Цього тижня ми вирішили трошки змінити спосіб подачі інформації в Telegram і ви не бачили анонси наших матеріалів. Їх вийшло аж 5 і всі 5 варті уваги. Щоб на майбутнє не пропускати всі наші новини, підписуйтеся на Facebook (@pustoproject) та Instagram (@pustoproject). А поки, приємного читання!
Як не вийти заміж за Франца Кафку? – Франц Кафка руйнує усі канони стосунків на відстані, пише красиві листи й тоне у своїй невизначеності. Про те, як письменник тричі (не)одружувався, розповідаємо у матеріалі. https://pustoproject.com/2018/11/26/yak_ne_vyyty_zamizh_za_frantsa_kafku/
Інструкція 4. Що робити, коли закінчилася мівіна? – У Клода Моне не було “Сільпо” під боком, але він замовляв продукти з усіх регіонів Франції. Про те, як правильно пересолювати салати й пити яблучну горілку. https://pustoproject.com/2018/11/27/instrukciya_4/
Як дивитися “Лобстер” Йоргоса Лантімоса? – Видаляйте всі Тіндери та Баду зі своїх смартфонів. Йорґос Лантімос зняв кіно, яке змушує сумніватись. Розглядаємо "Лобстер" у деталях: красиво і жорстоко про те, зі справжністю чого стикаємося щодня. https://pustoproject.com/2018/11/28/yak_dyvytysya_lobster/
Посейдон, комахи та бюрократія. Що таке “кафкіанський” світ? – Пам’ятаєте отого, що тричі (не)одружувався? Розповідаємо, в якому світі ви б прокинулися, якби були героєм Франца Кафки, та чому його твори не про тарганів і жуків.
https://pustoproject.com/2018/11/29/shcho_take_kafkianskiy_svit/
Чистий колір Марка Ротко – Яким був би ваш to do list, якби ви були нетиповим експресіоністом? Чому ви можете надсилати друзям картини Ротко замість відповіді на “як справи?” Про різнобарвну монотонність, настрої, депресію та любов до одного незвичайного американського художника. pustoproject.com/2018/11/30/chystyj-kolir-marka-rotko/
Як не вийти заміж за Франца Кафку? – Франц Кафка руйнує усі канони стосунків на відстані, пише красиві листи й тоне у своїй невизначеності. Про те, як письменник тричі (не)одружувався, розповідаємо у матеріалі. https://pustoproject.com/2018/11/26/yak_ne_vyyty_zamizh_za_frantsa_kafku/
Інструкція 4. Що робити, коли закінчилася мівіна? – У Клода Моне не було “Сільпо” під боком, але він замовляв продукти з усіх регіонів Франції. Про те, як правильно пересолювати салати й пити яблучну горілку. https://pustoproject.com/2018/11/27/instrukciya_4/
Як дивитися “Лобстер” Йоргоса Лантімоса? – Видаляйте всі Тіндери та Баду зі своїх смартфонів. Йорґос Лантімос зняв кіно, яке змушує сумніватись. Розглядаємо "Лобстер" у деталях: красиво і жорстоко про те, зі справжністю чого стикаємося щодня. https://pustoproject.com/2018/11/28/yak_dyvytysya_lobster/
Посейдон, комахи та бюрократія. Що таке “кафкіанський” світ? – Пам’ятаєте отого, що тричі (не)одружувався? Розповідаємо, в якому світі ви б прокинулися, якби були героєм Франца Кафки, та чому його твори не про тарганів і жуків.
https://pustoproject.com/2018/11/29/shcho_take_kafkianskiy_svit/
Чистий колір Марка Ротко – Яким був би ваш to do list, якби ви були нетиповим експресіоністом? Чому ви можете надсилати друзям картини Ротко замість відповіді на “як справи?” Про різнобарвну монотонність, настрої, депресію та любов до одного незвичайного американського художника. pustoproject.com/2018/11/30/chystyj-kolir-marka-rotko/
Меланхолійна темно-синя обкладинка, мінімалістичний напис “Андрій Любка. Кімната для печалі”– рука сама тягнеться до такої книги, особливо на початку грудня. А потім ви дізнаєтесь, що головний герой цієї збірки короткої прози – самотність, а в анотації прочитаєте, що це найприродніший стан людини. Ви купите її на останні гроші і, кутаючись від снігу, який падає за шиворіт, зайдете в першу ліпшу кав'ярню із привабливим жовтим світлом. “Де вона тепер, ця жінка, що так карколомно змінила моє життя?”, – спитає вас Любка і поведе своєю витонченою мовою, описуючи 11 моментів із життів різних людей.
Ми всі складаємось з безлічі деталей, які виражають нас як особистостей і допомагають оточуючим краще нас розуміти. Проте інколи в силу життєвих обставин доводиться шукати місце, де можна було б сховатись на пару зі своєю печаллю. Ні, не такою, що хочеться плакати і дивитись в одну точку, а навпаки – світлою і теплою, такою, що огортає як тепла ковдра і дозволяє пізнати свій внутрішній світ краще.
В кожному оповіданні збірки “Кімната для печалі” можна впізнати себе. Або сусідку із собакою, яка одного ранку вийде гуляти без неї, або гарно вбраного знайомого дідуся, який загадково обідає на самоті, або друга-мандрівника, який зараз, певно, десь голосує машинам на узбіччі чергової дороги. Після цієї книги ви не зможете спокійно чути сварки за стіною, бо уявлятимите, що це Марі взяла з підвіконня рукопис віршів Віктора і загрожує їх забрати, адже вони написані про неї, а отже належить їй.
“«Кімната для печалі» – це таке саудаде й фадо, ностальгія й меланхолія. Здається, ці оповідання за настроєм найближче до моїх віршів.”
Хай би як вам не хотілось вірити в те, що збірка автобіографічна, а одночасно ніжна і грізна іранка Сімін справді існує, Любка вважає, що описувати власний досвід означає спрощувати літературу. В “Кімнаті для печалі” лише декілька реплік та опис сербського монастиря взяті із життя, все інше – хіба навіяне ним.
Кожне оповідання напрочуд ліричне, зовсім як вірш, який випадково написали в прозовій формі. І якщо поезія Андрія Любки переповнена бунтарством, палким коханням, ненормативною лексикою, жінками і алкоголем, то ця збірка навпаки оголює потяг автора до виваженості та спокою. Пахощі бузкового цвіту після грози та гігієна інтелектуальної праці Аскольда – це ніщо інше, як особлива словесна естетика письменника.
На презентації збірки Любка каже, що не писав її, а збирав і він зовсім не знає скільки разів у цій кімнаті кохалися, а скільки разів в когось болів зуб, проте всі ці історії, які відбуваються в різних місцях та в різний час, так чи інакше закінчуються в ній – в кімнаті для печалі.
Жінка, яка голить ноги у твоїй ванній кімнаті,
Завтра відсвяткує свої 24.
Хоча «відсвяткує» – заголосно сказано,
Просто подзвонить додому батькам І помолиться ввечері.
Ти не розумієш її молитов, її загадкових поглядів,
Мови меню в її телефоні.
Вам не суджено бути разом, воно й на добре,
Кажеш собі, воно й на добре.
У хвилини особливої ніжності ти кажеш,
Що віриш, що в них немає ядерної зброї,
Жодної ядерної зброї, і відчуваєш себе придурком...
#пусто_про_сучукрліт
Ми всі складаємось з безлічі деталей, які виражають нас як особистостей і допомагають оточуючим краще нас розуміти. Проте інколи в силу життєвих обставин доводиться шукати місце, де можна було б сховатись на пару зі своєю печаллю. Ні, не такою, що хочеться плакати і дивитись в одну точку, а навпаки – світлою і теплою, такою, що огортає як тепла ковдра і дозволяє пізнати свій внутрішній світ краще.
В кожному оповіданні збірки “Кімната для печалі” можна впізнати себе. Або сусідку із собакою, яка одного ранку вийде гуляти без неї, або гарно вбраного знайомого дідуся, який загадково обідає на самоті, або друга-мандрівника, який зараз, певно, десь голосує машинам на узбіччі чергової дороги. Після цієї книги ви не зможете спокійно чути сварки за стіною, бо уявлятимите, що це Марі взяла з підвіконня рукопис віршів Віктора і загрожує їх забрати, адже вони написані про неї, а отже належить їй.
