​​Уявіть футбольний матч. Є сама гра і є людина, яка слідкує за дотриманням правил – рефері. Тепер уявіть судовий процес. Є справа, яку потрібно розв’язати, і є людина, яка її розв’язує – суддя. Спільне між футбольним матчем і судовим процесом те, що завжди є той, хто судить і вирішує. У літературі така людина – “критик”. Це – “сірий кардинал”, від якого в усіх письменників коліна підкошуються. З’ясовуємо, як одна репліка може зарахувати вас до лав літературних критиків, чим вони займаються і навіщо читати їхні роботи.

Ми всі — критики
Коли читаємо літературу, ми хвилюємося за героїв, мліємо від сюжетних поворотів і ділимося з близькими враженнями. Ця реакція може бути емоційною: “Вау!”, “Це фігня”, “стікер-експресія враження від прочитаного”. А може бути у формі есе з продуманою концепцією, виваженими словами і бібліографією. Всі ці реакції – літературна критика. А ми – критики, які робимо про твір різні судження. Грубо кажучи, висловлюємо, що добре, що погане і чи потрібне воно. Це спосіб аргументованого упорядкування хаосу в зручні категорії, спроба осмислити частинку світу – художній твір. Тож, щоразу, коли говорите про художню літературу, ви стаєте критиком, бо виказуєте реакцію і судження.

Спочатку було слово
Професійна літературна критика з’явилася з релігією. Священні тексти розуміли неоднаково і не кожен. Потрібно було пояснити слова бога/ів і зробити їх доступними широкому або замкненому колу людей. Так у стародавній Індії були чотири тексти індуїстської релігії – складні за формою та змістом Веди, – але до них брахмани писали упанішади – пояснення. У християнській релігії була незрозуміла і заплутана Біблія, до якої священнослужителі писали екзегетику – роз’яснення Святого Письма. В усіх інших релігіях відбувалося те саме.

Коли, крім священної літератури, з’явилася інша і активізувався книгодрук,збільшилася кількість критиків; вони також її розтлумачували та судили: що потрібно спалити, а що читати всім.

Свобода! Рівність! Справедливість!
Нині літературознавці та критики не диктують, які книги “хороші” чи “погані”. Вони досліджують, з чого складений текст і як він функціонує, щоб зрозуміти свідомість людей. Літературознавці і критики відчитують у текстах те, що людина без особливих знань не бачить. Це – як взяти у подорож темним лісом ліхтарик. Проте, світло цього ліхтарика може бути різноманітним. Про що поговоримо у наступній публікаці рубрики #пусто_про_критику.

Літературна критика не страшна і не кусається. Вона не вказує і не обмежує, а тільки дає більше інформації. Її читають, щоб могти сказати про книгу щось більше, ніж надіслати “стікер-експресія враження від прочитаного”. Але й те не є погано.

#пусто_про_літературу

Виявляється, сови гріховні. А ще качки, жінки, яйця, одуди і скляні ковпаки. Люди ж ходять оголені, щоб показати: гріх не приховати одягом. Чоловіки грають на музичних інструментах, бо вони від Диявола. А дівчата бояться дивитися у люстерка, щоб не побачити там чортові (це присвійний прикметник) сідниці. Це все – опис символів на картині "Сад земних насолод" Ієроніма Босха.

У новому випуску "Читаємо картини" кураторка Таня розказує, як розібрати символи на роботі фламандського митця, що означають величезні полуниці та благородні лебеді й чому в Голландії XVI століття прослуховування музики вважалося каторгою. А ми рахуємо, скільки разів за відео вона сказала слово "гріх".

https://youtu.be/65UkCQo4UC0

​​Коли у єдине кінематографічне ціле єднаються європейська та азійська традиції, отримуємо симбіоз агресивно-спокусливого візуалу та мінімалістичних діалогів у стилі французької нової хвилі. Тобто, «Озеро диких гусей» — нову стрічку китайського режисера Дяо Інаня. Поспішайте переглянути її на великих екранах (як же ми чекали, коли знову можна буде це сказати!), а ми розповімо про специфіку сюжету та візуальні цитати у стрічці.

ПРО ЩО?
Головний герой — лідер кримінального угрупування, яке займається крадіжками мотоциклів у небезпечному районі, що йменують Озером диких гусей (там дійсно є озеро, яке стало об’єктом численних естетичних операторських знимкувань). У ході ризикованої операції герой убиває поліцейського та змушений переховуватися. Доля зводить його із повією, яка ладна на все, щоб повернути матеріальну, фізичну та внутрішню, психологічну свободу. Вони довіряють одне одному свої життя, а глядачу залишається здогадуватися, до яких наслідків це призведе.

