Ми вже викурили по банці й тепер залипаємо на дивані у вітальні. Наші тіла важкі й розслаблені, обтікають диван, повторюють його згини. На тлі по черзі вмикаються кліпи з 90-х, рекомендовані YouTube. Часом алгоритми знають краще, що нам потрібно.

На ній яскравими літерами було написано Маке love not war. Я нервово всміхнулася — захотілося сфотографувати ту футболку, проте не наважилася. Люди з телефонами, наведеними, як приціл, не викликали довіри.

Ми були вдома. У нас був дім. І це єдине, що важило.

Якби ж я знала, що таким, як я, треба триматися якомога далі від будь-яких заборонених речовин. Такі, як я — це люди, що не можуть перебувати у власній компанії на тверезу. Буквально не можуть бути наодинці із собою. Їм (тобто мені) треба весь час чимось заповнювати ефір.

Колись подорожі вміли повертати до життя, підкручувати яскравість кольорів, додавати насиченості смакам. Тепер вони радше підкреслюють, що не так зі світом. Моїм, а може, і нашим спільним.

У тридцять я нарешті можу зізнатися, що думка інших мені важить. Це усвідомлення відчувається одночасно як поразка і як полегшення. Можна більше не скакати під дудку свого его, яке невтомно переконувало мене, що я вища за це. Якщо в цьому віці і є якісь переваги, то це вони.

Поки дивишся на океан, існує тільки він. Він і Арета Франклін.

Тоді я вперше в житті подумала, що можу мати все.

I'm worst at what I do best