Поки в Європі доби Середньовіччя придворні дами наймали трубадурів, щоб ті їм співали дифірамби, японки тоді ж складали вірші та писали романи. Вони змагалися в майстерності поезії, читали купу книжок і були femme fatale ще до того, як це стало модним. Сей Сьонаґон, письменниця ХІ століття, відмовила чоловіку, бо той подарував їй холодні пиріжки. Вона невдало вийшла заміж, але подала на розлучення і поступила на придворну службу до імператорського двору. Більше про Сей Сьонаґон та інших письменниць читайте у книзі Ганни Улюри “Ніч на Венері: 113 письменниць які сяють у темряві” від видавництва ArtHuss. У ній розповідається про жінок, які творили літературу, писали краще, за інших, і відкривали нове. А ми з’ясовуємо, чому варто читати роман Сей Сьонаґон “Записки коло подушки”.
Період
Японія ХІ століття була ідилічним місцем. Війни з Китаєм припинилися, роль імператора зменшилася, країна процвітала (а не “ЗЕленіла”). Придворні мали багато гобі, найпопулярнішим з яких була поезія. Світовідчуття японців базувалося на естетичній філософії: вони вірили, що в усьому навколо є краса. Помітити й відчути її – головне завдання людини.
Форма
Буддизм приніс у Японію ідею мінливости всього: ніщо не постійне, крім вічної зміни. Тому потрібен інструментарій, яким швидко можна показати мінливу красу – щоденникові записи, наприклад. Ця форма була популярною, бо не потребувала довгих міркувань і підбору слів, а навпаки, слугувала інструментом для швидкого записування вражень. Так в Японії зародився імпресіонізм в літературі ще задовго до того, як його відкрили європейці. Поки чоловіки займалися адміністративними справами при дворі, аристократки писали щоденники, які часто мали розмір роману. Утворилася ціла плеяда авторок, які описували своє буденне життя. Надалі саме ці щоденники для фахівців були надійним джерелом, за яким вони реконструювали події Х-ХІІІ століть. Отак жінки творили історію.
Зміст
“Записки коло подушки” – щоденник придворної дами Сей Сьонаґон. Вона писала про своє звичайне життя, яке було наповнене спогляданням природи, читанням книжок і імператорськими інтригами. Тут багато роздумів про сенс буття, який полягає в схоплені прекрасних моментів, природи, яка прямолінійно зображає почуття Сей Сьонаґон, і поезії: “Коли на світанку дощ припиняється, але небо ще вкрите хмарами, страшно, що знову впадуть краплі”. А ще авторка специфічно жартує: “Людина, яка пригощає холодними пиріжками, має таке ж холодне серце”. Часто вона залишає простір між рядками, щоб читач заповнив їх власними враженнями від прочитаного.
#пусто_про_літературу
Період
Японія ХІ століття була ідилічним місцем. Війни з Китаєм припинилися, роль імператора зменшилася, країна процвітала (а не “ЗЕленіла”). Придворні мали багато гобі, найпопулярнішим з яких була поезія. Світовідчуття японців базувалося на естетичній філософії: вони вірили, що в усьому навколо є краса. Помітити й відчути її – головне завдання людини.
Форма
Буддизм приніс у Японію ідею мінливости всього: ніщо не постійне, крім вічної зміни. Тому потрібен інструментарій, яким швидко можна показати мінливу красу – щоденникові записи, наприклад. Ця форма була популярною, бо не потребувала довгих міркувань і підбору слів, а навпаки, слугувала інструментом для швидкого записування вражень. Так в Японії зародився імпресіонізм в літературі ще задовго до того, як його відкрили європейці. Поки чоловіки займалися адміністративними справами при дворі, аристократки писали щоденники, які часто мали розмір роману. Утворилася ціла плеяда авторок, які описували своє буденне життя. Надалі саме ці щоденники для фахівців були надійним джерелом, за яким вони реконструювали події Х-ХІІІ століть. Отак жінки творили історію.
Зміст
“Записки коло подушки” – щоденник придворної дами Сей Сьонаґон. Вона писала про своє звичайне життя, яке було наповнене спогляданням природи, читанням книжок і імператорськими інтригами. Тут багато роздумів про сенс буття, який полягає в схоплені прекрасних моментів, природи, яка прямолінійно зображає почуття Сей Сьонаґон, і поезії: “Коли на світанку дощ припиняється, але небо ще вкрите хмарами, страшно, що знову впадуть краплі”. А ще авторка специфічно жартує: “Людина, яка пригощає холодними пиріжками, має таке ж холодне серце”. Часто вона залишає простір між рядками, щоб читач заповнив їх власними враженнями від прочитаного.
#пусто_про_літературу
Чому ти прийшов на вечірку, якщо тобі так сумно?
Що спільного у мисткині Йоко Оно, музичного гурту The National і американської компанії дезодорантів Old Spice? Майк Міллз — режисер, сценарист і дизайнер, який знімає кліпи музичним виконавцям, короткометражні фільми митцям і рекламні ролики компаніям. А поміж тим встигає створювати ще й красиве кіно. «Початківці» — фільм-рефлексія Міллза на теми втрати, любови і прийняття.
Сюжет
Головний герой фільму, Олівер, любить розмовляти з Артуром (джек-расселом його померлого батька), не забуває вітатись з власним домом та речима у ньому і боїться будувати стосунки. Йому 38 і усе життя він думав, що його батьки просто не люблять один одного, але коли мати померла, батько розповів, що він — гей. Так Хал (батько Олівера) у 75 років став активним членом ЛГБТК+ спільноти Лос-Анджелесу, почав брати участь у маршах, роздавати листівки і став зустрічатись з чоловіком, молодшим від нього на кілька десятків років. А потім захворів і помер. Олівер же залишився наодинці з домом, повним спогадів, джек-расселом та тугою, що поступово заповнювала його час і простір. Аж поки на вечірці друзів він не зустрів Анну, і після нетривалих роздумів і консультації з Артуром вирішив дати шанс романтичним стосункам.
Про що?
«Початківці», як можна зрозуміти з назви фільму, це історія про нові початки, дослідження себе, та готовність до нового досвіду, незалежно від того 38 тобі чи 75. Фільм також досліджує низку інших тем, зокрема конфлікт поколінь, горе і переживання втрати та проблеми ЛГБТК+ спільноти. Олівер каже, що «на нашу долю випала можливість відчувати сум, на який наші батьки не мали часу, і пізнати таку радість, яка була їм незнайома». Мати Олівера ніколи не була щасливою, бо знаючи про орієнтацію Хала, все ж вийшла за нього заміж, в надії «вилікувати» чи «змінити» його, а Хал не був достатньо сміливим, щоб жити так, як йому хотілося.
Звідки ідея?
Майку Міллзу не довелося нічого вигадувати, бо фільм базується на історії його батька, який здійснив камінг-аут у 75, за 5 років до смерті. За словами Міллза, їхні стосунки з батьком страшенно змінились після того, як останній розповів сину про те, що він гей: «Мій батько-гей був більш зацікавлений у моєму романтичному житті, допитуючись про мої любовні походеньки. Він став відкритішим щодо себе, своїх бажань, злетів та падінь. Ми стільки говорили, набагато більше ніж коли він прикидався гетеросексуалом, а потім — упс — його не стало». У створенні фільму Міллз бачив можливість продовжити ці розмови і прийняти те, що сталося.
«Початківці» — це історія про те, що знайомо кожному з нас. Глядачі можуть знайти себе як у деталях (кожному хоч раз доводилось вдавати, що їм весело на вечірці чи у колі знайомих) так і у більш глобальних речах (усім рано чи пізно потрібно якось переживати горе та втрату близьких людей). У спокійній та медитативній манері фільм показує історію чоловіка, який намагається з усім цим впоратися.
#пусто_про_кіно
Що спільного у мисткині Йоко Оно, музичного гурту The National і американської компанії дезодорантів Old Spice? Майк Міллз — режисер, сценарист і дизайнер, який знімає кліпи музичним виконавцям, короткометражні фільми митцям і рекламні ролики компаніям. А поміж тим встигає створювати ще й красиве кіно. «Початківці» — фільм-рефлексія Міллза на теми втрати, любови і прийняття.
Сюжет
Головний герой фільму, Олівер, любить розмовляти з Артуром (джек-расселом його померлого батька), не забуває вітатись з власним домом та речима у ньому і боїться будувати стосунки. Йому 38 і усе життя він думав, що його батьки просто не люблять один одного, але коли мати померла, батько розповів, що він — гей. Так Хал (батько Олівера) у 75 років став активним членом ЛГБТК+ спільноти Лос-Анджелесу, почав брати участь у маршах, роздавати листівки і став зустрічатись з чоловіком, молодшим від нього на кілька десятків років. А потім захворів і помер. Олівер же залишився наодинці з домом, повним спогадів, джек-расселом та тугою, що поступово заповнювала його час і простір. Аж поки на вечірці друзів він не зустрів Анну, і після нетривалих роздумів і консультації з Артуром вирішив дати шанс романтичним стосункам.
Про що?
«Початківці», як можна зрозуміти з назви фільму, це історія про нові початки, дослідження себе, та готовність до нового досвіду, незалежно від того 38 тобі чи 75. Фільм також досліджує низку інших тем, зокрема конфлікт поколінь, горе і переживання втрати та проблеми ЛГБТК+ спільноти. Олівер каже, що «на нашу долю випала можливість відчувати сум, на який наші батьки не мали часу, і пізнати таку радість, яка була їм незнайома». Мати Олівера ніколи не була щасливою, бо знаючи про орієнтацію Хала, все ж вийшла за нього заміж, в надії «вилікувати» чи «змінити» його, а Хал не був достатньо сміливим, щоб жити так, як йому хотілося.
Звідки ідея?