СЮЖЕТНА СПЕЦИФІКА
Оповідь у картині — не лінійна, а ніби зіткана із кількох сюжетних смуг, які різняться за настроєм та драматургічним насиченням. У центральний наратив, який розпочинається із зустрічи героя з повією, вписаний ряд флешбеків, що могли би допомогти ліпше розкрити історію. Проте, через надмірну тривалість та хаотичну конфігурацію, вони радше розріджують, розбалансовують загальну сюжетну лінію, ускладнюють її цілісне сприйняття та розуміння. Флешбеки, що мають виконувати функцію спогадів, які прояснюють минуле крізь призму бачення конкретного героя, досить різко й нелогічно перетікають у відсторонену оповідь кримінальної хроніки від третьої особи. Це конфліктує із первинною ідеєю та деформує парадигму, крізь яку початково пропонують дивитися на історію. Можливо, використання простої лінійної структури було би більш вдалим рішенням.

А ЩО З ВІЗУАЛОМ?
На відміну від сюжету, що виразно «просідає» через незбалансованість, візуальна складова картини постає витриманою, композиційно довершеною, продуманою до найдрібніших деталей комбінацією китайської побутової автентики, витончених пейзажів місцевої природи та різнобарвного неонового світла — то інтимного й еротичного, то рваного, динамічного й агресивного. Сюжет стрічки майже повністю розгортається вночі, що дає можливість наситити, сповнити візуальну складову неоном по вінця. Відтак, маємо такий собі неонуар, просякнутий локальною далекосхідною специфікою — соціальною, культурною та, передовсім, естетичною.

Стилістично «Озеро диких гусей» нагадує картини представника гонконгської нової хвилі Вонга Карвая. У стрічці зустрічається багато візуальних цитат на «Чунгкінський експрес» та «Занепалих ангелів» (наприклад: підхід до зображення міста і вуличного життя, ракурси зйомки під час гонитви на мотоциклах, сцени з китайською традиційною вечерею в автентичних закладах харчування, характерна пара персонажів у кадрі – флегматичний чоловік та романтична, більш активна і діяльна жінка).

ЙТИ ЧИ НЕ ЙТИ?
Йти, аби насолодитися стильною і дуже чуттєвою, свого роду довершеною операторською роботою та візуальною специфікою загалом. А також — аби пошукати референси до відомих картин інших китайських кінематографістів і втішитися знахідкам. Попри виразні недоліки сценарного компоненту, «Озеро диких гусей» — це цікавий досвід кінематографічного занурення в самобутній моторошно-естетичний вакуум, у якому може статися все, що завгодно.

#пусто_про_кіно

Розставте розділові знаки у реченні: “Жити не можна пригнічуватися”. Труднощі у виконанні цього завдання спіткали людей епохи бароко. Після наукових відкриттів, які показали, що Сонце не крутиться навколо Землі, планета не пласка, а людина — не центр Всесвіту, вони почувалися покинутими. Їхнє уявлення про світ різко змінилося. Ідеали епохи Відродження вже не були актуальними, а нових ще не знайшли. Так бароко стало епохою “життя заради моменту”, гедонізму і пишности. З’ясовуємо, як ці ідеали проявлялися у живописі XVII століття.

НІ — ПРОСТОТІ

Людина епохи бароко не сприймає природність. Вона прагне до якнайтоншої талії у корсеті, якнайвищого каблука та якнайхитромудрішої перуки. У живописі вона шукає такої ж неприродности, динаміки та свята.

Митці епохи бароко стерли межу між реальним і вигаданим: на їхніх картинах часто мітологічні герої з’являлися пліч-о-пліч з реальними генералами чи офіцерами, а персонажі біблійних історій були одягнені за останньою модою.

Якщо мистецтво Відродження зберігало дистанцію між твором і глядачем, то бароко намагалося якнайбільше його зачепити. Тому Караваджо писав криваві сцени відрізання голів, а Рубенс — драматичні сцени з грецьких мітів, які схожі радше на театр, ніж на справжнє життя.

Художники прагнуть показати помпезність через яскраві кольори (найчастіше – червоний, зелений та синій), грубі мазки та гіперболізовані емоції. Форми у живописі цієї епохи плавні й округлі чи то сукня інфанти на “Менінах” Веласкеса, чи то оголені сідниці грецької богині на картині Рубенса.

ВЕЛИЧНА МАНЕРА vs КАРАВАДЖИЗМ

Живопис бароко ділиться на два табори. Перший — це “maniera grande”. До нього зараховують картини з історичними чи мітологічними сюжетами, церковні фрески та портрети. Герої таких полотен мають ідеальний вигляд: вони юні й бадьорі, стоять у витончених позах, їхній одяг завжди чистий, а погляди блаженні й відсторонені. Художникам цієї школи притаманні світлі яскраві кольори.