“«Кімната для печалі» – це таке саудаде й фадо, ностальгія й меланхолія. Здається, ці оповідання за настроєм найближче до моїх віршів.”
Хай би як вам не хотілось вірити в те, що збірка автобіографічна, а одночасно ніжна і грізна іранка Сімін справді існує, Любка вважає, що описувати власний досвід означає спрощувати літературу. В “Кімнаті для печалі” лише декілька реплік та опис сербського монастиря взяті із життя, все інше – хіба навіяне ним.
Кожне оповідання напрочуд ліричне, зовсім як вірш, який випадково написали в прозовій формі. І якщо поезія Андрія Любки переповнена бунтарством, палким коханням, ненормативною лексикою, жінками і алкоголем, то ця збірка навпаки оголює потяг автора до виваженості та спокою. Пахощі бузкового цвіту після грози та гігієна інтелектуальної праці Аскольда – це ніщо інше, як особлива словесна естетика письменника.
На презентації збірки Любка каже, що не писав її, а збирав і він зовсім не знає скільки разів у цій кімнаті кохалися, а скільки разів в когось болів зуб, проте всі ці історії, які відбуваються в різних місцях та в різний час, так чи інакше закінчуються в ній – в кімнаті для печалі.
Жінка, яка голить ноги у твоїй ванній кімнаті,
Завтра відсвяткує свої 24.
Хоча «відсвяткує» – заголосно сказано,
Просто подзвонить додому батькам І помолиться ввечері.
Ти не розумієш її молитов, її загадкових поглядів,
Мови меню в її телефоні.
Вам не суджено бути разом, воно й на добре,
Кажеш собі, воно й на добре.
У хвилини особливої ніжності ти кажеш,
Що віриш, що в них немає ядерної зброї,
Жодної ядерної зброї, і відчуваєш себе придурком...
#пусто_про_сучукрліт
У суботу (8 грудня) о 14:00 читатимемо нашу третю лекцію "Клод Моне: 50 відтінків латаття, висока мода і порвані полотна". Адреса: вулиця Дмитрівська, 19А (кав'ярня Small talk & coffee). Вхід безкоштовний, але за реєстрацією: https://goo.gl/forms/AQwJpdiBS5GBgmLY2
Будемо говорити про нічні жахи найсвітлішого художника. Розповімо про дружбу політики та мистецтва, смішні прізвиська та художні досягнення імпресіонізму. Вже в цю суботу знайомимося з сонячним Клодом Моне: бунтівником, генієм, мазючкою і високоповажною розвалюхою.
Реєструйтеся та гайда пустувати.
Будемо говорити про нічні жахи найсвітлішого художника. Розповімо про дружбу політики та мистецтва, смішні прізвиська та художні досягнення імпресіонізму. Вже в цю суботу знайомимося з сонячним Клодом Моне: бунтівником, генієм, мазючкою і високоповажною розвалюхою.
Реєструйтеся та гайда пустувати.
Це Надар – відомий фотограф у Парижі ХІХ ст. Він втікає зі столиці після того, як дозволив організувати імпресіоністам першу виставку і пролетів. Спілка заохочення аеропересування, яку він створив, також пролетіла. На жаль, не по небу. А оскільки сталося так, повітряна куля теж несправжня. І світлина зроблена в фотостудії.
Як правильно бути футуристом?
1. Жінок – геть! Вам потрібні заводські машини. Пишіть лише їх. Постійно розмовляйте про літаки, металічні мости та паротяги.
2. Частіше викрикуйте в розмові “Слава індустріалізації!”
3. Введіть у свій лексикон слово “прогрес” та використовуйте його, де треба й не треба.
4. Проголошуйте багато маніфестів.
5. Вигадуйте власні слова.
6. (!!!) Якщо вас називатимуть кубістом, плюньте цій людині в обличчя.
Класичне мистецтао побудоване на зображенні Прекрасної дами. Знаєте, як до цього поставилися футуристи? Позбулися за принципом “чого очі не бачать, того й серцю не жаль”. “Жар, який випромінює шматок дерева чи заліза, нас хвилює більше, ніж усмішка й сльози жінки!” – сказав Філіппо Марінетті, головний теоретик цього напряму та автор першого маніфесту. Футуризм – одне із численних відгалужень авангарду, яке виникло на початку ХХ ст. в Італії, країні живописців-класиків з величезним культурним надбанням. Тим, яке футуристи вирішили перекреслити, відкинути й забути. Вони оголосили співчуття, емоційність, романтику, етикет, любов, повагу до внутрішнього світу й все традиційне – застарілими поняттями. Оспівували технічні досягнення, індустріальний прогрес і машини. Вважали, що “війна – єдина гігієна світу” та були захоплені ідеєю “надлюдини” Ніцше.
1912 року в Парижі відбулася перша значна виставка італійських футуристів. Для представників цього напряму був дуже важливий контакт з публікою: вони проголошували маніфести біля своїх полотен, розмовляли з відвідувачами, читали футуристичні вірші, просили людей видавати звуки поїздів. Щоб підтримувати свій епатажний образ, митці іноді розмовляли так, наче читають плакат чи афішу, використовували складний професійний жаргон та вульгарну лексику. Якщо ж потрібного слова не знаходилося, футуристи вигадували його самі. Зручно, еге ж?
Найвідоміші представники: Філіппо Марінетті, Умберто Боччоні, Джакомо Балла, Карло Карра, Луїджи Руссоло, Джино Северіні, Володимир Бурлюк, Наталія Гончарова, Михайло Ларіонов, Казимир Малевич поряд пробігав.
Найвідоміші картини:
“Динамізм велосипедиста”, Умберто Боччоні – полотно автора “Технічного маніфеста футуристичного живопису”. Для Боччоні було надзвичайно важливо показати динамізм світу через рух машини, в цьому випадку – велосипеда. Численні відкриття в науці, зокрема в галузях технологій та фізики, спонукали футуристів зображати не сам предмет, а енергетичні, магнітні й психічні поля, які цей предмет створював. Це ж призвело до того, що футуристи хотіли передати через картину звуки. Але якщо в абстракціоніста Василя Кандінського на меті було “написати” симфоніі Вагнера, то Марінетті, Боччоні й інші хотіли, щоб глядач почув рев потяга, звук автомобіля чи гул машини на заводі.
“Червоний паротяг”, Шандор Бортнік – “класичний футуризм”, якщо так взагалі можна сказати, не образивши Філіппо Марінетті. Енергійна композиція, зиґзаґи, конуси, чіткі форми, гострі кути. В центрі зображена могутня машина – паротяг. І яскраві вирви-око кольори. На таку палітру, до речі, футуристів надихнули картини фовістів – Анрі Матісса та Альбера Мерке. А на форму – кубісти. Однак, плутати їх не можна. І це не ми так кажемо, а самі футуристи. Кубістам не притаманне оспівування індустріального прогресу й техніки.
“Абстрактна швидкість + звук”, Джакомо Балла – ще один приклад того, як футуристи намагалися зобразити не предмет, а те, що він по собі залишає. Чи то магнітне поле, чи то коливання в повітрі, чи то звук. За ідеєю художника, те, що зображено на полотні – ефект, залишений після автомобіля, який щойно проїхав.
#пусто_про_ізми
1. Жінок – геть! Вам потрібні заводські машини. Пишіть лише їх. Постійно розмовляйте про літаки, металічні мости та паротяги.
2. Частіше викрикуйте в розмові “Слава індустріалізації!”
3. Введіть у свій лексикон слово “прогрес” та використовуйте його, де треба й не треба.
4. Проголошуйте багато маніфестів.
5. Вигадуйте власні слова.
6. (!!!) Якщо вас називатимуть кубістом, плюньте цій людині в обличчя.
