У школах на літо дають лише списки літератури. Ми ж іще розповідаємо, які переглядати стрічки: комедійні, спекотні, жалісливі і динамічні. За рекомендаціями нашої редакції кіноподорожуємо до Греції, відвідуємо Вудсток 60-х і дихаємо марокканським повітрям. А ще нагадуємо, що сьогодні 10 липня о 19:30 у просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10, літній майданчик Sereda vegan point) також вирушимо у маленьку мандрівку автомобілем із роуд-муві Джима Джармуша “Поза законом” у межах “На дорозі: серія кінопоказів Джармуша і Вендерса”. З нас лекція і безпечна атмосфера, з вас — реєстрація за посиланням.
Журналістка Маша цього літа радить повернутися у часі з документальною стрічкою «Вудсток: три дні, що змінили покоління» і максимально відчути дух епохи: через зйомку на плівку, музику та динаміку, яка змушує тіло вкриватися мурахами. А ще згадувати, як пульсує життя на літніх фестивалях, і меланхолійно журитися, що цього року не вдасться їх відвідати.
Дизайнерка Катя рекомендує одразу два фільми. Перший — “Юність” Паоло Соррентіно — має викликати у вас бажання так само, як головні герої, опинитися десь у санаторії серед гір, плавати в басейні, гуляти ланами і багато думати про життя та молодість. Другий — “Жінки на межі нервового зриву” Педро Альмодовара — покликаний вивести вас зі стану, у який ви можете впасти після першого, бо це легка (настільки, наскільки може бути такою стрічка Альмодовара) комедія, яка схожа на мексиканський серіал у найкращому сенсі цього слова.
Кураторка Таня смертельно смутна, бо хоче грати у волейбол на грецьких пляжах, але натомість радить стрічку, де цим займається головний герой — “Жаль” Бабіса Макрідіса. Окрім занять спортом на білосніжному піску, у нього є ще одне гобі — відчувати скорботу. І приймати співчуття людей навколо. Стрічка, яка дивовижним чином поєднує у собі грецький абсурд у стилі Лантімоса, холодну емоційність тамтешніх драм і естетичну зйомку, від якої так і хочеться опинитися десь в Атенах.
Журналіст Олексій підхоплює тему інших країн, тому наступна зупинка у кіноподорожі — Марокко у стрічці “Розколоте небо” Бернардо Бертолуччі. Фільм, сповнений спекотного повітря, помаранчевих заходів сонця та розпуки, притаманної повоєнному світові. Олексій застерігає: є загроза закохатися у головного героя і весь перегляд ридати від того, що з ним відбувається.
Якщо цьогорічних кінорекомендацій вам не досить, залишаємо наші поради повнометражних і короткометражних стрічок з минулого року. Бо поки справжні мандрівки недоступні, маємо кіно. Зрештою, це далеко не найгірша альтернатива.
#пусто_про_кіно
Журналістка Маша цього літа радить повернутися у часі з документальною стрічкою «Вудсток: три дні, що змінили покоління» і максимально відчути дух епохи: через зйомку на плівку, музику та динаміку, яка змушує тіло вкриватися мурахами. А ще згадувати, як пульсує життя на літніх фестивалях, і меланхолійно журитися, що цього року не вдасться їх відвідати.
Дизайнерка Катя рекомендує одразу два фільми. Перший — “Юність” Паоло Соррентіно — має викликати у вас бажання так само, як головні герої, опинитися десь у санаторії серед гір, плавати в басейні, гуляти ланами і багато думати про життя та молодість. Другий — “Жінки на межі нервового зриву” Педро Альмодовара — покликаний вивести вас зі стану, у який ви можете впасти після першого, бо це легка (настільки, наскільки може бути такою стрічка Альмодовара) комедія, яка схожа на мексиканський серіал у найкращому сенсі цього слова.
Кураторка Таня смертельно смутна, бо хоче грати у волейбол на грецьких пляжах, але натомість радить стрічку, де цим займається головний герой — “Жаль” Бабіса Макрідіса. Окрім занять спортом на білосніжному піску, у нього є ще одне гобі — відчувати скорботу. І приймати співчуття людей навколо. Стрічка, яка дивовижним чином поєднує у собі грецький абсурд у стилі Лантімоса, холодну емоційність тамтешніх драм і естетичну зйомку, від якої так і хочеться опинитися десь в Атенах.
Журналіст Олексій підхоплює тему інших країн, тому наступна зупинка у кіноподорожі — Марокко у стрічці “Розколоте небо” Бернардо Бертолуччі. Фільм, сповнений спекотного повітря, помаранчевих заходів сонця та розпуки, притаманної повоєнному світові. Олексій застерігає: є загроза закохатися у головного героя і весь перегляд ридати від того, що з ним відбувається.
Якщо цьогорічних кінорекомендацій вам не досить, залишаємо наші поради повнометражних і короткометражних стрічок з минулого року. Бо поки справжні мандрівки недоступні, маємо кіно. Зрештою, це далеко не найгірша альтернатива.
#пусто_про_кіно
Увага до деталей – ознака професійного детектива, завзятого любителя пазлів і майстерного режисера. А ще ваша й наша, бо намагаємося бути майстерними глядачами. За маленькою подробицею може ховатися головна думка фільму, тож, аби не гуглити після перегляду його сенс, разом із нашою режисеркою Стасею з'ясовуємо, які бувають деталі та як вони працюють.
У другому випуску рубрики «Мова кіно: Деталі» розповідаємо, як процес обдирання фарби зі стіни може виразити екзистенційну тривогу, знаходимо в капелюсі метафору оргазму та шукаємо в розкиданому нотному папері риси характеру героя.
У другому випуску рубрики «Мова кіно: Деталі» розповідаємо, як процес обдирання фарби зі стіни може виразити екзистенційну тривогу, знаходимо в капелюсі метафору оргазму та шукаємо в розкиданому нотному папері риси характеру героя.
YouTube
Мова кіно. Випуск 2: Деталі
Увага до деталей – ознака професійного детектива, завзятого любителя пазлів і майстерного режисера. А ще ваша й наша, бо намагаємося бути майстерними глядачами. За маленькою подробицею може ховатися головна думка фільму, тож, аби не гуглити після перегляду…
Щоб перенестися в Закарпаття з його горами та українсько-угорським колоритом, достатньо просто розглядати картини Ференца Семена й навіть не доведеться їхати в поїзді з сумнівною безпекою. За посиланням читайте уривок із нової книги від видавництва ArtHuss (@arthuss) "Українські художники: з відлиги до Незалежності. У 2-х книгах" Галини Скляренко про "новий закарпатський живопис" у творах Ференца Семана. І дивуйтеся, як у ньому поєднується гуцульський та угорський колорит із західноєвропейськими віяннями.
https://pustoproject.com/obrazotvorche/zakarpattya-riznobarvne-y-nezatoplene-zhyvopys-ferenza-semana-2
https://pustoproject.com/obrazotvorche/zakarpattya-riznobarvne-y-nezatoplene-zhyvopys-ferenza-semana-2
Подорожувати просторами Америки можна по-різному: жадати пригод, прагнути ліпшої долі або й тинятися зовсім безцільно. Можна ж виходити на шлях із надією віднайти, надолужити втрачене — саме про це Вім Вендерс зняв своє дорожнє кіно «Париж, Техас».
17 липня о 19:30 у просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10, літній майданчик Serena vegan point) в межах На дорозі: серія кінопоказів Джармуша і Вендерса від Пусто познайомимося із характерними для німецького режисера мотивами, сюжетами та естетикою, слухатимемо блюз (багато блюзу), шукатимемо загублених дружин і споглядатимемо зовсім інший Париж (ні, ми не про Чернівці).
Перед показом наша журналістка прочитає 10-хвилинну лекцію, а ви матимете змогу поласувати солодощами від Serena vegan point.
Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/4Bp2VUaXLhiQ2d3C7
До кінопустування!
17 липня о 19:30 у просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10, літній майданчик Serena vegan point) в межах На дорозі: серія кінопоказів Джармуша і Вендерса від Пусто познайомимося із характерними для німецького режисера мотивами, сюжетами та естетикою, слухатимемо блюз (багато блюзу), шукатимемо загублених дружин і споглядатимемо зовсім інший Париж (ні, ми не про Чернівці).
Перед показом наша журналістка прочитає 10-хвилинну лекцію, а ви матимете змогу поласувати солодощами від Serena vegan point.
Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/4Bp2VUaXLhiQ2d3C7
До кінопустування!
Колись Леонардо не знав, що творить у чінквенченто, Жеріко не проголошував себе романтиком, а Рафаель не підозрював, що його ім’ям назвуть братство. А потім культурологи, критики й арт-дилери почали групувати митців за філософією та технікою, а ті — писати картини й маніфести нових напрямків. Ми ж започаткували рубрику #пусто_про_ізми і спробували про це розповісти.
