Моя життєва Кампучія

Цю штуку я написала у вересні 2019 року. І майже одразу вона стала моїм маніфестом. У «Кампучії» я досліджувала долю скалічених війною сімей, залишених напризволяще в країні, яка перероджується. А разом з тим дає шанс двом знедоленим порозумітися у власнім нещасті.

Людську драму зрозуміти просто. Українську збагнуть тільки ті, хто народився в її безпосередньому центрі. Іронічно, що всю себе, нагу та розгублену, я можу вмістити лише в тексті, який не використаю для побусурмененого портфоліо, частинами якого ділитимуся далі. Я знаю, що там, де заходить сонце, всім однаково на «хлопців з Бандерштадту», але для мене кожен український камінець — це маленький горокракс, який вміщає в собі частину моєї душі. Україно, чи маю я вирвати своє серце тут і зараз, коли все, що я бачу й відчуваю, однаково окольною дорогою вертає до тебе?

Коли Джоан Роулінг вбивала Люпіна й Тонкс, вона повторювала власний наратив про повоєнних байстрят. Я не хочу, щоб сьогодні вторило моїй кампучійській вигадці, тому викарбую цю історію про жалобу тут. Нехай живе. А мені залишиться лише перевіряти реальність на предмет симулякрів.

Початок 90-х. Україна дихає прийдешньою незалежністю, а десь у Києві безіменний підліток переживає драму особистого життя. Узявши під руку платівку Queen та чорно-білу світлину рук батька, військового фотокореспондента, що загинув у Кампучії, хлопець мандрує алеєю чужих спогадів про найріднішу людину.

Перетвіти про війну

Сьогодні цьому тексту виповнюється 3 місяці й 3 дні. Це консерва. І якщо акуратно потрусити бляшанку, терпким дзвоном у руках відгукнеться тривога. Тоді я питала себе: «Що маю робити?» Рюкзак зібрано, друзів поціловано, робота йде своєю чергою, а руки все одно терпнуть. Дивно, але нині плани будуються легше. Я бачу своє гуртожитське ліжко у воєнному Києві та уявляю, як розстелю на ньому постіль за кілька тижнів. Ілюзія нормальності. Я забула вдома свої окуляри і сподіваюся, що дорогою назад розмитим зором помічу кожну міну.

П'ять про втрачений час

Скористалася нагодою обговорити з колишнім Генеральним хірургом США Борисом Лушняком нову постковідну реальність, а потім довго вдивлялася в стелю в скорботі за часом. Якщо раніше цейтнот був обов'язком, то за останні кілька років він перетворився на мрію. Я насолоджувалася інтровертною вільнотою, була готова викидати час в метро на стрічки, поки не збагнула, що мені не вдалося перетворити його на щось, чим я могла би пишатися. Про батьківські стосунки з секундною стрілкою.

RRR

Двадцять тисяч років цих нісенітниць і всього шість весен попереду. Про мої маленькі необхідні борсання перед тупою байдужою глобалізацією — у цьому творчому смітнику.

Traveling Souls

I've made up a traumatized muse for myself. This is the first time she appears in my writing, quite symbolically traveling to a different reality. 'Traveling Souls' is a mix of my obsessions and an ode to 'Eternal Sunshine of the Spotless Mind,' a movie imprinted in my mind with а hot iron.

Erich Fromm’s Ugly Bothers is a piece I wrote for my America House Creative Writing Program. It's dedicated to a person, who knows the crevices of my mind in and out, and it describes how difficult it is at times to understand their intentions even if it seems like there's nothing left to discover about each other. All of my love and all of my memories, collected in a pile of your heirlooms, left in our room behind the creaking beds.

A Pearl is a direct reference to Mitski, whose music helps me navigate interlaced human relations. She's in my headphones at work, in the bomb shelter, and right here, as I walk past our bench. It's funny how much I relate to her when thinking about us, and how you never seemed to appreciate the emotional impact her lyrics carry. It's as one-sided as so many things in our communication. I'd be lying if I said that this is the last thing I'll ever write about you, mostly because I'm no longer in control of neither my heart nor my hands. But also because you give me the permission to sculpt you into some sort of a shameful muse since you couldn't care less about the things I only have the courage to tell you in the single thing I truly own right now — this blank piece of digital paper in front of me.

I keep checking the palms of my hands to make sure I'm not sleeping. Googling derealization, hating what you find — you don't know how the song goes anyway. So, why hum along? Because it's the only thing I'm capable of gifting you without the pressure of longing to take it back.

Привіт, друзі! 💓
Дякую кожному за підписку та за те, що залишаєтеся тут.
Диплом уже майже готовий, а закінчити його я хочу вашим внеском.
Це опитування займе не більше двох хвилин вашого часу, але дуже мені допоможе! 💗
Поділіться своїм досвідом страхів перед випуском з універу чи школи, а я згодом поясню для чого був потрібен увесь цей паблос у зв'язці з опитуванням 🥸
https://forms.gle/736Ptd3Qmv2WQ6RS9

Joseph Has Reared Up

Відчинив замок, зайшов у кімнату,
Увімкнув світло, сорочку зім’яту
Підібрав із крісла, налив собі рому,
І подумав: нарешті вдома.

Ці рядки Андрія Любки я прокрутила в голові, повернувшись зі Львова, де гаяла свій воєнний час. Відчуття, що виникли в моєму серці, коли я вперше увійшла до кімнати, де залишилися мої речі та спогади, лягли в основу цього тексту. Про мародерство у власному домі та про нове знайомство зі своєю старою пристанню — у цьому тексті.

To The Drummer's Beat

In writing, much like in life, you never know if this is where the story ends. When all the shots have been fired, and the hero is bleeding out, you wonder if there is an afterlife to be lived. If there is an island, you should reach to build a home on wooden stilts. If there's an image of a loved one, you are allowed to grab before you go. And if this adventure should even take place. Who knows if the sequel proves to be essentially worthless?

Letting go is obvious, but killing off the character you spent so much time creating has never been easy. Afterlife is a choice of deeming it worth the trouble.