Класичне мистецтао побудоване на зображенні Прекрасної дами. Знаєте, як до цього поставилися футуристи? Позбулися за принципом “чого очі не бачать, того й серцю не жаль”. “Жар, який випромінює шматок дерева чи заліза, нас хвилює більше, ніж усмішка й сльози жінки!” – сказав Філіппо Марінетті, головний теоретик цього напряму та автор першого маніфесту. Футуризм – одне із численних відгалужень авангарду, яке виникло на початку ХХ ст. в Італії, країні живописців-класиків з величезним культурним надбанням. Тим, яке футуристи вирішили перекреслити, відкинути й забути. Вони оголосили співчуття, емоційність, романтику, етикет, любов, повагу до внутрішнього світу й все традиційне – застарілими поняттями. Оспівували технічні досягнення, індустріальний прогрес і машини. Вважали, що “війна – єдина гігієна світу” та були захоплені ідеєю “надлюдини” Ніцше.
1912 року в Парижі відбулася перша значна виставка італійських футуристів. Для представників цього напряму був дуже важливий контакт з публікою: вони проголошували маніфести біля своїх полотен, розмовляли з відвідувачами, читали футуристичні вірші, просили людей видавати звуки поїздів. Щоб підтримувати свій епатажний образ, митці іноді розмовляли так, наче читають плакат чи афішу, використовували складний професійний жаргон та вульгарну лексику. Якщо ж потрібного слова не знаходилося, футуристи вигадували його самі. Зручно, еге ж?
Найвідоміші представники: Філіппо Марінетті, Умберто Боччоні, Джакомо Балла, Карло Карра, Луїджи Руссоло, Джино Северіні, Володимир Бурлюк, Наталія Гончарова, Михайло Ларіонов, Казимир Малевич поряд пробігав.
Найвідоміші картини:
“Динамізм велосипедиста”, Умберто Боччоні – полотно автора “Технічного маніфеста футуристичного живопису”. Для Боччоні було надзвичайно важливо показати динамізм світу через рух машини, в цьому випадку – велосипеда. Численні відкриття в науці, зокрема в галузях технологій та фізики, спонукали футуристів зображати не сам предмет, а енергетичні, магнітні й психічні поля, які цей предмет створював. Це ж призвело до того, що футуристи хотіли передати через картину звуки. Але якщо в абстракціоніста Василя Кандінського на меті було “написати” симфоніі Вагнера, то Марінетті, Боччоні й інші хотіли, щоб глядач почув рев потяга, звук автомобіля чи гул машини на заводі.
“Червоний паротяг”, Шандор Бортнік – “класичний футуризм”, якщо так взагалі можна сказати, не образивши Філіппо Марінетті. Енергійна композиція, зиґзаґи, конуси, чіткі форми, гострі кути. В центрі зображена могутня машина – паротяг. І яскраві вирви-око кольори. На таку палітру, до речі, футуристів надихнули картини фовістів – Анрі Матісса та Альбера Мерке. А на форму – кубісти. Однак, плутати їх не можна. І це не ми так кажемо, а самі футуристи. Кубістам не притаманне оспівування індустріального прогресу й техніки.
“Абстрактна швидкість + звук”, Джакомо Балла – ще один приклад того, як футуристи намагалися зобразити не предмет, а те, що він по собі залишає. Чи то магнітне поле, чи то коливання в повітрі, чи то звук. За ідеєю художника, те, що зображено на полотні – ефект, залишений після автомобіля, який щойно проїхав.
#пусто_про_ізми
“У цьому пекельному світі ніхто не хоче допомогти!” – кричить Джек у вікно у нічне передмістя Вашингтона. І хоча за сюжетом він адресує ці слова дівчині, яку щойно вбив, вони стосуються лише його та Ларса фон Трієра. Сьогодні в Україні прем’єра останнього фільму данського режисера “Дім, який побудував Джек”. І якщо ви хочете дослухатися до бажання автора, то сходіть в кіно саме на стрічку про серійного вбивцю, який розповідає про п’ять смертельних інцидентів від його руки. Далі читати цю рецензію не потрібно.
Але насправді фільм зовсім не про це. Трієр взяв жанр і вирішив показати його з іншого боку. Його завдання: змусити аудиторію розуміти головного героя і співчувати йому. Тому стрічка з горору перетворилася на задумливу розповідь з документальними вставками та відсилками на Вільяма Блейка, його теорію мистецтва, музиканта Гленна Гульда та “Божественну комедію”. Трієр вивчив свідомість психопата у книжках Патрісії Гайсміт, надихався стрічками Гічкока.
Ларса з самого дитинства вчили, що криміналів не потрібно ненавидіти чи зневажати, їм потрібно допомагати. Тому Джек, архітектор, інженер, вбивця на прізвисько Містер Витонченість, не здається нам страшним. Він схожий на нещасного, понівеченого неправильними думками чоловіка, який занадто сильно заплутався у філософії мистецтва. Він вбиває так, аби всі помітили. Каже про це своїй дівчині. І вона йому не вірить. Він постійно залишає по собі сліди, надсилає фото трупів у місцеву газету. І нічого не трапляється. Усім байдуже. Таке враження, що Всесвіт хоче, щоб він страждав. І він робить зі своїх страждань мистецтво. Перша моя думка після виходу з фільму була: “Як добре, що Ларс фон Трієр – режисер”. Бо він і є прототипом цього серійного вбивці-психопата. Ларс – взагалі нещасний чоловік, який страждає від алкоголізму, нестерпних нападів тривоги, знімає фільми про жорстокість, меланхолію і екзистенцію. А ми, як би сильно нам не вивертало все зсередини, як би не хотілося піти в душ і змити з себе все побачене, знову дивимося, радимо, захоплюємося, засуджуємо. І не зважаємо на те, що це створено з болю.
Про стиль. Як завжди, фільм поділено на кілька частин. У цьому випадку це інциденти. Камера рухається за персонажами і створює враження присутності. Жінконенависництво теж можна назвати однією з відмінних рис фільмів Трієра. У цій стрічці він затявся зробити найбільшим уособленням зла та нещастя не прекрасну стать. І хоча теоретично йому це вдалося, дописавши сценарій, режисер зрозумів, що вбиває він переважно жінок. І всі вони надзвичайно тупі та наївні. Виявляється, мізогністичності позбутися не так легко. До речі, він зняв фільм про серійного вбивцю через те, що його колишня дружина захоплювалася маньяками і йому здається, що жінкам вони загалом подобаються. Звучить не дуже правдоподібно, чи не так? Але ми пробачаємо автору. Як пробачаємо те, що він називає людей матеріалом для мистецтва, а фашистів вартими захоплення. Бо це все сприймається навпаки. Цей фільм Трієра насправді квіточки у понятті жорстокості з усіма попередніми. Є лише дві сцени, коли хочеться сховатися під сидіння у кінотеатрі. Ви зрозумієте під час перегляду.
“Дім, який побудував Джек” – хороший підсумок усієї творчості режисера. Тут він вдається до своїх традиційних прийомів: у процесі роздумів героя ми навіть бачимо вирізки з фільмів автора. Це друга стрічка Трієра, знята без алкоголю. Тому, напевно, вона так чітко говорить з глядачем не лише про філософію, а й про Трампа, свободу, проблеми зі зброєю та людську наївність. Цей фільм не схожий на будь-який інший. Ларс каже, що його ніби закинули у пустелю та сказали йти на схід. І він йде. І знімає фільми, які не міг би зняти ніхто, крім нього. Бо не всі режисери можуть змиритися з тим, що 100 кінокритиків покинуть залу на Каннському кінофестивалі. І не всі зможуть іронізувати на тему Голокосту, коли їх за це роблять персоною нон грата на сім років. А Трієр може. Тому його фільм слід дивитися. Щоб змогти вийти з вивернутим нутром від усвідомлення нашого світу і скласти своє враження. І можливо, навіть поспівчувати режисеру.
#пусто_про_кіно
Але насправді фільм зовсім не про це. Трієр взяв жанр і вирішив показати його з іншого боку. Його завдання: змусити аудиторію розуміти головного героя і співчувати йому. Тому стрічка з горору перетворилася на задумливу розповідь з документальними вставками та відсилками на Вільяма Блейка, його теорію мистецтва, музиканта Гленна Гульда та “Божественну комедію”. Трієр вивчив свідомість психопата у книжках Патрісії Гайсміт, надихався стрічками Гічкока.