#пусто_про_ізми допоможе вам дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Ділимося підбіркою усіх матеріалів про епохи та течії від Пусто. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
Чінквенченто — https://t.me/pustoproject/116
Романтизм — https://t.me/pustoproject/612
Прерафаеліти — https://t.me/pustoproject/241
Ар-нуво (сецесизм) — https://t.me/pustoproject/180
Імпресіонізм — https://t.me/pustoproject/5
Імпресіонізм у Франції — https://t.me/pustoproject/21
Імпресіонізм у Німеччині — https://t.me/pustoproject/45
Імпресіонізм у США — https://t.me/pustoproject/61
Імпресіонізм в Україні — https://t.me/pustoproject/74
Імпресіонізм неімпресіоністів — https://t.me/pustoproject/124
Примітивізм, неопримітивізм — https://t.me/pustoproject/426
Абстракціонізм — https://t.me/pustoproject/82
Фовізм — https://t.me/pustoproject/110
Експресіонізм — https://t.me/pustoproject/98
Футуризм — https://t.me/pustoproject/90
Кубізм — https://t.me/pustoproject/141
Орфізм — https://t.me/pustoproject/247
Супрематизм — https://t.me/pustoproject/133
Дадаїзм — https://t.me/pustoproject/216
Конструктивізм — https://t.me/pustoproject/302
Перфоманc — https://t.me/pustoproject/154
Концептуалізм — https://t.me/pustoproject/312
Сюрреалізм — https://t.me/pustoproject/396
Флюксус — https://t.me/pustoproject/522
Функціоналізм — https://t.me/pustoproject/362
Мінімалізм — https://t.me/pustoproject/426
Лендарт — https://t.me/pustoproject/583
Попарт — https://t.me/pustoproject/604
#пусто_про_ізми допоможе вам дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Ділимося підбіркою усіх матеріалів про епохи та течії від Пусто. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
Чінквенченто — https://t.me/pustoproject/116
Романтизм — https://t.me/pustoproject/612
Прерафаеліти — https://t.me/pustoproject/241
Ар-нуво (сецесизм) — https://t.me/pustoproject/180
Імпресіонізм — https://t.me/pustoproject/5
Імпресіонізм у Франції — https://t.me/pustoproject/21
Імпресіонізм у Німеччині — https://t.me/pustoproject/45
Імпресіонізм у США — https://t.me/pustoproject/61
Імпресіонізм в Україні — https://t.me/pustoproject/74
Імпресіонізм неімпресіоністів — https://t.me/pustoproject/124
Примітивізм, неопримітивізм — https://t.me/pustoproject/426
Абстракціонізм — https://t.me/pustoproject/82
Фовізм — https://t.me/pustoproject/110
Експресіонізм — https://t.me/pustoproject/98
Футуризм — https://t.me/pustoproject/90
Кубізм — https://t.me/pustoproject/141
Орфізм — https://t.me/pustoproject/247
Супрематизм — https://t.me/pustoproject/133
Дадаїзм — https://t.me/pustoproject/216
Конструктивізм — https://t.me/pustoproject/302
Перфоманc — https://t.me/pustoproject/154
Концептуалізм — https://t.me/pustoproject/312
Сюрреалізм — https://t.me/pustoproject/396
Флюксус — https://t.me/pustoproject/522
Функціоналізм — https://t.me/pustoproject/362
Мінімалізм — https://t.me/pustoproject/426
Лендарт — https://t.me/pustoproject/583
Попарт — https://t.me/pustoproject/604
Ми продовжуємо натхненно знайомити(ся) із програмою Одеського міжнародного кінофестивалю за підтримки платформи takflix.com. Загалом вона нагадує таку собі географічну мапу, що пропонує віртуально зануритися у естетичну та сюжетну специфіку абсолютно різних країн. Цього разу розповідаємо про іспанське “Літо 1993”, італійського “Чоловіка, який купив місяць” та колумбійського “Моноса”
“Літо 1993” Карли Симон
Про що?
Про уривки із дитинства маленької Фріди, яка залишилася сиротою та змушена переїхати до сім'ї свого дядька — тепер вона має адаптуватися до нового середовища та незвичних правил і умов. Стрічка абсолютно фрідоцентрична: буквально та фігурально ми споглядаємо світ крізь призму сприйняття дівчинки, та водночас бачимо її саму у його ядрі — ніби на крихітному постаменті, довкола якого обертається реальність, сповнена самотности, дитячих страхів, ритуалів та прагнень.
Для чого дивитися?
Картина занурює у простір, що існує передовсім у голові Фріди, проте втілюється й фізично — посеред каталонських літніх садиб. Візуально-чуттєвий стан у кадрі — медитативний, елегійний та почасти задушливий. Він схожий на спекотне липневе пообіддя, яке, здається, ніколи не завершиться. Тож, дивіться, якщо персики та абрикоси, які сповнюють ваш пасторальний дачний простір, — усе ще рідні, проте видаються надто тривіальними. Дивіться також, якщо прагнете прорефлексувати підняту режисеркою Карлою Симон проблематику: питання формування особистости, взаємодії між різними віковими групами в межах родини, проблем утрати, самотности та адаптації.
“Чоловік, який купив місяць” Паоло Дзукки
Про що?
Сюжет кінострічки розгортається довкола сюрреалістичного інциденту: сардинець заволодіває Місяцем. Для владнання ситуації інституції в межах євроaтлантичного альянсу розпочинають спецоперацію та відправляють на острів агента під прикриттям. Утім, для того, аби усе пройшло вдало, він мусить пройти суворий тренінг із того, як бути істинним сардинцем. Попри те, що стрічка починається із документальних кадрів висадки американців на Місяць, вона зовсім не про небесне тіло. Якщо узагальнено — то про італійців. А також — про локальний устрій життя у всій його регіональній різноманітності — культурній, ціннісній, звичаєвій.
У чому специфіка?
Стрічка користається достатньо звичними, ординарними комедійними прийомами. Разом із тим, увесь цей синтез кінематографічних кліше представлений крізь призму живого, автентичного італійського колориту. Відтак, перед нами не просто комедія італійського виробництва, а самобутня, дещо фольклорна практика. Щодо візуальної складової: стрічка постає надзвичайно впорядкованою: усі елементи в кадрі розташовуються відповідно до специфічної чуттєвої гармонії. Також тут багато мінімалістичної геометрії та дотепних промовистих візуальних метафор. У своїй цілісності картина скидається на логічно структурований ланцюг трагікомедійних епізодів: виважених, продуманих, довершених.
“Монос” Алехандро Ландреса
Про що?
Картина розповідає про озброєне угрупування безпритульних підлітків під назвою Монос, які мешкають ізольовано в колумбійських горах. Щодня вони виконують виснажливі фізичні тренування, вправляються у поводженні зі зброєю, проводять ритуальні ігрища, доглядають за своїм господарством і тамтешньою природою. Водночас герої займаються тим, що властиво для підлітків будь-де та будь-коли: кохаються, експериментують із зовнішністю та пізнають власну сексуальність. Їхній життєвий устрій порушує ряд трагічних інцидентів, тому молодь змушена шукати нового пристанища.
Для чого дивитися?
Щоби зануритися у незвичну для себе систему людських взаємодій. «Монос» — кіно художнє, а не документальне, проте нагадує свого роду соціальний експеримент. Угрупування скидається на закрите суспільство, що функціонує за власними специфічними правилами, та постає цікавим об'єктом споглядання й аналізу. Також — аби вразитися живій первозданній природі Південної Америки. Для цього творці картини пропонують цілий арсенал операторських технік: він інтимного макро до величної зйомки завдяки дронам.
#пусто_про_кіно
“Літо 1993” Карли Симон
Про що?
Про уривки із дитинства маленької Фріди, яка залишилася сиротою та змушена переїхати до сім'ї свого дядька — тепер вона має адаптуватися до нового середовища та незвичних правил і умов. Стрічка абсолютно фрідоцентрична: буквально та фігурально ми споглядаємо світ крізь призму сприйняття дівчинки, та водночас бачимо її саму у його ядрі — ніби на крихітному постаменті, довкола якого обертається реальність, сповнена самотности, дитячих страхів, ритуалів та прагнень.
Для чого дивитися?
Картина занурює у простір, що існує передовсім у голові Фріди, проте втілюється й фізично — посеред каталонських літніх садиб. Візуально-чуттєвий стан у кадрі — медитативний, елегійний та почасти задушливий. Він схожий на спекотне липневе пообіддя, яке, здається, ніколи не завершиться. Тож, дивіться, якщо персики та абрикоси, які сповнюють ваш пасторальний дачний простір, — усе ще рідні, проте видаються надто тривіальними. Дивіться також, якщо прагнете прорефлексувати підняту режисеркою Карлою Симон проблематику: питання формування особистости, взаємодії між різними віковими групами в межах родини, проблем утрати, самотности та адаптації.
“Чоловік, який купив місяць” Паоло Дзукки
Про що?
Сюжет кінострічки розгортається довкола сюрреалістичного інциденту: сардинець заволодіває Місяцем. Для владнання ситуації інституції в межах євроaтлантичного альянсу розпочинають спецоперацію та відправляють на острів агента під прикриттям. Утім, для того, аби усе пройшло вдало, він мусить пройти суворий тренінг із того, як бути істинним сардинцем. Попри те, що стрічка починається із документальних кадрів висадки американців на Місяць, вона зовсім не про небесне тіло. Якщо узагальнено — то про італійців. А також — про локальний устрій життя у всій його регіональній різноманітності — культурній, ціннісній, звичаєвій.
У чому специфіка?
Стрічка користається достатньо звичними, ординарними комедійними прийомами. Разом із тим, увесь цей синтез кінематографічних кліше представлений крізь призму живого, автентичного італійського колориту. Відтак, перед нами не просто комедія італійського виробництва, а самобутня, дещо фольклорна практика. Щодо візуальної складової: стрічка постає надзвичайно впорядкованою: усі елементи в кадрі розташовуються відповідно до специфічної чуттєвої гармонії. Також тут багато мінімалістичної геометрії та дотепних промовистих візуальних метафор. У своїй цілісності картина скидається на логічно структурований ланцюг трагікомедійних епізодів: виважених, продуманих, довершених.
“Монос” Алехандро Ландреса
Про що?
Картина розповідає про озброєне угрупування безпритульних підлітків під назвою Монос, які мешкають ізольовано в колумбійських горах. Щодня вони виконують виснажливі фізичні тренування, вправляються у поводженні зі зброєю, проводять ритуальні ігрища, доглядають за своїм господарством і тамтешньою природою. Водночас герої займаються тим, що властиво для підлітків будь-де та будь-коли: кохаються, експериментують із зовнішністю та пізнають власну сексуальність. Їхній життєвий устрій порушує ряд трагічних інцидентів, тому молодь змушена шукати нового пристанища.
Для чого дивитися?
Щоби зануритися у незвичну для себе систему людських взаємодій. «Монос» — кіно художнє, а не документальне, проте нагадує свого роду соціальний експеримент. Угрупування скидається на закрите суспільство, що функціонує за власними специфічними правилами, та постає цікавим об'єктом споглядання й аналізу. Також — аби вразитися живій первозданній природі Південної Америки. Для цього творці картини пропонують цілий арсенал операторських технік: він інтимного макро до величної зйомки завдяки дронам.