Напротивагу цьому караваджизм, названий на честь Мікеланджело Мерізі да Караваджо, показує тих же мітологічних чи біблійних персонажів ув образі звичайного люду. Так Юдит на своїй відомій картині Караваджо одягає не в королівські шати, як це часто робили до нього, а в одяг звичайної міщанки. За модель він бере не високоповажну даму, а повію. Караваджисти граються зі світлом та тінню, часто зображають героїв на чорному тлі, ніби на них спрямоване жовте контрове світло, а позаду пітьма.

ЗНАКОВІ КАРТИНИ

“Викрадення доньок Левкіппа”, Пауль Пітер Рубенс — Герої цього полотна, брати Кастор і Полідевк, відомі через свою братерську любов, відданість і самовіддачу. Але Рубенса ця історія не цікавить: він розповідає про те, як юнаки задля помсти своїм ворогам викрали їхніх наречених. Ця сцена театральна: тіла дівчат вигнуті неприродно, навіть під час такої події вони залишаються божественно красивими та вишуканими. Рубенс у найкращих традиціях бароко ідеалізує, гіперболізує та естетизує нереалістичність зображеного.

“Тріумф Вакха”, Дієґо Веласкес — на полотні зображений Діонисій, бог вина, як метафор на п’янство. Замість того, щоб “посадити” поряд із ним прекрасних вакханок, художник пише звичайних іспанських “мужиків” із місцевого шинка.

#пусто_про_ізми

​​У 20-х роках минулого століття у Німеччині широкої популярности набули перші фільми жахів, які не лякають сучасного глядача, однак сповнені філософії та символізму. Такі стрічки кінознавці відносять до течії експресіонізму у кіно. Вони напружені та нервові це, мають ламаний ритм оповіді та загострене суб’єктивне режисерське світобачення. У матеріалі за посиланням ви можете детально ознайомитися з особливостями кіноекспресіонізму. А тут ділимося списком із п’яти фільмів, щоб зрозуміти напрям.

1. «Кабінет доктора Калігарі»
Рік: 1920
Режисер: Роберт Віне

Перша і найавангардніша стрічка напряму. Сюжет рухається навколо людини-сомнамбули, якого загадковий доктор Калігарі привіз показати на ярмарці. А ще — навколо серії таємничих вбивств і психічної лікарні. Люди тут перед смертю зливаються з деревами, а більшість героїв божеволіють.
Зверніть увагу: цей фільм — концентрат найяскравіших рис напряму: фантастичні й дещо комічні декорації, зроблені з картону, барвисті фільтри, які спотворюють чорно-біле зображення, нереалістичний грим. Це кіно — синонім до слова “експеримент”.

2. «Втомлена смерть»
Рік: 1921
Режисер: Фріц Ланґ

Чи вартує кохання загибелі? На це запитання намагається відповісти героїня найліричнішого зразка кіноекспресіонізму, яка втрачає нареченого й укладає угоду зі Смертю — також героїнею фільму.
Зверніть увагу на нехарактерну для напряму романтичність: сумний пан Смерть шукає затишного прихистку на старості років, відчайдушна дівчина здатна на все заради кохання. У порівнянні з першою стрічкою, тут не так багато експериментів із формою, втім, більше філософських пошуків.


3. «Кабінет воскових фігур»
Рік: 1924
Режисер: Пауль Лені

Історія про письменника, який має написати оповідання про експонати виставки воскових фігур. Герой так захоплюється власними іронічними оповідками, що починає втрачати глузд.
Зверніть увагу на перші експерименти з подвійною експозицією (популярна досі техніка у фото- та кіномистецтві, при якому одне зображення накладається на інше).


4. «Остання людина»
Рік: 1924
Режисер: Фрідріх-Вільгельм Мурнау

Ще одна стримана стрічка нестримних експресіоністів. Герой фільму, старий портьє, раптом втрачає посаду, якою пишався. Він збайдужів до всього і прагне смерти.

Зверніть увагу: у цій стрічці вперше застосовується прийом, коли знімання відбувається ніби очима головного героя. Тобто, ми бачимо світ так, як його бачить портьє. Так Мурнау хоче наблизити глядача до почуттів героя. Цікаво, що у фільму є дві кінцівки.

5. «Метрополіс»
Рік: 1927
Режисер: Фріц Ланґ

Ця стрічка була знята на фантастичні тоді кошти (шість мільйонів марок) і з залученням неймовірної кількости людей (більше за 36 тисяч акторів і працівників майданчику). Історія про одвічну неприязнь розуму (панівного класу Метрополісу) до рук (класу робітників, які вимушені жити в катакомбах) та про футуристичних Ромео і Джульєтту стала однією з перших антиутопій у кіно.