Майку Міллзу не довелося нічого вигадувати, бо фільм базується на історії його батька, який здійснив камінг-аут у 75, за 5 років до смерті. За словами Міллза, їхні стосунки з батьком страшенно змінились після того, як останній розповів сину про те, що він гей: «Мій батько-гей був більш зацікавлений у моєму романтичному житті, допитуючись про мої любовні походеньки. Він став відкритішим щодо себе, своїх бажань, злетів та падінь. Ми стільки говорили, набагато більше ніж коли він прикидався гетеросексуалом, а потім — упс — його не стало». У створенні фільму Міллз бачив можливість продовжити ці розмови і прийняти те, що сталося.
«Початківці» — це історія про те, що знайомо кожному з нас. Глядачі можуть знайти себе як у деталях (кожному хоч раз доводилось вдавати, що їм весело на вечірці чи у колі знайомих) так і у більш глобальних речах (усім рано чи пізно потрібно якось переживати горе та втрату близьких людей). У спокійній та медитативній манері фільм показує історію чоловіка, який намагається з усім цим впоратися.
#пусто_про_кіно
На другому тижні літа поповнюємо ваш список матеріалів до прочитання із сайту Пусто. Про Баскію, роад-мувіз, театр плачу й тремтіння, Девіда Бові та вуличне мистецтво читайте за покликаннями.
"Променисте дитя" Жан-Мішель Баскія – Жан-Мішель Баскія ночував на вулицях, їв сирні палички і маніфестував нову епоху мистецтва. Одні його поважали, хотіли та вважали генієм. Інші — відмовляли у виставках через репутацію "дивакуватого чорношкірого митця" і не зупиняли таксі на дорозі для людини з такою зовнішністю. Арт-ринок більше цікавився кольором його шкіри, ніж талантом, і не забував час від часу називати художника "чорним Пікассо". Але сьогодні у матеріалі про Жана-Мішеля Баскію — митця, генія та провокатора. І нікого іншого.
Сім запитань та відповідей про роад-мувіз – Роад-муві — це не просто кіно, де люди кудись їдуть на авто по дорозі. Це жанр кінематографу, витоки якого лежать у “Одісеї” Гомера, і насправді зосереджують нашу увагу на трансформації особистости персонажа. Даємо відповіді на сім запитань про роад-муві і дізнаємося про притаманні жанру риси, характерних представників та іконічні картини.
Плакати і тремтіти або Метерлінк і символістська драма – Плакати можна не тільки від життєвих мемів і ситуації в країні, а й від усвідомлення "Невідомого". Розповідаємо про символістський театр і чому від нього треимтять. Це саме той театр, про який говорять рідко, але й той театр, про який потім захочеться розповісти друзям.
Сучасна українська поезія: 3х3. Частина 2 – Чи може поезія різати волосся, цокати, як годинник і бути чесною, як вуличні музиканти у переходах метрополітенів? Поети кажуть, що так. Не Калитко, не Жадан і навіть не Іздрик. У новому матеріалі продовжуємо відкривати нові прізвища, нові вірші та нові емоції сучасної української поезії.
Лео Каракс: страх, відраза та Девід Бові – Впізнати артгаусного французького режисера можна за провокативними назвами та камерою, яка живе власним життям (читати: постійно тремтить). У Лео Каракса, крім цього, є ще музика Девіда Бові, відчуття іншої кінематографічної реальности та Париж. Багато Парижа. У новому матеріалі шукаємо у роботах Лео емоційність, натуралістичність і "темні" сторони романтичного міста.
Протестувати як художник. Інструкція – Щоб ефективно хизуватися своїми знаннями перед друзями-гіпстерами, говорити лише про Бенксі недостатньо. Цікавих вуличних митців багато. І знати треба не лише про їхнє існування, а й про те, як вони протестували. Вчимося робити малюнки на стінах по-сучасному в матеріалі.
"Променисте дитя" Жан-Мішель Баскія – Жан-Мішель Баскія ночував на вулицях, їв сирні палички і маніфестував нову епоху мистецтва. Одні його поважали, хотіли та вважали генієм. Інші — відмовляли у виставках через репутацію "дивакуватого чорношкірого митця" і не зупиняли таксі на дорозі для людини з такою зовнішністю. Арт-ринок більше цікавився кольором його шкіри, ніж талантом, і не забував час від часу називати художника "чорним Пікассо". Але сьогодні у матеріалі про Жана-Мішеля Баскію — митця, генія та провокатора. І нікого іншого.
Сім запитань та відповідей про роад-мувіз – Роад-муві — це не просто кіно, де люди кудись їдуть на авто по дорозі. Це жанр кінематографу, витоки якого лежать у “Одісеї” Гомера, і насправді зосереджують нашу увагу на трансформації особистости персонажа. Даємо відповіді на сім запитань про роад-муві і дізнаємося про притаманні жанру риси, характерних представників та іконічні картини.
Плакати і тремтіти або Метерлінк і символістська драма – Плакати можна не тільки від життєвих мемів і ситуації в країні, а й від усвідомлення "Невідомого". Розповідаємо про символістський театр і чому від нього треимтять. Це саме той театр, про який говорять рідко, але й той театр, про який потім захочеться розповісти друзям.
Сучасна українська поезія: 3х3. Частина 2 – Чи може поезія різати волосся, цокати, як годинник і бути чесною, як вуличні музиканти у переходах метрополітенів? Поети кажуть, що так. Не Калитко, не Жадан і навіть не Іздрик. У новому матеріалі продовжуємо відкривати нові прізвища, нові вірші та нові емоції сучасної української поезії.
Лео Каракс: страх, відраза та Девід Бові – Впізнати артгаусного французького режисера можна за провокативними назвами та камерою, яка живе власним життям (читати: постійно тремтить). У Лео Каракса, крім цього, є ще музика Девіда Бові, відчуття іншої кінематографічної реальности та Париж. Багато Парижа. У новому матеріалі шукаємо у роботах Лео емоційність, натуралістичність і "темні" сторони романтичного міста.
Протестувати як художник. Інструкція – Щоб ефективно хизуватися своїми знаннями перед друзями-гіпстерами, говорити лише про Бенксі недостатньо. Цікавих вуличних митців багато. І знати треба не лише про їхнє існування, а й про те, як вони протестували. Вчимося робити малюнки на стінах по-сучасному в матеріалі.
Минулого року ми ходили на виставку Олександра Богомазова в НХМУ, розігрували барвисті записники з його «Пилярами» й тішилися некарантинному безпечному (майже) життю. Сьогодні, як данину цим спогадам, ділимося публікацією про митця і мріємо про різнокольорові фарби.
Олександра Богомазова називали мінімалістом, примітивістом і структуралістом, хоча більшість його картин — кубофутуристичні; він писав есе, статті, вірші, листи кохання (не менш ліричні, ніж Симоненкові), маніфести та праці з теорії мистецтва. Богомазов створив плакат «Туберкульоз виліковний» і помер від сухот, учив малювати дітей та глухонімих і казав:
«Відчувати — значить не тільки бачити, а й почувати. У цьому різниця між людиною і фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває».
Олександр Богомазов народився в 1980 році в селі Ямпіль Харківської губернії. Матір покинула родину й одружилася вдруге. Батько ставився до сина холодно, називав його спроби писати «мазнею» та наполягав, щоб той став агрономом. Проте дядько Олександра підтримував талант хлопчика і водив на етюди. У 1902 році Богомазов пішов із сільськогосподарського училища, переїхав до Києва та, попри батьківські протести, вступив до Міського художнього, щоб брати приклад із Пимоненка, Мурашка і Селезньова.
Навчаючись у різних художників, Богомазов виробив своє бачення та прийоми. Спільні погляди зблизили його з Олександром Архипенком, Олександрою Екстер і братами Бурлюками, і у 1908 вони організували виставку «Ланка». Ні публіка, ні критики не зрозуміли студентів, а газети писали:
«На "Ланці" небагато можна побачити мистецтва живописного. Але не тому небагато, що ця виставка «нова» і манера живописати на багатьох картинах незвична для нашого ока, а тому, що це, за малим винятком, — виставка живописців-бездарів».
Але на критику митці не зважали й гордо позиціонували себе представниками Нового Мистецтва. Fake it till you make it: про заснування кубофутуризму тоді ще не було й мови, а картини майбутніх авангардистів найбільше нагадували імпресіонізм.
Через п’ять років Богомазов і Екстер заснували групу «Кільце» та організували другу, успішнішу виставку. З-поміж інших творів, тут експонувалися 88 робіт Богомазова ( на «Ланці» виставили лише чотири його ескізи). Угрупування навіть видало «Маніфест», який закликав митців «звільнити живописні елементи від сковуючих шаблонів» й відтворювати емоції замість чіткого відображення дійсності.
Працею всього життя Олександра став трактат «Живопис та елементи». Тут художник дослідив взаємозв’язок основних геометричних форм, елементів композиції та їх вплив на сприйняття картини в цілому. Богомазов вважав мистецтво нескінченним ритмом, який може бути як кількісним, так і якісним.
«Світ наповнений енергією руху й уважне око бачить динаміку навіть у статичному предметі (гора насувається, рейки біжать, а стежка в'ється)».
Окремо Богомазов аналізує зв’язок Об’єкт–Митець–Картина–Глядач: Митець пропускає крізь себе імульси від об’єкта живопису й відображає результат на Картині, а Глядач через неї може відчути хвилювання Митця в момент творення. Отже, сприйняття Глядачем Картини, на думку Богомазова, є подібним до хвилювання її автора.
Трактат присвячений «Моїй чуйній супутниці життя Ванді Вітодьдівні Богомазовій-Монастирській, серпень 1914 р. Боярка». Олександр сильно кохав дружину та де би він не був — у Фінляндії, в Нагірному Карабасі, Москві, Алупці чи Золотоноші — надсилав їй поетичні листи.
