— Ви, певно, багато чого навчилися за стільки років.
— Така вже перевага старих людей — вони нібито знають усе на світі. Та насправді це всього лише лицедійство, маскарад, як і всяке інше лицедійство. А проміж себе ми, старизна, підморгуєм одне одному й посміхаємось: мовляв, як тобі моя маска, моє лицедійство, моя самовпевненість? Адже життя — це гра, чи не так? То хіба не добре я граю?

Рей Бредбері
«Кульбабове вино»

Наші щоденні розмови — це було щось надзвичайне. До них дуже підходить ота утерта, заяложена фраза: «Зустрілися споріднені душі». — Вона покрутила в руках голубий конверт. — Я завжди вважала, що любов — це передусім властивість людського духу, хоч тіло часом не хоче цього визнавати. Тіло живе лише задля себе. Воно тільки те й робить, що їсть, п’є і чекає, коли настане ніч. Бо самою своєю суттю належить ночі. А дух, Вільяме, народжений від сонця, і йому призначено бути невсипущим і допитливим багато тисяч годин нашого життя. То чи можна віддати перевагу тілу, цьому жалюгідному, себелюбному створінню, перед усеосяжним, сповненим ясного світла розумом? Не знаю. Я знаю тільки, що ті дні, коли мій дух спілкувався з вашим, були найпрекрасніші в усьому моєму житті.

Рей Бредбері
«Кульбабове вино»

Та й поплакати я люблю. Як поплачеш добре, то одразу здається, ніби знову настав ранок і попереду новий день. То, може, й містер Форрестер як подумає добре, як зміркує, що це єдиний спосіб, та як поплаче гарненько, а тоді глядь — уже знову ранок, хоча б насправді була й п’ята година дня.
— Чогось воно не схоже на щасливий кінець.
— Треба добряче виспатись, або хвилин десять поревти, або з’їсти п’ять порцій шоколадного морозива, або ж усе це разом — і ось тобі найкращі ліки, Дуг. Можеш повірити великому медикові Тому Сполдінгу.

Рей Бредбері
«Кульбабове вино»

Нарешті на останній сторінці він підсумував уже записане:
«НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА РЕЧІ, БО:
— коли це, приміром, машини, вони розвалюються, або іржавіють, або гниють, або й узагалі залишаються недороблені… або ж їх назавжди замикають у гаражі…
— коли це тенісні туфлі, ти можеш пробігти в них із такою-то швидкістю лише таку-то відстань, а потім тебе знову притягає до землі…
— коли це трамвай, то хоч який він великий, а проте завжди доїжджає тільки до кінця колії…
НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА ЛЮДЕЙ, БО:
— вони кудись від’їздять…
— незнайомі вмирають…
— знайомі так само вмирають…
— друзі вмирають…
— одні вбивають інших, як ото в книжках…
— і твої родичі теж можуть умерти». Отже…
Він глибоко вдихнув, затримав у грудях повітря, а тоді поволі, з шумом випустив його; потім удихнув знову й так само повільно відітхнув крізь зчеплені зуби. Отже…
І дописав великими й жирними друкованими літерами:
«ОТЖЕ, КОЛИ ТРАМВАЇ, І БРОДЯГИ, І ЗНАЙОМІ, І ДРУЗІ МОЖУТЬ ПІТИ НА ЧАС ЧИ ПІТИ НАЗАВЖДИ, АБО РОЗВАЛИТИСЬ, АБО ВМЕРТИ, І КОЛИ ЛЮДЕЙ МОЖУТЬ УБИВАТИ, І КОЛИ ТАКІ ЛЮДИ, ЯК ПРАБАБУСЯ, ЩО МАЛИ Б ЖИТИ ВІЧНО, ТЕЖ МОЖУТЬ УМЕРТИ… КОЛИ ВСЕ ЦЕ ПРАВДА… ТО І Я, ДУГЛАС СПОЛДІНГ, КОЛИСЬ… МАЮ…»

Рей Бредбері
«Кульбабове вино»

— Дурниці, — усміхнувся батько, — годі вигадати більше безумство, ніж жертвувати життям задля пам’яті мертвих. Мусите зрозуміти цю жінку, як зрозумів її я, і змиритися з її вчинками. Облиште свій надмірний юнацький ідеалізм, дорогий сину, він ще нікого не довів до добра.

Богдан Коломійчук
«Моцарт із Лемберга»

Що насправді лишається в минулому? Лише те, що ти не наважився забрати з собою, чого ти позбувся більш-менш свідомо та безболісно. Минуле озивається голосами й тінями, пізнаючи які ти озиваєшся у відповідь, не даючи цим голосам остаточно зникнути, а тіням — урешті розпастися в повітрі. Минуле подібне до торгівельних складів, наповнених різнобарвним і коштовним непотребом. Іноді ти повертаєшся сюди, аби віднайти необхідні тобі речі, про існування яких давно забув, а тут раптом щось сталося, змінилися обставини, і ти змушений порпатися у звалених до купи тканинах та коробках, перебирати книги й черевики, рвати папір і розмотувати нитки, намагаючись відшукати те необхідне тобі свідчення часу, ті речі, без яких твоє минуле не вкладається в повноцінну гармонійну картинку, порушуючи спокій і розладнуючи сни. І все, що можна відшукати поміж цього краму, усе, що зносилося сюди дбайливими руками невідомих тобі вантажників, усе це й виповнює той простір, що лишається за тобою в минулому.