Стрічка вражає своєю масштабністю та тим, як у німому кіно передали фантазійність сюжету та метафоричність підтекстів. Зверніть увагу на те, як режисер використовує простір і робить майже 3D картинку, коли показує місто майбутнього. Тут багато діагональних ліній у декораціях — дроти, труби, вікна, кути будинків. З одного боку, вони увиразнюють персонажів, а з іншого — роблять зображення динамічним.

#пусто_про_кіноізми

Архітектура оточує нас зусібіч. Чи то сірі бетонні фасади кінотеатру "Жовтень", куди біжимо на покази стрічок, чи лаконічна ліпнина Воздвиженки, де п'ємо ввечері вино і читаємо, чи цегляні будівлі Рейтарської, звідки повертаємося ввечері пішки додому. Вона як мистецтво, якого ніхто не може уникнути, відображає людські життя і разом з ними змінюється.

Проєкт Минуле / Майбутнє / Мистецтво разом з фотографом Євгеном Нікіфоровим запитує, чи відбувається це взаємно та чи змінюємося ми разом з архітектурою на прикладі того, як трансформується міський ландшафт під впливом декомунізації. Як хатинки з їжею раптом стали жовто-блакитними, що відбулося з радянськими пам'ятниками і як Енгельс ховався у Полтавському селі від переїзду в Манчестер, можна дізнатися у трансляції-розмові з фотографом за покликанням.

​​Не «Кульбабовим вином єдиним» – так, мабуть, подумали у Видавництві Старого Лева і видали ще одну літературну оду літові. Це – «Діти їхні», роман французького письменника Ніколя Матьє, лауреата Гонкурівської премії 2018 року. З’ясовуємо, що то за текст, коли й навіщо його варто (а таки варто) читати.

Що?

«Діти їхні» – історія дорослішання Антоні, Асіна, Стеф – звичайних підлітків, які народилися та виросли в атмосфері провінційної знуджености маленького містечка. Це ода юності, безтурботності, заходам сонця, які зустрічаються на березі озера з гітарою та пивом, нестримним вечіркам, перегонам на мотоциклах, першим дорослим стосункам та літу: наївній думці про те, що воно нізащо не скінчиться, а ми назавжди лишимося в ньому, вільними та дикими.

Роман Ніколя Матьє – ще й про розчарування, відхід епохи індустріалізації, а разом із нею – старих звичаїв. Це роман про наліт показової безтурботности на глибоко болючому, безнадійно прозаїчному та чітко розпланованому по секундах людському існуванні в сучасному світі, часто надто жорстокому, гидкому, незручному, такому, який несила змінити.

Жанр

«Діти їхні» – роман-виховання, бо на наших очах дорослішають діти, наївні та нетерплячі у всьому, що роблять. Це також роман-хроніка, бо ми відкриваємо для себе історії цілих сімейств з їхніми скелетами у шафах. Зрештою, це ще й роман-медитація, бо автор багато рефлексує про долю покоління нового часу та долю всієї Франції неясного кінця 90-х ХХ століття, коли нутром відчувалося, що в новому тисячолітті все буде інакше, а як саме – невідомо.

Коли?

Кожній історії – свій час. «Діти їхні» Ніколя Матьє – для меланхолійного спекотного знудженого пообіддя.

Читати, коли раптом розумієте, що не певні, як працює світ, де ваше місце в ньому, як це місце можна змінити, чи потрібно його змінювати. Коли не знаєте, чи позбуватись залежности від середовища, родини, величезного спадку суспільства, який падає на плечі з першої секунди життя на Землі, і що з тим спадком врешті робити, ким із цим спадком бути, як його передати далі.
Або ж тоді, коли трапляється «страшна ніжність причетности» до життя, до людини, до спогадів, до місць, як пише сам автор.

Навіщо?

«Діти їхні» – роман, де не буде карколомних пригод, надто харизматичних персонажів, дотепних чи інтелектуальних діалогів, інтертекстуальних подорожей. Навпаки: розмірений плин часу, літня спека, лінь, апатичність, звичайні хлопці та дівчата, які закохуються, крутять косяки, п'ють пиво, лаються, пліткують, сваряться з батьками і не дуже хочуть думати про якесь далеке, майже примарне майбутнє поза цим нескінченним літом.

І читач, якому вже знайомі спека, невизначеність, усі ці підліткові беззмістовні дурощі, має повне право запитати: «Так а навіщо тоді все це?». Ми ж відповімо: задля нового погляду на звичне та у певному сенсі вічне. Задля усвідомлення важливости власного коріння, проте водночас і здатности полишити успадкований устрій життя предків і почати усе заново. Задля впевнености, що завжди є вихід, і що, попри все, життя у всій своїй абсурдній красі завжди триватиме.