Знакові твори:
1. «Лісоруб», 1913 р.
2. «Трамвай», 1914 р.
3. «Сінний ринок», 1914 р.
4. «Пилярі», 1927 р.
5. «Портрет доньки, 1928 р.
#пусто_про_автора
Олександра Богомазова називали мінімалістом, примітивістом і структуралістом, хоча більшість його картин — кубофутуристичні; він писав есе, статті, вірші, листи кохання (не менш ліричні, ніж Симоненкові), маніфести та праці з теорії мистецтва. Богомазов створив плакат «Туберкульоз виліковний» і помер від сухот, учив малювати дітей та глухонімих і казав:
«Відчувати — значить не тільки бачити, а й почувати. У цьому різниця між людиною і фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває».
Олександр Богомазов народився в 1980 році в селі Ямпіль Харківської губернії. Матір покинула родину й одружилася вдруге. Батько ставився до сина холодно, називав його спроби писати «мазнею» та наполягав, щоб той став агрономом. Проте дядько Олександра підтримував талант хлопчика і водив на етюди. У 1902 році Богомазов пішов із сільськогосподарського училища, переїхав до Києва та, попри батьківські протести, вступив до Міського художнього, щоб брати приклад із Пимоненка, Мурашка і Селезньова.
Навчаючись у різних художників, Богомазов виробив своє бачення та прийоми. Спільні погляди зблизили його з Олександром Архипенком, Олександрою Екстер і братами Бурлюками, і у 1908 вони організували виставку «Ланка». Ні публіка, ні критики не зрозуміли студентів, а газети писали:
«На "Ланці" небагато можна побачити мистецтва живописного. Але не тому небагато, що ця виставка «нова» і манера живописати на багатьох картинах незвична для нашого ока, а тому, що це, за малим винятком, — виставка живописців-бездарів».
Але на критику митці не зважали й гордо позиціонували себе представниками Нового Мистецтва. Fake it till you make it: про заснування кубофутуризму тоді ще не було й мови, а картини майбутніх авангардистів найбільше нагадували імпресіонізм.
Через п’ять років Богомазов і Екстер заснували групу «Кільце» та організували другу, успішнішу виставку. З-поміж інших творів, тут експонувалися 88 робіт Богомазова ( на «Ланці» виставили лише чотири його ескізи). Угрупування навіть видало «Маніфест», який закликав митців «звільнити живописні елементи від сковуючих шаблонів» й відтворювати емоції замість чіткого відображення дійсності.
Працею всього життя Олександра став трактат «Живопис та елементи». Тут художник дослідив взаємозв’язок основних геометричних форм, елементів композиції та їх вплив на сприйняття картини в цілому. Богомазов вважав мистецтво нескінченним ритмом, який може бути як кількісним, так і якісним.
«Світ наповнений енергією руху й уважне око бачить динаміку навіть у статичному предметі (гора насувається, рейки біжать, а стежка в'ється)».
Окремо Богомазов аналізує зв’язок Об’єкт–Митець–Картина–Глядач: Митець пропускає крізь себе імульси від об’єкта живопису й відображає результат на Картині, а Глядач через неї може відчути хвилювання Митця в момент творення. Отже, сприйняття Глядачем Картини, на думку Богомазова, є подібним до хвилювання її автора.
Трактат присвячений «Моїй чуйній супутниці життя Ванді Вітодьдівні Богомазовій-Монастирській, серпень 1914 р. Боярка». Олександр сильно кохав дружину та де би він не був — у Фінляндії, в Нагірному Карабасі, Москві, Алупці чи Золотоноші — надсилав їй поетичні листи.
Знакові твори:
1. «Лісоруб», 1913 р.
2. «Трамвай», 1914 р.
3. «Сінний ринок», 1914 р.
4. «Пилярі», 1927 р.
5. «Портрет доньки, 1928 р.
#пусто_про_автора
Часом хочеться зруйнувати всі мости, обірвати усі зв'язки, розчинитися, загубитися десь в дорозі, блукати, спостерігати, вчитися у природи її споконвічної мудрости. Цього хотілося Толстому, Емерсону, Торо, Селінджеру, Кутзее, Кундері… Знайоме таке прагнення й Джону Кракауеру, авторові документального роману “У дикій глушині”, про який розповідаємо сьогодні.
Про що читатимемо?
“У дикій глушині” — захоплива історія заглиблення сучасної людини у дике середовище. Оповідь про спраглі пошуки гармонії та намагання прожити насичене, яскраве, справжнє життя. Стомлений нудним животінням, Кріс Мак-Кендлесс лишає все: заможну родину, престижну освіту, перспективне майбутнє – усе, аби втілити власні ідеали: відчути справжнє життя на смак, повернутися на лоно природи. Адже лише там людина може позбутися абсурдної любови до розмірености та повторюваности, обтяжливих пут щоденної боротьби за втілення матеріалістичних мрій, які укорінюють її в прагненні жити, як усі. Кріс, натхненний прикладом Торо, романами Толстого та поглядами Емерсона, мріє про дику Аляску, вільну від людської обмежености та фальшивости. Врешті він пориває з колишнім життям, готовий будувати нове своє бажане. Він автостопить, фотографує, працює на випадкових роботах, знайомиться з випадковими людьми, пише їм листи та йде власною дорогою, ні на мить не озираючись на інших. Джон Кракауер у свою чергу йде його слідами, уперто та скурпульозно документує історію затятого ідеаліста, який обирає життя, а не його імітацію.
Навіщо читати?
Історія Кріса Мак-Кендлеса - трагічна та захоплива, історія намагання людської істоти зійти до власних витоків та віднайти втрачений у нескінченній метушні сенс існування.
Це нагадування про те наскільки мізерною є людина в порівнянні з природою, наскільки короткими та незначними можуть бути наші життя на противагу мовчазній вічности гір та бурхливости рік.
Нагадування про підміну цінностей та понять, нашу вдоволеність ілюзією справжнього життя, нашу неготовність та беззахисність, коли ми таки врешті з цим справжнім життям зіштовхуємось.
Коли читати?
Читати “У дикій глушині” варто, коли вам здається, що життя проходить повз; якщо ловите себе на думці, що втратили сенс того, що робите; якщо прагнете почати все спочатку й почати інакше, ніж досі. Читати, якщо вам задушливо та тісно у власному житті. Хто сказав, що книжки не лікують?
#пусто_про_літературу
Про що читатимемо?
“У дикій глушині” — захоплива історія заглиблення сучасної людини у дике середовище. Оповідь про спраглі пошуки гармонії та намагання прожити насичене, яскраве, справжнє життя. Стомлений нудним животінням, Кріс Мак-Кендлесс лишає все: заможну родину, престижну освіту, перспективне майбутнє – усе, аби втілити власні ідеали: відчути справжнє життя на смак, повернутися на лоно природи. Адже лише там людина може позбутися абсурдної любови до розмірености та повторюваности, обтяжливих пут щоденної боротьби за втілення матеріалістичних мрій, які укорінюють її в прагненні жити, як усі. Кріс, натхненний прикладом Торо, романами Толстого та поглядами Емерсона, мріє про дику Аляску, вільну від людської обмежености та фальшивости. Врешті він пориває з колишнім життям, готовий будувати нове своє бажане. Він автостопить, фотографує, працює на випадкових роботах, знайомиться з випадковими людьми, пише їм листи та йде власною дорогою, ні на мить не озираючись на інших. Джон Кракауер у свою чергу йде його слідами, уперто та скурпульозно документує історію затятого ідеаліста, який обирає життя, а не його імітацію.
Навіщо читати?
Історія Кріса Мак-Кендлеса - трагічна та захоплива, історія намагання людської істоти зійти до власних витоків та віднайти втрачений у нескінченній метушні сенс існування.
Це нагадування про те наскільки мізерною є людина в порівнянні з природою, наскільки короткими та незначними можуть бути наші життя на противагу мовчазній вічности гір та бурхливости рік.
Нагадування про підміну цінностей та понять, нашу вдоволеність ілюзією справжнього життя, нашу неготовність та беззахисність, коли ми таки врешті з цим справжнім життям зіштовхуємось.
Коли читати?
Читати “У дикій глушині” варто, коли вам здається, що життя проходить повз; якщо ловите себе на думці, що втратили сенс того, що робите; якщо прагнете почати все спочатку й почати інакше, ніж досі. Читати, якщо вам задушливо та тісно у власному житті. Хто сказав, що книжки не лікують?
#пусто_про_літературу
У «Сніданку в “Тіффані”» вона зіграла найекстравертнішу героїню американського кіно ХХ століття, бувши інтроверткою. Вважала, що найкрасивіші дівчата — ті, що щасливі, а сама має найсексуальніший вигляд, коли збирає яблука в саду під дощем. Розповідаємо про дуже європейську американську акторку та філантропку Одрі Гепберн та непопулярні стрічки за її участі.
Одрі, війна та балет
У ікони американського стилю 60-их — розгалужене європейське коріння. Одрі Кетлін Растон (справжнє ім’я акторки) народилася в Бельгії у родині британця та нідерландки, а після розлучення батьків переїхала з матір’ю до Нідерландів. Там, у невеликому містечку Арнем, на Одрі чекав один із наймоторошніших періодів у житті — нідерландська «Голодна зима» 1944 року, коли наприкінці Другої світової через ембарго з боку Німеччини стався масштабний голод серед цивільного населення. Про ці події Одрі згадуватиме чи не у всіх своїх інтерв’ю.
Після завершення війни Одрі вирушила до Великої Британії вчитися хореографії — балетом дівчина захоплювалася з дитинства. Там її викладачкою була Марі Рамберт — одна з ключових постатей в історії британського балету. Саме вона натякнула Одрі, що через тривалі голодування під час війни та зависокий зріст, примою дівчині не стати. І саме вона цими словами підштовхнула майбутню кінозірку до драматичного мистецтва.