#пусто_про_кіно
Якщо читати влітку, то щось яскраве та химерне. Якщо яскраве та химерне, то, звісно, латиноамериканську літературу в дусі магічного реалізму. А якщо латиноамериканську літературу, то що саме? З'ясовуємо, кого читати, аби зрозуміти, чим такий особливий магічний реалізм.
Історичне: Що таке магічний реалізм?
Література магічного реалізму, тобто, творчість латиноамериканських письменників, яка базувалася на поєднанні реального та мітологічного, буденного та химерного, прозаїчного та фантастичного, стала феноменом кінця ХХ століття і навіть отримала назву “карибське диво”.
Латиноамериканські письменники огранічно поєднали духовний спадок ацтеків, майя, інків та інших доколумбових цивілізацій з актуальними проблемами сьогодення, створивши тим самим унікальну суміш із, здавалося б, непоєднуваних речей.
Тексти в стилі магічного реалізму вирізняються гармонійністю поєднання фантастичних і реальних речей: ніхто з героїв не сумнівається в природності того, що відбувається. Автори ж часто грають з часом, викривляють його перебіг: ми повсякчас подорожуємо минулим, теперішнім та майбутнім або самі крок за кроком мусимо відтворювати поступовість того, про що читаємо. Символізм у свою чергу є невід'ємною частиною розуміння тексту.
Практичне: Кого читати?
Габріель Гарсіа Маркес
Маркес – письменник, якого навряд чи необхідно представляти. Саме з іменем цього колумбійського автора й асоціюється поняття “магічного реалізму”, адже вважається, що він стояв у витоків напряму та чи не найактивніше сприяв формуванню рис, які наразі вирізняють латиноамериканську літературу з-поміж інших.
Саме Маркес отримав Нобелівську премію «За романи й оповіді, в яких фантазія та реальність, поєднуючись, відображають життя й конфлікти цілого континенту».
Що читати?
“Сто років самотності” — родинна хроніка сім'ї Буендіа, яка стала метафоричним уособленням усієї латиноамериканської історії. Роман відслідковує життя однієї родини та заснованого нею містечка впродовж ста років. Протягом цього часу стається безліч химерних і фантастичних подій, розповідь про які насичена алюзіями на біблійні, античні та традиційні латиноамериканські сюжети.
Жоржі Амаду
Жоржі Амаду – відомий бразильський письменник та політичний діяч. Поєднував захоплення літературою й комуністичною партією, за що неодноразово переслідувався: його твори забороняли до публікації, самого письменника намагалися вислати подалі з країни. Та, попри тісну пов'язаність творчости письменника з поглядами, що були на часі ХХ століття, Амаду зберіг захоплення традиційною культурою та мітологією, яке й втілював у текстах.
Що читати?
“Жубіаба” — роман, герої якого нагадують традиційні фольклорні образи зі старовинних оповідей та пісень; вважається одним із перших текстів латиноамериканського магічного реалізму. Він розповідає про життя негритянського хлопчика Антоніо, який, попри все, прагне свободи, невпинно долає перешкоди й переживає безліч пригод: працює на плантаціях, виступає у цирку — лиш би досягти мети усього свого життя.
Карлос Фуентес
Карлос Фуентес — мексиканський письменник, який довго, наполегливо й успішно вибудовував кар'єру дипломата, проте став письменником. Надто багато історій він чув у дитинстві від бабусі, надто багатою була культура, приналежність до якої письменник завжди відчував особливо гостро, аби не втілити все це у тексти, сповнені за канонами магічного реалізму мітологізмом, сюрреалістичністю та символізмом.
Що читати?
“Terra Nostra” — роман, який є амбітною спробою втілення письменником усього комплексу мексиканського мітологізму та традиційних увірувань в одному тексті. Латинська Америка оживає на теренах іншого, альтернативного образу Парижа.
Письменник ставить важливі питання самобутности латиноамериканського народу та її збереження у боротьбі як з конкістадорами, так і з корінними американцями. Часопростір роману охоплює XVI та XX століття. На сторінках самого тексту ми зустрічаємо яскраві мітичні образи тубільних богів та традицій.
#пусто_про_літературу
Історичне: Що таке магічний реалізм?
Література магічного реалізму, тобто, творчість латиноамериканських письменників, яка базувалася на поєднанні реального та мітологічного, буденного та химерного, прозаїчного та фантастичного, стала феноменом кінця ХХ століття і навіть отримала назву “карибське диво”.
Латиноамериканські письменники огранічно поєднали духовний спадок ацтеків, майя, інків та інших доколумбових цивілізацій з актуальними проблемами сьогодення, створивши тим самим унікальну суміш із, здавалося б, непоєднуваних речей.
Тексти в стилі магічного реалізму вирізняються гармонійністю поєднання фантастичних і реальних речей: ніхто з героїв не сумнівається в природності того, що відбувається. Автори ж часто грають з часом, викривляють його перебіг: ми повсякчас подорожуємо минулим, теперішнім та майбутнім або самі крок за кроком мусимо відтворювати поступовість того, про що читаємо. Символізм у свою чергу є невід'ємною частиною розуміння тексту.
Практичне: Кого читати?
Габріель Гарсіа Маркес
Маркес – письменник, якого навряд чи необхідно представляти. Саме з іменем цього колумбійського автора й асоціюється поняття “магічного реалізму”, адже вважається, що він стояв у витоків напряму та чи не найактивніше сприяв формуванню рис, які наразі вирізняють латиноамериканську літературу з-поміж інших.
Саме Маркес отримав Нобелівську премію «За романи й оповіді, в яких фантазія та реальність, поєднуючись, відображають життя й конфлікти цілого континенту».
Що читати?
“Сто років самотності” — родинна хроніка сім'ї Буендіа, яка стала метафоричним уособленням усієї латиноамериканської історії. Роман відслідковує життя однієї родини та заснованого нею містечка впродовж ста років. Протягом цього часу стається безліч химерних і фантастичних подій, розповідь про які насичена алюзіями на біблійні, античні та традиційні латиноамериканські сюжети.
Жоржі Амаду
Жоржі Амаду – відомий бразильський письменник та політичний діяч. Поєднував захоплення літературою й комуністичною партією, за що неодноразово переслідувався: його твори забороняли до публікації, самого письменника намагалися вислати подалі з країни. Та, попри тісну пов'язаність творчости письменника з поглядами, що були на часі ХХ століття, Амаду зберіг захоплення традиційною культурою та мітологією, яке й втілював у текстах.
Що читати?
“Жубіаба” — роман, герої якого нагадують традиційні фольклорні образи зі старовинних оповідей та пісень; вважається одним із перших текстів латиноамериканського магічного реалізму. Він розповідає про життя негритянського хлопчика Антоніо, який, попри все, прагне свободи, невпинно долає перешкоди й переживає безліч пригод: працює на плантаціях, виступає у цирку — лиш би досягти мети усього свого життя.
Карлос Фуентес
Карлос Фуентес — мексиканський письменник, який довго, наполегливо й успішно вибудовував кар'єру дипломата, проте став письменником. Надто багато історій він чув у дитинстві від бабусі, надто багатою була культура, приналежність до якої письменник завжди відчував особливо гостро, аби не втілити все це у тексти, сповнені за канонами магічного реалізму мітологізмом, сюрреалістичністю та символізмом.
Що читати?
“Terra Nostra” — роман, який є амбітною спробою втілення письменником усього комплексу мексиканського мітологізму та традиційних увірувань в одному тексті. Латинська Америка оживає на теренах іншого, альтернативного образу Парижа.
Письменник ставить важливі питання самобутности латиноамериканського народу та її збереження у боротьбі як з конкістадорами, так і з корінними американцями. Часопростір роману охоплює XVI та XX століття. На сторінках самого тексту ми зустрічаємо яскраві мітичні образи тубільних богів та традицій.
#пусто_про_літературу
“Хорошо багато не буває” – подумали ми і вирішили, що час розширювати команду. Отже, we are hiring! Шукаємо людей із бажанням поширювати любов до культури всіма візуально/вербально/коригувально-можливими шляхами. Зі свого боку обіцяємо класну (часом кумедну, часом депресивну) команду, яка періодично змушуватиме вас пчихати і плакати на камеру, бо треба контент, та можливість збільшувати портфоліо на бажаній посаді. А ще даруємо вміння працювати на волонтерських засадах, бо для чого ще треба некомерційні проєкти. Тож, вакансії:
Дизайнер/-ка
Ви вмієте працювати в Adobe Photoshop та Adobe Illustrator. Любите займатися візуальним контентом і креативно поєднувати на обкладинках котів, устриці та чарівні палички. Мрієте про те, щоб вирізати зображення драконів із буханками хліба, обводити сідниці Гемінґвея і намагатися зобразити Гакслі у вигляді сома. Усе в кооперації зі нашою дизайнеркою Катею, яка готова все пояснити і навчити.
Редактор/-ка
Ви знаєте, що добре редагований текст – це не лише набір речень із правильно написаними словами та вдало поставленими розділовими знаками. Добре редагований текст – це текст, який має смислову логіку, чітко зрозумілий меседж та ритм і мелодику, які вестимуть читача від слова до слова, ніби у музичній композиції на екрані. Готові кілька разів на тиждень отримувати ексклюзивний нередагований контент без підписки на наш неіснуючий Patreon, бути доброзичливими до всіх членів команди, попри їхні безглузді помилки, та знати більше про культуру, ніж будь-хто в “Пусто”, бо мусите читати всі статті.
SMM-ник/-ця
Ви вірите, що інстаграм культурного проєкту можна популяризувати не лише гівевеями чи мемами, але в останніх плаваєте, як риба у воді. Вважаєте, що можна поєднувати смішинки з інформативними постами і навпаки. Знаєте, як розробити стратегію роботи в соціальних мережах, написати такий пост, щоб усі закидали собі в історії, та пояснити нашій фотографці, навіщо їй світлити команду в сльозах. Словом, вмієте й хочете писати, вигадувати і взаємодіяти з нашим візуальним відділом.