«Діти їхні» – роман, на сторінках якого застигло справжнє, голе, нічим не прикрашене життя. Іноді його варто бачити саме таким.

Авторка: Аріна Кравченко
#пусто_про_літературу

Якщо ви хочете кліпнути очима та подолати відстань у тисячу кілометрів, посмажити яєчню швидше, ніж за три хвилини та народити дитину одразу після поцілунку — вам потрібен він. Монтаж.

У новому випуску рубрики «Мова кіно: Монтаж» разом із нашою режисеркою Стасею з'ясовуємо, що режисер монтує стрічку ще до зйомки, як за допомогою монтажу актор може втілити різні стани з однаковим обличчям та навіщо порівнювати вампірську вакханалію з обрядом вінчання. А також вчимося пильно слідкувати за склейками, щоби не загубити поміж них важливі сигнали режисера.

https://youtu.be/bP6SmPI5aI8

«Не кубики!» – хоч кубізм народився із марнославоного змагання між Пабло Пікассо та фовістом Анрі Матіссом, він став фундаментом усіх майбутніх мистецьких напрямів. З‘ясовуємо, чому все таке сіре та квадратне, і де приховані мистецькі мініреволюції. 

Кубізм – це один з ключових напрямів модернізму, який зародився на початку ХХ століття. Свою назву він отримав, коли Анрі Матісс зневажливо назвав одну з картин Жоржа Брака «кубиками». Утім, все було навпаки: кубісти відмовлялися від об‘ємних фігур. 

Вони визнавали, що полотно двовимірне і не дозволитьвам обійти навколо предмета, щоб роздивитися його з різних боків і зрозуміти його сутність. Єдине рішення – обрати кілька вдалих ракурсів і помістити їх усі на полотно, ніби картонний кубик, який ще не склеїли в об‘ємну фігуру. 

Щоб не відволікати вас від споглядання (а також тому, що так робив зірка того часу, Поль Сезанн), кубісти обирали тьмяні коричнево-сірі палітри. Вони також були першими, хто цінував кольори та ритм картин незалежно від сюжету (не дякуйте, нащадки-абстракціоністи). 

Видатні представники: Жорж Брак, Пабло Пікассо, Поль Сезанн, Сальвадор Далі, Хуан Ґріс

Знакові роботи: 
«Авіньйонські панянки», Пабло Пікассо. Це портрет секс-працівниць з однойменної вулиці Барселони. Утім, ці жінки не привабливі. Форми облич спрощені та гострі, а перспектива викривлена, щоб повністю прибрати об‘єм з картини. Сам Пікассо називав її екзорцизмом, бо вона перекреслила його старий стиль і переродила його як кубіста. 

«Скрипка і палітра», Жорж Брак. Сюжетно – це звичайний натюрморт. Утім, митець розбирає скрипку до її пласкої версії, щоб ми могли побачити усі її сторони. Палітра висить на досить реалістично намальованому цвяху – Брак хотів, щоб його ідеї здавались ще більш революційними на фоні чогось такого традиційного і звичного. 

«Моя красуня», Пабло Пікассо. Типовий для кубістів портрет коханої: впізнати силует Марсель Умбер, «подріблений» на прості геометричні форми, можна лише добре пошукавши. До речі, маленький підпис внизу став справжньою революцією, бо до цього живопис користувався лише формою і ніколи – словом. 

#пусто_про_ізми

Якщо віднедавна ви опинилися у червоній карантинній зоні та про подорожі можете лише мріяти, пропонуємо добірку дорожнього кіно. Детально про розвиток цієї кінематографічної традиції із її специфічною проблематикою та архетипами читайте у нашому матеріалі. А тут – про роад-мувіз крізь призму можливого різноманіття головних персонажів (бо ж не канонічними самотніми чоловіками єдиними). І цього разу – без Джима Джармуша.

https://telegra.ph/Dobіrka-dorozhnogo-kіno-vіd-Pusto-08-05

Вовків боятися — в ліс не ходити. Але боятися вірусу не означає не відвідувати події про кіно. Тим паче, коли вони проводяться онлайн.

Завтра (7.08) о 19:00 одягаємо свій кінопрем'єрний костюм (чи просто піжаму) і збираємося на перегляд стрічки "Чисте мистецтво" в онлайн-кінотеатрі Docuspace, якщо ви ще не встигли переглянути її під час Міжнародного фестивалю Docudays UA. Дивимося на сучасну Білорусь, художника-абстракціоніста і мистецтво від місцевих ЖЕКів.