Хронічне недоїдання та стрес під час «Голодної зими» дещо пізніше, у 1959 році, стануть причинами відмови Одрі від головної ролі у стрічці «Щоденник Анни Франк», першої екранізації історії єврейської дівчинки з Німеччини. При чому роль Гепберн запропонував Отто Франк, батько Анни.
Одрі — жінка, жива та прекрасна
Попри лялькову зовнішність, Одрі не вважала себе красунею. Хоча любила повторювати, що для жіночої вроди достатньо бути щасливою.
Зараз би Одрі точно підтримала рух бодіпозитиву. Вона ввела у моду короткі зачіски піксі, як у її героїні після повернення із Парижа в «Сабріні» (1954), та у цій же стрічці однією з перших показала оголені ноги у шортах. Гепберн підкреслювала, що є акторки із більш пишними формами, як Софі Лорен чи Джина Лоллобриджида, однак не лише вчилася любити себе такою, як вона є, а і причарувала справжністю фотографів і режисерів.
Зокрема, це маніфестує і Стенлі Донен у кінокартині «Потішне личко» (1957), де Гепберн зіграла мрійливу інтелектуалку-продавчиню книжкової крамниці, якій пропонують стати обличчям глянцю, а дівчина ж марить лише лекціями кумира-професора.
Одрі та гуманізм
Попри те, що, здебільшого, ролі Гепберн — у комедіях і мелодрамах, Одрі не була легковажною та ніколи не сахалася гостросоціальних тем. Як у кіно, так і в житті.
У 1961 році Гепберн зіграла головну роль у картині «Дитяча година» Вільяма Вайлера, яка чи не першою висвітлює проблему гомофобії в американському суспільстві. Героїня Одрі тут — така ж легка й невагома, як у багатьох інших стрічках, однак обставини, у які вона потрапляє — дають зрозуміти: дівчина ще й сильна та рішуча. Ця стрічка не про гомосексуальність, а про чутки, які руйнують життя, та нетерпимість, яка підштовхує до відчайдушного кроку.
Акторка завжди прагнула допомогти слабшим і у 80-их їй здалося, що її участі в кіно для цього замало. Так Одрі стала послом доброї волі ЮНІСЕФ і, остаточно покинувши кар’єру акторки, їздила до бідних країн допомагати дітям, які постраждали від війн, епідемій та голоду.
Що дивитися?
«Париж, коли там спека» (1964) — романтична історія від режисера Ричарда Квайда про те, що може статися, якщо прокрастинувати, бавитися з дедлайнами та випадково загратися у вигаданих персонажів.
«Дочекайся темряви» (1967) — для Гепберн характерні ролі слабких і немічних ззовні дівчат, які виявляються найстійкішими. Так і в цьому психологічному трилері Теренса Янга, де акторка грає сліпу, яка майже самотужки протистоїть бандитам.
«Вони всі сміялися» (1981) — типова для 80-их комедія Пітера Богдановича. Тут вродливі жінки, які зраджують багатим чоловікам, детективи в капелюхах та окулярах і кіношно-пристрасний Мангеттен.
#пусто_про_кіно
Одрі, війна та балет
У ікони американського стилю 60-их — розгалужене європейське коріння. Одрі Кетлін Растон (справжнє ім’я акторки) народилася в Бельгії у родині британця та нідерландки, а після розлучення батьків переїхала з матір’ю до Нідерландів. Там, у невеликому містечку Арнем, на Одрі чекав один із наймоторошніших періодів у житті — нідерландська «Голодна зима» 1944 року, коли наприкінці Другої світової через ембарго з боку Німеччини стався масштабний голод серед цивільного населення. Про ці події Одрі згадуватиме чи не у всіх своїх інтерв’ю.
Після завершення війни Одрі вирушила до Великої Британії вчитися хореографії — балетом дівчина захоплювалася з дитинства. Там її викладачкою була Марі Рамберт — одна з ключових постатей в історії британського балету. Саме вона натякнула Одрі, що через тривалі голодування під час війни та зависокий зріст, примою дівчині не стати. І саме вона цими словами підштовхнула майбутню кінозірку до драматичного мистецтва.
Хронічне недоїдання та стрес під час «Голодної зими» дещо пізніше, у 1959 році, стануть причинами відмови Одрі від головної ролі у стрічці «Щоденник Анни Франк», першої екранізації історії єврейської дівчинки з Німеччини. При чому роль Гепберн запропонував Отто Франк, батько Анни.
Одрі — жінка, жива та прекрасна
Попри лялькову зовнішність, Одрі не вважала себе красунею. Хоча любила повторювати, що для жіночої вроди достатньо бути щасливою.
Зараз би Одрі точно підтримала рух бодіпозитиву. Вона ввела у моду короткі зачіски піксі, як у її героїні після повернення із Парижа в «Сабріні» (1954), та у цій же стрічці однією з перших показала оголені ноги у шортах. Гепберн підкреслювала, що є акторки із більш пишними формами, як Софі Лорен чи Джина Лоллобриджида, однак не лише вчилася любити себе такою, як вона є, а і причарувала справжністю фотографів і режисерів.
Зокрема, це маніфестує і Стенлі Донен у кінокартині «Потішне личко» (1957), де Гепберн зіграла мрійливу інтелектуалку-продавчиню книжкової крамниці, якій пропонують стати обличчям глянцю, а дівчина ж марить лише лекціями кумира-професора.
Одрі та гуманізм
Попри те, що, здебільшого, ролі Гепберн — у комедіях і мелодрамах, Одрі не була легковажною та ніколи не сахалася гостросоціальних тем. Як у кіно, так і в житті.
У 1961 році Гепберн зіграла головну роль у картині «Дитяча година» Вільяма Вайлера, яка чи не першою висвітлює проблему гомофобії в американському суспільстві. Героїня Одрі тут — така ж легка й невагома, як у багатьох інших стрічках, однак обставини, у які вона потрапляє — дають зрозуміти: дівчина ще й сильна та рішуча. Ця стрічка не про гомосексуальність, а про чутки, які руйнують життя, та нетерпимість, яка підштовхує до відчайдушного кроку.
Акторка завжди прагнула допомогти слабшим і у 80-их їй здалося, що її участі в кіно для цього замало. Так Одрі стала послом доброї волі ЮНІСЕФ і, остаточно покинувши кар’єру акторки, їздила до бідних країн допомагати дітям, які постраждали від війн, епідемій та голоду.
Що дивитися?
«Париж, коли там спека» (1964) — романтична історія від режисера Ричарда Квайда про те, що може статися, якщо прокрастинувати, бавитися з дедлайнами та випадково загратися у вигаданих персонажів.
«Дочекайся темряви» (1967) — для Гепберн характерні ролі слабких і немічних ззовні дівчат, які виявляються найстійкішими. Так і в цьому психологічному трилері Теренса Янга, де акторка грає сліпу, яка майже самотужки протистоїть бандитам.
«Вони всі сміялися» (1981) — типова для 80-их комедія Пітера Богдановича. Тут вродливі жінки, які зраджують багатим чоловікам, детективи в капелюхах та окулярах і кіношно-пристрасний Мангеттен.
#пусто_про_кіно
Дихати, співати й танцювати в театрах поки що можна лише онлайн. Тому український театральний Оскар, фестиваль-премія "ГРА" змінює правила. Через форс-мажорні обставини, спричинені пандемією COVID-19, III фестиваль-премія у 2020 році пройде у зміненому форматі. Доведеться відмовитися від підсумкового фестивального тижня за участю міжнародного журі. Втім, цього року буде більше переможців. Лауреатами щорічної національної театральної премії стануть усі вистави, що увійдуть до шорт-листа. Деталі читаємо за покликанням.
https://pustoproject.com/inshe/ukrayinskyi-teatralnyi-oskar0vidbudetsya-za-zminamy
https://pustoproject.com/inshe/ukrayinskyi-teatralnyi-oskar0vidbudetsya-za-zminamy
Коли не існувало комп’ютерів та інтернету, діти проводили час на вулиці, де грали у футбол, піжмурки чи квача. Ці та інші дитячі забави зображені на картині «Дитячі ігри» Пітера Брейгеля Старшого. Розповідаємо, для чого нідерландський художник написав картину-ілюстрацію мало не всіх дитячих розваг XVI століття.
Що зображено?
Згідно з підрахунками, на полотні зображено понад двісті фігур, які залучені до близько вісімдесяти дитячих ігор. Може здатися, що таку кількість людей можливо намалювати лише на полотні розміром із кімнату, але насправді «Дитячі ігри» – це маленька картина розміром 118х161 см. Художник зобразив дитячі будні у реалістичній манері, де діти не лише граються ляльками чи доганяють один одного, але й конфліктують між собою і навіть б’ються. Мистецтвознавці вважають, що на картині зображений лише один дорослий персонаж – жінка, яка обливає водою двох хлопчиків, що зчепилися у бійці. Також на картині присутня алюзія на ремесло Брейгеля – дівчинка, яка розтирає червоні цеглини у порошок. Так робили тоді художники, а отриманий порошок перетворювали у пігмент для фарби.
Що це означає?
Сучасник Брейгеля, письменник Еразм Ротердамський у своєму творі «Похвала Глупоті» писав, що «немає нічого дурнішого ніж серйозне сприйняття грайливости й також немає нічого безглуздішого ніж дурощі у серйозних справах». Натхненний цією роботою, Брейгель написав картину, де дитячі забави служать метафорою дурости та абсурду, що притаманні світу дорослих. Як і в дорослому світі, чимало дитячих фігурок сповнені жорстокости та ненависти один до одного. Наприклад є сцена гри, де діти формують прохід, через який один із них має пробігти, тоді як решта штовхають його та дають стусанів. Ще однією сумнівною грою зайнята інша група дітей, які оточили хлопчика та виривають йому волосся із голови. Нажаханий вираз обличчя дитини свідчить про те, що йому геть не до вподоби така забава. Але на полотні також можна знайти і мирні ігри, як-от пускання мильних бульбашок чи будування пісочного замку. Не всі ми жорстокі.
