| De nocte consilium |

Коли тіні
сповзаються в ліжко й шепочуть
на вухо таємні послання про завтра —
що буде,
чи буде,
яким і допоки? —
в тобі ще сьогодні зламалось щось —
дай їй
усе, про що просять, віддай доостанку:
до крихти, до нитки, до краплі —
віддайся.

Здіймається вітер в порожніх кімнатах,
кличе тебе і цілує в запʼястя,
в холодних обіймах стискаючи туго,
розпалює ночі імлистий серпанок:

приходьте до мене, самотні й забуті,
приходьте, лягайте обабіч —
до ранку
впивайтесь джерельними снами, солоні
виймайте зсередини ядра —
впивайтесь! —

[ віддай доостанку усе, чого просять,
і очі заплющуй, — до ранку — віддавшись. ]

Лютий–червень ʼ26

| імʼярек |

Як наректи тебе, чорна трояндо днів,
що гострим шипом вгризаєшся в тіло
й виймаєш із нього стогін?

Як наректи тебе, тіло спустошене, — ти,
що стало вмістилищем темряви
і випромінюєш морок?

Як наректи тебе, мороку ночі, в якій
торкаєшся краєм долоні
до шкіри мʼякої / чужинця / до сходу?

Як наректи тебе, сходженню сонця? — а втім,
як нарікаєш мене ти?
Яким непромовленим словом
вичерпуєш з безміру часу краплини годин моїх і
вкладаєш до рота розгірклу зернину втоми?

Яким-бо мовчанням чи криком спокутати твій недоконаний
гнів
на час мій, що сипле між пальців життя сизий попіл?

Я наречу себе сонцем, водою, землею, вогнем,
винайду мову повернення і повернуся достоту.

| чорна троянда маліє й зсихається
перед ранковим лицем |

Як наректи тебе, світе,
щоб вирватись
з млосних обіймів
утоми
?

| безіменний |

У ложі моєму – оселя вітрів,
розпластана в кожнім кроці:
прийдешність ступає з обличчям
твоїм і вíдає все, що схочеш.

// Повідай, якої любові світ
не знав ще й донині? Майстре,
сумними очима вимірюєш – і
пустими сльозами плачеш.

Над рівнем голодних жахних зіниць
хитають зелені строми
трояндові тіні дітей твоїх –
яких ти бажав їм долей? //

Ввійди через скреси холодних водойм –
у них мені писано статись.
Настром моє серце на вістря вершин,
зроси біле лоно. Старцем
зʼявись у буянні нового життя,
що повниться духом часу
[й ніколи не буде подолане ним!] –

торкнися до шиї
пальцем.

У виймах заплетених рук
гойдають віджовклі хмари
вологі цілунки небесних дощів:
пʼянкі півобійми марень.

Якби подолати пороги років,
зламати лінійність часу —
чи зміг би ти стати мені? — Навпаки:
чи може, змогла б я стати?

У світлі ліхтарному, в тіні дерев,
під небом, що зóрить в морок,
торкайся до тіла та крові — авжеж,
торкайся, окреслюй кола.

Стискаються тіні розгублених снів —
не дай їм змаліти з часом.
Ростуть межи нами троянди й шипи,
і млосна примара ранку
шепоче: якої відвертости прагнем
ми? Чиїми шляхами ходим?

Лягай поруч мене, приборкуй мої
долоні, зіниці, холод — пронизує ніч
і стікає лицем. Заплющуй-бо очі. Долом
світанок навшпиньки ступає — плечей
сягає ранковий жолоб.

| першебуття |

Обернися до мене, сонце,
променем білим небо надвоє розтни.
Там, де з сухої землі
проростає столиций стовбур —
родиться брунька весни.

Світ достигає, бубнявіє, повниться соком,
тягнеться вгору, більшає вшир і углиб —
вже із його розпашілих кордонів
стікаються в соти
хмари кулясті, медово-солодкі, і ти
тягнеш долоні до квіту рожевого. Довго
очі примружуєш в тіні світанку життя.

Врóзтіч кидаються сплетені русла кроків,
містом скрадаються стишені дні. Імла.

Котиться долом шипóва твоя невагомість,
цвіте, що гостро встрягаєш у шкірі, —
сочить
сік червонястий,
крізь пальці скрапає на одяг,
згіркло цілує коліна і стопи:
мовчи!

Там, де з сухої землі
проростає столиций стовбур;
там, де із бруньок зʼявляється світ-немовля;
там, де урозтіч кидаються сплетені русла кроків —

роджуся я.