Фільм буде доступний на платформі Docuspace за покликанням.

​​Шотландію 90-х ми зазвичай асоціюємо із кінороботами Денні Бойла, романами Ірвіна Велша та молодим Юеном Макгрегором у ролях характерних привабливих маргіналів. Локальний мистецький продукт того періоду сповнений відголосками глем-року та трагікомедійних оповідок про героїнову чуму і СНІД. Втім, не ними єдиними. Так вирішив режисер Брайан Велш і зняв ностальгійний «Рейв» (нині в кіно). Поспішайте переглянути, а ми розповімо про сюжетну та художню специфіку картини.

СЮЖЕТ
Історія розгортається в Шотландії 1994-го – часі змучено консервативному, та від того не менш буремному. Влада ухвалює закон про зібрання, який забороняє рейв-вечірки. Але ті не зникають, а переходять у підпілля. У центрі сюжету – двоє друзів-підлітків, Джонно та Спаннер. Перший живе із консервативною матір’ю та вітчимом-поліцейським, цілковито вписаним у систему. Від нього очікують послуху та конформізму. Другий мешкає зі старшим братом – брутальним, агресивним кримінальним авторитетом – та постійно піддається цькуванню з його боку. Хлопців, зрощених у полярних реальностях, єднає палкий інтерес до популярної рейв-культури, і саме тоді випадає можливість зробити внесок у те, аби вона не занепала.

МАНІХЕЙСТВО
Маніхейство в мистецтві – це про дихотомічні сполуки, що складаються із цілковитого зла та цілковитого добра. Саме на цьому ґрунтується проблематика «Рейву».

«Вони хочуть приватизувати наш мозок» – так говорить один із героїв стрічки про владний апарат. У такий спосіб він формує основну, наскрізну бінарну опозицію: «система – молодь». Перша її складова – консервативна, фундаменталістська. Вона прагне агресивного контролю усіх сфер людського життя та штампує абсурдні закони для досягнення цілі. Друга ж уособлює поступ до волі, протест – антисистемність. Молодь зображена не політизованою, але й не аполітичною: методи її протестів – поза межами традиційної політичної участи, тому вона постає не байдужою, проте і не вписаною до системи. Боротьба за свободу зібрань – промовистий політичний акт, обрамлений у синтез потужних електронних бітів та візуального постнаркотичного психоделу.

«Єдина хороша система – це саунд-система» – стверджує усе той же персонаж та пропонує однодумцям альтернативу чинному ладу. А творці картини кінематографічно втілюють її у видовищному рейві – той постає своєрідним катарсисом, особистісним наповненням та вивільненням для кожного з героїв.

СТАН
Стрічка знята на лаконічну чорно-білу плівку із високою контрастністю: це алюзія на тогочасні постери до контркультурних молодіжних подій. Візуально вона – гармонійно геометрична (це виявляється у повторюваних формах та композиції кадрів). Така естетизація впорядкованости контрастує із внутрішнім хаосом. Останній – у динаміці, ритмі, енергетиці діалогів, музичному супроводі. Тому загальний стан картини – неоднозначний, нестабільний, «на межі».

Наприкінці чорно-білу геометрію стрічки розриває кольоровий психоделічний відеоряд – ніби обкладинки альбомів Pink Floyd воз’єдналися у єдиний несамовитий калейдоскоп, запрограмований на самодеструкцію. Його можна трактувати по-різному: як візуалізацію масового наркотичного приходу, алюзію на максимальний відрив від обридлої реальності або ж прощання із минулими культурно-мистецькими епохами.

«Рейв» Брайана Велша – це замальовка епохи, що, попри свою минущість, має відчутний вплив на сьогодення. Чому варто дивитися? (Спойлер: не лише тому, що через карантин це поки єдиний рейв, на який можна розраховувати)

— Дізнатися про витоки культурного феномену.

— Насолодитися візуалом та саундтреком.

— Просякнути революційним духом.

— Поспостерігати за специфікою суспільних та міжособистісних взаємин у невідомому для нас соціальному середовищі.

#пусто_про_кіно

У новому випуску "Критикуємо, отже, існуємо: література" журналіст Олексій знайомить нас із оповідачами в текстах. Особа, яка веде оповідь, має чіткий вплив на сприйняття читачем твору. Дізнаємося, від яких нараторів очікувати найбільшого занурення в історію, а від яких – не завжди потрібного читання моралей. І згадуємо своїх улюблених оповідачів.