Свої резюме (у зручному для вас форматі, може бути кілька речень про вас та ваші вміння) та приклади своїх робіт (якщо є) надсилайте на поштову скриньку pustoproject@gmail.com. І нехай хорошого буде багато.
Дизайнер/-ка
Ви вмієте працювати в Adobe Photoshop та Adobe Illustrator. Любите займатися візуальним контентом і креативно поєднувати на обкладинках котів, устриці та чарівні палички. Мрієте про те, щоб вирізати зображення драконів із буханками хліба, обводити сідниці Гемінґвея і намагатися зобразити Гакслі у вигляді сома. Усе в кооперації зі нашою дизайнеркою Катею, яка готова все пояснити і навчити.
Редактор/-ка
Ви знаєте, що добре редагований текст – це не лише набір речень із правильно написаними словами та вдало поставленими розділовими знаками. Добре редагований текст – це текст, який має смислову логіку, чітко зрозумілий меседж та ритм і мелодику, які вестимуть читача від слова до слова, ніби у музичній композиції на екрані. Готові кілька разів на тиждень отримувати ексклюзивний нередагований контент без підписки на наш неіснуючий Patreon, бути доброзичливими до всіх членів команди, попри їхні безглузді помилки, та знати більше про культуру, ніж будь-хто в “Пусто”, бо мусите читати всі статті.
SMM-ник/-ця
Ви вірите, що інстаграм культурного проєкту можна популяризувати не лише гівевеями чи мемами, але в останніх плаваєте, як риба у воді. Вважаєте, що можна поєднувати смішинки з інформативними постами і навпаки. Знаєте, як розробити стратегію роботи в соціальних мережах, написати такий пост, щоб усі закидали собі в історії, та пояснити нашій фотографці, навіщо їй світлити команду в сльозах. Словом, вмієте й хочете писати, вигадувати і взаємодіяти з нашим візуальним відділом.
Свої резюме (у зручному для вас форматі, може бути кілька речень про вас та ваші вміння) та приклади своїх робіт (якщо є) надсилайте на поштову скриньку pustoproject@gmail.com. І нехай хорошого буде багато.
У новому випуску "Критикуємо, отже, існуємо: література" наш журналіст Олексій розповідає, як письменники складають події в оповідь, до чого в ній філософи-структуралісти і від якої особи говорять із нами книжки. Все на найкращих прикладах "Intermezzo" Михайла Коцюбинського та "Джейн Ейр" Шарлотти Бронте.
Застерігаємо, слова Олексія можуть трохи вас засоромити, якщо ви хоча би раз прогортували опис природи у книжці. Але іноді соромитися – це добре. Олексій гарантує, що в майбутньому такого більше не трапиться. Може. Після того, як він прогортає частину "Амадоки" про неокласиків.
Застерігаємо, слова Олексія можуть трохи вас засоромити, якщо ви хоча би раз прогортували опис природи у книжці. Але іноді соромитися – це добре. Олексій гарантує, що в майбутньому такого більше не трапиться. Може. Після того, як він прогортає частину "Амадоки" про неокласиків.
YouTube
Критикуємо, отже, існуємо: література. Випуск 3: оповідь та нарація
У новому випуску "Критикуємо, отже, існуємо: література" наш журналіст Олексій розповідає, як письменники складають події в оповідь, до чого в ній філософи-структуралісти і від якої особи говорять із нами книжки. Все на найкращих прикладах "Intermezzo" Михайла…
Найліпше, що може дати тобі життя у період особистісного застою, — дитину. Чужу. Прямісінько у нью-йоркському аеропорту. Так вирішив режисер Вім Вендерс і зняв мелодраматично-комедійне кіно «Аліса в містах».
24 липня о 19:30 у просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10, літній майданчик Sereda vegan point) в межах На дорозі: серія кінопоказів Джармуша і Вендерса від Пусто чорно-біло подорожуватимемо містами Америки та Європи, знимкуватимемо на полароїд і шукатимемо із чужими дітьми їхніх загублених родичів.
Перед показом наша журналістка прочитає 10-хвилинну лекцію, а ви матимете змогу поласувати солодощами від Sereda vegan point.
Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/sdfpfdWTYxRFF7a56
До кінопустування!
24 липня о 19:30 у просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10, літній майданчик Sereda vegan point) в межах На дорозі: серія кінопоказів Джармуша і Вендерса від Пусто чорно-біло подорожуватимемо містами Америки та Європи, знимкуватимемо на полароїд і шукатимемо із чужими дітьми їхніх загублених родичів.
Перед показом наша журналістка прочитає 10-хвилинну лекцію, а ви матимете змогу поласувати солодощами від Sereda vegan point.
Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/sdfpfdWTYxRFF7a56
До кінопустування!
Правильно освідчитися у коханні може не кожен. Найбільше через це натерпілися жінки художників-модерністів, яким писали жахливі портрети. З’ясовуємо, чому дружина Анрі Матісса мала б не ображатися на “Жінку в капелюсі”, а бачити в картині вияв великої любови.
Що зображено?
Це портрет жінки, вбраної у щось, що символізує модну сукню та чепурний капелюшок. Утім, це не типовий буржуазний портрет. Фарби нанесені швидко та неакуратно (згодом цю “мазню” називатимуть технікою імпасто), а кольори нереалістичні. Через грубі мазки капелюх нагадує вазу, а сукня – лахміття. Непропорційно мале обличчя жінки одночасно синє, жовте та зелене. Замість тла на картині – кольорові плями.
Що це означає?
Коли Матісс пояснював, що це портрет його дружини, всі вважали таке твердження дикунством та великою неповагою. Насправді ж для митця це був єдиний спосіб показати свої палкі почуття до коханої, які ховалися за маскою стриманости. Анрі Матісс і справді був стриманим: адвокат, завжди в гарному костюмі, батько трьох дітей. Не вписувалося в образ лише те, що він, попри волю батька, кинув юриспруденцію заради живопису.
У пошуках свого стилю разом із найкращим другом, художником Андре Дереном, він накупив яскравих фарб і поїхав на південь Франції писати. Їх надила яскрава палітра Ван Гога. Вони часто обирали контрастні кольори, щоб картина запам’ятовувалася, утім, для них це було поле для експериментів з кольором. Жодного сенсу. Коли ж восени Матісс та його друзі-однодумці вперше показали свої картини у Осінньому салоні, глядачі подумали, що з них кепкують. Матісса та друзів вони називали “звірами”, а їхній напрям – фовізмом (від французького слова “звір”).
Але звірі також можуть любити. І писати коханих жінок — яскраво, констрастно й емоційно.
#пусто_розбирається
Що зображено?
Це портрет жінки, вбраної у щось, що символізує модну сукню та чепурний капелюшок. Утім, це не типовий буржуазний портрет. Фарби нанесені швидко та неакуратно (згодом цю “мазню” називатимуть технікою імпасто), а кольори нереалістичні. Через грубі мазки капелюх нагадує вазу, а сукня – лахміття. Непропорційно мале обличчя жінки одночасно синє, жовте та зелене. Замість тла на картині – кольорові плями.
Що це означає?
Коли Матісс пояснював, що це портрет його дружини, всі вважали таке твердження дикунством та великою неповагою. Насправді ж для митця це був єдиний спосіб показати свої палкі почуття до коханої, які ховалися за маскою стриманости. Анрі Матісс і справді був стриманим: адвокат, завжди в гарному костюмі, батько трьох дітей. Не вписувалося в образ лише те, що він, попри волю батька, кинув юриспруденцію заради живопису.
У пошуках свого стилю разом із найкращим другом, художником Андре Дереном, він накупив яскравих фарб і поїхав на південь Франції писати. Їх надила яскрава палітра Ван Гога. Вони часто обирали контрастні кольори, щоб картина запам’ятовувалася, утім, для них це було поле для експериментів з кольором. Жодного сенсу. Коли ж восени Матісс та його друзі-однодумці вперше показали свої картини у Осінньому салоні, глядачі подумали, що з них кепкують. Матісса та друзів вони називали “звірами”, а їхній напрям – фовізмом (від французького слова “звір”).
Але звірі також можуть любити. І писати коханих жінок — яскраво, констрастно й емоційно.
#пусто_розбирається
Ми часто й багато говоримо про французьку нову хвилю як про найбільшу революцію в кіно. Але кіномодернізм приходив і в Центральну та Східну Європу. Він був пов'язаний зі зміною епохи в регіоні. Сталін помер. Почалась відлига. До Празької весни залишався час.Такі умови сприяли поширенню французької візуальної тенденції. На зміну штативній камері прийшла ручна й рухлива. "Новий" тип героя — безтурботної людини — потіснив епічного персонажа післявоєнної доби. А складну, "театральну" композицію замінили на просту й абстрактну. Проте не можна назвати модерну течію у кіно Центрально-Східної Європи копією чи, боже впаси, симулякром течії кіно французького. Це окрема епоха з окремими фільмами і окремими режисерами, про яких варто знати. З’ясовуємо, з чого почати знайомство.
"Чорний Петро" (1964) — повнометражний дебют чеського режисера Мілоша Формана. Головний герой стрічки — молодий хлопець, який тільки починає смакувати життя, а воно у нього не сироп. На роботі йому допікає директор, вдома – батьки, а на танцях — якийсь дивак. І поки всі однолітки п'ють алкоголь, щоб познайомитись із дівчиною, Петро від неї втікає, щоб хильнути. Проте це не трагічна стрічка. Історія сповнена абсурдно смішними випадками, а протагоніст радше ліричний, ніж втомлений. Фільм за візуальною формою дуже схожий на "канонічний" модерністський твір. Проте, гротескний стиль Формана у "Чорному Петрі" — самобутній.
"Тіні забутих предків" (1964) — фільм, створений за повістю Коцюбинського, оповідає про протистояння сімей Палійчуків і Гутенюків. Сюжет люблять порівнювати з протистоянням Монтеккі і Капулетті, а героїв Івана і Марічку — з Ромео та Джульєттою. Проте у "Тінях", стрижневим все ж є Іван.