Ларса з самого дитинства вчили, що криміналів не потрібно ненавидіти чи зневажати, їм потрібно допомагати. Тому Джек, архітектор, інженер, вбивця на прізвисько Містер Витонченість, не здається нам страшним. Він схожий на нещасного, понівеченого неправильними думками чоловіка, який занадто сильно заплутався у філософії мистецтва. Він вбиває так, аби всі помітили. Каже про це своїй дівчині. І вона йому не вірить. Він постійно залишає по собі сліди, надсилає фото трупів у місцеву газету. І нічого не трапляється. Усім байдуже. Таке враження, що Всесвіт хоче, щоб він страждав. І він робить зі своїх страждань мистецтво. Перша моя думка після виходу з фільму була: “Як добре, що Ларс фон Трієр – режисер”. Бо він і є прототипом цього серійного вбивці-психопата. Ларс – взагалі нещасний чоловік, який страждає від алкоголізму, нестерпних нападів тривоги, знімає фільми про жорстокість, меланхолію і екзистенцію. А ми, як би сильно нам не вивертало все зсередини, як би не хотілося піти в душ і змити з себе все побачене, знову дивимося, радимо, захоплюємося, засуджуємо. І не зважаємо на те, що це створено з болю.
Про стиль. Як завжди, фільм поділено на кілька частин. У цьому випадку це інциденти. Камера рухається за персонажами і створює враження присутності. Жінконенависництво теж можна назвати однією з відмінних рис фільмів Трієра. У цій стрічці він затявся зробити найбільшим уособленням зла та нещастя не прекрасну стать. І хоча теоретично йому це вдалося, дописавши сценарій, режисер зрозумів, що вбиває він переважно жінок. І всі вони надзвичайно тупі та наївні. Виявляється, мізогністичності позбутися не так легко. До речі, він зняв фільм про серійного вбивцю через те, що його колишня дружина захоплювалася маньяками і йому здається, що жінкам вони загалом подобаються. Звучить не дуже правдоподібно, чи не так? Але ми пробачаємо автору. Як пробачаємо те, що він називає людей матеріалом для мистецтва, а фашистів вартими захоплення. Бо це все сприймається навпаки. Цей фільм Трієра насправді квіточки у понятті жорстокості з усіма попередніми. Є лише дві сцени, коли хочеться сховатися під сидіння у кінотеатрі. Ви зрозумієте під час перегляду.
“Дім, який побудував Джек” – хороший підсумок усієї творчості режисера. Тут він вдається до своїх традиційних прийомів: у процесі роздумів героя ми навіть бачимо вирізки з фільмів автора. Це друга стрічка Трієра, знята без алкоголю. Тому, напевно, вона так чітко говорить з глядачем не лише про філософію, а й про Трампа, свободу, проблеми зі зброєю та людську наївність. Цей фільм не схожий на будь-який інший. Ларс каже, що його ніби закинули у пустелю та сказали йти на схід. І він йде. І знімає фільми, які не міг би зняти ніхто, крім нього. Бо не всі режисери можуть змиритися з тим, що 100 кінокритиків покинуть залу на Каннському кінофестивалі. І не всі зможуть іронізувати на тему Голокосту, коли їх за це роблять персоною нон грата на сім років. А Трієр може. Тому його фільм слід дивитися. Щоб змогти вийти з вивернутим нутром від усвідомлення нашого світу і скласти своє враження. І можливо, навіть поспівчувати режисеру.
#пусто_про_кіно
Доброго ранку! Сьогодні ми наживо пустуємо з Клодом Моне. О 14.00 чекаємо вас за адресою вул. Дмитрівська, 19А (Small Talk & Coffee).
Найближча станція метро – Університет. Окрім того, доїхати можна будь-яким видом транспорту до площі Перемоги (Цирк, Універмаг "Україна") або до трамвайної зупинки "Павлівська" (15, 18 трамваї).
Будь ласка, розраховуйте свій час так, щоб не запізнитися. Зверніть увагу, оплатити каву необхідно одразу, як здійснете замовлення. Ми традиційно рекомендуємо подвійний капучино з лавандою чи ванільний раф, але це на ваш розсуд:)
Всі, хто не зможе потрапити, не засмучуйтеся – о 14:00 почнеться трансляція на нашій сторінці в Instagram (@pustoproject).
То що? До пустування!
Найближча станція метро – Університет. Окрім того, доїхати можна будь-яким видом транспорту до площі Перемоги (Цирк, Універмаг "Україна") або до трамвайної зупинки "Павлівська" (15, 18 трамваї).
Будь ласка, розраховуйте свій час так, щоб не запізнитися. Зверніть увагу, оплатити каву необхідно одразу, як здійснете замовлення. Ми традиційно рекомендуємо подвійний капучино з лавандою чи ванільний раф, але це на ваш розсуд:)
Всі, хто не зможе потрапити, не засмучуйтеся – о 14:00 почнеться трансляція на нашій сторінці в Instagram (@pustoproject).
То що? До пустування!
Гороховий суп, самогубство 2.0, вампіри, інтелектуальність та нова #OTP. Коротко про 6 must-read матеріалів, які вийшли в нашому інтернет-виданні цього тижня:
По що ходити до Германа Гессе? – Шизофреніки, культурне самопізнання й інтелектуалізм. Про німця, гуманіста й Нобелівського лауреата. Намагаємося зрозуміти, по що читачам ходити в романи та оповідання Германа Гессе (спойлер: не по воду).
Пес по-андалузьки від Бунюеля і Далі – Сальвадор Далі вважав, що жіночі пахви схожі на морських їжачків. Чи, можливо, йому це наснилося. Про те, звідки взявся сюрреалізм в кіно та чому психоаналіз – це класно.
Від нотаріусів до водяних лілій: що, де і коли писав Моне – Вокзали, готичні собори і копиці сіна, які коштують мільйони доларів. Пояснюємо, як заробляти на ображених крамарах, відрізнити світло-пурпуровий від ніжно-бузкового і шукати естетику в індустріальних поїздах.
Спроба самогубства №2. Сильвія Плат – Що робити, коли операція "самогубство" провалилася? Наступного разу пийте менше таблеток і ховайтеся в іншому підвалі. А поки: живіть. Розповідаємо про життя Сильвії Плат між спробою 1 і 2.
Як дивитися “Виживуть тільки коханці” Джима Джармуша? – Що трапилося би з Адамом і Євою, якби вони вижили? Джим Джармуш має відповідь. І розповідає про це у камерних межах квартири романтично-депресивного вампіра та міста звабливо-мудрої начитаної вампірки. Розповідаємо про іконічний фільм, любов та безсмертя у матеріалі.
Стосунки вашої мрії: Моне + Клемансо – Що таке любов? Чому кожному художнику потрібен Тигр? Як геній став зашкарублим раком? Про щиру дружбу політика і митця, сваху Японію та листи, які хочеться цитувати. Наша нова #OTP в матеріалі.
Гертруда Стайн: дикі звірі або де шукати втрачене покоління? – Як стати кумою Гемінґвея, а потім припинити спілкування та ще багато відповідей на багато запитань про хрещену матір авангарду. Пізнаємо епоху втрачених смислів і поколінь через життя Гертруди Стайн.
По що ходити до Германа Гессе? – Шизофреніки, культурне самопізнання й інтелектуалізм. Про німця, гуманіста й Нобелівського лауреата. Намагаємося зрозуміти, по що читачам ходити в романи та оповідання Германа Гессе (спойлер: не по воду).
Пес по-андалузьки від Бунюеля і Далі – Сальвадор Далі вважав, що жіночі пахви схожі на морських їжачків. Чи, можливо, йому це наснилося. Про те, звідки взявся сюрреалізм в кіно та чому психоаналіз – це класно.
Від нотаріусів до водяних лілій: що, де і коли писав Моне – Вокзали, готичні собори і копиці сіна, які коштують мільйони доларів. Пояснюємо, як заробляти на ображених крамарах, відрізнити світло-пурпуровий від ніжно-бузкового і шукати естетику в індустріальних поїздах.