Саме полотно можна вважати грою, адже незліченна кількість маленьких фігурок мовби запрошує глядача приглядітися і віднайти якнайбільше різних забав на картині.
Хаос, поспіх, метушня – ось перші асоціації, які виникають при спогляданні полотна. Тими ж словами можна описати життя сучасних людей, які настільки заклопотані власними турботами, що не помічають, як поряд із ними з когось знущаються, б’ють чи грабують. Брейгель дозволяє авдиторії поглянути на себе збоку І залишається актуальним й досі.
#пусто_розбирається
Що зображено?
Згідно з підрахунками, на полотні зображено понад двісті фігур, які залучені до близько вісімдесяти дитячих ігор. Може здатися, що таку кількість людей можливо намалювати лише на полотні розміром із кімнату, але насправді «Дитячі ігри» – це маленька картина розміром 118х161 см. Художник зобразив дитячі будні у реалістичній манері, де діти не лише граються ляльками чи доганяють один одного, але й конфліктують між собою і навіть б’ються. Мистецтвознавці вважають, що на картині зображений лише один дорослий персонаж – жінка, яка обливає водою двох хлопчиків, що зчепилися у бійці. Також на картині присутня алюзія на ремесло Брейгеля – дівчинка, яка розтирає червоні цеглини у порошок. Так робили тоді художники, а отриманий порошок перетворювали у пігмент для фарби.
Що це означає?
Сучасник Брейгеля, письменник Еразм Ротердамський у своєму творі «Похвала Глупоті» писав, що «немає нічого дурнішого ніж серйозне сприйняття грайливости й також немає нічого безглуздішого ніж дурощі у серйозних справах». Натхненний цією роботою, Брейгель написав картину, де дитячі забави служать метафорою дурости та абсурду, що притаманні світу дорослих. Як і в дорослому світі, чимало дитячих фігурок сповнені жорстокости та ненависти один до одного. Наприклад є сцена гри, де діти формують прохід, через який один із них має пробігти, тоді як решта штовхають його та дають стусанів. Ще однією сумнівною грою зайнята інша група дітей, які оточили хлопчика та виривають йому волосся із голови. Нажаханий вираз обличчя дитини свідчить про те, що йому геть не до вподоби така забава. Але на полотні також можна знайти і мирні ігри, як-от пускання мильних бульбашок чи будування пісочного замку. Не всі ми жорстокі.
Саме полотно можна вважати грою, адже незліченна кількість маленьких фігурок мовби запрошує глядача приглядітися і віднайти якнайбільше різних забав на картині.
Хаос, поспіх, метушня – ось перші асоціації, які виникають при спогляданні полотна. Тими ж словами можна описати життя сучасних людей, які настільки заклопотані власними турботами, що не помічають, як поряд із ними з когось знущаються, б’ють чи грабують. Брейгель дозволяє авдиторії поглянути на себе збоку І залишається актуальним й досі.
#пусто_розбирається
Так, ми теж з трепетом чекали, як купуватимемо квитки до Одеси й цілий тиждень дивитимемося стрічки на кінофестивалі. Так, ми теж засмутилися, бо пандемія позбавила нас можливости провести літо воістину кінематографічно. Але сповнюватися смутком не поспішаємо, бо для таких, як ми, Одеський міжнародний кінофестиваль та онлайн-платформа takflix.com створили спільний проєкт OIFF Flashback, де виклали 10 знакових фільмів з міжнародного конкурсу ОМКФ 2019. Розповідаємо, які стрічки обов’язково потрібно переглянути на платформі до 15 серпня.
“Палає, палає, палає”
Є багато причин вирушити в дорогу: Алекс і Сеф, головні героїні стрічки “Палає, палає, палає”, наприклад, мусять колесити Великою Британією, щоб розвіяти прах свого приятеля Дена. Стрічка Чанії Баттон багато чим нагадує класичні роуд-муві на кшталт “Зламаних квітів” Джима Джармуша, де головний герой вирушає у мандрівку, щоб виконати якесь завдання, а насправді переосмислює опуси свого життя. Тут просте фільмування, хороша акторська гра та класична побудова фільму, де глядач стрибає з радости в тривогу і назад. Радимо дивитися “Палає, палає, палає” в компанії з друзями, щоб одразу проговорити недомовки, а не робити це, як Ден, у відео після смерти. Чи, принаймні, просто гарно провести вечір.
“Жаль”
Пам’ятаєте, як у дитинстві після розбиття коліна вам давали ласощі та співчували? Часом жалість має свої переваги. Головний герой стрічки Бабіса Макрідіса відчуває їх сповна: сусідка щоранку приносить йому апельсиновий кекс, знайомий швидко виконує замовлення у хімчистці, а друзі кличуть на ігри, щоб підбадьорити чоловіка. Все тому, що у його дружина перебуває в комі. От тільки проблема в тому, що жаль викликає залежність, і, зрештою, головний герой вже не хоче повертати речі у звичне річище.
Фільм атмосферно нагадує фільми Йорґоса Лантімоса. Незворушні лиця, декоративність кадру, протяжні, але абсурдно-награні ранкові ридання головного героя створюють враження, що ми спостерігаємо не за реальними людьми, а за ляльками. Дивитися, якщо ви вже засумували за посмаком таких стрічок, як “Лобстер” чи “Вбивство священного оленя”.
“Кришталь”
Молода діджейка Веля дуже хоче втекти до США. І заради цього вона готова на все: підробку документів, брехню і навіть переїзд до білоруської глибинки. На вулиці 90-ті і все, про що мріє дівчина — це жити у Чикаго, на батьківщині гаус-музики. Її яскравий вигляд, колоритний англійсько-російський суржик з розділу “слухай, лісн сюда” протиставляється жовтаво-сірій атмосфері білоруської провінції. А Велине бажання втекти якнайдалі – ідеї, що ти потрібен лише своїй землі. Український постер стрічки каже: “Впізнай дев’яності”, але навіть, якщо ви не можете їх впізнавати, то відчути — точно так.
Сучасні проблеми потребують сучасних рішень. Тому закликаємо вас не засмучуватися, що цього року не побуваєте на кінофестивалях, і переглядати красиве кіно онлайн, доки є така можливість. А ще чекати наступну частину Літо (в) кіно: OIFF Flashback від Пусто. Бо далі буде.
“Палає, палає, палає”
Є багато причин вирушити в дорогу: Алекс і Сеф, головні героїні стрічки “Палає, палає, палає”, наприклад, мусять колесити Великою Британією, щоб розвіяти прах свого приятеля Дена. Стрічка Чанії Баттон багато чим нагадує класичні роуд-муві на кшталт “Зламаних квітів” Джима Джармуша, де головний герой вирушає у мандрівку, щоб виконати якесь завдання, а насправді переосмислює опуси свого життя. Тут просте фільмування, хороша акторська гра та класична побудова фільму, де глядач стрибає з радости в тривогу і назад. Радимо дивитися “Палає, палає, палає” в компанії з друзями, щоб одразу проговорити недомовки, а не робити це, як Ден, у відео після смерти. Чи, принаймні, просто гарно провести вечір.
“Жаль”
Пам’ятаєте, як у дитинстві після розбиття коліна вам давали ласощі та співчували? Часом жалість має свої переваги. Головний герой стрічки Бабіса Макрідіса відчуває їх сповна: сусідка щоранку приносить йому апельсиновий кекс, знайомий швидко виконує замовлення у хімчистці, а друзі кличуть на ігри, щоб підбадьорити чоловіка. Все тому, що у його дружина перебуває в комі. От тільки проблема в тому, що жаль викликає залежність, і, зрештою, головний герой вже не хоче повертати речі у звичне річище.
Фільм атмосферно нагадує фільми Йорґоса Лантімоса. Незворушні лиця, декоративність кадру, протяжні, але абсурдно-награні ранкові ридання головного героя створюють враження, що ми спостерігаємо не за реальними людьми, а за ляльками. Дивитися, якщо ви вже засумували за посмаком таких стрічок, як “Лобстер” чи “Вбивство священного оленя”.
“Кришталь”
Молода діджейка Веля дуже хоче втекти до США. І заради цього вона готова на все: підробку документів, брехню і навіть переїзд до білоруської глибинки. На вулиці 90-ті і все, про що мріє дівчина — це жити у Чикаго, на батьківщині гаус-музики. Її яскравий вигляд, колоритний англійсько-російський суржик з розділу “слухай, лісн сюда” протиставляється жовтаво-сірій атмосфері білоруської провінції. А Велине бажання втекти якнайдалі – ідеї, що ти потрібен лише своїй землі. Український постер стрічки каже: “Впізнай дев’яності”, але навіть, якщо ви не можете їх впізнавати, то відчути — точно так.
Сучасні проблеми потребують сучасних рішень. Тому закликаємо вас не засмучуватися, що цього року не побуваєте на кінофестивалях, і переглядати красиве кіно онлайн, доки є така можливість. А ще чекати наступну частину Літо (в) кіно: OIFF Flashback від Пусто. Бо далі буде.
Карантин минув у піжамах, гуді та часом у зверху накинутих піджаках перед зум-конференціями. Але це (майже) скінчилося: доводиться знову соціалізуватися і гуляти посткарантинними (читати: постапокаліптичними) вулицями. Англійська письменниця Вірджинія Вулф радить, як одягатися так, наче ви впевнено прямуєте в глянець. З’ясовуємо, чому ікона модерністської літератури обожнювала моду і епатувала дивними нарядами.
