частіше за усе поєднює, є ідея одночасної могутності і непохитності держави, яка, у вигідних моментах, мімікрує в ідею максимальної її крихкості. Єдиним рішенням для лікування таких хвороб я бачу поширення розуміння, що держава має забезпечувти елементарні потреби у безпеці та якісні послуги, а не золоті гори і суспільний добробут. Задумайтеся: кому максимально вигідно, аби ви боготворили державу і не йшли проти її свавілля? У кого залишається монополія, у кого є інструменти та домовленості?

Автор поста: Павло Гуль
Нижче: картина, яка безпосередньо відповідає на задані запитання - « Політична платформа», 2013 рік, автор - Іван Семесюк.

Вітаємо, друзі! Сьогоднішня стаття, присвячена сучасному теоретику лібертаріанського руху, Гансу-Герману Гоппе, була підготовлена у співпраці з АСП.
Цікавишся політикою?
Слідкуєш за світовими подіями? Хочеш розширити знання, але не знаєш де знайти раціональне зерно?
Тоді АСП: Асоціація Студентів Політологів створена для тебе!

Допоможуть розібратись в складних речах та дізнатись більше. Внутрішня кухня політології й основні терміни політолога, ексклюзивні зустрічі з відомими політичними діячами, актуальні новини та свіжа аналітика - все це ти знайдеш в АСП!

Тримай руку на пульсі та підписуйся на @kma_politology!

Вчорашнє звернення володимира путіна було переповнене різноманітними гіпертрофованими пропагандистськими наративами, акумульованими за 31 рік існування Незалежної України. Редакція «Зони відповідальності» вважає, що російський лібералізм мало чим за своєю суттю відрізняється від путінської доктрини. Попри досвід восьмирічної війни та цинізм, лицемірство та брехню, яку ми почули вночі, залишаються люди, які вірять в існування хороших росіян. Деякі українці шукають друзів серед російських лібералів. Однак їхній справжній «діагноз»  – великодержавницький шовінізм під личиною прогресивних ідеалів свободи. Розповсюджуйте даний допис серед друзів та знайомих, які живлять такі надії, адже до споживання політичного контенту потрібно ставитися відповідально.
 
https://telegra.ph/SHCHo-ne-tak-z-rosіjskim-lіberalіzmom-02-21

​​Відповідь на агонію одного маленького диктатора, або некролог імперії брехні.

Будь-яка імперія за своєю суттю ненажерлива, прагне загарбити якомога більше. Українська нація знає про це з власного багатовікового досвіду. росія вторгалася в український простір зі збоченою та нав’язливою ідеєю «руського міра» протягом 31 року нашого незалежного існування, намагалася знищити нашу ідентичність, поставити нас на коліна перед своїм триколором. Війна була перманентною, проте «гарячі» та «холодні» фази чергувалися. Сьогодні українці прокинулися від початку чергової гарячої фази. 
 
Маленький та ниций диктатор вова путін мовив зі своєї столиці, побудованої на болотах, до терплячих та слухняних підданих про те, що відповідь росії тим, в кого виникне намір «втрутитися у події, що відбуваються» (а саме розгортання військової операції на Донбасі), буде негайною та призведе до таких наслідків, з якими вони у своїй історії ще не стикалися. Він боїться повторити долю срср, адже знає, що імперія брехні – правонаступниця імперії зла – рано чи пізно розпадається. В традиціях пітєрського гебістського сленгу він нарікає, що НАТО «кинули» росію, порушивши обіцянку не на дюйм не розширюватися в напрямку Східної Європи. Очевидна агонія та страх маленького диктатора в найбільшій країні світу, історія якої заплямована кров'ю людей, що не хотіли коритися та прагнули свободи. Сучасна росія постала в результаті смерті мільйонів, але як постала, так і загине. Українська нація має намір наблизити це.
 
Наразі офіційно відомо, що о п'ятій ранку по всій Україні, від Луганська до Житомира, почалися обстріли військових об'єктів. CNN зафіксували, як танки заходять в Україну через Білорусь, а Державна служба з надзвичайних ситуацій повідомляє, що ворожі війська  перейшли кордон у Чернігівській, Сумській, Луганській, Харківській областях. У результаті обстрілу позицій прикордонників в Херсонській області загинув прикордонник. Попри це українська армія відбила місто Щастя на Луганщині, а ворог поніс втрати у вигляді 50 цинкових москалів. Генеральний штаб ЗСУ повідомляє, що на об'їзній дорозі міста Харків спалено 4 російських танки. Коли стрічка новин невпинно оновлюється і відчувається інформаційний передоз, варто на мить зупинитися та усвідомити, що за кожною новиною про обстріл або відбиття наступу стоїть життя українця, який хоче жити вільно на своїй землі, і життя московського прихвостня, що нахабно зазіхнув на неї. Перший вийде з цієї війни переможцем, що гідно відстояв свободу та незалежність, а останній – вперед ногами, розібраний по частинах, переживши пекло, яке йому тут влаштують.
 
Друзі, бережіть своє життя, щоби насолодитися видами палаючого кремля. Не піддавайтеся паніці та фейкам, адже найнадійніша зброя – холодний розум та тверезе мислення. Допомагайте Збройним силам України і пам'ятайте, що будь-який внесок у спільну справу боротьби з ворогом є цінним. Вчора наша нація продемонструвала колосальний рівень самоорганізації та відповідальності, коли фонд «Повернись живим» став найбільшим проектом на Patreon за сумою щомісячних платежів. Це неймовірне надихає, адже суспільство, яке бореться за високу мету, за ідеал свободи та незалежності завжди переможе когорту тварин з покрученою свідомістю та збоченими бажаннями відтяпати шматок чужого.
 
Будьте відповідальними за своє життя та Україну.
 
Автори: Уляна Костенко та Павло Гуль, співголовреди «Зони відповідальності».
Нижче: кадр з улюбленого мультфільму дитинства співголовредів, ідеологічні корені їхнього світобачення.