А ще з'ясовуємо, яку позу вони можуть обрати, як у них трапляється роздвоєння особости та чому вони прагнуть бути всевидячими та всюдисущими, як Бог.

https://youtu.be/KfsAHsGSafg

​​Зовсім скоро ми дізнаємося ім’я лауреата Букерівської премії 2020 року – ним стане один чи одна із тих, хто потрапив до довгого списку письменників, опублікованого у липні. Букерівська премія, або ж The Man Booker Prize – одна з найпрестижніших та найбільш відомих літературних премій. Кожного літа організатори оголошують так званий довгий список із 20-25-ти найкращих, на думку журі, текстів, написаних та виданих англійською мовою протягом поточного року у будь-якій країні світу. Саме з цього списку у вересні формують короткий список із шести найкращих текстів, куди входить і остаточний переможець, якого комісія оголошує в жовтні. І поки ми лише досліджуємо твори нових лауреатів довгого списку Букерівської премії 2020, наша журналістка Аріна пригадує трійку лауреатів та переможців попередніх років, на яких варто звернути увагу.

1. Джон Кутзее – «Безчестя» (1999)

«Безчестя» – драматична історія життя університетського професора, який разом із роботою викладача втрачає і свої сподівання на творчу кар’єру. Причина – зв’язок із власною студенткою. Через це він також вимушений оселитися у дочки.

«Безчестя» – роман-переосмислення звичних речей, роман про намагання пережити помилки минулого, про прощення, помсту та про те, що будь-який вчинок врешті доводиться спокутувати.

Роман цей плинний та розмірений, меланхолійний та сповнений духом своєрідної втоми від життєвих випробувань, які однак продиктовані безкомпромісною справедливістю долі. Саме тому «Безчестя» є ідеальними ліками від сумнівів у цій безапеляційності.

Джон Кутзее – автор, який був двічі удостоєний Букерівської премії, та є лауреатом Нобелівської премії з літератури.

2. Елеонора Каттон – «Світила» (2013)

Сюжет роману «Світила» починається в Новій Зеландії та переносить читача у часи «золотої лихоманки». Тут у кожного з героїв свої таємниці та минулі життя, які вони намагаються забути в пошуках щастя та гонитві за багатством на нових землях. Кожному, кого ми зустрічаємо на сторінках роману, відповідає своя планета та знак зодіаку, що дає читачеві змогу розкрити таємничу історію вбивства на іншому, символічному рівні.

Читати текст варто, якщо хочеться таємничих історій про убивства й скарби, приправлених символізмом та філософічністю.

Елеонор Каттон зі свого боку є наймолодшою авторкою в історії Букера.

3. Джордж Сондерс – «Лінкольн у бардо» (2017)

«Лінкольн у бардо» – абсолютно нетиповий читацький досвід, медитативна, химерна історія душ, які застрягли між світом живих та світом мертвих. З читачами / (між собою?) вони діляться своїми життєвими досвідами та враженнями, переживаннями, втратами, коханнями.

Усі вони різні: за походженням, освітою, політичними уподобаннями, філософією та навіть мовленням – їх об’єднує лише стан переходу в небуття, стан затримки в «бардо» – місці на зразок чистилища.

Роман – унікальна, ні на що не схожа історія про різноманітність життя, людей та ситуацій, які можуть трапитися з нами навіть на межі зникнення.

Читати, якщо сумуєте за літературною нестандартністю та експериментальністю, якщо хочете розширити межі звичного та відкрити для себе щось нове еклектичне (драматичне та поетичне водночас) сміливе композиційно та сюжетно довершене.

#пусто_про_літературу

​​Що може бути банальнішим, аніж ще один фільм про зомбі? А от Бертран Бонелло, якого ми знаємо як режисера стрічок «Святий Лоран. Страсті великого кутюр’є» і «Будинок терпимості», шукає нові не-горор форми подачі теми і знімає метафоричну «Крихітку-зомбі» про гаїтянських живих мерців, елітну дівочу школу і магію вуду. Розповідаємо, чим особлива стрічка і чому варто встигнути на неї в кіно.

СЮЖЕТ
«Крихітка-зомбі» схожа на кольорові коралі гаїтянок: режисер нанизує у фільмі різні історії, які стануть єдиною картинкою лише наприкінці. Однак ці сюжетні намистини інколи не пасують одна до одної, а деякі – і зовсім здаються зайвими у наративі.

Так, одна з основних ліній побудована на реальних подіях: у 80-тих роках минулого століття у Гаїті стався дивний випадок, коли чоловік на ім’я Клервіус Нарцис через 20 років після власного похорону повернувся додому живим. Клервіус тоді стверджував, що його отруїли і, перетворивши на зомбі, експлуатували на плантаціях. Бонелло ж розповідає цю історію через онуку чоловіка – Мелісу, ученицю престижної школи для дівчат. І тут сюжет переноситься з гаїтянських 60–80-их до французького сьогодення.
Разом із дівчатками ми послухаємо лекції про Велику французьку революцію й Бальзака, а на заняттях з англійської розповідатимемо про Ріанну як role mode. Тут стають очевидними алюзії на тему боротьби за свободу (зняття зомбі-чар) і того, що стається після неї (це дуже вдало описав у «Людській комедії» Оноре де Бальзак). А ще – натяк на те, що і сьогодні немає цілковитої незалежности й рівности.