Вулф була феміністкою і вважала, що “жіночі” справи мають бути рівноцінно важливі з “чоловічими”: “Похід на ринок чи за новою сукнею – такі ж захопливі, як політика”. Вірджинія визнавала, що нам невідоме життя жінок. Його вважали нецікавим. Письменниця присвятила цій темі майже всю свою творчість. Її героїні займаються типовими справами: влаштовують вечірки, малюють, блукають шопінг-центрами в пошуках нової сукні або зашивають улюблене плаття. Вулф так заповнювала прогалини в сучасній їй літературі – жіноче життя, про яке ніхто нічого не знав. Авторку багато засуджували за увагу до звичайних речей, але саме вони її й цікавили. І найбільше те, як люди вдягаються. Ось її топ-три правила шопінгу.
1. Будьте сміливими
Редакторка Vogue Британії очманіла, коли у 1920 році побачилася з Вулф. Письменниця була в помаранчевій накидці буддистських монахів, а під спідницею з трояндовим принтом виднілися різні шкарпетки: чорна і червона. Вулф обожнювала яскравий одяг і не хвилювалася, якщо він не гармоніював. Тому не дивно, що в 52 вона придбала рожеве манто і довго тішилася: “Марні дрібниці, якими здається одяг, змінюють наш погляд на світ і погляд світу на нас”.
2. Насолоджуйтеся процесом
Купувати одяг – це не мета, а процес. Цьому Вулф присвятила есе “Усе блистить і сяє: шопінг 1930-х”, в якому описала, як прогулювалася шопінг-центрами Лондона і роздивлялася вітрини магазинів. Письменниця придбала лише олівець, але покупки не були ціллю. Їй подобався процес розміреної ходи магазинами, яскраві вітрини, запах і вигляд нового одягу. Це приносило таке ж задоволення, як прогулянка і милування садами. Врешті, і природа, і мода постійно змінюються, то чому другою не можна так тішитися, як першою?
3. Спершу подумайте, потім купуйте
Одяг впливає на ідентичність людини: “Це не ми носимо речі, а вони нас”. Так сказав/ла Орландо з однойменного роману Вулф. Одяг, який ми носимо, створює певний образ. Під час шопінгу слід думати, чи вподобані речі справді пасують вашому внутрішньому “Я”. Вулф вважала, що не потрібно мати купу вбрання, щоб мати красивий вигляд, просто слід знайти правильні речі, які відображатимуть сутність людини.
Стиль Вулф постійно змінювався і в старшому віці він став мінімалістичним (рожеве манто не рахується). Але письменниця слідкувала за модою і обожнювала шопінг-центри, бо вони нагадували картинні галереї. Вона вважала, що це найкраще благо сучасного світу – прогулюватися яскравими магазинами і насолоджуватися виглядом нових речей, втім,купувати лише справді потрібне, як олівці. Завдяки Вулф справи, які відображали стереотипну жіночність, набирали повноцінного, НЕ меншовартісного значення. Тому ходіть у магазини, але пам’ятайте, купувати лише потрібне й відповідне вам. Бо, здається, навіть Вулф була екологічно свідомою і розуміла, що швидка мода може бути небезпечною.
#пусто_про_літературу
Вулф була феміністкою і вважала, що “жіночі” справи мають бути рівноцінно важливі з “чоловічими”: “Похід на ринок чи за новою сукнею – такі ж захопливі, як політика”. Вірджинія визнавала, що нам невідоме життя жінок. Його вважали нецікавим. Письменниця присвятила цій темі майже всю свою творчість. Її героїні займаються типовими справами: влаштовують вечірки, малюють, блукають шопінг-центрами в пошуках нової сукні або зашивають улюблене плаття. Вулф так заповнювала прогалини в сучасній їй літературі – жіноче життя, про яке ніхто нічого не знав. Авторку багато засуджували за увагу до звичайних речей, але саме вони її й цікавили. І найбільше те, як люди вдягаються. Ось її топ-три правила шопінгу.
1. Будьте сміливими
Редакторка Vogue Британії очманіла, коли у 1920 році побачилася з Вулф. Письменниця була в помаранчевій накидці буддистських монахів, а під спідницею з трояндовим принтом виднілися різні шкарпетки: чорна і червона. Вулф обожнювала яскравий одяг і не хвилювалася, якщо він не гармоніював. Тому не дивно, що в 52 вона придбала рожеве манто і довго тішилася: “Марні дрібниці, якими здається одяг, змінюють наш погляд на світ і погляд світу на нас”.
2. Насолоджуйтеся процесом
Купувати одяг – це не мета, а процес. Цьому Вулф присвятила есе “Усе блистить і сяє: шопінг 1930-х”, в якому описала, як прогулювалася шопінг-центрами Лондона і роздивлялася вітрини магазинів. Письменниця придбала лише олівець, але покупки не були ціллю. Їй подобався процес розміреної ходи магазинами, яскраві вітрини, запах і вигляд нового одягу. Це приносило таке ж задоволення, як прогулянка і милування садами. Врешті, і природа, і мода постійно змінюються, то чому другою не можна так тішитися, як першою?
3. Спершу подумайте, потім купуйте
Одяг впливає на ідентичність людини: “Це не ми носимо речі, а вони нас”. Так сказав/ла Орландо з однойменного роману Вулф. Одяг, який ми носимо, створює певний образ. Під час шопінгу слід думати, чи вподобані речі справді пасують вашому внутрішньому “Я”. Вулф вважала, що не потрібно мати купу вбрання, щоб мати красивий вигляд, просто слід знайти правильні речі, які відображатимуть сутність людини.
Стиль Вулф постійно змінювався і в старшому віці він став мінімалістичним (рожеве манто не рахується). Але письменниця слідкувала за модою і обожнювала шопінг-центри, бо вони нагадували картинні галереї. Вона вважала, що це найкраще благо сучасного світу – прогулюватися яскравими магазинами і насолоджуватися виглядом нових речей, втім,купувати лише справді потрібне, як олівці. Завдяки Вулф справи, які відображали стереотипну жіночність, набирали повноцінного, НЕ меншовартісного значення. Тому ходіть у магазини, але пам’ятайте, купувати лише потрібне й відповідне вам. Бо, здається, навіть Вулф була екологічно свідомою і розуміла, що швидка мода може бути небезпечною.
#пусто_про_літературу
Допоки ми усі сидимо вдома та палко мріємо про подорожі, Джим Джармуш відправляє своїх персонажів із Японії до Мемфіса молитися на Елвіса Преслі та знімає про це стрічку «Таємничий потяг».
3 липня (п’ятниця) о 19:30 у просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10, літній майданчик Sereda vegan point) в межах «На дорозі: серія кінопоказів Джармуша і Вендерса від Пусто» ми віртуально мандруватимемо культовими локаціями музичної індустрії 50-х, впадатимемо у солодкі прокрастинації та дивуватимемося неочікуваним закономірностям долі.
Перед показом наша журналістка Маша прочитає 10-хвилинну лекцію, а ви матимете змогу поласувати солодощами від Sereda vegan point.
Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/4wXt9Q4cuBiA8mbc7
До кінопустування!
3 липня (п’ятниця) о 19:30 у просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10, літній майданчик Sereda vegan point) в межах «На дорозі: серія кінопоказів Джармуша і Вендерса від Пусто» ми віртуально мандруватимемо культовими локаціями музичної індустрії 50-х, впадатимемо у солодкі прокрастинації та дивуватимемося неочікуваним закономірностям долі.
Перед показом наша журналістка Маша прочитає 10-хвилинну лекцію, а ви матимете змогу поласувати солодощами від Sereda vegan point.
Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/4wXt9Q4cuBiA8mbc7
До кінопустування!
Якщо після перегляду стрічки «А потім ми танцювали» ви із захопленням шукаєте все грузинське, не хвилюйтеся: ми також. Записуватися на мовні курси чи купувати квитки в Тбілісі необов‘язково. Можна відчути тамтешню культуру через мистецтво. Розповідаємо про Ніко Піросмані — авангардиста, який поєднував грузинське з європейським, захоплював Пабло Пікассо і писав «рукою Бога».
Тифліс, митці і злидні
На початку ХХ століття Тифліс (суч. Тбілісі) стає “тихою оазою” для митців з усієї Імперії. Сприятливий клімат, зручний шлях до Константинополя та бурхливе богемне життя робить його чудовим прихистком для молодих художників, які покидають Петербург у пошуках чогось нового. У Тифлісі було безліч літературних та мистецьких кафе, як “Хвіст павича” чи “Хімеріоні”, де юні поети влаштовували турніри, а інші дивилися й пили. Місто було й активним політичним центром: ще з кінця XIX століття там поширювались революційні марксистські ідеї (там ж починав свій шлях Сталін).
Але Піросмані у цьому всьому участі не брав. Він жив і помер у злиднях, голодний та відторгнений суспільством, хоча згодом став символом грузинського авангарду та художником, картини якого виставляли в Луврі. Ніко Піросмані народився у бідній сім’ї на сході країни і рано осиротів. На щастя, хлопчик потрапив до сім’ї чоловіка, у якого працював його батько, і вже з їхнім сином в юності поїхав до Тифлісу.
Реклама — також мистецтво
Художня практика Піросмані почалася з малювання вивісок для крамничок, шинків та інших міський закладів. Його учителями стали мандрівні художники, які просто шукали в цій сфері підробіток. Піросмані часто стверджував, що пише “рукою Бога”, тому люди навколо почали вважати його божевільним. У якийсь момент Ніко спробував повернутися до рідного села і продавати молочні продукти, але з бізнесом у художника не вийшло: він міг відмовити у покупці хамовитому клієнтові і натомість дати в борг цілу корзину з продуктами жебракові. Зате з цього часу в Піросмані залишилися дві картини: “Біла корова на чорному тлі” і “Чорна корова на білому тлі”, які були вивісками його крамниці.