Це фільм-двобій між режисером Сергієм Параджановим і оператором Юрієм Іллєнком. Під час зйомок чоловіки вирішили стрілятись, щоб залишився тільки один геній, але міст, де мала бути дуель, на щастя, знесла річка.
Переглянувши матеріал, автори розплакались і помирились. А їхній фільм започаткував течію українського поетичного кіно на противагу соціальному реалізму. За формою фільм — це двобій між класицизмом і модернізмом. Між статикою Параджанова і динамікою Іллєнка.
"Попіл і діамант" (1958) — один із перших модерних фільмів. Кінострічка розповідає про Польщу в перші дні після війни. Країну "звільнили" совєти: польські чиновники перевзуваються у народних міністрів, інтелігенція переварюється у власному соку, а звичайні люди страждають. Проте фільм не сповнений ідеологічною риторикою — режисер виділяє прості людські цінності. Навіть персонаж комуніста Щуки викликає емпатію.
Фільм цікаво розглядати під кутом зміни візуальних традицій. Режисер Анджей Вайда ще використовує театральну композицію, релігійно-барокову. Але протагоніст Мачек — точно "новий" тип героя. Його наче вирвали із 1958 і помістили у 1945. Збігнєв Цибульський, який виконав головну роль, навіть знімався у повсякденному одязі.
"Мені 20 років" (1964) — фільм, який вважають зразковим твором про відлигу.
Сюжет рухають трійко веселих хлопців. У перші хвилини вони схожі на типових героїв Годарівського штибу. Але у протагоністів спільного з російською літературною традицією не менше, ніж з французьким модернізмом. Поруч із беззмістовною балаканиною, притаманною модерній течії, існують ліро-епічні думки героїв. Родзинкою фільму є місто, яке існує як мозаїчна цілісність поетичних образів. "Мені 20 років" — фільм про життя (slice of life) та дорослішання покоління, що народилось після війни.
#пусто_про_кіно
Автор: Дмитро Мар'янич
"Чорний Петро" (1964) — повнометражний дебют чеського режисера Мілоша Формана. Головний герой стрічки — молодий хлопець, який тільки починає смакувати життя, а воно у нього не сироп. На роботі йому допікає директор, вдома – батьки, а на танцях — якийсь дивак. І поки всі однолітки п'ють алкоголь, щоб познайомитись із дівчиною, Петро від неї втікає, щоб хильнути. Проте це не трагічна стрічка. Історія сповнена абсурдно смішними випадками, а протагоніст радше ліричний, ніж втомлений. Фільм за візуальною формою дуже схожий на "канонічний" модерністський твір. Проте, гротескний стиль Формана у "Чорному Петрі" — самобутній.
"Тіні забутих предків" (1964) — фільм, створений за повістю Коцюбинського, оповідає про протистояння сімей Палійчуків і Гутенюків. Сюжет люблять порівнювати з протистоянням Монтеккі і Капулетті, а героїв Івана і Марічку — з Ромео та Джульєттою. Проте у "Тінях", стрижневим все ж є Іван.
Це фільм-двобій між режисером Сергієм Параджановим і оператором Юрієм Іллєнком. Під час зйомок чоловіки вирішили стрілятись, щоб залишився тільки один геній, але міст, де мала бути дуель, на щастя, знесла річка.
Переглянувши матеріал, автори розплакались і помирились. А їхній фільм започаткував течію українського поетичного кіно на противагу соціальному реалізму. За формою фільм — це двобій між класицизмом і модернізмом. Між статикою Параджанова і динамікою Іллєнка.
"Попіл і діамант" (1958) — один із перших модерних фільмів. Кінострічка розповідає про Польщу в перші дні після війни. Країну "звільнили" совєти: польські чиновники перевзуваються у народних міністрів, інтелігенція переварюється у власному соку, а звичайні люди страждають. Проте фільм не сповнений ідеологічною риторикою — режисер виділяє прості людські цінності. Навіть персонаж комуніста Щуки викликає емпатію.
Фільм цікаво розглядати під кутом зміни візуальних традицій. Режисер Анджей Вайда ще використовує театральну композицію, релігійно-барокову. Але протагоніст Мачек — точно "новий" тип героя. Його наче вирвали із 1958 і помістили у 1945. Збігнєв Цибульський, який виконав головну роль, навіть знімався у повсякденному одязі.
"Мені 20 років" (1964) — фільм, який вважають зразковим твором про відлигу.
Сюжет рухають трійко веселих хлопців. У перші хвилини вони схожі на типових героїв Годарівського штибу. Але у протагоністів спільного з російською літературною традицією не менше, ніж з французьким модернізмом. Поруч із беззмістовною балаканиною, притаманною модерній течії, існують ліро-епічні думки героїв. Родзинкою фільму є місто, яке існує як мозаїчна цілісність поетичних образів. "Мені 20 років" — фільм про життя (slice of life) та дорослішання покоління, що народилось після війни.
#пусто_про_кіно
Автор: Дмитро Мар'янич
Уявіть футбольний матч. Є сама гра і є людина, яка слідкує за дотриманням правил – рефері. Тепер уявіть судовий процес. Є справа, яку потрібно розв’язати, і є людина, яка її розв’язує – суддя. Спільне між футбольним матчем і судовим процесом те, що завжди є той, хто судить і вирішує. У літературі така людина – “критик”. Це – “сірий кардинал”, від якого в усіх письменників коліна підкошуються. З’ясовуємо, як одна репліка може зарахувати вас до лав літературних критиків, чим вони займаються і навіщо читати їхні роботи.
Ми всі — критики
Коли читаємо літературу, ми хвилюємося за героїв, мліємо від сюжетних поворотів і ділимося з близькими враженнями. Ця реакція може бути емоційною: “Вау!”, “Це фігня”, “стікер-експресія враження від прочитаного”. А може бути у формі есе з продуманою концепцією, виваженими словами і бібліографією. Всі ці реакції – літературна критика. А ми – критики, які робимо про твір різні судження. Грубо кажучи, висловлюємо, що добре, що погане і чи потрібне воно. Це спосіб аргументованого упорядкування хаосу в зручні категорії, спроба осмислити частинку світу – художній твір. Тож, щоразу, коли говорите про художню літературу, ви стаєте критиком, бо виказуєте реакцію і судження.
Спочатку було слово
Професійна літературна критика з’явилася з релігією. Священні тексти розуміли неоднаково і не кожен. Потрібно було пояснити слова бога/ів і зробити їх доступними широкому або замкненому колу людей. Так у стародавній Індії були чотири тексти індуїстської релігії – складні за формою та змістом Веди, – але до них брахмани писали упанішади – пояснення. У християнській релігії була незрозуміла і заплутана Біблія, до якої священнослужителі писали екзегетику – роз’яснення Святого Письма. В усіх інших релігіях відбувалося те саме.
Коли, крім священної літератури, з’явилася інша і активізувався книгодрук,збільшилася кількість критиків; вони також її розтлумачували та судили: що потрібно спалити, а що читати всім.
Свобода! Рівність! Справедливість!
Нині літературознавці та критики не диктують, які книги “хороші” чи “погані”. Вони досліджують, з чого складений текст і як він функціонує, щоб зрозуміти свідомість людей. Літературознавці і критики відчитують у текстах те, що людина без особливих знань не бачить. Це – як взяти у подорож темним лісом ліхтарик. Проте, світло цього ліхтарика може бути різноманітним. Про що поговоримо у наступній публікаці рубрики #пусто_про_критику.
Літературна критика не страшна і не кусається. Вона не вказує і не обмежує, а тільки дає більше інформації. Її читають, щоб могти сказати про книгу щось більше, ніж надіслати “стікер-експресія враження від прочитаного”. Але й те не є погано.
#пусто_про_літературу
Ми всі — критики
Коли читаємо літературу, ми хвилюємося за героїв, мліємо від сюжетних поворотів і ділимося з близькими враженнями. Ця реакція може бути емоційною: “Вау!”, “Це фігня”, “стікер-експресія враження від прочитаного”. А може бути у формі есе з продуманою концепцією, виваженими словами і бібліографією. Всі ці реакції – літературна критика. А ми – критики, які робимо про твір різні судження. Грубо кажучи, висловлюємо, що добре, що погане і чи потрібне воно. Це спосіб аргументованого упорядкування хаосу в зручні категорії, спроба осмислити частинку світу – художній твір. Тож, щоразу, коли говорите про художню літературу, ви стаєте критиком, бо виказуєте реакцію і судження.
Спочатку було слово
Професійна літературна критика з’явилася з релігією. Священні тексти розуміли неоднаково і не кожен. Потрібно було пояснити слова бога/ів і зробити їх доступними широкому або замкненому колу людей. Так у стародавній Індії були чотири тексти індуїстської релігії – складні за формою та змістом Веди, – але до них брахмани писали упанішади – пояснення. У християнській релігії була незрозуміла і заплутана Біблія, до якої священнослужителі писали екзегетику – роз’яснення Святого Письма. В усіх інших релігіях відбувалося те саме.
Коли, крім священної літератури, з’явилася інша і активізувався книгодрук,збільшилася кількість критиків; вони також її розтлумачували та судили: що потрібно спалити, а що читати всім.
Свобода! Рівність! Справедливість!
Нині літературознавці та критики не диктують, які книги “хороші” чи “погані”. Вони досліджують, з чого складений текст і як він функціонує, щоб зрозуміти свідомість людей. Літературознавці і критики відчитують у текстах те, що людина без особливих знань не бачить. Це – як взяти у подорож темним лісом ліхтарик. Проте, світло цього ліхтарика може бути різноманітним. Про що поговоримо у наступній публікаці рубрики #пусто_про_критику.
Літературна критика не страшна і не кусається. Вона не вказує і не обмежує, а тільки дає більше інформації. Її читають, щоб могти сказати про книгу щось більше, ніж надіслати “стікер-експресія враження від прочитаного”. Але й те не є погано.