2026

[DE]
…und die Hungersteine, die jahrzehntelang im Wasser verborgen sind und bei ihrem Auftauchen Zeichen von Menschenhand verraten
Alfons Paquet

| Wenn du mich siehst, dann weine |
— jenseits der Zeit
ein Mensch mit einem Meißel in der Hand
schlägt in den gewölbten Stein,
mit der Fingerspitze
den ausgetrockneten Fluss berührend,
Jahre:

Eintausendvierhundertsiebzehn
…
Eintausendsechshundertvierundfünfzig
…
Eintausendachthundertsechzehn
…
Eintausendneunhundertneunundfünfzig
…
Zweitausendsechsundzwanzig

Aus den Augen fallen kleine Steine —
Dürre.


[UA]
…і камені голоду, десятиліттями приховані під водою, з’являючись з-під неї, відкривають викарбувані людською рукою знаки.
Альфонс Паке

| плач, коли побачиш мене |
— по той бік часу
людина з зубилом в руках
вбиває в опуклий камінь,
торкаючись краєм пальця
обсохлої річки,
роки:

тисяча чотириста сімнадцять
…
тисяча шістсот пʼятдесят чотири
…
тисяча вісімсот шістнадцять
…
тисяча девʼятсот пʼятдесят девʼять
…
дві тисячі двадцять шість.

З очей випадають дрібні камінці —
посуха.

13.08.2026

Не можу повірити, але це сталося!
Тепер один із моїх віршів – пісня. Справжня пісня, уявляєте? Я ще навіть не чула повної студійної версії, але вже відчуваю себе авторкою слів до пісні🤩

Потім все розкажу. Але спершу треба морально підготуватися до виходу за межі комфорту (і запису 100000 рілсів🫪, аби цю красу слухала не лише я)

АКТ 1
Я розглядаю чистий аркуш паперу – і не знаю, з якого боку підступитися. Нема часу на щоденники. Нема часу на чернетки й нотатки. Час спливає, як пісок крізь тонкий скляний отвір, а разом із ним спливають і спогади.

Мені потрібно написати щось про брата. Я не знаю, де знайти той баланс, аби не говорити про нього надто рідко чи надто часто. Але оскільки я єдина і можу розповісти про нього так, як він сам би не наважився, доводиться долати себе, зіщулюватись від співчуття, жалості чи нерозуміння – і все одно нагадувати: Тимур був. Тимур був і є моїм братом, бо це те, що не минає.

«Мама вже не зможе розповісти про нього», – записую перший рядок у листі, який згодом вишлю на адресу Рівненського театру. Марія Матіос приїхала із виставою «Мами» в Чернівці. Я слухала, як жінки тяжко схлипують позаду, спереду, згори – звідусіль.

Опісля – матері зниклих і загиблих воїнів могли взяти собі конверт, аби розповісти історію своїх дітей. Потім із тих історій зроблять книгу. Ще колись – виставу.

У мене немає дітей. Але я мушу взяти, рука сама тягнеться й обережно просовує паперовий прямокутник у щілину кишені.

Нижче: «Я радію, що мама не застала нової війни». Закреслюю. Ні, я не радію, бо й досі ношу своїх покійників поміж ребер.

Мама вже знала, що таке чекати сина, пів року в часи АТО я ходила за нею назирці усіма кабінетами й установами, аби оформити якісь копійчані виплати. З тих часів я памʼятаю сором і незручність. Ми почувалися жебрачками – sic! – нам щоразу нагадували про це, а я лише ображено стискала кулаки. Ми продовжували ходити, бо хотіли відкласти кошти на «після повернення». Від горя й тривоги мама посивіла. У 50 років її чорне волосся забіліло на скронях.
На щастя, повернувся живий. Але інший.

«Ні, я все ж радію, що маʼ не дожила до часу, коли прийшла черга Тимура. На ще одного сина їй би не стало…» – олівець ковзнув. Обриваю речення. Я не знаю, яке слово пасувало б. Жодне, певно.
Ми, її діти, – українці. Ми вважаємо себе українцями, бо народилися й виросли тут. Але ж мама – грузинка, яку з Україною обʼєднували хіба роки проживання тут. І сімʼя, тобто ми. І її–не її війна, яка вимушено стала спільною.
_____
Чи озветься з безвісти?
_
Мені потрібен час і сили, аби написати про нього. Доки я тримаю між пальців кінчик цієї тонкої нитки памʼяті – Тимур не перетвориться на безликий ПІБ, підписаний двома датами.

Памʼять вислизає.
Памʼять меншає.
Я забуваю чимраз більше.
__
Усе триває.
Усе продовжується в триванні.
__

Памʼять стискається в кульку і прокручується перед очима. Я ловлю її – і з жахом усвідомлюю, що час стирає риси його обличчя. Тривимірність. Запахи. Розмови. Спогади.
__
Я обовʼязково писатиму далі.
Але не сьогодні.
Можливо, завтра.

| Долоні наші – чорні |

Наші долоні, темніші за ґрунт,
лягають на стегна ночі
ребристим відбитком смальцьованих снів,
порожнім відлунням вовчим.