Важливим елементом фільму є і любовні страждання однокласниці Меліси Фанні. Її листи до коханого демонструють глядачеві від початку фільму, і вони приводять до ще однієї сюжетної лінії – тітки Меліси, чаклунки-мамби.

ЕСТЕТИКА
Стрічка причаровує контрастом: оператор Ів Кап майстерно передає Гаїті – містично й немов сон, а от елітну школу – тверезо й суворо. Так, із перших хвилин ми спостерігаємо за створенням зомбі-зілля. Кадри з інгредієнтами до нього нагадують голландські натюрморти 17 століття. А потім глядача різко переносять у сірі шкільні класи.
Крім того, гаїтянська лінія – майже німа, з поодинокими репліками героїв. Однак, до неї чудово вписаний саундтрек, який лунає і у французькій частині фільму. Його автором, до речі, є сам Бертран Бонелло.

Взагалі, складається враження, що кожен кадр стрічки можна помістити на сторінки глянцевого видання – настільки вони насичені кольором й увагою до кожної деталі. Більш того, деякі зі сцен відверто нагадують рекламні проспекти модних брендів, роблячи не зовсім зрозумілі, але заворожуючі, неочікувані акценти (якщо хтось зрозуміє, чому красунчик-коханий Фанні гуляє голим у папороті – поясніть і нам).

«Зараз взагалі усе пришвидшилось, і зомбі теж» – підсумовує один із героїв стрічки. От і фільм видається, то надто медетативним, то раптово набирає обертів. І, хоча в такому ритмі не завжди вдається спіймати метафори Бонелло, від краси деяких кадрів застигаєш, затамувавши подих.

​​Літня спека змушує рятуватися холодним колд брю і ховатися у каварнях. А ще в прохолодних залах кінотеатрів, музеїв та галерей. Щодо останніх – рекомендуємо вам зазирнути на такі львівські виставки.

Олександр Ройтбурд — «Хроніки чумного року»

Хтось з нас під час карантину вправлявся у мистецтві прокрастинації та вигадував нові позиції для сидіння на кріслі, а хтось – Олександр Ройтбурд, який писав картини, рефлексував над геополітичним та соціокультурним становищем сучасної України і організував виставку власних робіт, що підсумовує його рефлексії. Олександр Ройтбурд – художник, куратор виставок і директор Одеського художнього музею, творчу діяльність якого часто супроводжують скандали, інтриги, розслідування.

Так, нещодавно його хотіли звільнити з посади директора Одеського художнього музею через нібито намагання підмінити оригінали копіями картин. У відповідь художник у спрощеній формі написав варіації відомих картин, та презентував їх як саме ті копії. Устриці, респіратори, модні шкарпетки – кожен побачить у роботах Ройтбурда щось інше. Хтось побачить нічого більше, ніж нові ідеї для гральних карт «Діксіту», а комусь припаде до душі поєднання класичних сюжетів з атрибутами сучасности, що стали необхідністю в реаліях глобальної пандемії.

Виставку варто відвідати хоча б для того, щоб дізнатися, що, на думку художника, чекає на людей, які не хочуть носити маски в громадських місцях (спойлер: не дуже щасливий кінець). Виставку можна переглянути у Львівській галереї мистецтв до 30-го серпня.

«Лабіринти ЛКСФ»

Мабуть, кожен з нас пам’ятає кольорові скляні вази з бабусиного серванту, на які нам, дітям, дозволяли дивитися лише з безпечної відстані, але в жодному разі не гратися з ними! Часто-густо ці вази були роботами львівських митців, що працювали на Львівській кераміко-скульптурній фабриці.

Цей проєкт Павла Гудімова висвітлює історію ЛКСФ, що існувала у Львові більше ніж півсторіччя, згуртувала навколо себе багато митців і створила простір для їхнього самовираження та розвитку в умовах суворо визначеного мистецтва радянського періоду. Водночас історія фабрики залишається невідомою для більшости жителів міста, а імена десятків митців є знаними тільки у вузьких колах.

Проєкт дозволяє ознайомитися з безліччю їхніх робіт і дізнатися історію створення, розквіту та занепаду ЛКСФ. Виставка доступна для відвідування у Пороховій вежі до 18-го жовтня.