#пусто_про_літературу
Виявляється, сови гріховні. А ще качки, жінки, яйця, одуди і скляні ковпаки. Люди ж ходять оголені, щоб показати: гріх не приховати одягом. Чоловіки грають на музичних інструментах, бо вони від Диявола. А дівчата бояться дивитися у люстерка, щоб не побачити там чортові (це присвійний прикметник) сідниці. Це все – опис символів на картині "Сад земних насолод" Ієроніма Босха.
У новому випуску "Читаємо картини" кураторка Таня розказує, як розібрати символи на роботі фламандського митця, що означають величезні полуниці та благородні лебеді й чому в Голландії XVI століття прослуховування музики вважалося каторгою. А ми рахуємо, скільки разів за відео вона сказала слово "гріх".
https://youtu.be/65UkCQo4UC0
У новому випуску "Читаємо картини" кураторка Таня розказує, як розібрати символи на роботі фламандського митця, що означають величезні полуниці та благородні лебеді й чому в Голландії XVI століття прослуховування музики вважалося каторгою. А ми рахуємо, скільки разів за відео вона сказала слово "гріх".
https://youtu.be/65UkCQo4UC0
YouTube
Читаємо картини. Випуск 3: "Сад земних насолод" Ієроніма Босха
Сови гріховні. А ще качки, жінки, яйця, одуди і скляні ковпаки. Люди ходять оголені, щоб показати, що гріх не приховати одягом. Чоловіки грають на музичних інструментах, бо вони від Диявола. А дівчата бояться дивитися у люстерка, щоб не побачити там чортові…
Коли у єдине кінематографічне ціле єднаються європейська та азійська традиції, отримуємо симбіоз агресивно-спокусливого візуалу та мінімалістичних діалогів у стилі французької нової хвилі. Тобто, «Озеро диких гусей» — нову стрічку китайського режисера Дяо Інаня. Поспішайте переглянути її на великих екранах (як же ми чекали, коли знову можна буде це сказати!), а ми розповімо про специфіку сюжету та візуальні цитати у стрічці.
ПРО ЩО?
Головний герой — лідер кримінального угрупування, яке займається крадіжками мотоциклів у небезпечному районі, що йменують Озером диких гусей (там дійсно є озеро, яке стало об’єктом численних естетичних операторських знимкувань). У ході ризикованої операції герой убиває поліцейського та змушений переховуватися. Доля зводить його із повією, яка ладна на все, щоб повернути матеріальну, фізичну та внутрішню, психологічну свободу. Вони довіряють одне одному свої життя, а глядачу залишається здогадуватися, до яких наслідків це призведе.
СЮЖЕТНА СПЕЦИФІКА
Оповідь у картині — не лінійна, а ніби зіткана із кількох сюжетних смуг, які різняться за настроєм та драматургічним насиченням. У центральний наратив, який розпочинається із зустрічи героя з повією, вписаний ряд флешбеків, що могли би допомогти ліпше розкрити історію. Проте, через надмірну тривалість та хаотичну конфігурацію, вони радше розріджують, розбалансовують загальну сюжетну лінію, ускладнюють її цілісне сприйняття та розуміння. Флешбеки, що мають виконувати функцію спогадів, які прояснюють минуле крізь призму бачення конкретного героя, досить різко й нелогічно перетікають у відсторонену оповідь кримінальної хроніки від третьої особи. Це конфліктує із первинною ідеєю та деформує парадигму, крізь яку початково пропонують дивитися на історію. Можливо, використання простої лінійної структури було би більш вдалим рішенням.
А ЩО З ВІЗУАЛОМ?
На відміну від сюжету, що виразно «просідає» через незбалансованість, візуальна складова картини постає витриманою, композиційно довершеною, продуманою до найдрібніших деталей комбінацією китайської побутової автентики, витончених пейзажів місцевої природи та різнобарвного неонового світла — то інтимного й еротичного, то рваного, динамічного й агресивного. Сюжет стрічки майже повністю розгортається вночі, що дає можливість наситити, сповнити візуальну складову неоном по вінця. Відтак, маємо такий собі неонуар, просякнутий локальною далекосхідною специфікою — соціальною, культурною та, передовсім, естетичною.
Стилістично «Озеро диких гусей» нагадує картини представника гонконгської нової хвилі Вонга Карвая. У стрічці зустрічається багато візуальних цитат на «Чунгкінський експрес» та «Занепалих ангелів» (наприклад: підхід до зображення міста і вуличного життя, ракурси зйомки під час гонитви на мотоциклах, сцени з китайською традиційною вечерею в автентичних закладах харчування, характерна пара персонажів у кадрі – флегматичний чоловік та романтична, більш активна і діяльна жінка).
ЙТИ ЧИ НЕ ЙТИ?
Йти, аби насолодитися стильною і дуже чуттєвою, свого роду довершеною операторською роботою та візуальною специфікою загалом. А також — аби пошукати референси до відомих картин інших китайських кінематографістів і втішитися знахідкам. Попри виразні недоліки сценарного компоненту, «Озеро диких гусей» — це цікавий досвід кінематографічного занурення в самобутній моторошно-естетичний вакуум, у якому може статися все, що завгодно.
#пусто_про_кіно
ПРО ЩО?
Головний герой — лідер кримінального угрупування, яке займається крадіжками мотоциклів у небезпечному районі, що йменують Озером диких гусей (там дійсно є озеро, яке стало об’єктом численних естетичних операторських знимкувань). У ході ризикованої операції герой убиває поліцейського та змушений переховуватися. Доля зводить його із повією, яка ладна на все, щоб повернути матеріальну, фізичну та внутрішню, психологічну свободу. Вони довіряють одне одному свої життя, а глядачу залишається здогадуватися, до яких наслідків це призведе.
СЮЖЕТНА СПЕЦИФІКА
Оповідь у картині — не лінійна, а ніби зіткана із кількох сюжетних смуг, які різняться за настроєм та драматургічним насиченням. У центральний наратив, який розпочинається із зустрічи героя з повією, вписаний ряд флешбеків, що могли би допомогти ліпше розкрити історію. Проте, через надмірну тривалість та хаотичну конфігурацію, вони радше розріджують, розбалансовують загальну сюжетну лінію, ускладнюють її цілісне сприйняття та розуміння. Флешбеки, що мають виконувати функцію спогадів, які прояснюють минуле крізь призму бачення конкретного героя, досить різко й нелогічно перетікають у відсторонену оповідь кримінальної хроніки від третьої особи. Це конфліктує із первинною ідеєю та деформує парадигму, крізь яку початково пропонують дивитися на історію. Можливо, використання простої лінійної структури було би більш вдалим рішенням.
А ЩО З ВІЗУАЛОМ?
На відміну від сюжету, що виразно «просідає» через незбалансованість, візуальна складова картини постає витриманою, композиційно довершеною, продуманою до найдрібніших деталей комбінацією китайської побутової автентики, витончених пейзажів місцевої природи та різнобарвного неонового світла — то інтимного й еротичного, то рваного, динамічного й агресивного. Сюжет стрічки майже повністю розгортається вночі, що дає можливість наситити, сповнити візуальну складову неоном по вінця. Відтак, маємо такий собі неонуар, просякнутий локальною далекосхідною специфікою — соціальною, культурною та, передовсім, естетичною.
Стилістично «Озеро диких гусей» нагадує картини представника гонконгської нової хвилі Вонга Карвая. У стрічці зустрічається багато візуальних цитат на «Чунгкінський експрес» та «Занепалих ангелів» (наприклад: підхід до зображення міста і вуличного життя, ракурси зйомки під час гонитви на мотоциклах, сцени з китайською традиційною вечерею в автентичних закладах харчування, характерна пара персонажів у кадрі – флегматичний чоловік та романтична, більш активна і діяльна жінка).
ЙТИ ЧИ НЕ ЙТИ?
Йти, аби насолодитися стильною і дуже чуттєвою, свого роду довершеною операторською роботою та візуальною специфікою загалом. А також — аби пошукати референси до відомих картин інших китайських кінематографістів і втішитися знахідкам. Попри виразні недоліки сценарного компоненту, «Озеро диких гусей» — це цікавий досвід кінематографічного занурення в самобутній моторошно-естетичний вакуум, у якому може статися все, що завгодно.
#пусто_про_кіно
Розставте розділові знаки у реченні: “Жити не можна пригнічуватися”. Труднощі у виконанні цього завдання спіткали людей епохи бароко. Після наукових відкриттів, які показали, що Сонце не крутиться навколо Землі, планета не пласка, а людина — не центр Всесвіту, вони почувалися покинутими. Їхнє уявлення про світ різко змінилося. Ідеали епохи Відродження вже не були актуальними, а нових ще не знайшли. Так бароко стало епохою “життя заради моменту”, гедонізму і пишности. З’ясовуємо, як ці ідеали проявлялися у живописі XVII століття.
НІ — ПРОСТОТІ
Людина епохи бароко не сприймає природність. Вона прагне до якнайтоншої талії у корсеті, якнайвищого каблука та якнайхитромудрішої перуки. У живописі вона шукає такої ж неприродности, динаміки та свята.
Митці епохи бароко стерли межу між реальним і вигаданим: на їхніх картинах часто мітологічні герої з’являлися пліч-о-пліч з реальними генералами чи офіцерами, а персонажі біблійних історій були одягнені за останньою модою.
Якщо мистецтво Відродження зберігало дистанцію між твором і глядачем, то бароко намагалося якнайбільше його зачепити. Тому Караваджо писав криваві сцени відрізання голів, а Рубенс — драматичні сцени з грецьких мітів, які схожі радше на театр, ніж на справжнє життя.
Художники прагнуть показати помпезність через яскраві кольори (найчастіше – червоний, зелений та синій), грубі мазки та гіперболізовані емоції. Форми у живописі цієї епохи плавні й округлі чи то сукня інфанти на “Менінах” Веласкеса, чи то оголені сідниці грецької богині на картині Рубенса.
