...втім, ніхто й не очікував, що вагон опалюватиметься, бо в Австралії та Новій Зеландії ніщо й ніколи не опалювалося.

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

Що змушувало маму народжувати та ростити дітей — невідомо, але результат був прекрасний.

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

Чарльз Діккенс «Різдвяна пісня у прозі»

Здавалося, навіть собаки, поводирі сліпців, розуміли, що він за людина, і завваживши його, спішно тягнули господаря в перше-ліпше підворіття, що траплялося на шляху, а тоді довго виляли хвостом, ніби кажучи: «Краще вже не мати очей, аніж бути лихим на око».

Чарльз Діккенс «Різдвяна пісня у прозі»

– Різдво нісенітниця, дядечку? – перепитав племінник. – Невже я правильно вас зрозумів?
– Звісно! – сказав Скрудж. – Веселого Різдва! А тобі чого веселитися? Які в тебе підстави для веселощів? Може, ти ще недостатньо бідний?
– Тоді чого ви такі похмурі, дядечку? – весело відізвався племінник. – Які у вас підстави бути похмурим? Чи вам здається, що ви ще недостатньо багаті?

Чарльз Діккенс «Різдвяна пісня у прозі»

Вам знайомі ці просторі старі сходи? Так і здається, що по них можна проїхатися в кареті шестірнею і пронести що завгодно. І хіба цим вони не нагадують злегка наш новий парламент?

Чарльз Діккенс «Різдвяна пісня у прозі»

За темряву грошей не платять, і тому Скрудж нічого не мав проти темряви.

Чарльз Діккенс «Різдвяна пісня у прозі»

Скрудж вирішив не засинати, а оскільки заснути зараз йому було не легше, ніж вознестися живим на небо, це рішення слід назвати доволі мудрим.

Чарльз Діккенс «Різдвяна пісня у прозі»

Він був досить розумний і знав, що так уже влаштований світ, – завжди знайдуться люди, готові осміяти добру справу. Він розумів, що ті, хто сміється, – сліпі, і думав: нехай собі сміються, аби не плакали!

Чарльз Діккенс «Різдвяна пісня у прозі»

Отець Ральф натяком дав зрозуміти черницям, що ці двоє дитинчат є його протеже, а їхня тітка — найбагатша жінка в усьому Новому Південному Уельсі. Тому сором’язливість Меґі перетворилася тут із пороку на чесноту, а Стюарт, завдяки своїй дивній відчуженості й звичці годинами вдивлятися в якісь далекі невидимі простори, заслужив на епітети «святий» та «праведний».

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

Судді здалися Меґі більше схожими на коней, аніж самі коні, й вона захихотіла.

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

Ні, вона не свята і не така, як усі. Річ у тім, що вона ніколи ні на що не скаржилася, бо мала благословенний — чи проклятий? — дар сприймати все таким, як воно є. Щоб не траплялося чи мало трапитися, Меґі зустрічала його, приймала його і відкладала до скарбнички своєї душі, щоб підтримувати вогонь її життя. Як вона цього навчилася? І чи можна цього навчитися?...

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

Він здавався вищим за ці життєві дрібниці, й від того вони самі здавалися неістотними та скороминущими. Отець Ральф робив це підсвідомо; жоден, хто приходив до нього за втіхою, не міг поскаржитися, що він поглянув на нього зверхньо та з погордою, або ж звинуватив у слабкості. Багато священиків змушували своїх парафіян почуватися винуватими, ницими та нічого не вартими. Але не такий був отець Ральф. Він давав людям відчути, що і в нього є свої печалі та болючі проблеми, дивовижні печалі та малозрозумілі їм проблеми, однак від цього вони не ставали менш реальними. Сам він не знав — і ніхто не роз’яснив йому, — що левова частка його привабливості та харизми полягала не в самій його особистості, а в чомусь піднесеному, майже божественному, і водночас — такому людяному, що виходило з його душі.

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

«Коли у мене будуть власні діти, — міркувала вона, — я ніколи не любитиму одного з них сильніше за решту».

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

Що ж до віршів, то вони мені спротивилися відтоді, як Нерон почав писати епічну поему. Ти знаєш, Вітеллій, аби облегшити собі шлунок, користується паличками зі слонової кістки, засуваючи їх собі в глотку, інші застосовують пір'я фламінго, змочене в маслиновій олії або у відварі чебрецю, – я ж читаю вірші Нерона, і дія їх миттєва. Потім я можу хвалити їх – якщо не з чистою совістю, то з чистим шлунком.

Генрик Сенкевич «Quo vadis»

Вони там у своєму місті ані найменшого уявлення не мають, як живуть люди на селі, й можуть дозволити собі розкіш панькатися зі своїми домашніми тваринками, немов із малими дітьми. У нас все інакше. Тут не побачиш нужденних жінки, чоловіка чи дитини, яким ніхто не допомагав би, а у містах ті, хто панькається зі своїми домашніми улюбленцями, ігнорують людей, які благають їх про допомогу.
Фіона підняла очі.
— Він має рацію, місіс Домінік, — підтвердила вона. — Ми завжди зневажаємо та ігноруємо те, чого маємо багато навкруги. На селі — це вівці, а у великих містах — люди.

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

Багатство, слава, влада – все це дим, суєта! Багатий зустріне ще багатшого, славетного затьмарить чужа, ще більша слава, могутнього здолає могутніший. Але хіба сам імператор або навіть будь-хто з богів може відчувати більшу насолоду, бути щасливішим, аніж простий смертний тієї миті, коли біля його грудей дихають любі йому груди або коли він цілує кохані вуста?

Генрик Сенкевич «Quo vadis»

На мою думку, саме таким, найкращим, і доводиться найтяжче.

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

— Дейн, навіщо ти їв землю?!
Хлопчик серйозно замислився над запитанням.
— Ну, була земля, і я її їв. Якби вона не йшла мені на користь, то не смакувала б так добре, правда ж? А вона й справді така смачна!

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

...а завдяки невтомності Саймона Фінча Атикус мав родичів і свояків практично у кожній сім’ї нашого міста.

Гарпер Лі «Вбити пересмішника»

Люди в ті часи рухалися повільно. Вони дріботіли через площу, зазирали з однієї крамниці до іншої і нікуди не поспішали. Доба мала двадцять чотири години, але здавалася довшою. Ніхто нікуди не квапився, бо не було куди йти, не було чого купувати, як не було й грошей на покупки і не було на що дивитися за межами округу Мейком. І все ж таки для декотрих людей то були часи обережного оптимізму: округу Мейком нещодавно пояснили, що боятися нема чого, окрім самого страху.

Гарпер Лі «Вбити пересмішника»