Вишіптуй слова – торкайся ключиць
губами обсохлих значень:
нехай, що палає – надалі горить,
нехай, що зотліло – вмирає.

В зіницях твоїх підперезаний світ
оскалює зуби й хоче
встромити між нами заґради років,
а втім, – не дивлюся в очі.

Виходять із сірих підземних криниць
розпухлі примари. Мовчки
виорюй близь моїх віджовклих ланів
ковдóбини – всіюй сором.

Коли проростатиме перше зерно
у лоні нового часу – вдаряй у бійницях
в литаври життя, позбав безголосся
мряку.

Вже й наші долоні, темніші за ґрунт,
лягають на стегна ночі
ребристим відбитком смальцьованих снів,
порожнім
відлунням
вовчим.

Запрошую!
Вхід вільний, за попередньою реєстрацією.

https://forms.gle/7J2uEBDxzDJ4iFYC7

До зустрічі✨

блекаут Горбатюк (жорстокий світ)

Коли втирають про позитив і пошуки себе,
Згадую цікаві способи самогубства
(і пошепки лаюся).
Бо:
Світ заплющує очі, коли починаю звертатися до нього,
Вибиває щелепу, коли усміхаюся.
Світ не любить мене,
Але і я себе...
Він хоче,
Щоб м'язи мої шкірилися чорною порожнечею пащі.
На все воля його.

Мої сповіді дедалі частіше нагадують звіти
Прожитих днів.
Такий собі цикл пом'янників.
Анатема!

Дедалі частіше хочу перепросити у кожного. Відчуття, ніби марную людське повітря. Воно може знадобитися комусь ще.

Коханки свободи і вибору фарбують очі неспокоєм зради.
Вони – втілення еросу смертників.
(кінчиками нігтів намагаються притягнути мене за комір, забруднити).
Знаю.

Знаю, а тому вдаюся до втечі.
Отже, звиваюся ящуром –
Тікаю у трави.
У випалене сіно розбрату, зневіри(?!).
Ні, це не мої щасливі роки.
Це не моя прекрасна юність.
Це лише згарище.
Це не моє.
Це не я.
Це не...
Я?

Розмовляла зі стіною про майбутнє.
Ми довго і вперто дивилися одна на одну (і одна за одною – спостерігали).
Їй набридло, вона відвернулася,
А я досі дивлюся –
Таке зло бере...
Чому стіна розвернулася,
Чому я їй не подобаюся,
Чому вона мене не хоче любити,
Та що я зробила?

Вибач.

Тепер мовчимо – її терпіння вичерпано.
Стіна вигадала нову мову,
Але я вибрала камінь із фундаменту –
І вклала його у себе (всередину, так),
Щоб мати стіну поруч завжди.
Тепер важко, але не пусто.
Фортеця почала хитатися.
Бачу майбутнє : ці стіни будуть зруйновані, потрощені вагою цеглин, які летітимуть згори...
Зостанеться попіл і порох.
Тепер розумію її образу.
Я ж не знала (але вона одразу передбачила мій злочин).
Несу камінь.
Усе пізнається на дотик.
Рух зіниць – правічний образ матері .
Зажуреної і тихої тіні згорбленої (аж до землі) жінки.
О, дивні люди, дивний світ!
Тамую подих – приходять покидьки революції.
І розпинають її на хресті.
...

О, це згорблений карлик Квазімодо?
Як воно?
Ковтаю пігулки, щоб усе замовкло,
Особливо мозок.
Знеболюю нутрощі, хоч люблю біль.
Нестерпно))
Нестерпно добре у такі хвилини.
Виходить панна із серпанком смутку на обличчі,
Тепер посміхаюся. Вперше.
Каркас підтримують десятки шпигачок, встромлених під шкіру.
Мені майже весело.
Світ майже добрий.
Я майже жива.

Втім:
"Я" завжди хотіло жити,
Просто воно у мене наївне ще, невчене.

07–08.05.21

Боже, ти ж бачиш:
долоні мої загрубли,
волосся стончи́лось. Очі
набрякли й заслабли. Боже:

не правди мені, а слова
солодкого, наче мʼякоть
од райського плоду. Вволь же
любов, що явля з любови
і радість, що повнить простір.

Не правди мені, не сили,
не стиснутих вилиць — ночей,
наповнених, злитих, вільних
од волі твоєї, Боже.

Не правди мені, не віри,
не знань, не премудрих знаків —
а тільки ж чуття до зрину
вітальних,
дзвінких світанків.


Вересень ʼ26