ВЕЛИЧНА МАНЕРА vs КАРАВАДЖИЗМ
Живопис бароко ділиться на два табори. Перший — це “maniera grande”. До нього зараховують картини з історичними чи мітологічними сюжетами, церковні фрески та портрети. Герої таких полотен мають ідеальний вигляд: вони юні й бадьорі, стоять у витончених позах, їхній одяг завжди чистий, а погляди блаженні й відсторонені. Художникам цієї школи притаманні світлі яскраві кольори.
Напротивагу цьому караваджизм, названий на честь Мікеланджело Мерізі да Караваджо, показує тих же мітологічних чи біблійних персонажів ув образі звичайного люду. Так Юдит на своїй відомій картині Караваджо одягає не в королівські шати, як це часто робили до нього, а в одяг звичайної міщанки. За модель він бере не високоповажну даму, а повію. Караваджисти граються зі світлом та тінню, часто зображають героїв на чорному тлі, ніби на них спрямоване жовте контрове світло, а позаду пітьма.
ЗНАКОВІ КАРТИНИ
“Викрадення доньок Левкіппа”, Пауль Пітер Рубенс — Герої цього полотна, брати Кастор і Полідевк, відомі через свою братерську любов, відданість і самовіддачу. Але Рубенса ця історія не цікавить: він розповідає про те, як юнаки задля помсти своїм ворогам викрали їхніх наречених. Ця сцена театральна: тіла дівчат вигнуті неприродно, навіть під час такої події вони залишаються божественно красивими та вишуканими. Рубенс у найкращих традиціях бароко ідеалізує, гіперболізує та естетизує нереалістичність зображеного.
“Тріумф Вакха”, Дієґо Веласкес — на полотні зображений Діонисій, бог вина, як метафор на п’янство. Замість того, щоб “посадити” поряд із ним прекрасних вакханок, художник пише звичайних іспанських “мужиків” із місцевого шинка.
#пусто_про_ізми
НІ — ПРОСТОТІ
Людина епохи бароко не сприймає природність. Вона прагне до якнайтоншої талії у корсеті, якнайвищого каблука та якнайхитромудрішої перуки. У живописі вона шукає такої ж неприродности, динаміки та свята.
Митці епохи бароко стерли межу між реальним і вигаданим: на їхніх картинах часто мітологічні герої з’являлися пліч-о-пліч з реальними генералами чи офіцерами, а персонажі біблійних історій були одягнені за останньою модою.
Якщо мистецтво Відродження зберігало дистанцію між твором і глядачем, то бароко намагалося якнайбільше його зачепити. Тому Караваджо писав криваві сцени відрізання голів, а Рубенс — драматичні сцени з грецьких мітів, які схожі радше на театр, ніж на справжнє життя.
Художники прагнуть показати помпезність через яскраві кольори (найчастіше – червоний, зелений та синій), грубі мазки та гіперболізовані емоції. Форми у живописі цієї епохи плавні й округлі чи то сукня інфанти на “Менінах” Веласкеса, чи то оголені сідниці грецької богині на картині Рубенса.
ВЕЛИЧНА МАНЕРА vs КАРАВАДЖИЗМ
Живопис бароко ділиться на два табори. Перший — це “maniera grande”. До нього зараховують картини з історичними чи мітологічними сюжетами, церковні фрески та портрети. Герої таких полотен мають ідеальний вигляд: вони юні й бадьорі, стоять у витончених позах, їхній одяг завжди чистий, а погляди блаженні й відсторонені. Художникам цієї школи притаманні світлі яскраві кольори.
Напротивагу цьому караваджизм, названий на честь Мікеланджело Мерізі да Караваджо, показує тих же мітологічних чи біблійних персонажів ув образі звичайного люду. Так Юдит на своїй відомій картині Караваджо одягає не в королівські шати, як це часто робили до нього, а в одяг звичайної міщанки. За модель він бере не високоповажну даму, а повію. Караваджисти граються зі світлом та тінню, часто зображають героїв на чорному тлі, ніби на них спрямоване жовте контрове світло, а позаду пітьма.
ЗНАКОВІ КАРТИНИ
“Викрадення доньок Левкіппа”, Пауль Пітер Рубенс — Герої цього полотна, брати Кастор і Полідевк, відомі через свою братерську любов, відданість і самовіддачу. Але Рубенса ця історія не цікавить: він розповідає про те, як юнаки задля помсти своїм ворогам викрали їхніх наречених. Ця сцена театральна: тіла дівчат вигнуті неприродно, навіть під час такої події вони залишаються божественно красивими та вишуканими. Рубенс у найкращих традиціях бароко ідеалізує, гіперболізує та естетизує нереалістичність зображеного.
“Тріумф Вакха”, Дієґо Веласкес — на полотні зображений Діонисій, бог вина, як метафор на п’янство. Замість того, щоб “посадити” поряд із ним прекрасних вакханок, художник пише звичайних іспанських “мужиків” із місцевого шинка.
#пусто_про_ізми
Telegram
Пусто
Флорентійське чінквеченто – це назва наймасштабнішого періоду Відродження з кінця XV століття, першої третини XVI століття (з італійської cinquecento – буквально п'ятсот або 1500-ті роки) між Високим та Пізнім.
У Відродженні на п’єдесталі – людина. Її тіло…
У Відродженні на п’єдесталі – людина. Її тіло…
У 20-х роках минулого століття у Німеччині широкої популярности набули перші фільми жахів, які не лякають сучасного глядача, однак сповнені філософії та символізму. Такі стрічки кінознавці відносять до течії експресіонізму у кіно. Вони напружені та нервові це, мають ламаний ритм оповіді та загострене суб’єктивне режисерське світобачення. У матеріалі за посиланням ви можете детально ознайомитися з особливостями кіноекспресіонізму. А тут ділимося списком із п’яти фільмів, щоб зрозуміти напрям.
1. «Кабінет доктора Калігарі»
Рік: 1920
Режисер: Роберт Віне
Перша і найавангардніша стрічка напряму. Сюжет рухається навколо людини-сомнамбули, якого загадковий доктор Калігарі привіз показати на ярмарці. А ще — навколо серії таємничих вбивств і психічної лікарні. Люди тут перед смертю зливаються з деревами, а більшість героїв божеволіють.
Зверніть увагу: цей фільм — концентрат найяскравіших рис напряму: фантастичні й дещо комічні декорації, зроблені з картону, барвисті фільтри, які спотворюють чорно-біле зображення, нереалістичний грим. Це кіно — синонім до слова “експеримент”.
2. «Втомлена смерть»
Рік: 1921
Режисер: Фріц Ланґ
Чи вартує кохання загибелі? На це запитання намагається відповісти героїня найліричнішого зразка кіноекспресіонізму, яка втрачає нареченого й укладає угоду зі Смертю — також героїнею фільму.
Зверніть увагу на нехарактерну для напряму романтичність: сумний пан Смерть шукає затишного прихистку на старості років, відчайдушна дівчина здатна на все заради кохання. У порівнянні з першою стрічкою, тут не так багато експериментів із формою, втім, більше філософських пошуків.
3. «Кабінет воскових фігур»
Рік: 1924
Режисер: Пауль Лені
Історія про письменника, який має написати оповідання про експонати виставки воскових фігур. Герой так захоплюється власними іронічними оповідками, що починає втрачати глузд.
Зверніть увагу на перші експерименти з подвійною експозицією (популярна досі техніка у фото- та кіномистецтві, при якому одне зображення накладається на інше).
4. «Остання людина»
Рік: 1924
Режисер: Фрідріх-Вільгельм Мурнау
Ще одна стримана стрічка нестримних експресіоністів. Герой фільму, старий портьє, раптом втрачає посаду, якою пишався. Він збайдужів до всього і прагне смерти.
Зверніть увагу: у цій стрічці вперше застосовується прийом, коли знімання відбувається ніби очима головного героя. Тобто, ми бачимо світ так, як його бачить портьє. Так Мурнау хоче наблизити глядача до почуттів героя. Цікаво, що у фільму є дві кінцівки.
5. «Метрополіс»
Рік: 1927
Режисер: Фріц Ланґ
Ця стрічка була знята на фантастичні тоді кошти (шість мільйонів марок) і з залученням неймовірної кількости людей (більше за 36 тисяч акторів і працівників майданчику). Історія про одвічну неприязнь розуму (панівного класу Метрополісу) до рук (класу робітників, які вимушені жити в катакомбах) та про футуристичних Ромео і Джульєтту стала однією з перших антиутопій у кіно.
Стрічка вражає своєю масштабністю та тим, як у німому кіно передали фантазійність сюжету та метафоричність підтекстів. Зверніть увагу на те, як режисер використовує простір і робить майже 3D картинку, коли показує місто майбутнього. Тут багато діагональних ліній у декораціях — дроти, труби, вікна, кути будинків. З одного боку, вони увиразнюють персонажів, а з іншого — роблять зображення динамічним.
#пусто_про_кіноізми
1. «Кабінет доктора Калігарі»
Рік: 1920
Режисер: Роберт Віне
Перша і найавангардніша стрічка напряму. Сюжет рухається навколо людини-сомнамбули, якого загадковий доктор Калігарі привіз показати на ярмарці. А ще — навколо серії таємничих вбивств і психічної лікарні. Люди тут перед смертю зливаються з деревами, а більшість героїв божеволіють.
Зверніть увагу: цей фільм — концентрат найяскравіших рис напряму: фантастичні й дещо комічні декорації, зроблені з картону, барвисті фільтри, які спотворюють чорно-біле зображення, нереалістичний грим. Це кіно — синонім до слова “експеримент”.
2. «Втомлена смерть»
Рік: 1921
Режисер: Фріц Ланґ
Чи вартує кохання загибелі? На це запитання намагається відповісти героїня найліричнішого зразка кіноекспресіонізму, яка втрачає нареченого й укладає угоду зі Смертю — також героїнею фільму.
Зверніть увагу на нехарактерну для напряму романтичність: сумний пан Смерть шукає затишного прихистку на старості років, відчайдушна дівчина здатна на все заради кохання. У порівнянні з першою стрічкою, тут не так багато експериментів із формою, втім, більше філософських пошуків.