Спроба самогубства №2. Сильвія Плат – Що робити, коли операція "самогубство" провалилася? Наступного разу пийте менше таблеток і ховайтеся в іншому підвалі. А поки: живіть. Розповідаємо про життя Сильвії Плат між спробою 1 і 2.
Як дивитися “Виживуть тільки коханці” Джима Джармуша? – Що трапилося би з Адамом і Євою, якби вони вижили? Джим Джармуш має відповідь. І розповідає про це у камерних межах квартири романтично-депресивного вампіра та міста звабливо-мудрої начитаної вампірки. Розповідаємо про іконічний фільм, любов та безсмертя у матеріалі.
Стосунки вашої мрії: Моне + Клемансо – Що таке любов? Чому кожному художнику потрібен Тигр? Як геній став зашкарублим раком? Про щиру дружбу політика і митця, сваху Японію та листи, які хочеться цитувати. Наша нова #OTP в матеріалі.
Гертруда Стайн: дикі звірі або де шукати втрачене покоління? – Як стати кумою Гемінґвея, а потім припинити спілкування та ще багато відповідей на багато запитань про хрещену матір авангарду. Пізнаємо епоху втрачених смислів і поколінь через життя Гертруди Стайн.
Заходять якось у бар археолог, син єпископа, модерніст-формаліст, професор богослов’я і радянський розвідник у німецькій офіцерській формі, а бармен каже: “Добрий день, Домонтович!” Сьогодні розповідаємо про людину-парадокс, інтелектуала та естета – українського генія Віктора Петрова aka В. Домонтовича aka В. Бера aka людину, яка змогла придумати собі надто багато псевдонімів.
Про нього не згадують на уроках української літератури, хоча його можна ставити поряд із Валер’яном Підмогильним, а український літературознавець Шевельов називав його “шостим з п’ятірного грона неокласиків”. Він швидко ходив, багато усміхався, носив окуляри, мав дотепний гострий гумор і нерівно пришивав ґудзики. До того ж, різних кольорів, бо не зважав на свій зовнішній вигляд. Віктор Петров – класик української літератури, якого й класиком довго визнавати не бажали.
Біографія В. така ж хаотична й картата, як і ґудзики на його піджаках, та й парадоксів у ній не менше, ніж у його літературі. Народився у Катеринославі в сім’ї священика. У студентські роки, які припали на Першу світову війну, познайомився з модерністською “тусовкою” – тими, що проводили час у кафе ХЛАМ (Художники, Літератори, Актори, Музиканти). Вчився на історико-філологічному факультеті університету ім. Святого Володимира, дружив із Зеровим та іншими неокласиками. Вони возвеличували бароко, жартували на снобські теми (майже, як наша редакція), проводили літературні дискусії і писали дипломні роботи. Про знайомство з “гроном”, київські студентські роки, стіни університету і зокрема Миколу Зерова, Домонтович згодом розповів у “Болотяній Лукрозі”.
Після навчання Віктор Петров займався археологією, писав під псевдонімом “В. Домонтович” (наголошував, що Домонтович саме В., не Віктор, наче це його літературне Я), досліджував Пантелеймона Куліша і без тями кохав дружину свого приятеля – Софію Зерову. Робив короткі записи про всі їхні зустрічі, потайки кидав на неї погляд з-під своїх окулярів і чекав, можливо, знаючи, що через 35 років вона таки погодиться стати його жінкою.
У 30-ті роки Петров, за словами Юрія Шевельова, відкинув свого внутрішнього Домонтовича в анабіоз*. Він зовсім перестав писати: не хотів коритися соцреалістичим канонам і вирішив, що найкраще просто заглибитися в етнографію й археологію. У часи Другої світової Петрова-парадокса встигли назвати й німецьким шпигуном, й радянським розвідником, а він тим часом видав брошуру “Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору”. Чим не каламбур?
Література Домонтовича сповнена філософії та мистецтва, але він вправно переплітає це з сюжетами. Автор грається з читачем антитезами-протиставленнями, інтелектуалізмом й, власне, парадоксами. Для Домонтовича твір – гра, на яку ми даємо мовчазну згоду, відкриваючи першу сторінку.
Три must-read романи:
“Без ґрунту” – історія авантюрного дивного кохання, під якою приховані роздуми про мистецтво, філософію й історію. Головний герой цього модерністського роману – Ростислав Михайлович, археолог, який є прототипом самого письменника. Він так само розмовляє, одягається, походить з того ж міста.
“Дівчина з ведмедиком” – твір, який разом із “Містом” Валер’яна Підмогильного став основою жанру інтелектуального роману в українській літературі. Герої граються: з ведмедиками, молодими репетиторами й у кохання. Роздумують над п’єсами Гете, розмовляють про Макіавеллі, доки автор порівнює дівчат з ямбами й верлібрами. Це роман про людей-аванґардистів нового покоління, які живуть разом із людьми попередніх століть. І тих, хто має обрати, на чий бік стати.
“Доктор Серафікус” – Василь Хрисанфович Комаха, біолог і психолог, “проповідує донжуанізм навпаки”. Себто, боїться жінок. І взагалі всього боїться – навколишнього світу, тілесного кохання, відчинених вікон і людей. Не боїться лише 5-річної дівчинки Ірці, яку щиро платонічно любить і поряд з якою стає незґрабно інфантильним, бо у “Докторі Серафікусі” є щось від Фройда, від Диявола і від Бога.
#пусто_про_автора
*анабіоз – стан організму, за якого відсутні всі видимі прояви життя
Про нього не згадують на уроках української літератури, хоча його можна ставити поряд із Валер’яном Підмогильним, а український літературознавець Шевельов називав його “шостим з п’ятірного грона неокласиків”. Він швидко ходив, багато усміхався, носив окуляри, мав дотепний гострий гумор і нерівно пришивав ґудзики. До того ж, різних кольорів, бо не зважав на свій зовнішній вигляд. Віктор Петров – класик української літератури, якого й класиком довго визнавати не бажали.
Біографія В. така ж хаотична й картата, як і ґудзики на його піджаках, та й парадоксів у ній не менше, ніж у його літературі. Народився у Катеринославі в сім’ї священика. У студентські роки, які припали на Першу світову війну, познайомився з модерністською “тусовкою” – тими, що проводили час у кафе ХЛАМ (Художники, Літератори, Актори, Музиканти). Вчився на історико-філологічному факультеті університету ім. Святого Володимира, дружив із Зеровим та іншими неокласиками. Вони возвеличували бароко, жартували на снобські теми (майже, як наша редакція), проводили літературні дискусії і писали дипломні роботи. Про знайомство з “гроном”, київські студентські роки, стіни університету і зокрема Миколу Зерова, Домонтович згодом розповів у “Болотяній Лукрозі”.
Після навчання Віктор Петров займався археологією, писав під псевдонімом “В. Домонтович” (наголошував, що Домонтович саме В., не Віктор, наче це його літературне Я), досліджував Пантелеймона Куліша і без тями кохав дружину свого приятеля – Софію Зерову. Робив короткі записи про всі їхні зустрічі, потайки кидав на неї погляд з-під своїх окулярів і чекав, можливо, знаючи, що через 35 років вона таки погодиться стати його жінкою.
У 30-ті роки Петров, за словами Юрія Шевельова, відкинув свого внутрішнього Домонтовича в анабіоз*. Він зовсім перестав писати: не хотів коритися соцреалістичим канонам і вирішив, що найкраще просто заглибитися в етнографію й археологію. У часи Другої світової Петрова-парадокса встигли назвати й німецьким шпигуном, й радянським розвідником, а він тим часом видав брошуру “Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору”. Чим не каламбур?
Література Домонтовича сповнена філософії та мистецтва, але він вправно переплітає це з сюжетами. Автор грається з читачем антитезами-протиставленнями, інтелектуалізмом й, власне, парадоксами. Для Домонтовича твір – гра, на яку ми даємо мовчазну згоду, відкриваючи першу сторінку.