Грузинський Анрі Руссо
Можливо, роботи Піросмані так і залишалися би невідомими широкому загалу, якби на них не звернули увагу брати-художники Зданевичі. Під час своєї подорожі Грузією вони звернули увагу на картини на вивіски, які прикрашали заклади Тифліса, і почали шукати автора. Митців вразила унікальність робіт Піросмані: вони нагадували їм полотна французького примітивіста Анрі Руссо, але з грузинським колоритом. Більше того, їх вразило, що картини були написані на чорній побутовій цераті. Піросмані не робив ескізів і не перемальовував: для нього живопис був водночас і мистецтвом, і роботою, тому поняття “другого шансу” не існувало.
Знайшовши Ніко, Ілля Зданевич написав про нього статтю, а згодом допоміг з організацією виставки у Петербурзі. Піросмані захоплювалися футуристи, а Пабло Пікассо наприкінці свого життя навіть написав його портрет. На жаль, це не суттєво відобразилося на фінансовому становищі художника: ним захоплювалися, але картини не купували, тому Піросмані помер у Тифлісі в голоді та без грошей.
Тарас Шевченко заповідав нам учитись, читати і свого не цуратись. Ніко Піросмані так і робив: він писав так, як відчував, і не боявся додавати у свої картини грузинського колориту. Попри це, для того, щоб перейнятися його роботами, необов’язково бути грузином. Бо зрозуміти Піросмані можна будь-де: у Тифлісі, на виставці в Луврі чи в Україні.
Тифліс, митці і злидні
На початку ХХ століття Тифліс (суч. Тбілісі) стає “тихою оазою” для митців з усієї Імперії. Сприятливий клімат, зручний шлях до Константинополя та бурхливе богемне життя робить його чудовим прихистком для молодих художників, які покидають Петербург у пошуках чогось нового. У Тифлісі було безліч літературних та мистецьких кафе, як “Хвіст павича” чи “Хімеріоні”, де юні поети влаштовували турніри, а інші дивилися й пили. Місто було й активним політичним центром: ще з кінця XIX століття там поширювались революційні марксистські ідеї (там ж починав свій шлях Сталін).
Але Піросмані у цьому всьому участі не брав. Він жив і помер у злиднях, голодний та відторгнений суспільством, хоча згодом став символом грузинського авангарду та художником, картини якого виставляли в Луврі. Ніко Піросмані народився у бідній сім’ї на сході країни і рано осиротів. На щастя, хлопчик потрапив до сім’ї чоловіка, у якого працював його батько, і вже з їхнім сином в юності поїхав до Тифлісу.
Реклама — також мистецтво
Художня практика Піросмані почалася з малювання вивісок для крамничок, шинків та інших міський закладів. Його учителями стали мандрівні художники, які просто шукали в цій сфері підробіток. Піросмані часто стверджував, що пише “рукою Бога”, тому люди навколо почали вважати його божевільним. У якийсь момент Ніко спробував повернутися до рідного села і продавати молочні продукти, але з бізнесом у художника не вийшло: він міг відмовити у покупці хамовитому клієнтові і натомість дати в борг цілу корзину з продуктами жебракові. Зате з цього часу в Піросмані залишилися дві картини: “Біла корова на чорному тлі” і “Чорна корова на білому тлі”, які були вивісками його крамниці.
Грузинський Анрі Руссо
Можливо, роботи Піросмані так і залишалися би невідомими широкому загалу, якби на них не звернули увагу брати-художники Зданевичі. Під час своєї подорожі Грузією вони звернули увагу на картини на вивіски, які прикрашали заклади Тифліса, і почали шукати автора. Митців вразила унікальність робіт Піросмані: вони нагадували їм полотна французького примітивіста Анрі Руссо, але з грузинським колоритом. Більше того, їх вразило, що картини були написані на чорній побутовій цераті. Піросмані не робив ескізів і не перемальовував: для нього живопис був водночас і мистецтвом, і роботою, тому поняття “другого шансу” не існувало.
Знайшовши Ніко, Ілля Зданевич написав про нього статтю, а згодом допоміг з організацією виставки у Петербурзі. Піросмані захоплювалися футуристи, а Пабло Пікассо наприкінці свого життя навіть написав його портрет. На жаль, це не суттєво відобразилося на фінансовому становищі художника: ним захоплювалися, але картини не купували, тому Піросмані помер у Тифлісі в голоді та без грошей.
Тарас Шевченко заповідав нам учитись, читати і свого не цуратись. Ніко Піросмані так і робив: він писав так, як відчував, і не боявся додавати у свої картини грузинського колориту. Попри це, для того, щоб перейнятися його роботами, необов’язково бути грузином. Бо зрозуміти Піросмані можна будь-де: у Тифлісі, на виставці в Луврі чи в Україні.
Дивитися незалежне кіно легально онлайн — це розкіш. Коли таку можливість надає українська платформа takflix.com та Одеський міжнародний кінофестиваль — потрібно брати руки в ноги та складати списки до перегляду. Продовжуємо з’ясовувати що й навіщо дивитися на сайті OIFF Flashback зі стрічками “А потім ми танцювали”, “Бо ми мужики” та “Тут був Саша”.
“А потім ми танцювали” Левана Акіна
Що?
Стрічка про юного танцівника ансамблю грузинських танців Мераба (Леван Гельбах’яні) та його самоусвідомлення, першу закоханість і Тбілісі, в якому він живе. Мераб народився в сім’ї, де бабуся, мама й батько танцювали в Метрополітені, Альберт-голі та Ла Скалі. Він також у ансамблі з дитинства. Керівник ансамблю на початку фільму зазначає, що в грузинському танці немає місця для сексу. Танцівниці розповідають, як з головного складу вигнали танцюриста, бо побачили його під час сексу з чоловіком. А посеред репетиції раптом з’являється Іраклі, танцівник на заміну із Батумі. І з цього моменту ми починаємо відлік дорослішання й усвідомлення Мераба. А також — знайомства з консервативним і гомофобним суспільством Грузії.
Навіщо дивитися?
Тому що це кіно, в якому зміст і форма ідеально переплітаються. Соціальна мета — вказати на проблеми ЛГБТК-спільноти в Грузії поєднується із фільмуванням повним сонячного світла та танцювальними рухами під народну грузинську музику й техно на закритих вечірках.
“Бо ми мужики” Петтера Соммера й Ю Вуд Свендсена
Що?
Стрічка про хор звичайних норвезьких чоловіків різних професій із вусами та бородами, які люблять пити пиво у вільний час, а щовівторка зустрічаються і разом співають. На початку фільму ми дізнаємося, що вони мають виступити на розігріві Black Sabbath на музичному фестивалі. Чоловіки не співають народних норвезьких композицій і не ходять у національному одязі. В їхньому репертуарі пісні зі словами “Я гівнюк”, “Чому мені боляче пісяти” та класичні твори на латині. Спойлерити не будемо, але попередимо: починаємо дивитися кіно з усмішкою, а закінчуємо — сльозами.
Навіщо дивитися?
Для того, щоб зрозуміти, як мистецтво зближує абсолютно різних і незнайомих людей. Документальна стрічка з одного боку розповідає нам про хор, де люди перетворюються в один цілісний механізм. А з іншого “Бо ми мужики” — фільм про диригента, який цей хор змінив.
“Тут був Саша” Ернестеса Янскаукаса
Що?
Стрічка про день із життя подружжя Юрґи й Томаса та небажаного хлопчика із дитбудинку Саші. Пара не може мати дітей, тож, вирішила усиновити дівчинку Сашу. Втім, бюрократичні схеми замість неї вирішили прилаштувати 12-річного хлопця.. Фільм розповідає про події тривалістю в день, але постійно відсилає нас у минуле, щоб ми зрозуміли трагедію головної героїні, жінки, яка не може бути матір’ю. А також, намагається знайти відповідь на запитання: “Що таке сім’я?”
Навіщо дивитися?
Щоб познайомитися з непопулярними для сучасного кінематографу темами — безпліддя та сирітства. Це кіно добре ілюструє і почуття Юрґи, і реакцію консервативного суспільства на її бажання всиновити дитину, і деструктив, який вона, травмована своїм становищем, вносить у життя близьких їй людей. А також, показує, який спектр почуттів є у дітей, звідки вони беруть вміння відкриватися і як переживають біль.
#пусто_про_кіно
“А потім ми танцювали” Левана Акіна
Що?
Стрічка про юного танцівника ансамблю грузинських танців Мераба (Леван Гельбах’яні) та його самоусвідомлення, першу закоханість і Тбілісі, в якому він живе. Мераб народився в сім’ї, де бабуся, мама й батько танцювали в Метрополітені, Альберт-голі та Ла Скалі. Він також у ансамблі з дитинства. Керівник ансамблю на початку фільму зазначає, що в грузинському танці немає місця для сексу. Танцівниці розповідають, як з головного складу вигнали танцюриста, бо побачили його під час сексу з чоловіком. А посеред репетиції раптом з’являється Іраклі, танцівник на заміну із Батумі. І з цього моменту ми починаємо відлік дорослішання й усвідомлення Мераба. А також — знайомства з консервативним і гомофобним суспільством Грузії.
Навіщо дивитися?
Тому що це кіно, в якому зміст і форма ідеально переплітаються. Соціальна мета — вказати на проблеми ЛГБТК-спільноти в Грузії поєднується із фільмуванням повним сонячного світла та танцювальними рухами під народну грузинську музику й техно на закритих вечірках.
“Бо ми мужики” Петтера Соммера й Ю Вуд Свендсена
Що?
