Я пригадую науку свого батька: «Сміховинна та насінина, яка нарікає, що земля через неї вирощує собі салат, а не кедр. Адже це насінина салату».
Батько казав те саме й по-іншому: «Зизоокий усміхнувся дівчині. Вона обернулася до тих, хто спрямовував свій погляд прямо. Й зизоокий пішов патякати, мовляв, ті, в кого погляд прямий, розбещують дівчат».

Антуан де Сент-Екзюпері «Цитадель»

Двоє садівників
Антуан де Сент-Екзюпері «Цитадель»

Найважчим є для мене третє — це покора. Але я корюся, бо знаю, що коли визнаю своє «я» важливішим за моє призначення бути Божою посудиною — я пропав. Тому й корюся. І, коли треба, буду готовий терпіти Джилленбоун як довічне ув’язнення.

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

Хіба ж мисляча людина може не сумніватися? Саме тому інколи я відчуваю внутрішню порожнечу. 

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

...втім, ніхто й не очікував, що вагон опалюватиметься, бо в Австралії та Новій Зеландії ніщо й ніколи не опалювалося.

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

Що змушувало маму народжувати та ростити дітей — невідомо, але результат був прекрасний.

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

Чарльз Діккенс «Різдвяна пісня у прозі»

Здавалося, навіть собаки, поводирі сліпців, розуміли, що він за людина, і завваживши його, спішно тягнули господаря в перше-ліпше підворіття, що траплялося на шляху, а тоді довго виляли хвостом, ніби кажучи: «Краще вже не мати очей, аніж бути лихим на око».

Чарльз Діккенс «Різдвяна пісня у прозі»

– Різдво нісенітниця, дядечку? – перепитав племінник. – Невже я правильно вас зрозумів?
– Звісно! – сказав Скрудж. – Веселого Різдва! А тобі чого веселитися? Які в тебе підстави для веселощів? Може, ти ще недостатньо бідний?
– Тоді чого ви такі похмурі, дядечку? – весело відізвався племінник. – Які у вас підстави бути похмурим? Чи вам здається, що ви ще недостатньо багаті?

Чарльз Діккенс «Різдвяна пісня у прозі»

Вам знайомі ці просторі старі сходи? Так і здається, що по них можна проїхатися в кареті шестірнею і пронести що завгодно. І хіба цим вони не нагадують злегка наш новий парламент?

Чарльз Діккенс «Різдвяна пісня у прозі»

За темряву грошей не платять, і тому Скрудж нічого не мав проти темряви.

Чарльз Діккенс «Різдвяна пісня у прозі»

Скрудж вирішив не засинати, а оскільки заснути зараз йому було не легше, ніж вознестися живим на небо, це рішення слід назвати доволі мудрим.

Чарльз Діккенс «Різдвяна пісня у прозі»

Він був досить розумний і знав, що так уже влаштований світ, – завжди знайдуться люди, готові осміяти добру справу. Він розумів, що ті, хто сміється, – сліпі, і думав: нехай собі сміються, аби не плакали!

Чарльз Діккенс «Різдвяна пісня у прозі»

Отець Ральф натяком дав зрозуміти черницям, що ці двоє дитинчат є його протеже, а їхня тітка — найбагатша жінка в усьому Новому Південному Уельсі. Тому сором’язливість Меґі перетворилася тут із пороку на чесноту, а Стюарт, завдяки своїй дивній відчуженості й звичці годинами вдивлятися в якісь далекі невидимі простори, заслужив на епітети «святий» та «праведний».

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

Судді здалися Меґі більше схожими на коней, аніж самі коні, й вона захихотіла.

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

Ні, вона не свята і не така, як усі. Річ у тім, що вона ніколи ні на що не скаржилася, бо мала благословенний — чи проклятий? — дар сприймати все таким, як воно є. Щоб не траплялося чи мало трапитися, Меґі зустрічала його, приймала його і відкладала до скарбнички своєї душі, щоб підтримувати вогонь її життя. Як вона цього навчилася? І чи можна цього навчитися?...

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

Він здавався вищим за ці життєві дрібниці, й від того вони самі здавалися неістотними та скороминущими. Отець Ральф робив це підсвідомо; жоден, хто приходив до нього за втіхою, не міг поскаржитися, що він поглянув на нього зверхньо та з погордою, або ж звинуватив у слабкості. Багато священиків змушували своїх парафіян почуватися винуватими, ницими та нічого не вартими. Але не такий був отець Ральф. Він давав людям відчути, що і в нього є свої печалі та болючі проблеми, дивовижні печалі та малозрозумілі їм проблеми, однак від цього вони не ставали менш реальними. Сам він не знав — і ніхто не роз’яснив йому, — що левова частка його привабливості та харизми полягала не в самій його особистості, а в чомусь піднесеному, майже божественному, і водночас — такому людяному, що виходило з його душі.

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

«Коли у мене будуть власні діти, — міркувала вона, — я ніколи не любитиму одного з них сильніше за решту».

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

Що ж до віршів, то вони мені спротивилися відтоді, як Нерон почав писати епічну поему. Ти знаєш, Вітеллій, аби облегшити собі шлунок, користується паличками зі слонової кістки, засуваючи їх собі в глотку, інші застосовують пір'я фламінго, змочене в маслиновій олії або у відварі чебрецю, – я ж читаю вірші Нерона, і дія їх миттєва. Потім я можу хвалити їх – якщо не з чистою совістю, то з чистим шлунком.

Генрик Сенкевич «Quo vadis»

Вони там у своєму місті ані найменшого уявлення не мають, як живуть люди на селі, й можуть дозволити собі розкіш панькатися зі своїми домашніми тваринками, немов із малими дітьми. У нас все інакше. Тут не побачиш нужденних жінки, чоловіка чи дитини, яким ніхто не допомагав би, а у містах ті, хто панькається зі своїми домашніми улюбленцями, ігнорують людей, які благають їх про допомогу.
Фіона підняла очі.
— Він має рацію, місіс Домінік, — підтвердила вона. — Ми завжди зневажаємо та ігноруємо те, чого маємо багато навкруги. На селі — це вівці, а у великих містах — люди.

Колін Маккалоу «Ті, що співають у терні»

Багатство, слава, влада – все це дим, суєта! Багатий зустріне ще багатшого, славетного затьмарить чужа, ще більша слава, могутнього здолає могутніший. Але хіба сам імператор або навіть будь-хто з богів може відчувати більшу насолоду, бути щасливішим, аніж простий смертний тієї миті, коли біля його грудей дихають любі йому груди або коли він цілує кохані вуста?

Генрик Сенкевич «Quo vadis»