Три must-read романи:
“Без ґрунту” – історія авантюрного дивного кохання, під якою приховані роздуми про мистецтво, філософію й історію. Головний герой цього модерністського роману – Ростислав Михайлович, археолог, який є прототипом самого письменника. Він так само розмовляє, одягається, походить з того ж міста.
“Дівчина з ведмедиком” – твір, який разом із “Містом” Валер’яна Підмогильного став основою жанру інтелектуального роману в українській літературі. Герої граються: з ведмедиками, молодими репетиторами й у кохання. Роздумують над п’єсами Гете, розмовляють про Макіавеллі, доки автор порівнює дівчат з ямбами й верлібрами. Це роман про людей-аванґардистів нового покоління, які живуть разом із людьми попередніх століть. І тих, хто має обрати, на чий бік стати.
“Доктор Серафікус” – Василь Хрисанфович Комаха, біолог і психолог, “проповідує донжуанізм навпаки”. Себто, боїться жінок. І взагалі всього боїться – навколишнього світу, тілесного кохання, відчинених вікон і людей. Не боїться лише 5-річної дівчинки Ірці, яку щиро платонічно любить і поряд з якою стає незґрабно інфантильним, бо у “Докторі Серафікусі” є щось від Фройда, від Диявола і від Бога.
#пусто_про_автора
*анабіоз – стан організму, за якого відсутні всі видимі прояви життя
Експресіонізм.
Авангардна течія у мистецтві, створена на противагу академізму і сонячності імпресіоністів. Напрямок смерті, трагедії, болю та оголеності страшної душі. Якщо ви стоїте перед полотном експресіоніста, у вас сироти по тілу і хочеться відвернутися – ви все правильно відчули і зрозуміли.
Ще постімпресіоніст Ван Гог вважав, що “мистецтво, віддавшись владі вивчення оптичних властивостей світла та кольору, втратило можливість передавати свої почуття іншим”. Імпресіоністи занадто сильно полинули в інтерпретацію візуальних ефектів і перестали ділитися відлунням своєї душі з глядачем. Але справа не в художниках, а в часі та умовах, у яких вони жили: найбільш плідний період роботи імпресіоністів припадає на мирний час у Франції, золоту епоху. Художник був щасливий і сонячний, тому писав про щастя.
Організовано експресіоністи з’явилися у Німеччині перед Першою світовою війною. Берлін і вся країна у той час – швидкісна машина оновлення. Відбувається індустріалізація, ламаються гендерні стереотипи: жінки працюють на заводах; майстрів заміняють механізмами з сотень людей, які не почуваються особливими. Світ рухається в шаленому темпі – люди не встигають за ним.
Саме в такому Дрездені у 1907 році чотири студенти-архітектори створюють об’єднання “Міст”. Їхнє основне завдання: порвати із традиційним мистецтвом і через картини показувати, що вони відчувають. І хоча спочатку митці намагалися створити груповий стиль, після кількох спільних виїздів на природу, художники зрозуміли, що основним принципом експресіонізму є самотність та індивідуальність. Більше вони не бачились. А до представників їхнього напрямку додалися люди різноманітних національностей. Експресіоністи – це просто психічно хворі люди, які розповідають про свій біль усьому зболеному світові.
Як визначити експресіоністичну картину? Вона вирізняється яскравістю та кислотністю кольорів, плавністю ліній, різкістю мазків і трагічністю сюжету. Часто у зображенні є натяки на містицизм та викривлена еротичність.
Найвідоміші представники: Едвард Мунк, Джеймс Енсор, Ернст Людвіг Кірхнер, Еґон Шиле, Оскар Кокошка, Василь Кандінський, Франц Марк, Макс Пехштейн.
Найвідоміші картини:
“Крик” Едвард Мунк, 1893 р. Свій найграндіозніший сюжет художник зобразив чотири рази. І копіював до самої самотньої смерті. Він називав трьома янголами своєї творчості Хворобу, Печаль та Смерть. Міст, на якому стоїть головний персонаж, реальний. Художник малює його під час заходу сонця. Тільки замість романтичного сюжету ми бачимо криваве небо і крик. Крик справжній, бо міст був між скотобійнею та психлікарнею, де кричали тварини і понівечені люди. Це перетворювалося в страшний гул, який художник і зобразив на картині. Печально, хворобливо та дуже експресіоністично.
“Наречена вітру” Оскар Кокошка, 1914 р. Вона довірливо прихилися до його плеча, він – впевнено тримає їх обох у потоці вітру чи то хвиль. Кохана Оскара обіцяла вийти за нього заміж, якщо він створить шедевр. Насправді постійно зраджувала йому і зробила аборт, щоб не мати дітей з цим безумцем. Тому замість спокою, який першочергово задумував художник, ми бачимо на картині відчай, сум і нереальність кохання. Це підкреслено блакитно-пурпуровими кольорами та нечіткими контурами персонажів.
“Сім’я” Еґон Шиле, 1918 р. Цей художник зображав еротику людського тіла у викривлених позах, і часом на його картинах з’являлися неповнолітні оголені дівчатка. За це його запроторили до в’язниці та спалили кілька полотен. Він вийшов на свободу і продовжив малювати ще страшніше та печальніше. Одружився, його дружина завагітніла. Його не призвали до армії і горе вже мало оминути художника, але у 1918 році його вагітна дружина померла від іспанського грипу. Він помер за кілька днів після неї. Картина “Сім’я” більш плавна, аніж усі інші роботи художника. Вона має вигляд передсмертного портрету. У смерті художник нарешті віднаходить спокій. Спокій, моторошний для глядача.
#пусто_про_ізми
Авангардна течія у мистецтві, створена на противагу академізму і сонячності імпресіоністів. Напрямок смерті, трагедії, болю та оголеності страшної душі. Якщо ви стоїте перед полотном експресіоніста, у вас сироти по тілу і хочеться відвернутися – ви все правильно відчули і зрозуміли.
Ще постімпресіоніст Ван Гог вважав, що “мистецтво, віддавшись владі вивчення оптичних властивостей світла та кольору, втратило можливість передавати свої почуття іншим”. Імпресіоністи занадто сильно полинули в інтерпретацію візуальних ефектів і перестали ділитися відлунням своєї душі з глядачем. Але справа не в художниках, а в часі та умовах, у яких вони жили: найбільш плідний період роботи імпресіоністів припадає на мирний час у Франції, золоту епоху. Художник був щасливий і сонячний, тому писав про щастя.
Організовано експресіоністи з’явилися у Німеччині перед Першою світовою війною. Берлін і вся країна у той час – швидкісна машина оновлення. Відбувається індустріалізація, ламаються гендерні стереотипи: жінки працюють на заводах; майстрів заміняють механізмами з сотень людей, які не почуваються особливими. Світ рухається в шаленому темпі – люди не встигають за ним.
Саме в такому Дрездені у 1907 році чотири студенти-архітектори створюють об’єднання “Міст”. Їхнє основне завдання: порвати із традиційним мистецтвом і через картини показувати, що вони відчувають. І хоча спочатку митці намагалися створити груповий стиль, після кількох спільних виїздів на природу, художники зрозуміли, що основним принципом експресіонізму є самотність та індивідуальність. Більше вони не бачились. А до представників їхнього напрямку додалися люди різноманітних національностей. Експресіоністи – це просто психічно хворі люди, які розповідають про свій біль усьому зболеному світові.
Як визначити експресіоністичну картину? Вона вирізняється яскравістю та кислотністю кольорів, плавністю ліній, різкістю мазків і трагічністю сюжету. Часто у зображенні є натяки на містицизм та викривлена еротичність.
Найвідоміші представники: Едвард Мунк, Джеймс Енсор, Ернст Людвіг Кірхнер, Еґон Шиле, Оскар Кокошка, Василь Кандінський, Франц Марк, Макс Пехштейн.
