Знайшла в архівах історичне відео😀
Перший готельний номер, в якому я жила майже тиждень просто за те, шо я ПоЕтКа і мала невеличкий виступ на фестивалі.

Бремен, 2023.

Я тут шалено втомлена, бо всю ніч не спала. Ми тоді дуже складно добиралися з Дармштадту, мали кілька пересадок, а ще був шалений мороз. Німецькі потяги — це взагалі окрема історія, бо стояти кілька годин у проході, коли тебе штурхають буквально всі — не найкращий досвід. Досі згадую незнайому німкеню, яка побачила, що я вирубаюсь і потащила на своє місце (вона простояла кілька годин, поки я не прийшла до якогось +- нормального стану свідомості). Мене реально тааак вирубало, що я спала на плечі в якогось дуже поважного пана (ну, сподіваюсь, хоч не заслинила його).

Тай таке

Згадав раптом, що мені вже більше, аніж пів року 25.
І про це я 4 роки тому писав дурні тексти і знімав відео на них з Мариною.

А тексти хоч і дурні були в 21, зате він щось знав...

| спати |

Крапає з неба залізний град.
Крапають води на тіло. Злим
оком вдивляєшся в сіру даль,
і підгинаться ноги. Сниш
теплу й маленьку, свою печаль,
що розростається, нищить світ.
Хочеться вирватись звідси, та
знову стискають за горло
сни.
Спи, не турбуйся за шум дощів,
Спи, не лякайся, коли земля
падає вверх — і вкриває, і:
спи, не давай їм украсти час.

Нині вже спатимеш довго:
ти
вічною ковдрою вкритий. Я
знову приходжу в далекі сни.
Знову безслівна й жахна —
віддай
око незле, щоб дивитись в світ
більше не було так гостро, бо
я ж розсипаюся — ти мовчиш.
Я розриваюся всоте, то/ж:
мушу нести цей незмірний хрест,
не розділивши його вагу.
Тиші навчи мене. Тиші — вже,
щоби
почути
підземний
крок.

В кожного з нас є своє імʼя.
В кожного з них є на нас мотив.
Сунуться знову помежи втрат
чорні й опухлі примари — їм
черево б знову набити вкрай,
нам
менше б ховати своїх живих.

Хочеш сказати, що «Боже, я…» —
мовкнеш. Ні слова.
Ні слова, втім:
Боже, дозволь їм померти. Дай
жити невинним
на цій землі.
Крапає з неба
залізний град.
Крапають води на тіло.

Дим.

08.04.2025

У процесі вивчення іноземної мови (нової або заново) я найбільше боюся теми «Сімʼя / родина». Бо щоразу доводиться писати текст. І щоразу я пишу про своїх померлих, наче про живих. Щоб не використовувати минулий час, описуючи їх. Бо минулий час зазвичай вивчають пізніше, ніж цю тему.

Коли всі мої були живі, я знала, як правильно використовувати його в німецькій мові. У школі вчили. А тепер, коли від моїх залишилося двоє + зниклий безвісти брат + я і кішка, я забула минулий час.

Жахливо.
Але це не про граматику.

| фонетична семантика |

Навчаюсь любити,
наче навчаються мови
мертвих:
занурюю пальці
в довгі полотна знаків,
виймаю із нутра граматик розгублені
сенси —
пульсують у шиї зізнання,
які я не вмію
казати.

Вивчаю тебе,
наче перше промовлене слово —
(тихо).
Торкаюсь до тебе,
наче до крихкості світу —
(злами).
Складаю себе із уламків
мови твоєї —
(дихай):
дай мені знак
недаремності

входження
в памʼять.

Дай мені приклад фонетики.
Дай мені право і владу,
щоб увійти у цей простір
і наділити звучанням
тишу твою незбагненну,
відстань твою нездоланну:

перші синтагми майбутнього
вже достигають
між нами.

Ти лиш навчи, як казати
те, чого я ще не знаю
і не позбав мене сили,
витримай хибне звучання.
Храм семантичних ілюзій
повниться пустками — мáбуть,
час вже зрікатися мови
й слова
відмерлого.
Мáбуть.

Квітень ʼ25

| лексична морфеміка |

На дні твого голосу — камінь забутих імен.
Ти пʼєш із Ґраалю позбавлених мови,
із чаші отруєних спогадів. День
стікає обличчям, вкладає до скриньки
пелюстки відмерлого тіла. Дощі
стискають зіниці полудою: вічні
спадають із неба — й вертаються
в дім.

Попіл волосся вкриває долоні
крихтами снігу, звуком нових,
щойно народжених в надрах
всевишніх
духів прийдешнього.

Світло і тінь.

Час, що відведений був для покори,
крапає з ока
ріками. Сни:
ти виростаєш із мене —
і знову
я виростаю із тіні віків,
тож,
збожествляючись тінню і родом,
мушу відтяти все зайве в собі.

Я
обтираю обличчя
твоїми
пасмами сонця —
пташе, лети.

Мова не знає такої любові,
що виростає із пустки, а ми —
нищимо надлишок радості й болю.
Мова не знає нас — ми її…

Втім,
небо прочинене й чисте. Сьогодні
небо знаходить тебе у своїх
теплих обіймах.
Дивлюся в нього —
і обираю
себе.
Поза ним.

Квітень ʼ25

Чернівці💅🏻

Ми з Катею давно переступили етап відеопоезії (сподіваюся, колись знову доростемо до неї).

Ось це відео було моїм найулюбленішим ever. Зараз я з нього трохи крінжую (із себе в ньому), але це вже історія)) а історію переписувати не можна.

2020

| перетворення |

Нігтем видряпуєш тіло і образ,
твориш себе, наче глиняну тінь,
зморшки вмальовуєш, вилиці, очі,
мову вигадуєш. Дихаєш. Ти
зовні вкриваєшся ранками. Колеш
пальці, торкаючись шкірки,
а втім,

час прокидатися,
час, коли хочеш
вирвати світло із кігтів пітьми.

Так
тобі писано:
статися сонцем,
трапитись радісним болем,
а ще
вирости садом, виплисти морем,
випасти з неба прозорим дощем.

Бути собі — ані катом, ні богом:
жінкою, дóнькою, матірʼю — і
в часі залишитись свідченням дому,
в домі залишитись спогадом стін.

Тож
ти видряпуєш тіло і образ
з чорної теміні світу без слів.
Створюєш простір —
як створюють мову,
значення в форму вплітаючи, і

так
тобі писано:
статися сонцем,
трапитись радісним болем, а ще
бути собі ані катом, ні богом —
простором.
Мовою.
Світом.
Дощем.

09.03—11.05.25