Стрічка про хор звичайних норвезьких чоловіків різних професій із вусами та бородами, які люблять пити пиво у вільний час, а щовівторка зустрічаються і разом співають. На початку фільму ми дізнаємося, що вони мають виступити на розігріві Black Sabbath на музичному фестивалі. Чоловіки не співають народних норвезьких композицій і не ходять у національному одязі. В їхньому репертуарі пісні зі словами “Я гівнюк”, “Чому мені боляче пісяти” та класичні твори на латині. Спойлерити не будемо, але попередимо: починаємо дивитися кіно з усмішкою, а закінчуємо — сльозами.
Навіщо дивитися?
Для того, щоб зрозуміти, як мистецтво зближує абсолютно різних і незнайомих людей. Документальна стрічка з одного боку розповідає нам про хор, де люди перетворюються в один цілісний механізм. А з іншого “Бо ми мужики” — фільм про диригента, який цей хор змінив.
“Тут був Саша” Ернестеса Янскаукаса
Що?
Стрічка про день із життя подружжя Юрґи й Томаса та небажаного хлопчика із дитбудинку Саші. Пара не може мати дітей, тож, вирішила усиновити дівчинку Сашу. Втім, бюрократичні схеми замість неї вирішили прилаштувати 12-річного хлопця.. Фільм розповідає про події тривалістю в день, але постійно відсилає нас у минуле, щоб ми зрозуміли трагедію головної героїні, жінки, яка не може бути матір’ю. А також, намагається знайти відповідь на запитання: “Що таке сім’я?”
Навіщо дивитися?
Щоб познайомитися з непопулярними для сучасного кінематографу темами — безпліддя та сирітства. Це кіно добре ілюструє і почуття Юрґи, і реакцію консервативного суспільства на її бажання всиновити дитину, і деструктив, який вона, травмована своїм становищем, вносить у життя близьких їй людей. А також, показує, який спектр почуттів є у дітей, звідки вони беруть вміння відкриватися і як переживають біль.
#пусто_про_кіно
У нашої редакції є традиція: кожних літніх і зимових канікул (попри те, що половина з нас вже їх не має) робити списки літератури. І ось ми вже склали сесії (а хтось отримав дипломи бакалаврів) і готові ділитися своїми книжковими рекомендаціями. Розповідаємо, що читати, щоб саморефлексувати, розуміти власну втому та жити арабськими пригодами хоча би на папері.
Головна редакторка Дора радить почитати збірку творів Сковороди від видавництва Terra Incognita, щоб познайомитися з людиною, яка стояла на початку формування української філософії та літератури. Андрій Любка у передмові пропонує уявити Григорія Савича в сучасному Києві у метро з еко-торбинкою і радить поглянути на автора з цього боку. Збірка точно дає таку можливість: тут і примітки про те, як Сковороду з університету виганяли, і його листи-присвяти творів друзям. Особливу увагу радимо звернути на притчу “Благодарний Еродій”. І запастися олівцем чи нотатником, аби виписувати цитати про те, що все легке – корисне, а все важке – непотрібне.
Кураторка Таня радить знайти час на цикл поезії в прозі “З глибини” Михайла Коцюбинського, щоб любити автора не лише за “Intermezzo”, але й за “Втому”, “Хмари” й “Сон”. Ці тексти так само про втечу від суспільства: під час читання будете уявляти, як лежите на піску біля річки, весь світ завмер і залишилося лише помічати, як віє вітер, переливається світлом поверхня води і світить сонце. Особливу увагу зверніть на частину “Самотній”. Вона відгукнеться всім, хто чемно сидів удома на карантині та тільки зараз почав виходити в люди.
Дизайнерка Катя з першого дня відпустки читає “Тисяча і одну ніч” і радить робити це всім. Ця збірка народних оповідок дозволить вам зануритись у арабську (Катя зазначає: жадібну) культуру, забезпечить цікаві пригоди хоча би під час читання та допоможе усвідомити, що українська спека не страшна, а творці мультику “Аладін” брехали. Тим, хто має слабкі нерви, Катя радить купувати версію для дітей. І наостанок заохочує і любителів прози, і поезії – і те, і те там є.
Журналіст Олексій зазначає, що літній смуток люди відчували ще до пісні Лани Дель Рей, і радить прочитати про це у "Грі в класики" Хуліо Кортасара. Це роман про те, як професійно і естетично байдикувати і рефлексувати так, щоб заплутатися в самому собі ще більше. Крім себе, можна заплутатися ще й у самій книзі. В неї цікава структура: з нею можна ознайомлюватися або звично (що нудно), або за вигадливою схемою автора в передмові. Читати, щоб дізнатися рецепт аргентинської матчи і відчути не собі тягар відповідальности за минуле.
Журналістка Маша радить влітку займатися саморефлексією із романом “Нестерпна легкість буття” Мілана Кундери. Втім, почати пропонує із перегляду однойменної екранізації книги режисера Філіпа Кауфмана – так ви ознайомитеся із сюжетом про звичайного аполітичного лікаря та Празьку весну, яка перевертає все його життя. У романі ж звертатимете увагу лише на філософські пасажі та роздуми автора, які, ймовірно, постійно відсилатимуть до вашої реальности. На щастя (ваше, наше і всіх), книга написана легко і, попри кількість думок, яку провокує, читається просто й зрозуміло.
Якщо вам мало нашого цьогорічного списку, то тут ховається минулорічний з української і світової літератури. Приємного вам літнього читання!
#пусто_про_літературу
Головна редакторка Дора радить почитати збірку творів Сковороди від видавництва Terra Incognita, щоб познайомитися з людиною, яка стояла на початку формування української філософії та літератури. Андрій Любка у передмові пропонує уявити Григорія Савича в сучасному Києві у метро з еко-торбинкою і радить поглянути на автора з цього боку. Збірка точно дає таку можливість: тут і примітки про те, як Сковороду з університету виганяли, і його листи-присвяти творів друзям. Особливу увагу радимо звернути на притчу “Благодарний Еродій”. І запастися олівцем чи нотатником, аби виписувати цитати про те, що все легке – корисне, а все важке – непотрібне.
Кураторка Таня радить знайти час на цикл поезії в прозі “З глибини” Михайла Коцюбинського, щоб любити автора не лише за “Intermezzo”, але й за “Втому”, “Хмари” й “Сон”. Ці тексти так само про втечу від суспільства: під час читання будете уявляти, як лежите на піску біля річки, весь світ завмер і залишилося лише помічати, як віє вітер, переливається світлом поверхня води і світить сонце. Особливу увагу зверніть на частину “Самотній”. Вона відгукнеться всім, хто чемно сидів удома на карантині та тільки зараз почав виходити в люди.
Дизайнерка Катя з першого дня відпустки читає “Тисяча і одну ніч” і радить робити це всім. Ця збірка народних оповідок дозволить вам зануритись у арабську (Катя зазначає: жадібну) культуру, забезпечить цікаві пригоди хоча би під час читання та допоможе усвідомити, що українська спека не страшна, а творці мультику “Аладін” брехали. Тим, хто має слабкі нерви, Катя радить купувати версію для дітей. І наостанок заохочує і любителів прози, і поезії – і те, і те там є.
Журналіст Олексій зазначає, що літній смуток люди відчували ще до пісні Лани Дель Рей, і радить прочитати про це у "Грі в класики" Хуліо Кортасара. Це роман про те, як професійно і естетично байдикувати і рефлексувати так, щоб заплутатися в самому собі ще більше. Крім себе, можна заплутатися ще й у самій книзі. В неї цікава структура: з нею можна ознайомлюватися або звично (що нудно), або за вигадливою схемою автора в передмові. Читати, щоб дізнатися рецепт аргентинської матчи і відчути не собі тягар відповідальности за минуле.
Журналістка Маша радить влітку займатися саморефлексією із романом “Нестерпна легкість буття” Мілана Кундери. Втім, почати пропонує із перегляду однойменної екранізації книги режисера Філіпа Кауфмана – так ви ознайомитеся із сюжетом про звичайного аполітичного лікаря та Празьку весну, яка перевертає все його життя. У романі ж звертатимете увагу лише на філософські пасажі та роздуми автора, які, ймовірно, постійно відсилатимуть до вашої реальности. На щастя (ваше, наше і всіх), книга написана легко і, попри кількість думок, яку провокує, читається просто й зрозуміло.
Якщо вам мало нашого цьогорічного списку, то тут ховається минулорічний з української і світової літератури. Приємного вам літнього читання!
#пусто_про_літературу
У ХІХ столітті Facebook не існувало. Тому замість того, щоб писати гнівні рефлексії на політику в постах, художники писали картини (так, серед романтиків були свої Грехови). А ще майстерно ховали свої позиції за візуальними метафорами, символами і алегоріями. Так Теодор Жеріко зробив зі звичайного солдата картину поразки Франції, Жак-Луї Давид переніс сюжет революції у Древній Рим, а Ежен Делакруа перетворив оголені груди на символ свободи.
У новому випуску «Читаємо картини. Політика» з‘ясовуємо, навіщо шукати політичні бекґраунди картин та як це допоможе краще розуміти живопис. А ще цитуємо Івана Франка, розповідаємо, що для французів означають берети, та вчимося по-новому кричати про те, що бентежить. Не гнівними постами єдиними.
https://youtu.be/KKkT-UgTslo
У новому випуску «Читаємо картини. Політика» з‘ясовуємо, навіщо шукати політичні бекґраунди картин та як це допоможе краще розуміти живопис. А ще цитуємо Івана Франка, розповідаємо, що для французів означають берети, та вчимося по-новому кричати про те, що бентежить. Не гнівними постами єдиними.
https://youtu.be/KKkT-UgTslo
YouTube
Читаємо картини. Випуск 2: Політика
У ХІХ столітті Facebook не існувало. Тому замість того, щоб писати гнівні рефлексії на політику в постах, художники писали картини (так, серед романтиків були свої Грехови). А ще майстерно ховали свої позиції за візуальними метафорами, символами і алегоріями.…