Сергій Жадан
«Господь симпатизує аутсайдерам»

Рей Бредбері
«Кульбабове вино»

Усе тепер іде задом наперед. Як ото в кіно, коли стрічку крутять не в той бік і люди вискакують з води назад на вишку. Настає вересень, отож зачиняй вікно, що ціле літо стояло відчинене, знімай тенісні туфлі й назувай важкі черевики, які закинув кудись у червні. Тепер люди мерщій тікають у теплий дім, наче зозулі назад у годинник. Ось іще хвилину тому на веранді було повно людей, і кожен хотів перекричати інших. Аж глядь — двері захряснулись, голоси вмовкли, і тільки листя падає і падає з дерев.

Рей Бредбері
«Кульбабове вино»

Ліпше бути добрим підмітальником вулиць, ніж поганим письменником, ліпше бути добрим барменом, ніж поганим лікарем, і розкаянний злодій, який помер з Ісусом на Голготі, був значно досконаліший, ніж святенники, які прибили Його до хреста.

Томас Мертон
«Ніхто не є самотнім островом»

У музи є крила. Отже, залишатися на місці вона не повинна.

Богдан Коломійчук
«Моцарт із Лемберга»

Тепер багато до телевізора тягнеться. Закон фізики — пусте до пустого…...

Євген Дудар
«Штани з Гондурасу»

Хто придумав емансипацію?
Чоловіки. Щоб жінки самі за неї боролися. Щоб жінка сама собі виборола право лупати вибійним молотком асфальт. Лагодити залізничне полотно. Тягати з базару клунки, щоб нагодувати сім’ю. Щоб чоловік мав повне моральне право потім їй сказати: «Господи! Як ти огрубіла!»...

Євген Дудар
«Штани з Гондурасу»

Є люди, які панічно бояться усього. Навіть власного голосу. Щоб, не дай Боже, не сказати щось. Таке, що не таке.

Євген Дудар
«Штани з Гондурасу»

Люди потребують можливості та часу щоб висловити одне одному свій біль від втрат, горе та гнів, що його супроводжують, а також свої спогади про пережиту несправедливість. Визнання цього болю обома сторонами є вирішальним для динаміки примирення. Одна справа - ЗНАТИ, а інша - ВИЗНАВАТИ; адже визнання належить до іншого роду соціальних явищ. Визнання через вислуховування історій одне одного робить значущим досвід та почуття різних сторін та стає першим кроком до відродження особистостей та стосунків між людьми

Джон Ледерак
«Розбудова миру
Стале примирення в розділених суспільствах»

Ця порожнеча прийшла на зміну піднесенню. Певно, кожен, хто творить, насправді спустошує душу. І тепер, порожня та квола, вона прагнула поживи, як голодний і спраглий мандрівець.

Богдан Коломійчук
«Моцарт із Лемберга»

Пам'ятати - означає бути тим, ким ти себе пам'ятаєш. Це наче алібі на твоє існування.

Марія Титаренко
«Комунікація від нуля. Есеї для Мані»

— Смерть — частина земного життя, — відповів батько, — частина нас самих. Відчувати смерть — це як відчувати частину себе самого. Всередині нас постійно щось умирає, хоч і народжується. Думки, почуття, образи людей... Увесь наш вік — це всього лиш довга або коротка мандрівка до смерті.

Богдан Коломійчук
«Моцарт із Лемберга»

Чому мені здається, — запитав якось Монтег, коли вони підходили до метро, — ніби я знаю вас дуже давно?
— Бо ви мені подобаєтесь, — відповіла вона, — а мені від вас нічого не треба. І тому, що ми розуміємо одне одного.

Рей Бредбері
«451 градус за Фаренгейтом»

Ми, направду, живемо у надмірі слів - часто зайвих, чужих, часто одних і тих самих, порожніх, сірих, безликих, образливих, фальшивих, безграмотних і нецензурних. Тому ми не віримо на слово, бо на нього вже не можна покластися. Слово - вже той горобець: і вилетить - не впіймаєш. Написане пером - залюбки виволочиш волом. Зітреш delete'ом. Закинеш у треш. А на сторожі вже навряд чи хто поставить Слово, якщо це не пароль......
Слова знесловлюються, слова знеславлюються, стають ненадійними, стають безнадійними. Але ж саме слова - ключі до нашої реальності

Марія Титаренко
«Комунікація від нуля. Есеї для Мані»

Музика?.. А що було б тоді з музикою? Адже музика — це також відчуття! Чи, позбавившись пам’яті, він творив би? І якою була б вона, його творчість, без цензора пам’яті? Досконалою, без сумніву. Бо найбільше він помилився тоді, коли спробував зробити її своєю служницею, перетворивши творчість на ремесло задля грошей і слави. А мав би сам служити їй.

Богдан Коломійчук
«Моцарт із Лемберга»

Словами розчаровуємо, зневірюємо, відвертаємо, ранимо, калічимо, отруюємо, тролимо, вбиваємо. О так, цим ми користуємося вміло, бо слово й надалі залишається найсильнішою зброєю нашої комунікації. Слово й надалі має властивість застрягати в горлі. І в серці. А проте слово має і протилежний невичерпний потенціал: зачаровувати, обнадіювати, навертати, гоїти, оздоровлювати, лікувати, підтримувати, воскрешати.

Марія Титаренко
«Комунікація від нуля. Есеї для Мані»