Найвідоміші картини:
“Крик” Едвард Мунк, 1893 р. Свій найграндіозніший сюжет художник зобразив чотири рази. І копіював до самої самотньої смерті. Він називав трьома янголами своєї творчості Хворобу, Печаль та Смерть. Міст, на якому стоїть головний персонаж, реальний. Художник малює його під час заходу сонця. Тільки замість романтичного сюжету ми бачимо криваве небо і крик. Крик справжній, бо міст був між скотобійнею та психлікарнею, де кричали тварини і понівечені люди. Це перетворювалося в страшний гул, який художник і зобразив на картині. Печально, хворобливо та дуже експресіоністично.
“Наречена вітру” Оскар Кокошка, 1914 р. Вона довірливо прихилися до його плеча, він – впевнено тримає їх обох у потоці вітру чи то хвиль. Кохана Оскара обіцяла вийти за нього заміж, якщо він створить шедевр. Насправді постійно зраджувала йому і зробила аборт, щоб не мати дітей з цим безумцем. Тому замість спокою, який першочергово задумував художник, ми бачимо на картині відчай, сум і нереальність кохання. Це підкреслено блакитно-пурпуровими кольорами та нечіткими контурами персонажів.
“Сім’я” Еґон Шиле, 1918 р. Цей художник зображав еротику людського тіла у викривлених позах, і часом на його картинах з’являлися неповнолітні оголені дівчатка. За це його запроторили до в’язниці та спалили кілька полотен. Він вийшов на свободу і продовжив малювати ще страшніше та печальніше. Одружився, його дружина завагітніла. Його не призвали до армії і горе вже мало оминути художника, але у 1918 році його вагітна дружина померла від іспанського грипу. Він помер за кілька днів після неї. Картина “Сім’я” більш плавна, аніж усі інші роботи художника. Вона має вигляд передсмертного портрету. У смерті художник нарешті віднаходить спокій. Спокій, моторошний для глядача.
#пусто_про_ізми
Французька нова хвиля – період революції у кіномові, монтажі, операторській роботі та ролі режисера в процесі створення фільмів. Ми вже розповідали, як французькі критики вирішили створювати нове кіно й перекреслили всі канони зйомки. Сьогодні ж розказуємо про того, хто стер у своїх фільмах рамки часу та простору, інтелектуала, генія і “совість” кінематографу – Алена Рене. Деякі вважають його передтечею Нової хвилі, хтось каже, що Рене – ніхто інший, як її представник. У будь-якому випадку, його фільми – це інтелектуальні й естетичні шедеври.
“Мені ніколи не вдавалося досягти повного злиття з реальністю. Знаючи про цю свою рису, я завчасно надаю перевагу умовному діалогові, який звучить не зовсім натурально. Тому моє кіно нагадує театр”.
В юності Рене подобалися комікси (які він, до речі, екранізував на плівку в дитинстві), театр (саме після перегляду п’єси “Чайка” Рене вирішив стати режисером) і документальне кіно. Одна з його найвідоміших і найвдаліших робіт “Ніч і туман” – це васне нон-фікшн стрічка. У свій “період неігрового кіно” Рене товаришував із видатним представником документального кінематографу Крісом Маркером, автором фільму “Злітна смуга”, яким згодом надихалося багато культових режисерів. Під його впливом режисер зняв стрічки про мистецтво “Ван Гог”, “Статуї також помирають”, “Генріка” тощо.
Франсуа Трюффо писав: “Всі навколо кажуть, що Рене неймовірний, і лише факт його існування доводить, що тепер у кінематографі можливо все. Ні! Картини Рене доводять те, що Рене може все”.
Три must-see кінострічки:
“Ніч і туман”, 1955 – західнонімецький посол наполіг, аби Каннський кінофестиваль відхилив цей фільм. Ален Рене вирішив використати сплетіння часових ліній. “Ніч і туман”, названий на честь однойменної директиви Адольфа Гітлера, про те, що таке нацистський режим і чому він – найгірше, що трапилося з людством. У ньому чергуються кольорові кадри – як Освенцим на початку фільму – з чорно-білими. Режисер поєднує минуле з теперішнім. Він використовує фотографії, які вдало вплітаються у його кіномову. Закадровий голос пояснює, як зароджувався режим, як з’являлася ідеологія. Бо про війну не можна забути, вона завжди болітиме людству. Останні слова фільму перетворюють його на стрічку-пересторогу: “Війна заснула, але одне її око не дрімає”.
“Хіросіма, любове моя”, 1959 – стрічка про те, як пов’язане теперішнє й минуле. І це показано не лише в монтажі й у тому, як Рене порушив звичну хронологію кіноповісті. Головні герої – французька актриса і японський архітектор – кохають, багато розмовляють і думають про минуле, яке дихає в спину. Минуле міста Хіросіми, минуле світу й минуле кожного з них поодинці. Операторською роботою Рене займався із Саша Верні, який згодом працював з ним і в “Минулого року в Марієнбаді”, а також прославився своєю роботою в “Денній красуні” Луїса Бунюеля. Спочатку сценарій до фільму мала написати письменниця Франсуаза Саган, але вона відмовилася і роботу віддали Маргарит Дюрас. Рене розповідав, що намагався пояснити письменниці ідею через алгебраїчне рівняння. “Якщо показати “Хіросіму” за допомогою діаграми, можна виявити близьку до музичної партитури квартетну форму: тема, варіація на початку теми, повтор, поворот назад. Фільм сконструйований, як трикутник, і я вирішив показати це на діаграмі” – казав режисер.
“Минулого року в Марієнбаді”, 1961 – уявіть, що в готелі до вас підходить чоловік і стверджує, що минулого року в Марієнбаді ви кохали одне одного. Так трапляється з головною героїнею цієї стрічки. “Минулого року” – це експеримент, який треба відмовитися сприймати за декартівськими правилами раціонального мислення й просто грати у гру – з режисером, акторами й своєю фантазією. Тут дуже виразна й естетична візуальна мова – фільм хочеться зупиняти щосекунди й насолоджуватися кожним кадром. Деякі моменти, відсутність тіней і своєрідний монтаж наче натякають глядачеві, що це сон, хоч ми й до кінця не знаємо, дивимося ми фантазію головних героїв, чи таки спостерігаємо за реальним розвитком подій.
#пусто_про_кіно #пусто_про_автора
“Мені ніколи не вдавалося досягти повного злиття з реальністю. Знаючи про цю свою рису, я завчасно надаю перевагу умовному діалогові, який звучить не зовсім натурально. Тому моє кіно нагадує театр”.
В юності Рене подобалися комікси (які він, до речі, екранізував на плівку в дитинстві), театр (саме після перегляду п’єси “Чайка” Рене вирішив стати режисером) і документальне кіно. Одна з його найвідоміших і найвдаліших робіт “Ніч і туман” – це васне нон-фікшн стрічка. У свій “період неігрового кіно” Рене товаришував із видатним представником документального кінематографу Крісом Маркером, автором фільму “Злітна смуга”, яким згодом надихалося багато культових режисерів. Під його впливом режисер зняв стрічки про мистецтво “Ван Гог”, “Статуї також помирають”, “Генріка” тощо.
Франсуа Трюффо писав: “Всі навколо кажуть, що Рене неймовірний, і лише факт його існування доводить, що тепер у кінематографі можливо все. Ні! Картини Рене доводять те, що Рене може все”.
Три must-see кінострічки:
“Ніч і туман”, 1955 – західнонімецький посол наполіг, аби Каннський кінофестиваль відхилив цей фільм. Ален Рене вирішив використати сплетіння часових ліній. “Ніч і туман”, названий на честь однойменної директиви Адольфа Гітлера, про те, що таке нацистський режим і чому він – найгірше, що трапилося з людством. У ньому чергуються кольорові кадри – як Освенцим на початку фільму – з чорно-білими. Режисер поєднує минуле з теперішнім. Він використовує фотографії, які вдало вплітаються у його кіномову. Закадровий голос пояснює, як зароджувався режим, як з’являлася ідеологія. Бо про війну не можна забути, вона завжди болітиме людству. Останні слова фільму перетворюють його на стрічку-пересторогу: “Війна заснула, але одне її око не дрімає”.