3. «Кабінет воскових фігур»
Рік: 1924
Режисер: Пауль Лені
Історія про письменника, який має написати оповідання про експонати виставки воскових фігур. Герой так захоплюється власними іронічними оповідками, що починає втрачати глузд.
Зверніть увагу на перші експерименти з подвійною експозицією (популярна досі техніка у фото- та кіномистецтві, при якому одне зображення накладається на інше).
4. «Остання людина»
Рік: 1924
Режисер: Фрідріх-Вільгельм Мурнау
Ще одна стримана стрічка нестримних експресіоністів. Герой фільму, старий портьє, раптом втрачає посаду, якою пишався. Він збайдужів до всього і прагне смерти.
Зверніть увагу: у цій стрічці вперше застосовується прийом, коли знімання відбувається ніби очима головного героя. Тобто, ми бачимо світ так, як його бачить портьє. Так Мурнау хоче наблизити глядача до почуттів героя. Цікаво, що у фільму є дві кінцівки.
5. «Метрополіс»
Рік: 1927
Режисер: Фріц Ланґ
Ця стрічка була знята на фантастичні тоді кошти (шість мільйонів марок) і з залученням неймовірної кількости людей (більше за 36 тисяч акторів і працівників майданчику). Історія про одвічну неприязнь розуму (панівного класу Метрополісу) до рук (класу робітників, які вимушені жити в катакомбах) та про футуристичних Ромео і Джульєтту стала однією з перших антиутопій у кіно.
Стрічка вражає своєю масштабністю та тим, як у німому кіно передали фантазійність сюжету та метафоричність підтекстів. Зверніть увагу на те, як режисер використовує простір і робить майже 3D картинку, коли показує місто майбутнього. Тут багато діагональних ліній у декораціях — дроти, труби, вікна, кути будинків. З одного боку, вони увиразнюють персонажів, а з іншого — роблять зображення динамічним.
#пусто_про_кіноізми
Архітектура оточує нас зусібіч. Чи то сірі бетонні фасади кінотеатру "Жовтень", куди біжимо на покази стрічок, чи лаконічна ліпнина Воздвиженки, де п'ємо ввечері вино і читаємо, чи цегляні будівлі Рейтарської, звідки повертаємося ввечері пішки додому. Вона як мистецтво, якого ніхто не може уникнути, відображає людські життя і разом з ними змінюється.
Проєкт Минуле / Майбутнє / Мистецтво разом з фотографом Євгеном Нікіфоровим запитує, чи відбувається це взаємно та чи змінюємося ми разом з архітектурою на прикладі того, як трансформується міський ландшафт під впливом декомунізації. Як хатинки з їжею раптом стали жовто-блакитними, що відбулося з радянськими пам'ятниками і як Енгельс ховався у Полтавському селі від переїзду в Манчестер, можна дізнатися у трансляції-розмові з фотографом за покликанням.
Проєкт Минуле / Майбутнє / Мистецтво разом з фотографом Євгеном Нікіфоровим запитує, чи відбувається це взаємно та чи змінюємося ми разом з архітектурою на прикладі того, як трансформується міський ландшафт під впливом декомунізації. Як хатинки з їжею раптом стали жовто-блакитними, що відбулося з радянськими пам'ятниками і як Енгельс ховався у Полтавському селі від переїзду в Манчестер, можна дізнатися у трансляції-розмові з фотографом за покликанням.
Facebook
Log in or sign up to view
See posts, photos and more on Facebook.
Не «Кульбабовим вином єдиним» – так, мабуть, подумали у Видавництві Старого Лева і видали ще одну літературну оду літові. Це – «Діти їхні», роман французького письменника Ніколя Матьє, лауреата Гонкурівської премії 2018 року. З’ясовуємо, що то за текст, коли й навіщо його варто (а таки варто) читати.
Що?
«Діти їхні» – історія дорослішання Антоні, Асіна, Стеф – звичайних підлітків, які народилися та виросли в атмосфері провінційної знуджености маленького містечка. Це ода юності, безтурботності, заходам сонця, які зустрічаються на березі озера з гітарою та пивом, нестримним вечіркам, перегонам на мотоциклах, першим дорослим стосункам та літу: наївній думці про те, що воно нізащо не скінчиться, а ми назавжди лишимося в ньому, вільними та дикими.
Роман Ніколя Матьє – ще й про розчарування, відхід епохи індустріалізації, а разом із нею – старих звичаїв. Це роман про наліт показової безтурботности на глибоко болючому, безнадійно прозаїчному та чітко розпланованому по секундах людському існуванні в сучасному світі, часто надто жорстокому, гидкому, незручному, такому, який несила змінити.
Жанр
«Діти їхні» – роман-виховання, бо на наших очах дорослішають діти, наївні та нетерплячі у всьому, що роблять. Це також роман-хроніка, бо ми відкриваємо для себе історії цілих сімейств з їхніми скелетами у шафах. Зрештою, це ще й роман-медитація, бо автор багато рефлексує про долю покоління нового часу та долю всієї Франції неясного кінця 90-х ХХ століття, коли нутром відчувалося, що в новому тисячолітті все буде інакше, а як саме – невідомо.
Коли?
Кожній історії – свій час. «Діти їхні» Ніколя Матьє – для меланхолійного спекотного знудженого пообіддя.
Читати, коли раптом розумієте, що не певні, як працює світ, де ваше місце в ньому, як це місце можна змінити, чи потрібно його змінювати. Коли не знаєте, чи позбуватись залежности від середовища, родини, величезного спадку суспільства, який падає на плечі з першої секунди життя на Землі, і що з тим спадком врешті робити, ким із цим спадком бути, як його передати далі.
Або ж тоді, коли трапляється «страшна ніжність причетности» до життя, до людини, до спогадів, до місць, як пише сам автор.
Навіщо?
«Діти їхні» – роман, де не буде карколомних пригод, надто харизматичних персонажів, дотепних чи інтелектуальних діалогів, інтертекстуальних подорожей. Навпаки: розмірений плин часу, літня спека, лінь, апатичність, звичайні хлопці та дівчата, які закохуються, крутять косяки, п'ють пиво, лаються, пліткують, сваряться з батьками і не дуже хочуть думати про якесь далеке, майже примарне майбутнє поза цим нескінченним літом.
І читач, якому вже знайомі спека, невизначеність, усі ці підліткові беззмістовні дурощі, має повне право запитати: «Так а навіщо тоді все це?». Ми ж відповімо: задля нового погляду на звичне та у певному сенсі вічне. Задля усвідомлення важливости власного коріння, проте водночас і здатности полишити успадкований устрій життя предків і почати усе заново. Задля впевнености, що завжди є вихід, і що, попри все, життя у всій своїй абсурдній красі завжди триватиме.
«Діти їхні» – роман, на сторінках якого застигло справжнє, голе, нічим не прикрашене життя. Іноді його варто бачити саме таким.
Авторка: Аріна Кравченко
#пусто_про_літературу
Що?
«Діти їхні» – історія дорослішання Антоні, Асіна, Стеф – звичайних підлітків, які народилися та виросли в атмосфері провінційної знуджености маленького містечка. Це ода юності, безтурботності, заходам сонця, які зустрічаються на березі озера з гітарою та пивом, нестримним вечіркам, перегонам на мотоциклах, першим дорослим стосункам та літу: наївній думці про те, що воно нізащо не скінчиться, а ми назавжди лишимося в ньому, вільними та дикими.
Роман Ніколя Матьє – ще й про розчарування, відхід епохи індустріалізації, а разом із нею – старих звичаїв. Це роман про наліт показової безтурботности на глибоко болючому, безнадійно прозаїчному та чітко розпланованому по секундах людському існуванні в сучасному світі, часто надто жорстокому, гидкому, незручному, такому, який несила змінити.
Жанр
«Діти їхні» – роман-виховання, бо на наших очах дорослішають діти, наївні та нетерплячі у всьому, що роблять. Це також роман-хроніка, бо ми відкриваємо для себе історії цілих сімейств з їхніми скелетами у шафах. Зрештою, це ще й роман-медитація, бо автор багато рефлексує про долю покоління нового часу та долю всієї Франції неясного кінця 90-х ХХ століття, коли нутром відчувалося, що в новому тисячолітті все буде інакше, а як саме – невідомо.
Коли?
Кожній історії – свій час. «Діти їхні» Ніколя Матьє – для меланхолійного спекотного знудженого пообіддя.
Читати, коли раптом розумієте, що не певні, як працює світ, де ваше місце в ньому, як це місце можна змінити, чи потрібно його змінювати. Коли не знаєте, чи позбуватись залежности від середовища, родини, величезного спадку суспільства, який падає на плечі з першої секунди життя на Землі, і що з тим спадком врешті робити, ким із цим спадком бути, як його передати далі.
Або ж тоді, коли трапляється «страшна ніжність причетности» до життя, до людини, до спогадів, до місць, як пише сам автор.
Навіщо?
«Діти їхні» – роман, де не буде карколомних пригод, надто харизматичних персонажів, дотепних чи інтелектуальних діалогів, інтертекстуальних подорожей. Навпаки: розмірений плин часу, літня спека, лінь, апатичність, звичайні хлопці та дівчата, які закохуються, крутять косяки, п'ють пиво, лаються, пліткують, сваряться з батьками і не дуже хочуть думати про якесь далеке, майже примарне майбутнє поза цим нескінченним літом.
І читач, якому вже знайомі спека, невизначеність, усі ці підліткові беззмістовні дурощі, має повне право запитати: «Так а навіщо тоді все це?». Ми ж відповімо: задля нового погляду на звичне та у певному сенсі вічне. Задля усвідомлення важливости власного коріння, проте водночас і здатности полишити успадкований устрій життя предків і почати усе заново. Задля впевнености, що завжди є вихід, і що, попри все, життя у всій своїй абсурдній красі завжди триватиме.
«Діти їхні» – роман, на сторінках якого застигло справжнє, голе, нічим не прикрашене життя. Іноді його варто бачити саме таким.
Авторка: Аріна Кравченко
#пусто_про_літературу
