Книга «Галерея пройдисвітів», а також спогади Дюран-Рюеля і Воллара, спонукали мене трохи глибше пірнути у проблему інституціоналізації мистецтва і загалом грубше поглянути на формування мистецьких тенденцій.

Бо те, що вважають «актуальним», часто визначається не глибиною вислову, а ідеологічною, соціальною або ринковою придатністю (згадаймо християнство з його іконами та ідолами, або коли Бога витісняє естетичний канон секулярної культури). Вертаючись до наших часів, парадокс: під гаслом «свободи мистецтва» останнє опиняється під ще жорсткішою регуляцією — тепер не держави/церкви, як було ще занедавна, а смаку, брендів і культурних стратегій.

З іншого боку, саме завдяки цим циклам «диктату» і спротиву мистецтво рухається вперед: кожен канон породжує свій антагонізм. Отже, несправедливість ринку (даруйте за таке означення) стає водночас і рушієм його такого-сякого оновлення, забезпечуючи живість культури.

Для себе склала невеликий список з літератури про мистецтво і владу, теорію індустрії культури, політику естетичного (дещо читала, тож хочеться перечитати, поки інтерес не вистигнув), ділюся знахідками і з шановним паньством.