“Хіросіма, любове моя”, 1959 – стрічка про те, як пов’язане теперішнє й минуле. І це показано не лише в монтажі й у тому, як Рене порушив звичну хронологію кіноповісті. Головні герої – французька актриса і японський архітектор – кохають, багато розмовляють і думають про минуле, яке дихає в спину. Минуле міста Хіросіми, минуле світу й минуле кожного з них поодинці. Операторською роботою Рене займався із Саша Верні, який згодом працював з ним і в “Минулого року в Марієнбаді”, а також прославився своєю роботою в “Денній красуні” Луїса Бунюеля. Спочатку сценарій до фільму мала написати письменниця Франсуаза Саган, але вона відмовилася і роботу віддали Маргарит Дюрас. Рене розповідав, що намагався пояснити письменниці ідею через алгебраїчне рівняння. “Якщо показати “Хіросіму” за допомогою діаграми, можна виявити близьку до музичної партитури квартетну форму: тема, варіація на початку теми, повтор, поворот назад. Фільм сконструйований, як трикутник, і я вирішив показати це на діаграмі” – казав режисер.
“Минулого року в Марієнбаді”, 1961 – уявіть, що в готелі до вас підходить чоловік і стверджує, що минулого року в Марієнбаді ви кохали одне одного. Так трапляється з головною героїнею цієї стрічки. “Минулого року” – це експеримент, який треба відмовитися сприймати за декартівськими правилами раціонального мислення й просто грати у гру – з режисером, акторами й своєю фантазією. Тут дуже виразна й естетична візуальна мова – фільм хочеться зупиняти щосекунди й насолоджуватися кожним кадром. Деякі моменти, відсутність тіней і своєрідний монтаж наче натякають глядачеві, що це сон, хоч ми й до кінця не знаємо, дивимося ми фантазію головних героїв, чи таки спостерігаємо за реальним розвитком подій.
#пусто_про_кіно #пусто_про_автора
Як провести канікули у США? Поїхати на квартиру разом з найкращим другом свого коханого просто, щоб прийняти душ. Полежати у теплій ванній, саме перев'язувати волосся резинкою перед дзеркалом, почути, як клацає камера за спиною. Згадати, що друг – відомий фотограф. Назвати його поганим хлопцем і... позувати! Такі рекомендації може вам дати лише Сімона де Бовуар.
Ця світлина стала скандальною аж у 2008 році (58 років після створення). Фотограф Арт Шей продав її французькому журналу "Nouvel Observateur". З цього зображення вони зробили обкладинку випуску на честь століття екзисенціалістки. Було багато пересудів щодо мети використання цього фото та його етичності. Ми ж можемо лише сказати, що мистецтво без естетичної сексуальності немислиме. Тому захоплюємося красивою світлиною та мисткинею і пропонуємо більше читати у матеріалі Мистецтво у пошуках сексуальної ідентичності.
Ця світлина стала скандальною аж у 2008 році (58 років після створення). Фотограф Арт Шей продав її французькому журналу "Nouvel Observateur". З цього зображення вони зробили обкладинку випуску на честь століття екзисенціалістки. Було багато пересудів щодо мети використання цього фото та його етичності. Ми ж можемо лише сказати, що мистецтво без естетичної сексуальності немислиме. Тому захоплюємося красивою світлиною та мисткинею і пропонуємо більше читати у матеріалі Мистецтво у пошуках сексуальної ідентичності.
Як написати роман за піснею “Norwegian Wood”, у якій 115 слів (так, ми рахували)? Беремо пляшку вина і декілька синглів The Beatles, додаємо кохання і печалі, перемішуємо із самогубствами та душевною нерівновагою. На фоні – шалений ритм Токіо. Виходить не схожий на жоден інший твір Муракамі, надзвичайно реалістичний та життєвий - “Норвезький ліс”. Це роман про вибір і відповідальність, любов і біль, глибину почуттів, які часто складно зрозуміти, а, тим паче, виразити.
“Я майже не звертав увагу на пейзаж навколо, поки був там. Нічим не примітний – я навіть подумати не міг, що через 18 років буду пам'ятати його так чітко”.
Тоору Ватанабе, протагоністу, 37. У 1960-их він був студентом у Токіо і це змінило все його життя. Як? Його друг вчинив самогубство. Дівчина цього друга потрапила до клініки для душевнохворих. Тоору кохав її. Він писав їй листи, чекав на її видужання, а вона жила минулим і не цінувала його зусиль. Згодом Тоору зустрів іншу дівчину, активну та емоційну, не таку, яким був він. Вони ходили в інший кінець міста, щоб пообідати, і дивилися на дим від пожежі на її балконі над книжковим магазином. У них були різні внутрішні світи і врешті перед Тоору постала проблема вибору між дівчатами. Але події минулого навчили його бачити не тільки хороше і погане, а і щось між. Вибір Тоору – це не вибір чорного і білого, а відтінків сірого, які значно відрізняються між собою.
Тоді, ще юним студентом, він навчився пізнавати все в порівнянні: зрозумів силу депресії дівчини друга тільки тоді, коли зустрів життєрадісну з квартири над книжковим магазином. Спав з усіма підряд, щоб відчути, що таке справжнє почуття. Очима Тоору ми бачимо квапливий ритм жителів столичного мегаполісу Японії, знайомимося з традиціями цієї незвичайної країни і доходимо до висновку словами автора: “Смерть – не протилежність, а непомітна частина життя”.
Ми можемо лише намагатися переповісти книгу, донести її літературну цінність чи віддати пошану особливо прекрасним моментам. Мова Харукі Муракамі занадто красива, щоб її описувати чи оцінювати. Характери головних героїв, їх роздуми, бажання та змішані почуття пашіють справжністю. Постійне відчуття смерті, нерозділене кохання і травми минулого, які Муракамі поступово знаходить у своїх героїв, ще раз доводять, що це не типовий роман про високе. “Норвезький ліс” має особливий настрій тонкої печалі, яку всі ми часом відчуваємо.
“Як не старайся, коли боляче – болить” – пише Муракамі і з цим складно посперечатись.
#пусто_про_літературу
“Я майже не звертав увагу на пейзаж навколо, поки був там. Нічим не примітний – я навіть подумати не міг, що через 18 років буду пам'ятати його так чітко”.
Тоору Ватанабе, протагоністу, 37. У 1960-их він був студентом у Токіо і це змінило все його життя. Як? Його друг вчинив самогубство. Дівчина цього друга потрапила до клініки для душевнохворих. Тоору кохав її. Він писав їй листи, чекав на її видужання, а вона жила минулим і не цінувала його зусиль. Згодом Тоору зустрів іншу дівчину, активну та емоційну, не таку, яким був він. Вони ходили в інший кінець міста, щоб пообідати, і дивилися на дим від пожежі на її балконі над книжковим магазином. У них були різні внутрішні світи і врешті перед Тоору постала проблема вибору між дівчатами. Але події минулого навчили його бачити не тільки хороше і погане, а і щось між. Вибір Тоору – це не вибір чорного і білого, а відтінків сірого, які значно відрізняються між собою.
Тоді, ще юним студентом, він навчився пізнавати все в порівнянні: зрозумів силу депресії дівчини друга тільки тоді, коли зустрів життєрадісну з квартири над книжковим магазином. Спав з усіма підряд, щоб відчути, що таке справжнє почуття. Очима Тоору ми бачимо квапливий ритм жителів столичного мегаполісу Японії, знайомимося з традиціями цієї незвичайної країни і доходимо до висновку словами автора: “Смерть – не протилежність, а непомітна частина життя”.
Ми можемо лише намагатися переповісти книгу, донести її літературну цінність чи віддати пошану особливо прекрасним моментам. Мова Харукі Муракамі занадто красива, щоб її описувати чи оцінювати. Характери головних героїв, їх роздуми, бажання та змішані почуття пашіють справжністю. Постійне відчуття смерті, нерозділене кохання і травми минулого, які Муракамі поступово знаходить у своїх героїв, ще раз доводять, що це не типовий роман про високе. “Норвезький ліс” має особливий настрій тонкої печалі, яку всі ми часом відчуваємо.
“Як не старайся, коли боляче – болить” – пише Муракамі і з цим складно посперечатись.
#пусто_про_літературу
